1. План патера Гаудентія

Іван Франко

Пріор єзуїтського монастиря в Тернополі, вернувши зі спільної монастирської їдальні, злегка позіваючи, лагодився прилягти і віддихнути після доброго обіду; а що день був літній та гаряченький, то зняв чоботи і реверенду; коли втім хтось застукав до дверей його келії. Пріор наморщив чоло, скривився неприємно і мовчав хвилину і тільки після другого стуку сказав:

– Прошу ввійти!

З низьким, пересадно покірливим поклоном увійшов член конвенту, патер Гаудентій.

– Чого вам потрібно, frater? – остро запитав його пріор.

– Я хотів просити вас, clarissime, – зачав патер, зупиняючись край порога, – щоб ви вислухали мене. Я хотів де об чім з вами побесідувати…

– Або що? Сталося щось важного? – різко запитав пріор.

– Н-ні, – протягнув патер, – щоб так щось особливого… ні, борони господи! Але я хотів попросити вас, щоб ви вислухали деякі мої думки і міркування…

– А так, ваші думки! – з якимсь насмішливим відтінком у голосі сказав пріор. – Але чи не можна б ті думки і міркування відложити до відповіднішого часу?

– Розуміється, розуміється, що можна! – поспішно згодився патер. – Тілько ж даруйте, clarissime, я думав, що, власне, тепер час найвідповідніший: шкільної науки нема, а, крім того, ще вам прийдеться швидко висилати звичайний щомісячний рапорт нашому преосвященному вітцю провінціалові.

– Рапорт! – майже аж скрикнув пріор і цілковито прочунявся з тої полудрімоти, в котру почала було заколисувати його неголосна і одностайна мова патерова, в супроводі бренькоту великих мух на шибках ократованого вікна келії та цвіркоту воробців посеред гілляк густих вишень, що так і нависали до самого вікна. – Рапорт! – повторив він ще раз і спідлоба позирнув на патера. – А вам яке діло до рапорту!

– Сохрани господи! – поквапно звинявся патер Гаудентій. – Я дуже добре знаю, clarissime, що рапорт ваше діло, і, власне, для того осмілююсь трудити вас своєю просьбою, щоб ви могли виложити мої думки й міркування і подати їх у свойому рапорті вітцю провінціалові, розуміється, коли вони покажуться вам того гідними і до чогось здалими.

Але пріор, хоч і не зводив з патера Гаудентія свого пильного погляду, не слухав уже його підлесливої, трохи водавої і одностайної бесіди. Нова думка раптово шибнула в нього і заняла всю його увагу. Він знав, що кождий патер має право секретно звертатися до провінціала з «рефератами», тобто з доносами на іншу братію, а в тім числі й на самого нього, пріора. Але донедавна так якось складалися діла в монастирі, що тернопільський конвент жив як одна сім’я і ніхто із-за взаїмних доносів не мав ніяких клопотів.

Аж в сьому році справа нагло змінилася на гірше. Ні з того ні з сього двох патерів перенесли з Тернополя до якогось гірського монастиря в Тіролі, що вважався місцем карної висилки, а замість них прислали двох нових. Від тої пори немов мішок розв’язався з усякими виговорами, реколекціями і іншими прикростями, що так і сипались з Кракова на нещасний тернопільський конвент. Пріор і всі патери в голову заходили, хто се так їм прислуговується. Підозрівали раз того, раз іншого з-поміж себе, тим більше, що всі чули себе винуватими в не одній поблажливості, в не одному занедбанні монастирської дисципліни.

Патера Гаудентія якось найменше підозрівали, щоб то він міг чинити ті «пакості»: раз для того, що від його приїзду до Тернополя минуло вже більше як чотири роки, а перші роки його пробутку між тернопільськими єзуїтами, власне, були такі сумирні і щасливі; а по-друге, патер Гаудентій мав серед решти братії славу Якима-просторіки або навіть якогось дурнуватого. Слава та, очевидно, дуже нелюба була патерові; але, проте, він завсіди піддержував її різними нехитрими способами. Почалась вона і прилипла до нього головно із-за преславного «місіонерського походу сам на сам» до Люблінської губернії для католицької пропаганди серед тамошніх уніатів. Похід той скінчився не дуже-то геройською втекою патера з границь Росії, де він, подібно як стародавній пророк Йона, пробув усього три дні і відки вернувся без пам’яті від переполоху і удару, одержаного поночі карабіновою кольбою з могучої руки пограничного об’їздчика.

З правдиво комічними жалобами розповідав патер про сей свій подвиг, а оповідання його за кождим разом доводило всю братію до вибухів невдержимого реготу. А сам патер Гаудентій, немов і не запримічаючи того вражіння, кривився і кулився при тім, як півтора нещастя, і, запалюючись оповіданням, то блід, то тремтів, то хлипав, що, очевидно, ще до більшого сміху побуджувало його слухачів. А при тім патер виглядав таким простодушним, одвертим і незлобним, що годі було навіть уявити собі, щоб він міг писати доноси на своїх собратів.

А все-таки, з якогось неясного підшепту, власне ся думка проблиснула в голові пріора в тій хвилі, коли патер спімнув про щомісячний рапорт. Він пригадав собі все, що знав про минувшину патера Гаудентія. Він був сином бідного мазурського хлопа. В р. 1847 тарнівський єпископ Войтарович узяв його до себе на виховання. По смерті єпископа він учився у єзуїтів у Кракові, кінчив науки у Римі, де й став монахом і приступив до закону «імені Ісусового».

Не знав пріор, яку славу здобув собі Гаудентій у Римі; знав лиш те тільки, що по кількох літах сам генерал єзуїтського закону Бекс вислав його на місію до Люблінської губернії, де патер здобув таке блискуче «посрамленіє». Аж тепер, розміркувавши всі ті обставини, пріор в одній хвилі прийшов до переконання, що, знаючи надзвичайну важність «позиції» католицизму в Люблінській губернії і загалом у Росії, римські верховоди мусили прецінь добре розміркувати, кому повіряють таке діло, як місія, значить, і в молодім патері мусили добачити якусь запоруку її корисного поводження.

А з того виходило, що патер Гаудентій не мусив бути таким дурником і просторікою, якого видавав досі із себе. Коли ж воно так, то пріорові відразу все вияснювалося, і патер Гаудентій, може й сам сього не догадуючись, в одній хвилі виріс в його очах. Ціле поступування того придуркуватого патера відразу набирало зовсім іншого значення, виростало до розміру дуже хитро придуманої і зручно переведеної, чисто єзуїтської інтриги. При тім же пріор віддавна вже догадувався, що в Римі невдоволені заходами і роботою тернопільського конвенту, що від нього, як від крайньої твердині на сході, ждуть чогось більшого; без відома почував він, що наближається якась переміна. І, вдивлюючись пильно спідлоба в патера Гаудентія, він небезосновно догадувався, що се іменно й є віщун або навіть чільна сторожа того нового напряму в діяльності закону, що мусив змести його, як змів відісланих до Тіролю фратрів.

Під впливом тих думок і здогадів, що в одній хвилі прокинулися в пріоровій голові, лице його приняло якийсь заклопотаний вид, і він, помовчавши хвилину, так якось поспішно і уривчасто сказав:

– Еге, ось воно як! Думки і міркування… Що ж, діло непогане! Розуміється, розуміється, розміркуємо і спишемо… Сідайте, reverendissime, сідайте, коли ласка, ось туті Я весь на ваші услуги.

Тонкий іронічний усміх пробіг по лиці патера Гаудентія, коли він, низесенько кланяючись, засів на простому дерев’яному кріслі за столом, при котрім з другого боку засів пріор.

– Ну, reverendissime, – сказав пріор, коли вони оба засіли один насупротив другого, – про що таке ви хочете виложити мені свої думки?

– Одна тілько у мене дума, clarissime, всім нам спільна: добро і зріст нашої святої католицької церкви, – відповів патер Гаудентій. – Вам, clarissime, очевидно, ліпше, ніж мені, відоме положення нашої церкви в тутешнім краю, а особливо положення нашого конвенту тут, на самім східнім аванпості католицизму, перед самим, що так скажу, лицем грізного противника – православія.

«Ага, видно, видно, що я не помилився! – подумав пріор. – Се він, віщун реформи, підісланий до нас на шпигуна. Се він автор доносів! Ну, добре; тепер бодай я знаю, з ким маю діло».

І, звертаючись до патера, немов зачудуваний, сказав:

– Але ж, даруйте, reverendissime, я, признатись вам, не зовсім ясно розумію, до чого се ви річ ведете.

– Зараз буду мати честь вияснити вам се, – поквапно відмовив патер, – покірно прошу вислухати мене. Я хотів тілько застерегтись перед вами, що я ані на хвилиночку не позволив собі ніколи сумніватися про вашу глибоку мудрість, докладне знання і вірне зрозуміння окружаючих нас обставин. І коли я власним почином позволив собі позбирати деякі відомості, що дотикають теперішнього положення, і виснувати з них деякі виводи, так се зовсім не з недовір’я до вашого проводу, але радше тілько з гарячої дбайливості про наше спільне святе діло.

Зачудування пріора перейшло в нетерпеливість. Він почував якесь обридження і ненависть до того приниженого лицеміра і донощика, що ось сидів перед ним; але рівночасно не міг не признати, що той в сьому разі поступає зовсім в дусі правил єзуїтського закону. Та тільки ж сим разом річ доторкалась до пріора особисто, і для того чоловік в нім узяв верх над єзуїтом. Догадуючись, що перед ним сидить його таємний ворог і шпигун, він зважився говорити з ним попросту, без звичайного фарисейства. «Поки що я ще тут старший, – думав він, – і мушу дати йому се почути; а там нехай буде, що буде!»

– Знаєте, reverendissime, – промовив він якимсь різким і згірдним тоном, – говоріть зі мною попросту й одверто. Я в Римі не бував, дипломатії ніколи не вчився і завсіди думав, що за нею криється порядна порція нещирості. А при тім же я міркую, що ми свої люди, так і говорімо ж без непотрібної крутанини.

Патер Гаудентій знов усміхнувся іронічно, немов почував вдоволення із-за того, що так швидко вивів з терпцю старого пріора і заставив його так одверто висказати свою нехіть до нього.

– Що ж, воля ваша, clarissime, – сказав він усе тим самим переборщено-смиренним голосом. – Моя душа чиста від скази нещирості, особливо перед лицем мого наставника, которий повинен бути для мене першим по бозі.

– До річі, reverendissime, до річі! – перервав йому пріор.

– Річ моя ось яка, – говорив далі патер Гаудентій з незрушимим супокоєм. – Відомо вам, clarissime, до якої мети, до якого завдання намагає в сьому краю наш святий закон. Заповідне слово, виголошене святійшим папою Урбаном, «Orientem esse convertendum» містить в собі всю нашу програму. Дорога до її виповнення все і всюди повинна бути предметом нашої ненастанної і якнайпильнішої дбайливості.

– А тим часом вам здається, що ми не досить уваги звертаємо на се наше завдання? – відповів пріор з неукритим невдоволенням.

– Сохрани господи, clarissime, сохрани господи! Ніколи я сього не думав! А надто, хто такий ті «ми»? Адже ж і я сам – часть їх, значить… Ні, ні, не до сього я веду свою річ. А ось послухайте! Не тайна то, мабуть, для вас (при сих словах в голосі його знов прозвучав іронічний відтінок), що в східній часті сього краю живе народ, що вважає себе одноплеменним з народом по той бік Збруча. Але не в тім суть річі, а ось в чім: народ той приналежить нібито до католицької церкви, а рівночасно вважає себе членом грецької, тобто православної, церкви. Ся… ся двоїстість релігійної свідомості поміж двома ворожими таборами – як вам здається, clarissime, – чи не мусить вона будити деяких сумнівів і побоювань?

– Он що! – майже аж скрикнув пріор. – Ви вважаєте положення уніатської церкви двоїстим, значить, двозначним?

– Еге, clarissime, – І твердо відповів патер Гаудентій. – Не досить на тім, я міркую, що, власне, існування сього двоїстого, нейтрального грунту тут, на границі, і є одною з найважніших перешкод до розширення нашого впливу на той бік пограничної черти.

– Гм… думка се, будь-що-будь, цікава, – холодно і напівзгірдно процідив крізь зуби пріор, – і я дуже рад би знати ваші докази, знати ті факти, що навели вас на такі виводи.

– О, щодо того, clarissime, я готовісінький! – весело скрикнув патер. – Візьміть хоч би їх священиків! Яка нам користь з того, що вони вважають себе католицькими священиками, коли живуть з жінками? Там, де би треба працювати для католицизму, віддати себе нероздільно і безумовно його інтересам, вони слухають своїх жінок, поступають так, як їм наказують їх родинні відносини!

– Все се правда; але все се старі річі і, певно, ще й перед вами не раз були розмірковувані, – гризько замітив пріор. – Що ж, коли не наша сила се змінити. Діло се ухвалене і затверджене синодами та апостольським престолом.

– Про се ще ми поговоримо, – з незрушимою певністю відповів патер. – Але ось вам ще друга обставина. Чи ж не видається вам безглуздим і нерелігійним таке виховання молодого покоління священиків, яке ведеться у тих греко-католиків? Що ж то за священик вийде з молодого чоловіка, котрий завтра має бути посвяченим на єрея, має приняти найвище церковне таїнство, а сьогодні, замість у скупленні духу приготовитись до того святого акту, їздить по празниках, витинає «козачка» та «коломийки», завертає голови попадянкам і ні про що більш не думає, як тілько проте, щоби найти собі наречену з добрим посагом і позбутися довгів, нароблених у семінарії?

Патер, очевидячки, почав запалюватись, уносячись за течією власних думок. Бесіда його, зразу млява і підсолоджена, робилась живою і пристрасною, і пріор починав прислухуватись до неї з більшою увагою.

– Справді, се діло непідходяще, – сказав він, – та тілько й сього, здається, ми не в силі переробити.

– Тілько слів Христових і догматів святої католицької церкви ніхто не в силі змінити, – з запалом промовив патер. – Все інше – людські установи, заведені в часі і для часових потреб. Зміняються обставини, то зміняються й потреби, а на їх місце настають нові; от тому-то й установи повинні змінюватись відповідно до нових потреб і обставин. Ви, clarissime, згадали про давніші булли і синоди, котрими унормовано положення уніатської церкви. Не забувайте, що все се було дві чи три сотки літ тому назад, коли тут існувала могуча католицька держава – Польща, коли православіє було в упадку, а католицька церков без ущербу для своєї могучості і поваги могла робити уступки місцевим традиціям. Тепер обставини змінилися! Тепер усякий попуск з боку католицизму приятелі й вороги його готові вважати доказом його справжньої слабості. Тепер, clarissime, коли ми справді стали слабші, нам треба бодай вдавати з себе сильних, сякими чи такими способами сильних!

Пріор слухав сеї огнистої бесіди, широко витріщивши очі. Такого запалу, такого широкого погляду на діло він не ждав у простого патера. Не лишалось ніякого сумніву, що отсе перед ним сидів агент доволі великого розміру.

– Ну, нехай би взяти, що все се так, – згодився він, – що все се можна змінити. А все-таки цікаво б знати, що і як ви хочете зробити?

– О, для сього досить тілько добре знати, як стоїть діло в теперішньому часі, а спосіб нашого поступування визначиться сам собою. Треба твердо переконати себе в тім, що положення тої так званої унії зовсім хитке, що в нинішню пору вона – ростина без коріння: від православія відстала, а до католицтва не пристала. Ну, скажіть, чи може бути що більш безглуздого від того домагання якоїсь автономії, якоїсь народної церкви з боку уніатів! Адже ж католицька церков тим тілько й міцна, що одноцільна і зцентралізована, що все держиться тої засади: хто не зо мною, той против мене. Автономія, нейтральність в часі боротьби – се ж те саме, що зрада. Ось чому ми поперед усього повинні викоренити всі ті автономічні забаганки, утвердити католицизм sans phrase і тоді тілько будемо мати в руках могучу підойму для дальшої боротьби зі Сходом.

Патер Гаудентій зупинився, щоб перевести дух. Чоло його покрилося краплями поту, а в кутках рота повиступали шматки білої піни. Пріор сидів мовчки, з виразом задуми на повному, блискучому лиці. Вкінці він сказав:

– Що ж, reverendissime, думки ваші дуже цікаві, і я, розуміється, подбаю про те, щоб довести їх до відома тих, кому се належиться знати. Мені здається навіть, що сам народ зовсім не буде супротивний такому починанню. Я знаю досить добре уніатську людність сього города і бачу, що вона дуже радо ходить до костьолів на латинську службу божу. Бував я не раз і на католицьких відпустах у Милятині, Кохавині, Кальварії і власними очима бачив, які маси уніатського народу сходяться на ті празники. Отсе й наводить мене на думку, що сам тутешній народ прихиляється до латинського обряду, може, більше, ніж до грецького, і не буде супротивлятися таким реформам, які ви, запевне, собі намітили.

– Факти, clarissime, котрі ви навели, дуже цінні і цікаві самі собою, – відповів патер, – та тілько, жаль сказати, се тілько один бік медалі. Ви покликаєтесь на латинські відпусти в Кальварії і Милятині; я вам покличусь на уніатські відпусти в Гошові і Зарваниці, куди щороку сходиться майже така сама сила народу, як і на ті, про котрі ви згадуєте. Значить, тут, очевидячки, не в обряді головна сила, а в тім, що народ любить ходити на відпусти, не дуже дбаючи про те, куди й на які. Але я вам покажу ще один факт. До православного Почаєва, хоч він і за границею, вандрують щороку тисячі отсих уніатів, а тим часом католицькі відпусти патерів-домініканів у поблизькім Підкамені, по сей бік границі, якраз напроти Почаєва, ані руш не можуть дійти до такої слави. Ось вам факт, над котрим стоїть подумати!

– Але позвольте, reverendissime, як же ж се вияснити? – запитав зачудуваний пріор.

– Ось се то й важко, що вияснити сього факту майже зовсім не можна без допущення такої думки, що унія не тілько сама собою дволична, не тілько не повинна бути толерована в нинішню пору з поглядів політичних, але показалась зовсім непригідною для релігійного виховання народних мас, насаджуючи в них рівнодушність до самих основних релігійних правд, двоєвірство або навіть цілковитий брак усякого релігійного переконання.

– Ну, се вже пересолено! – почав було сперечатися пріор.

– Ні, clarissime, – перервав йому патер Гаудентій, забуваючи про всяке пошанування для чина свого начальника. – Попереду вислухайте мене, а тоді вже судіть! Недавно тому, вертаючись з Підкаменя, здоганяю Отсе неподалік села Товстохлопів купу богомольців. Зайшов я з ними в розмову.

– А відки бог провадить? – питаю їх.

– Та з прощі, – відповів мені чоловік, що йшов попереду богомольців.

– А куди ходили на прощу? – питаю дальше.

– Та в Почаїв.

– В Почаїв? Ну, і як же вам там сподобалось?

– Та як же би, добре, – простодушно відповів чоловік.

– Добре? Бійтеся бога! – не міг здержатись я, щоб не скрикнути. – Що ж там такого доброго? Хіба ж ви не знаєте, що там шизматицька відправа?

– Та бог його знає, – відповів чоловік, чухаючись в потилицю, – чи шизматицька, чи не шизматицька. Не наша річ про те судити. Нам досить знати, що й там бога хвалять. Та й ще одно знаємо, – додав і окинув мене якимсь насмішливим поглядом, – що там за сповідь менше беруть, ніж у Підкамені, а до того ще зимою в церкві топлять.

Розповівши се все, патер Гаудентій для більшого ефекту замовк і сидів так кілька хвилин з розпростертими руками, з отвореним до половини ротом і витріщеними очима, немов прошиблений перестрахом і обуренням.

– Як же на ваш погляд, clarissime, – запитав він, перериваючи мовчанку, – чи се не блискучий доказ цілковитого упадку релігійного почуття серед маси уніатського народу? Адже ж можна б подумати, що тих людей досі не доторкнулось світло Христової віри!

– Так, се правда, – сумовито потвердив пріор. – Сього факту не можна так полишити. А не знаєте ви, відки се були ті люди?

– Із Товстохлоп. Я зараз же про се розвідався.

– А хто там у них священиком?

– Чимчикевич.

– Хто такий? Чимчикевич? Щось-бо я досі не чував такого прізвища.

– І не дивота, бо се справді допотопний піп. Старий-престарий, і оце вже тридцять літ нікудісінько не виїздить зі свого села. Дивогляд, а не піп. Рік тому назад я якось проїздом був у нього і познайомився з ним.

– Ну, добре, про се ми побалакаємо пізніше, – перервав йому пріор. – А тепер скажіть, до яких властиво заключин дійшли ви і які раяли б средства для виповнення ваших намірів?

– Я осмілююсь подати до одобрення вищих властей ось які ради. Поперед усього впливати на простий народ по селах і місточках, викорінювати поміж ним заразу двоєвірства і систематично виховувати в нім релігійний католицький дух.

– Добре, але якими способами? – запитав пріор.

– Способи звичайні. Треба устроювати по селах і місточках, а особливо поздовж границі, систематично процесії і місії з якнайбільшим торжеством і відповідними проповідями. А на письменних по містах і по селах впливати при помочі відповідних до того наших видань, як се з таким поводженням практикується вже нами в західній часті Галичини.

– Цілковито згоджуюсь з вами, reverendissime, – сказав пріор і стиснув руку ненависного патера. – Все се розумно придумано, і мені здається, що ваші ради повинні найти повне одобрення властей.

– Non mihi, clarissime, – смирно відповів патер, – sed ad majorem gloriam nominis Jesu. Що ж доторкається до уніатського духовенства, то треба нам розділити його на дві категорії. Є між ними хитрі, котрі устами визнають унію з Римом, а душею тягнуть до православія і під видом «очищення обряду» силкуються підігнати унію під православні форми, віддалюючи її чимраз далі від святої римської церкви. Таких треба вважати нашими лютими ворогами і поступати з ними так, як з ворогами на війні. Треба держати над ними ненастанний надзір і, скоро тілько вони подадуть який найменший повід, компрометувати їх перед властями і їх власною паствою. Друга категорія – се допотопники, убогі духом і добродушно наївні. Сих, розуміється, більшість, і їх треба привертати ласкою, піддобрювати їх всякими спокійними способами і звільна перероблювати на наші знаряди… Рівночасно з тим треба обернути головну увагу на добір єрархії з-поміж сторонників нашого напрямку і на виховання молодіжі в нашім дусі, а особливо треба пильнувати, щоб молоде покоління попів висвячувалось не інакше, як в безженстві. При всім тім само собою розуміється, що уніатам мусить бути остро заборонено ходити на православні відпусти до Почаєва або навіть до Києва.

Пріор справді аж увесь прояснився і розрадувався, – таким простим, логічним і величним показався йому план, придуманий патером Гаудентієм. Все, чого не могли доконати Йосафат Кунцевич, Вельямін Рутський, Шептицький, Рилло і другі об’єдинителі обряду, а не могли доконати іменно для того, що об’єдиняли вершки, не сягаючи до коріння, вдоволяючись формою, а не перероблюючи духу мас, – все се являлось тепер таким легким і близьким, всьому вказана була така проста і, здавалось би, натуральна дорога розвитку, що приходилось тільки дивуватися, як се досі ніхто не попав на такі вірні і явні сліди. Єзуїт і поляк рівночасно ворухнулись в душі старого пріора, бо він, хоч довгі літа привик служити законові, то все-таки зі своїх молодих літ заховав і патріотичну іскру в формі неясних мрій про велику, могучу і строго католицьку Польщу від моря до моря. Все, що відвойоване буде православію і унії, по його думці, само собою впаде в подолок католицизмові і Польщі. І, не можучи вдержати своєї радості, він притьмом кинувся обнімати патера Гаудентія.

– Ах, reverendissime! Вислухавши ваш план, я, старий, і то помолодшав! – скрикнув він. – Ні, се справді дуже, дуже уваги гідні замисли, і будьте певні, що я всякого труду і впливу свого доложу, щоб вони були введені в діло. А втім, здається, і ви самі маєте особисто деяку переписку з властями?..

Питання се закинене було так невинно, злегка, випливало так просто з тих відносин, які між ними витворились перед хвилею, що патер Гаудентій, упоєний своїм торжеством і тим великим вражінням, яке визвала у пріора його краснорічива промова, в першій хвилі не здобувся на брехню.

– Ну, так, – сказав він, – іноді, з обов’язку мойого, мені доводиться…

Злобною радістю заблищали невеличкі пріорові оченята. Добродушно всміхаючись і стискаючи патера за руку, він поспішно підхопив:

– Ну, так, ну, так! Я так і думав, що се ви інколи, розуміється, зі свого обов’язку, та пишете доноси на нашу братію! Що ж, reverendissime, се похвально, навіть устави наші се наказують. О, ні, не глядіть на мене з таким замішанням! Я нічогісінько! Противно, навіть дуже мене се радує. Ви такий здібний і досвідний чоловік і неохибно мусите піти дуже високо, а се прецінь у нас одинокий спосіб! Ваші замисли і плани я постараюсь докладно передати, куди слід, а вже й ви зробіть ласку і не забувайте мене в своїх молитвах і в своїх… хе, хе, хе… рапортах!

І за цим словом, чемненько кланяючись і гуторячи без упину, пріор вивів остовпілого і збитого з пантелику патера Гаудентія на коридор, а там перед його носом замкнув за собою на ключ двері своєї келії.

Примітки

Домінікани – католицький чернечий орден, заснований 1215 р. Домініком (1170 – 1221) – іспанським монахом.

Кунцевич Йосафат (1580 – 1623) – архімандрит віденського Троїцького монастиря, з 1617 р. – архієпископ, фанатичний захисник унії, один з найреакційніших церковних діячів.

Рутський Вельямін (1574 – 1637) – реакційний церковний діяч, київський уніатський митрополит.

Шептицький – Атанасій Шептицький (1686 – 1746), уніатський митрополит (1729 – 1746). Відзначимо, що коментатор 16-го тому помилково вказав на Андрія Шептицького (1865 – 1944), за якого в час написання твору ще ніхто не чув.

Рилло Максиміліан – уніатський єпископ у Перемишлі.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 16, с. 300 – 311.