7. Розмова із селянином

Іван Франко

Старостиха подала вечерю: борщ і гарячі бараболі. Запросили й патера, але не йшла йому в горло та вечеря. Якийсь понурий, важкий дух обхопив його в тій тісній хаті, повній пари та просиченій запахом квасної капусти, кожухів і людського поту. Він пильно вдивлювався в лиця людей, що сиділи поруч нього коло стола: грубі, неотесані риси, – черстві, спрацьовані руки, осмалені сонцем і вітрами, немов облиплі землею, з котрої живуть. В очах їх, правда, тліє огник звірячого чуття, але зовсім – так бачилось патерові – не світиться ясне полум’я яких-небудь вищих думок, релігійного пориву, мучеництва за віру. На низьких, тупих чолах видно хіба лінивство думки і упір, властивий дикарям – чи не се були джерела їх мучеництва? Щось мов кліщами здавлювало серце у патера. І він має в ту темну, м’ясисту масу тхнути духу! Має в тих грубих кльоцах розпалити чистий, святий огонь, котрим палає сам? І того всього має він доконати під ненастанним доглядом ворожої власті, під всестороннім тиском тисячних, могучих рук? Яке величезне, людські сили понад, завдання! У патера руки опустилися.

Скрипнули сінешні двері. Здригнув патер, аж підкинувся на стільці. Чи не жандарм? Але се був не жандарм, а присяжний, котрого староста велів закликати, не знаючи ще, хто такий його гість. А коли дізнався, то й похвалив себе за те, що велів покликати присяжного. Присяжний був завзятий уніат. Його брат їздив у депутації до Рима і зараз по повороті був арештований, а присяжний по його голові приняв на себе рід верховодства в невеличкій уніатській громаді. Правда, і присяжний таївся супроти властей зі своїм уніатством, але проте був він чоловік смілий і доволі рішучий, готовий в разі потреби потерпіти за свою віру. От тому-то чоловікові задумав староста здати до рук свого гостя, з котрим сам не знав, що почати.

Присяжний увійшов у хату і привітався. Його просили сідати. Він сів, закурив люльку і мовчав, з властивою нашим селянам рівнодушністю чекаючи, поки староста перший не заговорить до нього. На гостя глянув раз і, бачилось, зовсім не був цікавий ще раз дивитися на нього.

Повечеряли. Староста почав розпитувати присяжного про всякі байдужні речі, а патер за той час роздивляв новоприбулого. Був се високий молодий ще чоловік з одвертим лицем, коротко обстриженими русими вусами і довгим русим волоссям. Спокійна рівновага і сила виднілась в його рухах і поставі. Ясні очі гляділи розумно, трохи навіть хитро; говорив звільна, повагом, немов надумуючись перед кождим словом.

Вкінці староста відпровадив присяжного в кут і почав з ним щось шептати. На лиці присяжного виразилось зразу зачудування, далі мигнуло щось ніби проблиск радості, а вкінці залягла звичайна задумчива рівнодушність. Вислухавши старостового оповідання, він хвилю стояв мов надумуючись, що діяти; потім узяв шапку і, звертаючись з ушануванням до патера, сказав:

– Ходіть за мною!

Патер попрощався з старостою, поздоровив всіх у хаті і в темну пітьму пішов за присяжним. Довго йшли мовчки, з трудом пробираючись по глибокім болоті. Тільки сірі калюжі світились перед ними час від часу та крислаті верби понуро шуміли край улиці. Пси уїдали по подвір’ях, не важучись, однако ж, вибігати аж на вулицю. Зрештою нічого не було видно.

– Так ви аж з Рима? – заговорив вкінці присяжний приглушеним, трохи навіть тремтячим із зворушення голосом.

– Так, – сказав патер. – Святий отець прочув про ваше горе, хотів би потішити вас.

– Ох, тяжке наше горе! – простогнав присяжний. – От і тепер побрали наших, узяли й мойого брата. Вже два місяці – ані слуху, ані духу. Де він, що з ним – бог знає. Казав становий, що вже й не побачимо його ніколи. Жінка лишилась, діти дрібні – ридають, плачуть… Та й чи одні вони! По всіх селах те саме.

– Бог – надія наша… Для його слави й потерпіти треба. Він для нас більше терпів, – промовив патер.

– Так, так, ми се знаємо! Ми й не нарікаємо, хоч і як тяжко приходиться. О, поздоров боже вас, що ви не злякались труду і небезпеки і прибули до нас! І кажете, що прибули потішити нас?

– Так, словом божим, – сказав патер, котрому якось ненаручно зробилося при тих словах. З бесіди сього мужика тремтіло тяжке, наболіле горе, а у нього на серці так було тяжко, так якось мутно і мляво, що він не чув у собі доволі сили навіть словом божим потішити тих зболілих. Йому так і ввижалося, що всяке слово буде для них не правдивою потіхою, а тілько хвилевим забуттям, по котрім вони прокинуться на нове горе.

Тим часом присяжний приступив до нього зовсім близько, нахилив навіть голову і, немов боячися, щоб ті шумливі верби не підслухали його слів, прошептав:

– Ну, а добрі вісті привозите? – А коли патер, мабуть з зачудування, якийсь час нічого не відповідав, він додав сам до себе: – Ну, се вже певно, що воно щось не без того; адже ж дармо б ви не їхали з Рима аж сюди.

– Про які се добрі вісті ви питаєте? – спитав здивований патер.

Присяжний ще таємніше прошептав:

– Хіба ж ви не знаєте? Ті, що нам обіцяв той пан, що збирав депутацію.

– Що ж він обіцяв вам?

– Ні, ви прецінь мусите се знати! Він казав, що як наші являться перед святим отцем, то святий отець накаже цареві, щоб нам дав спокій вірити, як нам серце каже.

– Се вам казав той пан?

– Ну, та вже ж! Хіба ж інакше ми були б тратились на ту депутацію?

– Ні, бідні люди! Ані той пан не міг вам того казати, ані святий отець не може того зробити. Не може наказати. Святий отець тепер такий самий невольник, як ви, так само терпить переслідування. Святий отець молиться за вас, буде просити за вами, але наказати нікому нічого не може.

Патер, може, й сам не знав, яке важке, потрясаюче вражіння зробили його слова на присяжного. Висока стать його подалась, угнулась, мов зламана. Бачилось, що се зламалась головна підпора його віри. Адже ж віра в непобориму силу і безмежну власть святого отця творила властиве ядро їх релігії! Бідний патер і не підозрівав того, що, замість обудити в тім чоловіці милосердя до пригнетеного та страждущого святого отця, він вивалив самий фундаментовий камінь з-під будинку його віри.

Присяжний довго мовчав. Патерові страшно вже навкучила хідьба серед пітьми по нерівній болотяній дорозі, де ноги стрягли трохи що не по коліна. Його стегна пекли, мов приском посилані, від непривичної натуги, а дорозі все не було кінця. Правду кажучи, патер не знав, чи вони йдуть селом, чи лісом, бо ніде не видно було найменшого світельця, що блимало з вікон. Вкінці присяжний зупинився.

– Слухайте, отче, – сказав він. – Я не веду вас до своєї хати, бо у мене забагато людей, невигода, діти дрібні. Ось хата мойого брата, – вона тепер стоїть пусто, – тут будете безпечні, а їди і всього, що треба, я вам достарчу. А завтра вечором зійдуться всі наші, то послухаємо, що нам скажете, і треби поробите. Від року вже у нас ні хрестин, ні шлюбів не було таких, як бог приказав. Тілько деякі до Кракова їздили. Одно тілько прошу вас: не говоріть людям того, що говорили мені, – знаєте про святого отця.

– Не говорити? А то чому?

– Бо всіх зневірите. За що ж нам, бідним людям, і держатися, коли остатня надія на святого отця покине нас? Може бути, що воно й правда те, що ви говорили, але я тому не вірю, бо не хочу вірити. А другим нікому того й не згадуйте, бо все попсуєте. Говоріть, що знаєте, але підтримуйте нас, не знеохочуйте!

Патер сам себе не тямив з остовпіння. Ось воно як! Ось на яких основах стоїть тут унія! Ось за яку правду ті люди гинуть, руйнуються і йдуть в тюрми та на вигнання! В голові йому мутилося; йому здавалось, що попав у якусь глибоку дебру з обривистими берегами і надармо шукає з неї виходу.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 16, с. 283 – 287.