3. Червень, липень і серпень. Вибори до ради державної

Іван Франко

Перші конституційні вибори до ради державної в 1848 р. були явищем так незвичайним і несподіваним і дали такі несподівані результати, а в своїм перебігу досі ще так мало прояснені, що всякий, хоч би й як скромний причинок до їх прояснення кидає світло на цілість сеї важної історичної події, в якій уперве станули, до рішучої боротьби ті головні сили й інтереси, які досі під тиском абсолютизму тільки потаємно могли проявлятися, а в повній своїй силі визначилися були тільки раз і тільки в деяких околицях Галичини елементарним вибухом 1846 р.

Не маючи претензії в отсім розділі дати повний малюнок борб і акцій, хоч би в однім тільки Тернопільськім окрузі, подаю тут тільки те, що сяк чи так писемно, в листах посторонніх осіб чи у власних записках Івана Федоровича відбилося в обсязі одного панського двора і одної громади. Щоправда, листи, писані в тім часі до Івана Федоровича, кидають світло на далеко ширший терен, та се не хиба, а власне добра прикмета того, переважно інтимного матеріалу, бо він показує біжучі події, схоплені на лету, в живім освітленні різнорідних, суспільних і політичних інтересів і різнорідних темпераментів та переконань і, крім чисто історичного, має також немалий психологічний інтерес.

Під датою 1 червня маємо в кореспонденції Федоровича стилізовану іменем Тернопільської окружної ради інструкцію для грималівського мандатарія Нижанківського ось у яких словах:

«Поручаю тобі:

1) Розвинути як можеш найбільшу діяльність і чинність для сеї мети, аби в незабаром визначених виборах на послів до віденського сейму як на виборців, так також остаточно і на депутованого або посла, якого мають вибирати ті виборці, були вибрані тільки такі люди, яких минувшість незаплямлена, теперішня публічна опінія, освіта, розум і весь характер можуть дати запоруку, що будуть усіма силами ділати для добра нашої батьківщини в нашім дусі.

2) Всякі особисті огляди відложіть тепер набік і підпирайте тільки найгідніших.

3) Твоє ділання має бути особисте, та проте можеш для більшого розширення діяльності обібрати собі заступників і поручити їм виконування ділань, поручених тобі самому, але з твоєю особистою одвічальністю за них.

4) Твоя діяльність має бути сполучена з усякою, для так святої цілі необхідною правністю і оглядністю.

5) Твоя діяльність має бути легальна.

6). Скоро тільки виборці в твоїм окрузі будуть вибрані, повинен ти зараз поінформувати мене про результат виборів і донести мені без проволоки поіменний реєстр усіх виборців. Найліпше вчини се усно.

7) Повинен ти уважати поперед усього на кождий крок партії, нам противної і неприязної, ударемнювати його по змозі, а коли би при виборах допустилася важніших надужить, доносити про них.

8) Взагалі повинен ти поступати так, аби не справдилося речення: «Коли чесні і розумні люди позакладають руки і будуть сидіти без діла, то отвориться поле дурним і злим», – а нам треба скрізь підпирати добрих і розумних, а поборювати злих і дурних.

9) Доношу тобі, що громада Сорока вибрала виборцем свойого дідича вель[можного] Вітковського. Де мається подібне довір’я, не тяжко буде перепровадити подібні вибори. Добре, одначе, щоб були люди усяких верств, аби тільки результат – посол – випав добре.

10) Ся інструкція прислугує тільки тобі самому і маєш її в своїм часі на жадання звернути».

Сю інструкцію за рецепісом Краснянський одержав ще того самого дня, і з того ж самого дня маємо його коротеньку відповідь.

«Мусив ш[ановний] пан помилитися в адресі, бо не знаю, відки приходжу до того, що одержую дві, в основі речі однакові інструкції. Комісія, зав’язана для кермування виборами, іменувала мене своїм агентом, дала інструкції і визначила круг ділання та веліла рапорти присилати безпосередньо собі, що я й сповню. Мусив хтось ш[ановного] пана кепсько поінформувати, бо мовив мені Грохольський, що поручения, подібне до мого, везе для тебе, але тобі приділено інший округ ділання. Коли тобі не доручено реєстру місць, поручених для твого ділання, то зажадай його, щоб уникнути непорозумінь».

Було се, мабуть, не одиноке непорозуміння в тій виборчій акції. Із недатованого листа Казимира Грохольського, голови окружної ради народової в Тернополі, можемо дорозумітися, що шанси польської партії в окрузі на переведення польського кандидата були слабі і рада окружна заходилася над якоюсь інтригою, щоб загалом не допустити до вибору посла в тім окрузі.

«З виборами загалом іде недобре. Здається, що треба буде звернути діяльність у тім напрямі, аби до вибору депутата зовсім не прийшло. В тій цілі посилаю тобі формуляр реєстру доконаних виборів на виборців, що має послужити комісії підставою її діяльності. Досі не могли ми дістати всіх громад, належачих до Скалатського виборчого округу, з виказом, кілько кожда громада має дати виборців. Чи не міг би ти дістати їх від Клайна?»

Не маємо матеріалу для представлення дальшого ходу акції Тернопільської окружної ради народової, і скажемо тільки загально, що та акція не увінчалася успіхом, бо послом із Тернопільського округу був вибраний руський селянин Лейчак.

З датою 4 червня маємо лист Олександра Гіцкевича про тогочасні події, головно у Львові:

«Про стан наших політичних інтересів не маю тобі донести нічого нового. Вчора мало не прийшло тут до кривавого конфлікту між жовнірами і гвардією, особливо академічною. Повстала якась суперечка між одним цивільним і жовніром перед театральним будинком Скарбка; дійшло навіть до бійки, до якої вмішалося з обох боків більше осіб.

Надійшов військовий патруль і хотів забрати з собою цивілісту, та втім самім часі надійшов також патруль академіків і не хотів допустити до сього, але відвести його з собою. Із-за сього прийшло між ними до суперечки і бійки. Якийсь офіцер від піхоти, що стояв поблизько десь на балконі, кричав до жовнірів: «Haut zu die Lumpen!» Почало збігатися щораз більше жовнірів і гвардистів, а також інших людей. Жовнір пробив руку одному академікові багнетом, але кількох жовнірів академіки потурбували кольбами і повідбирали їм кілька багнетів.

Прибіг нарешті офіцер від вербунку уланів, а потім і більше офіцерів і розігнали жовнірів, і тим способом запобігли більшому нещастю. Та воно може поновитися кождого дня, бо жовніри, мабуть, бунтовані офіцерами різними способами, дразнять гвардію, особливо академіків. Жиємо тепер під військовою управою коменданта Гамерштайна. Стадіон від’їхав учора до Інсбрука, візваний до складу нового міністерства, а завідування краєм лишив воєнному комендантові, додавши йому до помочі Голуховського. Конституція!

Минулого четверга були ми тут також алярмовані. Гвардія майже весь день, а почасти і вночі була зібрана під оружжям. Rada Narodowa одержала відкись відомість, буцімто якась партія хоче того дня викликати повстання. Про се кружать різні вісті, але ніхто не знає, скільки втім правди. Та коли ті вісті не зовсім безпідставні, то найправдоподібніша річ, що се російська робота.

Кілька членів Rady Narodowej поїхало знов до Відня й Інсбрука, аби попирати ще наші петиції, бо відповідь Піллерсдорфа не задовольняє нікого, тим більше, що самі міністри вже пристали були на далеко більші концесії, а потім відкликали їх. Також до Праги на з’їзд слов’ян поїхало декілька наших. Святоюрські русини також від себе вислали Борисикевича і, мабуть, іще когось іншого. Дивну роль відіграє той Борисикевич; ніколи б я не був подумав, що знайдемо в нім ворога, бо вважав його завсіди чоловіком добрим і освіченим, а проте змагання і діяльність партії, до якої він тепер прилучився, ганебні і пагубні для самих русинів».

Про ті самі події політичного характеру писав день перед тим 3 червня Кароль Никорович дещо докладніше:

«Найважніша новина у нас та, що Стадіон від’їхав до Інсбрука до цісаря для уформування нового міністерства. Полишив нас під зверхністю пана Гамерштайна і Голуховського, а місце Голуховського займе славний староста Чеч. Коли він викомпонує таке міністерство для німців, як сей уряд для нас, то здається мені, що не заслужить на подяку ані цісаря, ані народу. З Відня сьогодні знов нема газет. Вчора «Wiener k. k. privilegirte Zeitung» вийшла без орла з простим написом: «Wiener Zeitung», але новинок у ній не було. Не знаємо ще, як вплинуть віденські випадки на нашу справу, – дасть бог, що корисно.

Тим часом зупиняємо, як можемо, невчасні рухи, які могли би проявитися і які походять найбільшою частю від умів, жадних ділання і слави, а які ще досі не мають поля, відповідного до їх самолюбної гордості. Такий рух мав вибухнути вчора, але наслідком нашої грізної постави протягом 24-ох годин не було ані одної бурди. Татко здоров. Раз ураз пропонують йому різні начальництва і президентури, але він не приймає. Працює раз у раз то в гвардії, то в раді».

В доповнення до сього подаємо ще виписку того самого кореспондента із 6 червня:

«Посилаю шановному пану обіцяну інструкцію для формування гвардії, яку дав мені сьогодні татко. Бачите, що таким способом циркул не може ставити ніякої перешкоди, а що раз буде зроблене і сюди подане, того ніхто не посміє знести. В деяких округах є вже дуже численні гвардії, що потворилися приватно, а потім, заявивши се публічно, були потверджені урядом і циркулом. Завважте, що урядовими комісарами для формування гвардії не мусять бути урядники, але переважно стають ними дідичі, які виробили собі те, що їм віддано сю формацію».

Матеріали для липня і в кореспонденції і в записках дуже скупі. Із кореспонденції наводимо тільки виписки з листа Пельтенберга, офіцера стаціонованого в Чернівцях, із д[ня] 4 липня:

«В Чернівцях трапляються часто галабурди; люди не знають властиво самі, чого хочуть, бо при такій мішанині національностей і релігій нема що й думати про якісь однопільні змагання. Панує тільки манія робити галабурди. Що з нами має статися, не знає ніхто. Перед кількома тижнями прийшла відомість із Відня, що й ми полишені маємо бути вислані на Угорщину. Коли б, одначе, віденці погодилися з уграми, то, правдоподібно, ми наразі полишимося ще тут. Що Вас не вибрано до Відня, нехай Вас се не журить. Що б Ви там робили між хлопами, анархістами, одурілими радикалами і політично п’яними студентами? Починаю майже сумніватися, чи рада державна взагалі збереться. Мусить статися ще о много і много гірше, щоб могло бути ліпше, – так говорив один старий мадяр і мав рацію».

У своїм дневнику Федорович від д[ня] 29 липня занотував тільки одно французьке речення-пророкування: «Ton jour viendra, il sera dur, mais glorieu et bon».

Початок серпня зазначений у дневнику короткими записками;

«1 серпня. Відпровадив В. Антима до Тернополя.

2 » Був у школі, промовляв до жидів.

3 » Зістав вибраний. Промова.

5 » Виїхав з Лінцею і дітьми. Прощання в Тернополі.

6 » Неділя у Львові з В. і Охоровичами, від’їзд диліжансом.

7 » В Ряшеві зустрів гр. Тита Дідушицького.

8 » Вівторок. Прибув до Кракова – могила Понятовського, ілюмінація.

9 » Середа. Слабість. П. Бродович.

10 » Четвер рано. Як по слабості мляво. Добра думка – мовити про стан провінції. Концентричне і ексцентричне ділання у Відні. Анархія… мобілізована гвардія… незабаром виїхав.

11 » Рано в п’ятницю приїхав до Відня о 8 годині. Тепер ти чоловік публічний, усі твої сили, кождий твій крок належить до загалу.

14 » Понеділок. Лист від Лінці. Приділений до виділу. Перший раз промовляв у клубі. Треба бути холодним, притомним, розважним. Перший раз оплески. Дай боже, щоб і далі так пішло.

15 » Вівторок. Були ми на Каленбергу, в компанії нас 12: я, Смолька і інші. Що за гарна околиця!

19 » Субота. Вирвався я поспішно про Гоя, – се була причина, що я не говорив – не приготований. Чи провидіння веде мене? Дописано від д[ня] 7 вересня: вийшло мені се на добре».

Згаданий виступ при промові Гоя був першим публічним виступом Федоровича в раді державній. Про сей епізод у парламентарних нарадах першої австрійської ради державної маємо в справозданні із 25 засідання, відбутого д[ня] 19 серпня, ось яку відомість:

«Галицький посол, селянин Гой, хотів виступити з промою в якимось внесенні, але, не вміючи говорити по-німецьки, велів собі виробити її на письмі і почав се письмо відчитувати в парламенті. Президент зупинив його, але з огляду, що регулямин нарад не був усталений, завагався, чи має допустити читану промову, чи усну. На се забрав голос Федорович і сказав: «Тому що посол Гой не вміє німецької мови, то мусив хтось інший зробити йому той виріб. Та що кождий посол одвічальний за свою промову, а посол Гой не може бути одвічальним, бо не розуміє німецької мови свого виробу, то я поставив би внесок, щоб висока палата ухвалила, аби посол назвав ім’я того, хто йому виробив сю промову, щоб ми знали, чи се був чесний чоловік, чи ні».

З деяких лав, правдоподібно з німецької опозиції, почулися голоси незгідні і оклики «Nein» [Ні (нім.). – Ред]. Щоб замазати ситуацію, посол Сераковський вніс: «Перейти над сим до порядку дневного!» Та Федорович ще раз забрав голос і сказав: «Прошу о слово! Сьогодні одержав я листи з Галичини, в яких оповідається, що деякі посли видурюють від мужиків гроші і велять собі за них присилати скарги для відчитання в парламенті».

Промову Федоровича перервано окликами: «Das gehört nicht sur Sache», а письмо Гоя по довшій дебаті не відчитане передано президії [Verhandlungen des oesterreichischen Reichstages nach der stenographischen Aufnahme. 5. Bände. Wien, 1848,1, Sitz. 25]. Натяк Федоровича на листи, одержувані з Галичини зі скаргами на хлопських послів, можемо ілюструвати виписками з листів тернопільського мандатарія Айгнера до Івана Федоровича. Д[ня] 9 серпня він писав;

«Сьогодні побив один хлоп присяжного з Мазурівки за те, що сей збирав з наказу громадських депутатів якісь гроші для Матвія Лейчака, що був вибраний в Теребовлі послом на конституційний сейм. Здається про те, що пан Лейчак мусить писати хлопам якісь дурниці. Прошу в се вглянути і сказати Лейчакові, аби до Лошнева ані інших громад не писав жодних баналюків, бо тутешнє хлопство покликається на його писані листи і збирає для нього якісь складки, про що я не міг добре довідатися».

Два дні пізніше той сам кореспондент пише:

«З певного джерела довідуюся, що не так Лейчак, як Василь Гарматій, посол із Микулинець, баламутить тутешнє хлопство. Вчора писали грималівські міщани і селяни до Гарматія про поля і ліси. Говорять, що Гарматій велів збирати підписи, аби Галичина була поділена на дві часті: польську і руську».

Докладніше про сю справу, яка оперлася також о посла Лейчака, читаємо в листі Бауера з 27 серпня:

«Д[ня] 21 с[ього] м[iсяця] внесла грималівська громада з прилежними селами просьбу на адрес посла Матвія Лейчака у Відні, в якій просить його:

1) про відзискання піль із р. 1813,

2) про відзискання лісів,

3) про пасовиська, а заразом вносить протест проти заведення національної гвардії і проти польської народності.

Посол до ради державної Матвій Лейчак частими листами завзиває нашу громаду до таких петицій, запевняючи, що міністерство внутрішніх справ постарається приватною дорогою, з поминенням публічних засідань полагодити всі ті точки відповідно до їх бажання. Рівночасно пише М. Лейчак у своїм листі, зверненім до Антона Пірожка (в німецькім листі Piróg) із 7 серпня с[ього] р[оку], що можу доказати свідками, і взиває громади ось якими словами: «Шляхти не слухайте, розказів аби-сьте жодних не виповняли, бо старі права не важні, а нових іще не маємо. В справі заведення і уоруження національної гвардії не зробили ми ще ані кроку наперед».

Згаданий тут Антон Пірожик був дяк у Сущині Скалатського повіту. Він писав декілька листів, не тільки до посла Лейчака, але також до посла Василя Гарматія. Один із тих листів переховався у д. Луки Гарматія, сина посла Василя Гарматія, народного учителя і визначного збирача етнографічних матеріалів, який разом із згадкою про свого батька ще 1897 року прислав його до редакції «Житє і слово», де він був опублікований [«Житє і слово». Вісник літератури, політики і науки, рік 1897, том VI, стор. 423 – 424]. Передруковуємо його тут як доповнення до сього образка галицьких провінціальних відносин з осені 1848 року:

«Вельможний пане депутований. Просив-ем вас, аби-сьте прислали мині знак руской гвардії, тепер вас от тое ни жадаю, бо вже руску гвардію маю, тілько броні не маєм и де би взяти ни знаєм. Али прошу вас жеби-сьте як найборши отписали, що ся там в Відню діє, бо та річ найпотребніша нам, русинам, знати, а Лейчак вцалі ніц ни пише. Отеж хоць ви ся змилуй, отпишіть цілий інтерес, як там єсть, чи то правда, же миністер повітаний, от кого й за що й чи цісар єсть в Відню люб нема.

Як й ви мені перши писали, як тілько що буде на сеймі важного, то мині донесети, а тепер та[к] великій випадок в Відню, и ви ми ніц не хцети обвістити. Чи, можи, койтеся? Давайти за рецепісом, до мени каждій лист прійде, аби-сьте вислали.

Поздоровляю вас сердечно и зоставайте при добрім здоровлю, али у нас ни добри ся діє, б[о] холера людей виганя й мало з ней кто виходить. Бодай так зайшла на тих, котрі напротів нашого цісара тай для нас неприятелями ся стають! При милости вашей жилоніщій [sic!] друг ваш назавши зостаю

Антоній Пірожик».

Дня 18 серпня писав Кароль Томашевський із Озірної ось що:

«Від хвилі, коли почато взивати до гвардії народової, я також записався до неї, хоч досі її в Озірній, невважаючи на тритисячну людність, не можна було перевести в діло. Та проте я з кількома іншими і назначеним від уряду організатором, паном Андрієм Мазаракім, непохитно стоїмо при першім рішенні, маємо всякі приготування, мундир, оружжя і т. д., але що ж, ходити не можна.

Не зробимо нічого, поки хто з депутації не упімнеться про се на сеймі. Причиною або радше перешкодою для сього єсть те, що в Озірній Зарицький, швагер схоластика Козьминського, і Андрій Ковальський, учитель шкіл тривіальних, знайомий пану Янові зо шкіл, стоять усьому на заваді. Від самого початку мав я нагоду переконатися про се, тож сміло можу се признати. Чого ж хочуть ті люди? Се два закаменілі духи, що стоять на перешкоді своїй власній справі, два противники власної справи «poczciwych Rusinów, braci naszych na tej ziemi razem z Polakami zrosłych». А хто хоче бути їм на заваді?

Чи нема досить численних доказів, що поляки уживають усяких способів, щоб оказати сердечне порозуміння? О горе! О лихо з такими людьми! Прошу тебе, оповісти щодо гвардії наших послів із Золочівського округу, пана Сераковського, а найбільше пана Губицького, вибраного в нашім окрузі, аби інтерпелювали про непроволочне заведення гвардії бодай у тих місцях, де така численна людність і де ще за часів міністерства Піллерсдорфа силою закону вона мала бути заведена.

Циркул тут, давши пану Мазаракому поручения до організування, не зробив нічого більше. Бажав би я собі та й інші, щоб ми не були виставлені на таку ганьбу, що навіть з ознаками гвардії тут показатися не можна. Нарешті мушу згадати, що безсумнівно з нашої Озірної вийшла тут програма до Руської ради про уневажнення вибору з нашої околиці пана Губицького, бо я чув відгрожування згаданих осіб. Але, богу дякувати, їм не вдалося, бо вибір потверджений. Їм тут, в Озірній, не може поміститися в голові, яким способом я міг записатися до гвардії, бувши заприсяженим ц[ир]к[уловим] експедитором почти. Маю за те часті реприманди свого тестя».

Отсим невеселим образком провінціальної гвардійної мізерії 1848 р. закінчую сю статтю.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 47, с. 382 – 391.