Цісарський патент 17 квітня 1848 р.

Іван Франко

Між тим у Львові вість о віденських подіях викликала силою ліски чародійської наглий, могучий, всіх пориваючий рух. Плодом того руху був адрес мешканців Львова, вручений при величезнім збіговищі народу губернаторові гр. Стадіонові дня 19 марта. Уступ 10 того адресу домагався цілковитого знесення панщини, з котрої обивателі галицькі хотять своїм підданим зробити дарунок, знесення обопільних сервітутів і урегулювання посілостей.

Майже рівночасно з тим першим рухом рознеслась чутка, що цісар дня 15 марта надав конституцію. Зачалися бурливі сцени д[ня] 20 марта во Львові, – почала формуватися гвардія народова і рівночасно зав’язалася преславна Rada Narodowa під проводом людей загорілих в роді Яна Добжанського і Осипа Дзержковського. Була се та фатальна інституція, котра цілий рух львівський 1848 року мала змінити в безплідну трагікомедію і котра – як з сього оповідання побачимо, – принесла нашому краєві і нашому розвоєві величезні шкоди.

Окружений клекочучим виром того руху, малодушний і безрадний Стадіон хоч і таїв в глибині душі нехіть до свіжонаданої, а для бюрократів зовсім не пожаданої конституції, прецінь приняв адрес мешканців Львова і обіцяв прихильно вставитись за ним у цісаря. Розуміється, що се він так тільки про око говорив, а на ділі між галицьким губернатором та новопокликаним до міністра справ внутрішніх Піллерсдорфом велась переписка головно о тім, як би можна удержати в Галичині звихнений сильно авторитет власті супроти нового руху і чимраз завзятіших та ширших агітацій і претензій Rady Narodowej. І справді, мусимо признати – і читателі наші з слідуючих розділів і самі се побачуть, що поступування тої інституції було до крайності провокуюче і прямо визивало власть губерніальну до скритої, але тим пагубнішої боротьби.

Скріпившися особливо великим числом зваблених до краю конституцією емігрантів та випущених з в’язниць конспіраторів і революціонерів 1830-их і першої половини 1840-их років, Rada Narodowa почала не тільки агітувати, але й прямо тероризувати людей, незгідних з її поглядами, окричувати їх зрадниками і шпіонами, розганяти немилі для неї зібрання, диктувати закони людям і корпораціям, котрі зовсім нічим до неї не доторкалися, одним словом, присвоїла собі верховодство в цілім краю. Особливо перла і агітувала вона, щоб дідичі якнайшвидше дарували панщину своїм підданим, а заразом розсилала агітаторів між народ та розкидала друки (вроді знаної, польським письмом печатаної пісні «Прилетіла зозуленька»), розбуджуючи в народі тисячні ожидания, надії на волю і завзиваючі при тім до єдності з ляхами.

Перелякані тим наглим і грізним рухом, дідичі почали й справді оголошувати своїм підданим дарування чи то панщини самої, чи й усіх повинностей, і то або зовсім дарма, або з застереженням «справедливої винагороди». Ті даровизни посипались так нагло, відбувались з такою остентацією, що боязливий Стадіон мусив відразу впасти на догад, що тут іде не о добро хлопів, а о цілі політичні, о позискання люду на случай революції, котрої тоді всі леда день надіялися.

Становище губернатора було серед таких обставин дуже трудне; відвічальність лежала на нім велика, а з другого боку, компетенція його в тих ділах майже ніяка. Не знаючи що діяти, не бачачи ніякого виходу, він пильно писав о всім рапорти до Відня, доказуючи, як здається, конечність рішучого кроку для зашахування розбурханої шляхти, а, з другого боку, старався, окілько було можна, гамувати рух по провінції. І так зараз по принятті адресу мешканців міста Львова, таки 20 марта, він вислав окружник до старостів циркулярних, в котрім, звіщаючи їх о тім адресі, поучає заразом, що уступ 10 того адресу не домагається беззглядно знесення панщини, бо жадає рівночасно знесення сервітутів і комасації грунтів. Конечно, все те говорить Стадіон старостам в тій цілі, щоб вони в тім дусі повчали народ і остерігали його – не надто довіряти панам, котрі готуються до революції. «Так само і всі ті даровизни панщини, писав в тім окружнику Стадіон, суть фактичними проявами агітацій партії революційної, котра змагає до відбудування Польщі при помочі позисканого тим способом народу». Поручає затим старостам, щоб всіма силами старались спиняти той рух, а заразом щоб наказали громадам ловити і доставляти до циркулу всіх бродячих агітаторів.

Але Стадіон в обох боках перечислився. В Відні годі було урядові серед пануючого там загального замішання і розбентеження умів здобутися на який-небудь рішучий поступок, а знов в Галичині раз розпочатого руху годі було спинити. Таким способом уже 29 марта в новім окружнику до старостів Стадіон показує менше увірення в своїх силах: він наказує старостам заховуватися зовсім нейтрально, коли панщину дарує дідич, до того маючий право, т. є. такий, котрого добра не суть задовжені і котрий не єсть ограничений в розпоряджуванні своїм маєтком. Се був наказ – попросту при таких даровизнах пильнувати виповнення дотичності устави здавна обов’язуючої.

Але щоб і з свого боку хоч трохи досолити панам, заборонив губернатор старостам і з другого боку мішатися в відносини між панами та підданими, т. є. на случай, коли б піддані і без даровизни не хотіли робити панщини і відбувати прочі повинності, то щоб старости не сміли їх до того силувати. А між тим в Відні уряд зовсім тратив голову. Слабенькою пробою – вхопити в свої руки вирвані вудила державні, особливо в Галичині, – був невдалий проект до патенту, містячого деякі полегкості для підданих, але заховуючого панщизняні відносини в даній силі. По короткій розвазі проект той кинено до коша.

Щоб хоч що-небудь зробити в Галичині, бодай для показання, що се єсть якийсь центральний уряд, скликано цісарським рескриптом з д[ня] 2 цвітня галицький сойм становий. Але був се поступок зовсім нетактовний, котрий викликав великі бурі во Львові і скінчився нічим, про що ми ще далі поговоримо.

Майже рівночасно прийшло з Відня на руки Стадіона письмо гр. Монтекукулі, маршалка сойму станового долішньо-ракуського. В тім письмі доносив Монтекукулі, що рескрипт цісарський поручив йому скликати до Відня делегації від усіх станів «німецьких провінцій Австрії» для спільної наради над уладженням відносин панщизняних і підданських. Не роздумуючи добре, о що тут ходить, а тішачись, що єсть хоч яка-небудь притока показати народові, що ось, мовляв, уряд прецінь щось робить, Стадіон скликав зараз 4 цвітня до себе виділ становий і, прочитавши зібраним письмо Монтекукулі, просив їх, щоб зараз-таки вибрали з-поміж себе чотирьох делегатів, котрі б якнайшвидше поїхали до Відня для наради.

І справді, вибрані були того ж таки дня на делегованих від галицького виділу станового Лев Сапега, Тит Дідушицький, Маврикій Країнський і львівський обиватель Флоріан Зінгер, а коли Дідушицький не прийняв вибору, то вибрано на його місце Яна Чайковського. Ті делегати зараз виїхали до Відня, але застали там іншу депутацію, від жителів города Львова і другу таку від Кракова. Обі ті депутації попривозили адреси до цісаря з жаданнями, подібними, як були в адресі, поданім Стадіонові д[ня] 19 марта. Зложивши ті адреси в один соборний адрес, вручили його цісареві, а здибавши делегатів станових, порадили їм не брати уділу в нарадах з’їзду станового, аж поки від цісаря не буде відповіді на їх адрес. Се делегати й справді зробили. Але позаяк в адресі, поданім львівсько-краківською депутацією, була порушена і справа знесення панщини, для котрої делегати станові прибули до Відня, то й вони рішились дожидати відповіді цісарської на той адрес.

Між тим наради з’їзду станового під проводом гр. Монтекукулі не довели ні до чого. Делегати станів чеських, так само як і делегати галицькі, згори відказалися від уділу в нарадах – а швидко й прочі делегати побачили, що такі спільні наради не доведуть ні до чого задля великої різнорідності обставин в різних краях. Аж тоді Монтекукулі завважив, що властиво не потрібно було прикликувати делегатів станових аж з Галичини, бо рескрипт цісарський велів йому скликати делегатів тільки з німецьких провінцій. «Впрочім, щодо Галичини, – сказав він полякам, – то й так наші наради були б безпредметні, бо отсе Франкфуртський собор порушив уже справу відбудування Польщі, так що в Галичині леда день треба надіятись наперед змін».

Що такі бесіди і слухи мусили впливати далеко не успокоююче на розгарячковані і без того уми поляків, се розуміється само собою. Ще ж до того свіжо надана вільність, заведення гвардії народової – все те підносило високо їх надії.

«Головне наше завдання в тій хвилі, – писав розгарячкований не менше других Тадей Василевський д[ня] 3 цвітня 1848 р. до Івана Федоровича, – поєднатися з народом. Дві речі стоять тому на заваді: з одного боку, чути тут, що деякі уряди циркулярні й поодинокі урядники не перестають хлопів баламутити і впоювати в них недовірство до панів; а, з другого боку, суть і межи нами такі, що раді би панщину, і низькі хлопські поклони, і буки задержати й до суду-віку. Збирається тут во Львові котерія, котру «Dziennik mód» з д[ня] 1 с[ього] м[ісяця] дотепно назвав «конфедерацією тарговицькою» [Конфедерація, зав’язана р. 17[92] в місточка Тарговиці, була найяскравішим проявом шляхетської буйності та анархії і головно причинилася до розбору Польщі. Тарговичанин в польській поговірці значить те саме, що зрадник], а навіть імена ті самі в ній фігурують: Ржевуцький жонатий з Браніцькою і др.

Не тобі, дорогий Іване, стану я вказувати, що маєш робити. Але сли годиться прибуваючому в осередку краю повідомити тебе, чого вимагає теперішня хвиля, то смію просити так: 1) щоб ти працював над околичною шляхтою і старався наклонити її до поступування, згідного з духом часу і потребою народу; 2) коли уряд циркулярний перешкоджає нашому поєднанню з народом, то присилай мені якнайскорше копії розпоряджень, виданих після 19 марта, а крім того докладні безсумнівні факти, які науки дають народові розсилані по селах урядники: присилай їх мені в такій формі, щоб я, яко автентики, міг показати їх вищим властям; 3) сповнивши все те і забезпечившися так, щоб по твоїм віддаленні з дому ніхто не міг цілого діла попсувати, прибувай сюди, щоб сполученими силами працювати насупроти тарговицької конфедерації».

З того листа ми бачимо довідно, що й тоді ще, посеред клекочучого руху, по таких науках і досвідах велика часть галицької шляхти була противна знесенню панщини і уперто опиралась всяким новаторствам. Але над новаторами і над консерваторами разом грянув грім – цісарський патент з д[ня] 17 цвітня, котрим цісар

«опираючися на розпочатій, а недовершеній регуляції, на случившихся в краю подіях, вимагаючих надання відмінного напряму і більшого обсягу заміреним способам до піднесення добробуту краю, а також покликуючися на освідчення посідачів земських, що хотять підданим своїм дарувати повинності панщизняні чи то безплатно, чи то за рівночасне знесення сервітутів, розпорядив:

1) Відносини підданські враз зо всякими повинностями як господарів ґрунтових, так і халупників і комірників зносяться.

2) Сервітути існуючі остаються нетикані, але повинні вживатися тільки з відповідною оплатою, високість тої оплати залежить від добровільної умови.

4) Властивці дібр з днем 15 мая звільняються від оплати податку урбаріального, від обов’язку давання запомоги своїм підданим, від обов’язку закладання і провадження книг ґрунтових, від уплати податку на удержування сторожі безпеченства, від заступування підданих в справах спірних, від достави рекрутів і сполучених з нею видатків і від додатку на кошти лічення підданих.

5) Рівночасно з заведенням перших інстанцій будуть властивці дібр увільнені від тягару побирання і заряду постійних податків, а також від виконування судівництва цивільного і заряду справами політичними.

6) З увільненням від тягарів минеться цілковито й октава, а претензії по дні 15 мая будуть зменшені на 16-ту часть.

7) Повищі улегшення становлять одну третину винагороди, припадаючої дідичам за утрату панщини і данин підданських. Другу третину становить вартість сервітутів, а третя третина буде виплачена з скарбу державного, а обчислена буде після цін, принятих в провізоріум податку грунтового, з чого, однако ж, відшибнено буде 5 % на кошти побору».

Патент той, зроджений чисто політичними планами і цілями, мов грім з ясного неба, вдарив на всі замисли і надії поляків. Аж тепер вони пізнали, що треба було робити давніше і не дати випередитися урядові.

«Зрада, огидна зрада! – писав зараз 22 цвітня, т. є. в сам день оголошення патенту, Гіцкевич зо Львова до Івана Федоровича. – Уряд видав патент, в котрім оголошує від себе знесення панщини від 15 мая, обіцяючи дідичам винагородження з каси державної! Той огидний підступ уряду конституційного викликав у всіх найбільше обурення. Пан Антим каже тобі написати, щоб ти якнайскорше в його імені, без відволоки, оголосив дарування панщини, бо тут діло квапне, щоб випередити оголошення урядове. В тій самій гадці старайся наклонити й усіх сусідів.

Аж нині пополудні ми дізналися о тім огиднім підступі – патенти вже напечатані. Нині о 5-тій іде численна депутація до Стадіона, щоб спинив публікацію того патенту, а швидко, здається, рушить депутація й до Відня з протестом против сього огидного і найбезправнішого поступку [П[ан] Гіцкевич в своїм розбурханім гніві ошибся, – ані до Стадіона, ані до Відня ніяка депутація з протестом не ходила]. Видокруг наш дуже затемнюється. Бог знає, що то вийде з такого зрадливого поступування. Тільки ж вина не буде наша!»

А між тим, на нещастя, діло стояло якраз навпаки, і іменно ті панове від Rady Narodowej і гвардії, що так грізно кричали на новий патент, вони самі своїм поступуванням викликали його, вони були виною всього. Бо послухаймо, що говорив міністр Піллерсдорф в своїм листі до губернатора Стадіона з дня 19 цвітня, пересилаючи йому копію свіжого патенту цісарського.

«Позаяк Rada Narodowa, зложена з елементів неспокійних і революційних, не тільки во Львові чимраз більше ширить свою агітацію, але задумує й по провінції закладати свої філії, то бездійство власті супроти тої агітації значило б не тільки зречення ся цілої провінції, але й нараження цілої держави на необчислені небезпеченства і удари. Бо ж тоді партія екзальтована, змагаюча до незалежності і відриву від Австрії, без перешкоди захопила би всю власть в свої руки. Тота партія мусила б для угрунтування своїх змагань і свого існування довести край до революції і до цілей революційних повернути всі свої сили і средства. Средства ті суть: доходи краю, позискання прихильності між народом і армія, стояча в краю.

Коли б партія революційна натрапила на опір в найчисленнішій верстві людності, т. є. у хлопів, то ужила би супроти них війська, а коли б лякалася якого-небудь небезпеченства з боку Росії, то старалась би впутати цілу державу в фактичну війну з тим моцарством. Так прийшло би до розливу крові, утрати краю і армії побіч анархії і війни домашньої, між тим коли поступування ваше після сказівок міністерства, без сумніву, відверне ті нещастя, а навіть в найгіршім разі, т. є. коли б дійшло й до утрати цілого краю, зробить можливим бодай виведення армії».

Дальше міністр просить Стадіона, щоб, бачачи на стан краю і монархії, піддав свої переконання під волю міністерства. Прислану копію патенту поручає йому оголосити в разі потреби швидше, ніж буде урядово опублікований (Стадіон і справді оголосив її зараз д[ня] 22 цвітня, між тим коли урядова публікація наступила аж 11 мая). Що ж тикається небезпеченства з боку емігрантів, то Піллерсдорф зовсім згоджується з думкою Стадіона, що всіх їх нараз вигнати з краю годі, але радить небезпечнішим з-поміж них остро наказати, щоб як стій добровільно з краю забрались, а в разі опору – загрозити їм примусовою висилкою на місце уродження і передання в руки компетентної власті.

З сього вельми цікавого листа бачимо довідно, що уряд австрійський велико боявся польського руху в Галичині і, щоб зашахувати той рух, видав вищенаведений патент. Не менше цікаве в тім листі й те, що помимо наданої конституції урядники задивлюються на діла державні зовсім по-автократичному. Се впрочім і донині не зовсім перевелось.

Патент з д[ня] 17 цвітня зробив між галицькою шляхтою якнайгірше враження. Деякі дідичі спішили ще перед урядовою публікацією патенту дарувати своїм підданим панщину. В добрах Пельтенберга зробив се Іван Федорович ще, мабуть, перед одержанням Гіцкевичевого листа зі Львова, бо вже 24 цвітня пише управитель дібр Краснянський:

«Відповідно до поручения доношу: громадам з Кута, Перекалія, Вікна, Красного, Ставок і Саджавок оголошена зістала нині о 3-тій годині безглядна даровизна панщини яко добровільне зречення зо сторони властителя Пельтенберга. Акт той виконав повномочний п. Водня дуже оглядно і розсудливо: він розповів громадам, що незадовго має наступити оголошення цісарського патенту через комісарів циркулових, і представив, що патент цісарський буде тільки потвердженням даровизни, зробленої панами. Надіюсь, що тим способом найліпше далося запобігти всякому можливому лихові.

Селяни дар той приняли дуже добре, з подякою і недвозначним вдоволенням, тільки просили, щоби їм дати се на письмі, що ми їм в найкоротшім часі обіцяли. В Новосілці також даровано панщину, і народ приняв се над всяке сподівання добре, навіть з унесенням радості. В Раштівцях одна часть ніби не довіряла, але більша часть була вдоволена. Прошу вірити, що доношу се все по совісті, бо ніщо так мене не гніває, як утаювання подій, діючихся не по нашій мислі, для того тільки, що ми раді би все польське бачити в найліпшім, або знов перекручування фактів через нехіть для справи».

З того цікавого листа ми бачимо, що народ справді не дуже довіряв панам і що даровизна панщини хіба тоді відбувалася добре, коли даруючі покликалися сяк чи так на цісарський патент. Що холодне і недовірливе заховання народу многих зраджувало, на те маємо в паперах Івана Федоровича дуже цікавий доказ. Єсть то лист Адольфа Розвадовського, того самого революціонера і демократа, що то в р. 1846 мав з поручения Теофіла Вишньовського організувати повстання в Тернопільщині, опісля втік був за границю, а тепер, дякувати конституції і загальній амністії, повернув назад до свого села Туровки. Лист його з д[ня] 24 цвітня – отже, рівночасний з листом управителя Краснянського – найліпше показує, що се був за демократ.

«Коли ти в Тернополі при роз’їзді говорив мені о своїм проекті зглядом панщини, у мене зовсім що іншого було в голові, і так уже та матерія мені обридла, що я й говорити о ній не хотів. Спішу затим листовно об’явити тобі своє в тім згляді переконання. Ти сказав мені, що, дарувавши панщину, ти так угодишся з хлопами, щоб тобі таке саме число днів відроблювали за гроші. Я думаю, що се все-таки буде примусова (?) робота, котрої по знесенні панщини не повинно бути. Тож я за твоїм прикладом не піду і, держачися свого переконання, буду старатися, щоб громада сама прийшла до мене з просьбою, в противнім разі панщини не знесу, хоч би й усі довкола се зробили. Занадто се велика жертва, щоб ще з погордою мала бути принята, а сли раз панщину дарую, то вже беззглядно, застерігаючи собі тільки сьогорічне жниво!»

Комічно виглядає тота гордість у демократа-революціонера і тота упертість в тім часі, коли панщина de facto була вже знесена – цісарським патентом!

А між тим три делегації польські в Відні (станова, львівська і краківська) ждали та й ждали на цісарську відповідь на адрес, домагаючийся знесення підданства в Галичині! І довго мусили ждати, бо аж 19 мая уряд пригадав собі о них і сповістив їх, що жадання їх уже сповнене і панщина в Галичині знесена, хоч і не так, як їм сього хотілося.

Примітки

…справу індемнізації і справу сервітутів – індемнізація – компенсація втрат поміщиків за скасовані феодальні повинності селян; сервітути – право селян користуватися поміщицькими лісами і пасовиськами, відмінене реформою 1848 р.

Гвардія народова – легальна польська військова організація з головним осередком у Львові, заснована під час революції 1848 р.

Рада народова – польська політична буржуазно-шляхетська організація. Створена і діяла у Львові під час революції 1848 р. Домагалася буржуазних реформ в економічному житті і перетворення Галичини в польську автономну провінцію Австрійської імперії, займала ворожу позицію щодо українського національного руху. Розпущена після придушення Львівського збройного повстання 1 – 2 листопада 1848 р.

Добжанський Ян (1820 – 1886) – польський журналіст і громадський діяч ліберально-буржуазного напряму, з 1840 р. – редактор ряду періодичних видань польською мовою у Львові.

Дзержковський Осип (1807 – 1865) – польський письменник, політичний діяч, публіцист, належав до табору галицьких демократів.

Сапега Лев (1801 – 1878) – камергер при російському дворі, після 1831 р. емігрував у Галичину, де в 1861 – 1875 рр. був маршалком крайового сейму.

«Dziennik mód paryskich» – популярний журнал демократичного напряму. Виходив у Львові протягом 1840 – 1848 рр. Назва «Щоденник паризьких мод» і формальний редактор кравець Томас Кульчицький мали на меті відвернути увагу австрійських властей від журналу.

Кута, Перекалія, Вікна, Красного, Ставок і Саджавок – всі ці села нині в Гусятинському районі Тернопільської обл. Що за село Перекалія – невідомо; можливо, це неправильно прочитане «Перемилів».

Раштівці – , нині Гусятинського району Тернопільської обл.

Турівка – , нині Підволочиського району Тернопільської обл.