Кін. 01.1900 р. До М. I. Павлика

Шановний товаришу пане редакторе!

Отсе вже два числа «Громадського голосу» Ви у всі дзвони дзвоните по моїй душі, і оголошуєте мене небіжчиком, і навіть взиваєте вірних своєї парафії молитися за мою радикальну душу. Хоча я досі чую себе живим і здоровим і не меншим радикалом, ніж був перед місяцем, і перед роком, і перед десятьма роками, ну, але Ви кажете, що я небіжчик, Вам се ліпше знати.

Тільки одне мене дивує: чому Ви, невважаючи на ваше довголітнє товаришування, не вияснили своїй громаді, на яку хоробу я вмер? Або, говорячи попросту, що склонило мене покинути дотеперішню радикальну організацію і перейти до нової національно-демократичної? Коли факт мойого (і ще декого з радикалів) переходу Вам видається таким важним, що Ви лишаєте на боці всякі інші справи народного життя і розписуєтеся про нього на різні лади, то і здається, що й причини того факту повинні би бути цікаві. А тим часом Ви мовчите про них.

Ви навіть не подали справоздання із нарад останнього з’їзду радикальної партії і з того, що я говорив на тім з’їзді, і лишаєте своїх читачів у непевності: що, властиво, сталося з тими людьми, що вони покинули радикальну партію? Для того позвольте, що я коротесенько зроблю се на листках «Громадського голосу» – не для пропаганди нової партії, але того, щоб читачі газети, для котрої й я зробив дещо трохи, не вважали мене божевільним або запроданцем.

Я заявив на з’їзді делегатів радикальної партії, що чую себе радикалом, і правдоподібно, не перестану до смерті чути себе ним і працювати для радикалізму. Я заявив, що в радикальній партії яко організації бачу дві речі – селянство, котре бажає просвіти, рветься до радикального руху, і інтелігенцію, котра повинна подати селянству освіту і допомогти йому зорганізуватися. Я виступив проти тої думки декого з інтелігентних радикалів, що селянство мусить само організуватися, само робити політику, – виступив проти неї не для того, немовби я думав, що хтось інший має все те робити замість нього, але для того, бо, по моїй думці, тепер іще наше селянство не є настільки освічене, настільки освідомлене, щоб могло зробити се само без інтелігентної помочі, поради, без проводу. Справоздання багатьох делегатів із повітів дуже сильно підпирали сю думку.

Я заявив далі, що та інтелігенція, яка тепер стоїть при радикальній партії, не вистарчає на те, щоби зорганізувати наше селянство в сильну партію. Я вказав на те, що власне організація була завсіди слабою точкою радикальної партії, що вона була сильна запалом, особистим посвяченням і здібністю своїх членів, але ніколи не була сильна дружністю, вмінням іти рука в руку, підданням волі одиниць під вимоги цілості. Я звернув увагу на те, що теперішня пора вимагає від русинів власне поперед усього організації, витворення більшої політичної сили, і висловив свій жаль, що на з’їзді про способи такої організації, про її можність не сказано було ані одного розумного слова.

Тепер скажу більше, скажу дещо про причини, чому не вдалося радикальну партію зорганізувати так, щоб обік мас народу до неї належало також більше інтелігенції. Чому для тих інтелігентів, які різними часами належали до радикальної партії, ся партія служила тільки перехідними сіньми, школою, з якої вони виходили по якімсь часі. Мені здається, головна причина була та, що се не була всенародна партія, а навіть загалом не була політична партія. Се була – даруйте за слово – більше церква, до якої сходяться самі вірні, ніж дійсна партія, де сходяться і зводяться до спільного знаменника різні інтереси.

Ми взяли собі взірець із соціал-демократичної церкви, але не взяли її догматів; відси й пішло, що наша церква була слабша, бо наша програма, ближча дійсності, не могла виховувати таких фанатиків та загорільців, як соціал-демократична. І ось із нашої церкви побігли деякі до соціал-демократичної, бо там побачили тверді догми і кам’яні скрижалі.

Інші інтелігенти чули себе ніяково в радикальній партії через те, що, приступаючи до неї, вони, так сказати, виступали з руської суспільності, ставали осторонь від національних змагань, не раз навіть від усяких товариських зносин. Нам з Вами, старий товаришу, було се байдуже, але іншим ні. Із сього виходила непевність, хитання, навіть неможність завести партійну дисципліну і партійну виключність, бо ж радикальна партія не могла сама в своїх рамках заповнити життя, заспокоїти всіх духових інтересів не тільки інтелігента, але навіть більше освіченого селянина.

Де є дійсна політична партія, то є, де люди для осягнення політичних цілей лучаться з собою, там перед осягненням тих цілей відкладаються набік дрібніші суперечки. Де є церква, там основа догми, там витворюються секти. Чи ж не початком сектярства найгіршого роду є те, що на останнім з’їзді радикальнім задля пустої поки що доктрини про страйки (бо для її здійснення треба величезної організаційної праці) кинено іскру незгоди між дрібку маєтніших і менше маєтніших селян, між нинішніх і завтрішніх жебраків? І то в пору, коли те селянство кругом темне, неосвідомлене, незорганізоване і дізнає величезного утиску політичного, економічного і національного?

Я не знаю, може, Вам дуже єретичною і нерадикальною видасться думка, що у нас може бути покривдженим не тільки робітник, не тільки хлоп, не тільки ремісник, але також піп, урядник, учитель, купець і навіть жандарм. І що в інтересі національнім може лежати боротьба против усякої кривди. І що національний розвій може лежати в тім, що ми з-посеред своєї нації витворювали всі ті стани і верстви, що відповідають певним функціям народного життя, і не потребували дізнавати кривди ще й від того, що ті функції серед нашого народного тіла будуть сповняти люди чужих народностей нам на шкоду.

Може бути, що признаєте такі думки відступництвом від радикальної правовірності. Га, то в такім разі я не є правовірний радикал. Я чую себе насамперед русином, а потім радикалом. Отсе й була головна причина, що я виступив із радикальної партії і прилучився до тих, що помагали організувати національну демократичну партію. Що вийде з тої організації – ані я, ані Ви не в силі знати. Се буде залежати поперед усього від того, хто і як буде робити в ній. Одне можу сказати Вам: ніколи досі можність здвигнення одностайної сильної політичної організації серед русинів не представлялася такою близькою і ніколи її потреба не була такою наглою і пекучою, як тепер. Чи мала ж би справді велика хвиля застати малих, тіснозорих та в своїх кружкових поглядах заскорузлих людей?

Даруйте, що закінчу се письмо кількома запитаннями, може, неприємними, але потрібними. Ви піднесли в «Громадськім голосі», що програма і організація національно-демократичної партії майже зовсім близькі до радикальної. Що ж з того? Звичайний чоловік і політик вивів би з того висновок: значить, члени нової партії наші найближчі союзники. Для чого Ви бачите в них своїх найгірших ворогів?

Ви обертаєтесь до мене з осторогою, що в тій новій партії, до котрої я пристав, усі ненавидять мене, раді би втопити мене в ложці води, що вони лаяли мене і т.д. Як Ви міркуєте, що я мав для особистої приязні і вподоби приставати, або лишатися при якійсь партії? І чи Вам здається, що я для приязні стояв десять літ при радикальній партії? Надіюсь, що Ви й без мене знаєте, якої любові я зазнав у ній від многих товаришів і якими рожами встелена була моя (і Ваша також) стежка. Пощо ж Ви тепер почали вважати мене дитиною, що біжить там, де чічки кращі і де дають меду лизати?

Стискаю Вашу руку.

Ваш Іван Франко.

Примітки

Вперше надруковано: «Громадський голос», 1900, 1 – 15 лютого.

Датується на підставі змісту.

Лист розкриває деякі з причин, що зумовили вихід І. Франка з українсько-руської радикальної партії, одним із засновників якої він був, і вступ його до націонал-демократичної партії. Згодом І. Франко вийшов із націонал-демократичної партії, мотивуючи свій вчинок у листі до редактора газети «Діло» О. Борковського, що був опублікований 20 листопада 1904 р.

Подається за першодруком.

…дзвоните по моїй душі… – І. Франко мав на увазі редакційні статті, опубліковані у перших числах газети «Громадський голос» за 1900 р., в яких осуджувалися ті члени українсько-руської радикальної партії, які увійшли до нової партії:

«З огляду на тих чільніших інтелігентних радикалів, що пристали до нової партії, се є великий крок назад, особливо в остаточних та економічних та культурних цілях радикалізму. Ось чому збори 26 грудня були живими політичними похоронами тих інтелігентних радикалів. Помоліться, товариші, за їх грішні душі» («Громадський голос», 1900, № 1, с. 6).

…останнього з’їзду радикальної партії. – відбувся 17 – 18 грудня 1899 р. у Львові.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 50, с. 146 – 149.