6. Гаудентій у старости села

Іван Франко

Не зовсім щасливо вибрався патер, велячи везти себе до старости. Староста хоч був, як і його співгромадяни, противником православ’я, але все-таки належав до тих заможніших та практичніших господарів, котрі вважали ліпшим бодай про око придержуватися православ’я, ходили до православної церкви, сповідалися і причащалися перед православним попом і ані дітей не носили хрестити, ані вінчатись не ходили до латинських ксьондзів. Те тільки й з’єднало йому довір’я у начальства, за те був він і постановлений старостою. При тім же недовірливий до крайності, змалечку привичний таїти в собі всяку свою думку, всяке бажання, староста, крім того, був строгий в тім, що називав своєю урядовою службою; не думаючи і не розбираючи, сповнював накази начальства так, як привик, і вимагав, щоби в його домі всі, не думаючи і не розбираючи, слухали його власних наказів. Коротко кажучи, староста був матеріал твердий до оброблення, мов те жилаве та суковате дерево, і дуже лихо надавався до єзуїтського апостольства.

Хата старости нічим не відрізнювалася від інших сільських хат тої сторони: та сама чорна солом’яна стріха без комина, ті самі низькі необліплені стіни з маленькими підсліпуватими віконцями, та сама обширна обора з великою купою гною насередині і з вигоном, повним бездонного болота. З вікон лився кровавий блиск від розпаленого в печі огню і миготів в широкій калюжі, що була перед вікнами.

Не без труду дібрався патер на сухий, плитами виложений рундук перед порогом старостової хати, відтворив сінешні двері і, мацаючи руками в пітьмі, налапав клямку хатніх дверей. Та й клямка ж то була неабияка: гладкий дерев’яний кілок з прикріпленим до нього дерев’яним зазубцем; хотячи відтворити двері, треба було сильно пхнути тим кілком від себе, в тій самій хвилі покрутити його з правої до лівої руки і тоді аж тягти до себе скрипучі двері. Не знаючи сього, патер довгу хвилю термосив дверми, стоячи в темних сінях, повних диму, і не міг відчинити дверей, поки хтось із хати, чуючи, що якась жива душа добивається до дверей, не відчинив їх і не впустив патера до хати. Та й тут не обійшлось для нього без притичини. Двері були низенькі, а очі його від диму повні сліз. Побачивши вкінці світло і не розбираючи більше нічого, він пустився йти і щосили гримнувся чолом о дерев’яний одвірок.

– О, do stu diabłów! – скрикнув патер, хапаючися руками за чоло і входячи з тим побожним привітанням до хати, де всіх очі в німій ожиданці і навіть тривозі звернулися на незнайомого пана, що в таку пізню пору і з таким незвичайним привітом входив у хату. А патер добру хвилю стояв коло порога, осмотрюючи рукою набіглу на чолі гулю, то знов обтираючи сльози з очей. Вкінці, побачивши, що всіх очі не перестають пильно дивитися на нього, він зняв капелюх і, ступаючи крок наперед, сказав:

– Niech będzie pochwalony Jezus Chrystus!

– Na wieki wieków, amen! – відказав староста, котрий сидів на лаві конець стола, підперши ліктем голову, і ані не рушився з місця при вході незнайомого пана. Не чекаючи запросин, патер сів на лаві насупротив печі і почав розглядатися по хаті.

– Чи тут я у старости сього села? – спитав вкінці, звертаючись до господаря.

– Тут, – відповів староста, не рушаючись з місця і не перестаючи пильно придивлятися незвичайному гостеві.

Діставши сю відповідь, гість замовк і почав знов розглядатися по хаті, очевидно, не знаючи, що дальше сказати.

– А чого пану від мене потрібно? – запитав староста.

– Мені від вас, добрий чоловіче, нічого не потрібно, – заговорив медовими словами патер, – я прийшов тілько для вашої потреби.

– Для моєї потреби? – здивувався староста. – Я вас не знаю, то що ж я можу від вас потребувати?

– Ну, так, – відказав патер, – але я не про вашу власну потребу говорю, а про загальну, про потребу цілої вашої громади, многих тутешніх громад.

Староста витріщив на нього очі і мовчав добру хвилю, а вкінці, не находячи нічого ліпшого сказати, запитав патера грізним урядовим тоном:

– Як ви називаєтесь?

– Шимон Цюра, – сказав патер, впору пригадавши собі своє колишнє ім’я і прізвище, на котре виставлений був його пашпорт.

– А маєте пашпорт? – питала дальше сердита власть.

Не відповідаючи нічого, патер видобув з кишені невеличку книжечку і подав її старості. Той оглянув її уважно, подержав одну картку против світла, похитав головою і, не випускаючи пашпорта з рук, допитував дальше:

– А відки ви?

– Там прецінь написано, – відмовив патер.

– То все одно, що написано, я вас питаю, – відповів староста. Бідний чоловік не вмів читати.

– З Козєй Волі.

– А який ваш уряд?

– Мій уряд? Я не маю жадного уряду.

– Ну, то яким ремеслом займаєтесь?

– Жадним ремеслом не займаюсь.

– Ну, то що ж ви таке? – питав староста, котрому зачинала чимраз більше не подобатись фізіономія його гостя.

– Адже ж в моїм пашпорті стоїть написано, що я торговельний комісант.

– Торговельний комісар? Се що за такий комісар? Я про такого комісари ніколи не чував.

– Не комісар, але комісант, – відповів з ангельською терпеливістю патер. – Я розношу по світі товари.

– А, так, товари розносите! А які товари?

– Дорогі товари. Цінні товари. Найкращі над усе в світі, – захвалював дивний комісант, і захвалював так гаряче, що аж збудив недовірливість у старости.

– Гм, і чого ж ви з такими дорогими товарами по селах їздите? У нас народ бідний, ні за що навіть хліба купити, не то ваших дорогих товарів.

– О, не бійтеся про те! – скрикнув патер. – Мої товари, хоч найдорожчі над усе в світі, але рівно доступні для бідного, як і для багатого. А для бідного, угнетеного, обідраного і гоненого ще доступніші, ніж для багатого і спаношілого.

Староста стояв, витріщивши очі. Йому починало в голові мішатися від тої бесіди, котра йому видалась цілковитою загадкою.

– Гм, – заговорив він по хвилі, – бог його знає, що се за товар такий. Ану, покажіть, коли ласка ваша! Але ж бо я й коробки у вас ніякої не бачу.

– Мій товар в коробках не носиться. А показати вам його я можу тілько в чотири очі.

Підозріння старости щохвилі змагалося. Що за притичина така? Чи се припадково не злодій який, котрих багато по селах волочиться? І, недовго думаючи, він підійшов до одного свого хлопця і шепнув йому до уха, щоб побіг закликати присяжного і ще декого з села, а потім сказав до патера:

– В чотири очі? Гм, то хіба аж завтра? Бо нині ніч, надворі не побачу, а з хати всіх вигонювати не буду.

– Ні, побачите й надворі, – сказав патер. – Ходіть лишень! Ліпше нині, ніж завтра.

«Агій, се щось зовсім неспроста, – подумав собі староста. – Чи він мене зарізати хоче надворі, чи, може, там засідка яка?»

Виглянув крізь вікно,- – темно, тихо, спокійно, пси під вікнами лежать, – ні, мабуть, безпечно. Глянув на патера: невеличкий, сухий, слабосильний, а сам він против нього велетень і силач.

– Ну, про мене, то ходім!

Вийшли на поріг, але патер потягнув старосту дальше, попід вікна, вузеньким сухим місцем аж за угло хати і, не випускаючи його руки з своєї, почав шептати швидко, озираючись і розслухуючи:

– Я не смів у вашій хаті при всіх говорити, щоб вам часом не наробити клопоту, але тут вам признаюся. Я католицький ксьондз, присланий до вас просто з Рима. Я бачився з вашими, що їздили до святого отця, бачився з Франковським, і він мені казав удатися до вас.

– Дурний його піп хрестив, коли так! – буркнув понуро староста.

– А то чому? А то чому? – сквапно запитав патер.

– А тому, що біда буде і вам, і мені.

– Яка біда? Прецінь же про мій приїзд ніхто, крім вас, досі не знає, а ви чень же не такий, щоб…

– Щоб доніс на вас? Ну, про се не бійтеся! Я вже знаю, чим то пахне. Тоді б нас обох запакували.

– Ну, так чого ж боятися?

– Чого боятися? Ну, добре, що ви приїхали скрито, – а що дальше буде? У мене ви навіть ночувати нині не можете, бо у нас почали жандармські патролі ходити по селах, ну, і звісно – зараз до старости… А скоро в селі появитесь, то зараз чи жид, чи хто-небудь другий донесе.

– Але ж я з пашпортом.

– Те-те-те, будуть вони дивитися на ваш пашпорт. Тут у нас надзір дуже острий. Подиблють чужого чоловіка, що по селах волочиться, і арештують, слідять, хто такий, відки, за чим? На се можете числити напевно.

Патерові трохи недобре зробилося, коли почув таку рацію.

– Ну, так що ж мені, по-вашому, робити? – спитав він.

Староста подумав добру хвилю, а відтак, очевидно постановивши щось, сказав твердо і сухо:

– Ходім до хати! А про все те нікому нічого, розумієте?

Патер не прирікав і не супротивлявся. Він був дуже якось сам не свій.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 16, с. 279 – 283.