Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Прозові твори / Schönschreiben

Schönschreiben

Іван Франко

У просторім другім класі нормальної школи отців василіан у Дрогобичі тихо, хоч мак сій. Наближається година «красного писання», страшна для всіх не так самим предметом, як радше особою вчителя. У василіанській школі на всі предмети вчителі – самі отцове, а тільки для науки писання вони наняли собі світського чоловіка, якогось бувшого економа чи наставника, пана Валька. Пану Валькові ще й досі здається, що він економ: хоч із нагайкою ходити тепер не випадає, але все-таки він не помітується хоч тростівки і ніколи не занедбує робити з неї відповідного вжитку. Очевидна річ, що діти, піддані хоч би тільки на годину власті такого вчителя, дрижать наперед, і «красне писання» є для них найбільшою мукою.

Малий Мирон один сидить спокійний, майже веселий у лавці. Він дивується, чому се нараз так тихо стало в класі, коли один смільчак, висланий на коридор на звідини, вбіг до класу і крикнув: «Валько прийшов!» В тій самій хвилі тихо стало в класі. Малий Мирон не знає ще пана Валька. Він іно що прийшов із сільської школи, батько записав його до другого нормального класу у отців василіан, і нині перша година красного писання. І хоть на селі він у писанні був дуже слабий, не вмів ні пера відповідно взяти в руку, ні вивести гладко та рівно одного штриха, – то все-таки він дитина, не йому журитися наперед тим, чого ще не знає. Він здивувався, чому се нараз так тихо стало, але про причину не смів допитуватися нікого зі своїх сусідів – він же з ними досі дуже мало знайомий. Та й, зрештою, його се й небагато обходило.

Серед тої, для інших страшної й тривожної, тиші він тим вигідніше віддався найлюбішому заняттю – думкам про свою рідну сторону. Не можна сказати, аби він тужив за нею: він знав, що щопонеділка побачить і батька й матір. Він тільки думав собі, як то гарно буде, як колись, літом, приїде додому, буде міг знов свобідно бігати по пастівниках, сидіти над річкою або бродити по ній за ковблями; се були думки радше веселі, ясні, блискучі, а не тужні, не жалібні. Малий Мирон розкішно ниряв у тій красоті природи, що розцвітала в його уяві серед сірих, холодних стін василіанської школи, і не думав про погрозу, що наближалася над клас.

– Ба, а ти собі чому не прилагодиш скриптури до писання? – запитав стиха один сусід Мирона, стусаючи його під бік.

– Га? – відповів Мирон, немило збуджений зі свойого золотого сну.

– Скриптури приладь до писання! – повторив товариш і показав Миронові, як покласти скриптури, як каламар і перо після приписів пана Валька.

– Іде вже, йде вже! – пронісся шепіт по класу, мов при наближенні якого грізного царя, коли на коридорі залунали кроки вчителя «красного писання». Швидко потім отворилися двері класу, і Валько ввійшов. Мирон позирнув на нього. Учитель своєю подобою зовсім не пригадував ніякого царя. Се був середнього росту чоловік, з коротко обстриженим волоссям на круглій баранячій голові, з рудими короткими вусами і рудою гішпанською борідкою. Його широке лице і широкі, міцно розвинені вилиці враз із великими, на боки повідгинаними ушима надавали йому вираз тупої упертості й м’ясоїдності. Невеличкі жаб’ячі очі сиділи глибоко в ямках і блимали відтам якось злобно та неприязно.

– Ано! – крикнув він грізно, зачинивши за собою двері класу і помахуючи тростиновою вигинчастою паличкою. І від того крику, немов від вітру хмарної літньої днини хиляється разом колосся жита, так само похилилися додолу голови вісімдесяти п’яти школярів над писемними, синьо та червоно поленійованими скриптурами. В руці у кождого школяра тремтіло перо. Один тільки малий Мирон, що ще не знав Валькової вдачі, сидів, обернений лицем до класу, і вдавлювався в нового вчителя.

– А ти що? – крикнув, визвірившись на нього, Валько і просто направив кроки до нього.

Малий Мирон так і остовпів з наглого переполоху. Він якимось несвідомим поривом обернувся і зложив своє тіло в таке положення, в якім уже з мінуту трепещали його товариші.

Валько взяв у руки крейду, приступив до таблиці, розмахнувся і почав писати. Зразу писав тільки букви, малі й великі, самоголосні й суголосні, без ніякого, впрочім, значіння. Але далі-далі дійшов і до слів, а в кінці й до цілих речень, як, напримір: «Бог сотворив світ», «Чоловік має дві руки», «Земля мати наша». Вичерпавши таким способом свою мудрість, показавши вповні своє знання красного писання в численних викрутасах та довгих, як світ, і рівних, як ковбаси, хвостиках, Валько положив крейду, відступився, зирнув ще раз з уподобою на записану таблицю і відтак, обернувшися до трепечучого класу, крикнув грізно:

– Писати!

Його наукова діяльність в тій хвилі щасливо скінчилася, – тепер починалася його економська діяльність. Щоб показати се наглядно, він сильно стріпнув пальцями, аби стрясти з них учений крейдяний порох, і замість нього взяв у руки свою тростину. І немов орел слідить згори за добичею, так і він, озираючись по класу, зійшов із підвищеного градуса і почав свій обхід.

Перший, на котрого навинула його зла доля, був якийсь маленький, слабенький і дуже заляканий школярик. Він увесь у поті, нагнувшися над скриптурою, працював зо всеї сили, аби вдержати перо в дрижачих пальцях, і щохвиля позирав на таблицю, стараючись виводити на папері такі самі крючки, гачки та ковбаси, які вивела вправна економська рука на таблиці. Та ба, рука його дрижала, крючки, гачки та ковбаси виходили ламані, нерівні – навіть перо непослушне щохвиля крутилося в пальцях, скрипіло, порскало, немов гнівалося чогось і бажало якнайшвидше з них видобутися.

Валько став над ним, мов кат над душею, і, злобно всміхаючись, не кажучи й слова, почав приглядатися його роботі. Бідний хлопець прочув лихо і дорешти стратив усяку власть над своєю рукою і над непослушним пером.

– То ти так пишеш? – процідив звільна Валько, але тим швидше свиснула в повітрі його тростина і оперезала змією плечі бідного хлопця.

– Ой-йой-йой! – заверещав він, але зараз же й утих, стрітивши грізний гадючий погляд учителя.

– Ти не вмієш ліпше писати? – питав Валько.

– Вмію, вмію! – лепотів хлопець, сам не знаючи, що лепоче.

Учитель-економ, може, й справді вірив, що хлопець уміє ліпше писати і що тільки на збитки йому силується писати погано, чи, може, з великої любові до його тростинки.

– Ну, то вважай же! – І Валько пішов далі, не переконавшися, які спасенні плоди принесла його докладна наука. Впрочім, йому й байдуже було до тих плодів, – він тепер був тільки економом, і більше нічим. Очі його вже звернулися в другий бік і в другім куті класу вигляділи іншу жертву. Там сидів жидок, котрий по старинній привичці свого роду писав узадгузь, силуючися виводити Валькові викрутаси від правої до лівої руки, від кінця стрічки до початку. Одну стрічку він уже совершив таким способом і саме розпочав другу від слів «сот бог а з к сир». Написана, готова вже стрічка виглядала яко-тако, але нова, неготова ще, зачата від кінця, вколола Валька в очі.

– А ти як пишеш, Мойше? – закричав він, прискакуючи до жидка.

Валько всіх жидків у класі кликав «Мойше», – хіба що се були сини багатих міських «тузів», перед якими він мав великий респект. Жидок на прозвище Йонас Туртельтауб, почувши той викрик і побачивши надскакуючого ворога, знітився і скулився, як слимак у своїй халабудці, і перестав писати.

– Ха, ха, ха! – реготався Валько, призираючися жидковому писанню.

– Пане професор… – зачав жидок і зап’явся.

– Ходи сюда!

І, не чекаючи, аж Йойна вийде з лавки, взяв його за вухо і потяг насередину.

На вид бідного Йонки, скуленого, тремтячого і заслиненого зо страху, весь клас голосно зареготався, хоч усякий і собі тремтів та кулився. Але така вже сила тиранського притиску, що досить тиранові всміхнутися, а всі, що стоять під його гнітом, будуть реготатися без огляду на те, що регочуться власне самі над своєю недолею.

– Ходи до таблиці! Ану, пиши!

Валько змазав власною рукою часть свойого письма і втиснув жидкові крейду в руку. Жидок почав писати своїм звичаєм, узадгузь. Наново зареготався клас, всміхнувся Валько, але зараз же заворсилося його лице, він обернувся до остатньої лавки, де сиділи самі найбільші і найдужчі хлопці, і крикнув:

– Ану, дайте-но йому!

Жидок затремтів цілим тілом і залебонів щось, але швидко прискочили до нього два товариші-посіпаки і повели на градус. Тихо стало в класі. Замість сміху блідість виступила на всіх лицях, – тільки болючий вереск Йонки лунав посеред мурованих стін василіанського монастиря.

– Досить із нього! – сказав Валько, і Йонка, хлипаючи, пішов на своє місце.

Сповнивши се високопедагогічне діло, Валько почав знов свій обхід по класу і знов посипалися удари його тростинки по плечах та по руках бідних хлопців.

Яке вражіння зробила ціла ота наука на Мирона, сього сказати годі. Він раз у раз дрижав, мов у лихоманці; йому шуміло в ухах і крутилося в очах, мов серед бурі. Йому так і мерещилося, що й його не мине ота буря, що кождий удар страшного вчителя паде на нього. Написані слова й стрічки скакали перед його очима, надувалися і переплутувалися, виглядали ще поганіше, ніж були на-правду. Він і сам не знав, коли перестав писати, – сіра паволока стояла перед його очима.

– То ти так пишеш? – гукнув Валько над його головою.

Мирон стрепенувся, вхопив за перо, талапнув ним у чорнило і поволік по паперу, мов тура за роги.

– Чи ти не знаєш, як держати перо?

– Не знаю! – прошепотів Мирон.

– Що? – ревнув Валько. – Я тобі не показував уже десять раз, не раз?

Мирон зачудувані очі встромив у розлючене Валькове лице. Але замість відповіді Валько стиснутим кулаком ударив хлопця в лице. Малий Мирон, мов косою підтятий, повалився на лавку, а з лавки на підлогу. Кров обілляла його лице.

– Підойміть його! – крикнув Валько. З задньої лавки прискочили два, ті самі, що перед хвилею парили Йонку, і підняли зомлілого Мирона. Його голова не держалася на в’язах і хилилася додолу, мов у мерця.

– Біжіть по воду! – командував далі Валько і ще раз поглянув на Мирона.

– То що за хлопець? – спитав він.

– Мирон, – відповів «цензор», найстарший віком і найдужчий силою в класі, котрого отцове настановили наставником над товаришами.

– Що за один? – питав далі Валько.

– Одного хлопа син з Н…

– Хлопський син! Тьфу, якого біса тим хлопам пхатися сюди! – проворкотів Валько. У нього відлягло від серця. Він зачав був трохи побоюватися свого вчинку, але хлопський син, – значиться, можна його бити і зобиджати, як хочеш, ніхто за хлопським сином не впімнеться.

Валько не помилився в своїй рахубі. Ніхто не впімнувся за хлопським сином. Нелюдський поступок учителя-економа уйшов йому гладко, так, як і многі його нелюдські поступки. Тільки в серці хлопського сина він не пішов гладко, а стався першим насінням обурення, погорди і вічної ворожнечі против усякого неволення та тиранства.

1879.


Примітки

Вперше надруковано у журн. «Зоря», 1884, № 2, с. 9 – 11, за підписом Мирон ***.

Сторінка друкованого тексту (1890 р.) оповідання І. Франка «Schönschreiben» (1879 р.) з правкою автора

Збереглася частина автографа оповідання – від початку до слів: «І, не чекаючи, аж Йойна вийде з лавки, взяв його за вухо і потяг насередину» (ІЛ, ф. 3, № 1603).

1884 р. в автоперекладі польською мовою під назвою «Lekcja kaligrafji» оповідання надруковано у варшавському тижневику «Prawda», № 18, с. 206 – 208, за підписом Myron. Цей польський переклад адекватний українському першодрукові.

1887 р. оповідання було ще раз надруковано в польському перекладі під заголовком «Schönschreiben» у виданні «Kalendarz «Kurjera Lwowskiego» na r. 1888», Lwów, 1887 (сторінки не нумеровані). Переклад дуже відрізняється від тексту, надрукованого в «Prawdi». Це різні мовностилістичні редакції того самого твору.

З незначними текстовими змінами передруковувалось у збірках: «Галицькі образки», с. 49 – 58; «В поті чола», с. 56 – 61; «Збірник творів», т. 1, с. 93 – 102; «Малий Мирон і інші оповідання», с. 61 – 72.

Письменник виправив: «єго» на «його», «належито» на «відповідно», «знакомий» на «знайомий», «о своїй» на «про свою», «мона» на «можна», «свого» на «свойого», «коритар» на «коридор», «прямо» на «просто» та ін.

У збірці «В поті чола» вперше подано дату написання твору: 1879 р.

Російською мовою оповідання вперше надруковано у петербурзькому виданні «В поте лица» під заголовком «Урок чистописания» (с. 73 – 80).

Подається за збіркою «Малий Мирон і інші оповідання», с. 61 – 72.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 15, с. 85 – 90.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2017 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 3104

Модифіковано : 6.05.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.