2. «В шинку шумить…»

Іван Франко

В шинку шумить, в шинку гуде,

Аж гомін геть селом іде.

І не питайте, що се є:

Старий Пазюк горілку п’є.

Вже третю ніч він п’є ось так,

Та не гадай, що він пияк.

Він буде ще три ночі пить

І ані цента не платить.

О, бо Пазюк розумний дід,

З кропиви він збирає мід:

Він у селі над всіх моцар,

Бо він собі багач-лихвар.

І не гадай, що за процент

Він п’є й не заплатить і цент!

Ось глянь у коршму. За столом

Сидить Пазюк, співа псалом,

Бо він письменний – знай і се!

І бога в серці має все.

Він бороду на руку спер

І сиві очі в двері впер,

Волосся сиве і густе

Лице вкрива його товсте,

А голос дзвінко, мов із блях,

Гукає: «Господи воззвах!»

А обік нього кум сидить

І Пазюку в лице глядить,

В очах його читати б рад,

Чи все тут є старому в лад,

Чи все зробив він так як слід,

Щоб ласкав був брикливий дід.

А як старий скінчив свій спів,

То кум несміло річ повів:

«Спасибі, кумцю, вам за глас!

Та щиро я благаю вас,

Вділіть ту позичку мені, –

Я все віддам уосені».

Пазюк о стіл б’є кулаком.

«Чи дармо в тебе я дяком?

Не штука то мій глас хвалить!

Кажи горівки ще долить!»

Скрутився кум, неначе в’юн,

Горівку в жида і тютюн

Наборг бере, на стіл кладе,

Знов Пазюка просить іде:

«Вже ж, кумцю, вас я третю ніч

Частую за пустую річ,

Щоб сотку в позичку дістать, –

Ви ж обіцяли нині дать».

Розгнівався на се Пазюк

І повну чарку кинув з рук.

«От ще голяк! От ще жебрак!

До мене промовляє так!

Сто срібла – се великий гріш!

Узять візьмеш, віддать – хоч ріж!» –

«Я ж, кумцю, позичав у вас

І, тямите, віддав на час». –

«Віддав! Віддав! А може, й ні.

А кілько то було гризні!

Та що вже там! Хай страчу сам!

Як обіцяв, то певно дам».

І мовить кум: «То дайте ж тут!

Ось свідки є, горівку п’ють».

Пазюк на те: «Нехай же п’ють,

У мене гроші є ось тут!»

І вийняв з череса платок,

А в нім завитих сім соток,

І перед свідками цілі

їх розкладає на столі.

«Отсе мій плуг, отсе мій стіг,

Моя рілля, мій оборіг,

Мої воли, моє гумно.

Моя рідня, моє майно».

І поскладав, поцілував

І в черес всі сотки сховав.

А кум стоїть, гне в собі злість,

Очима тії гроші їсть.

«Та, кумцю, змилуйтесь-бо раз,

Най дармо не благаю вас!» –

«Ні, синку, пізня вже пора,

Додому час! Заснути тра!

Ще кварту став, людей відправ,

А завтра рано, щоб ти знав –

Коли діждати дасть господь,

За грішми з свідками приходь».

Село шумить, село гуде,

Пазюк з шинку додому йде,

При ньому кум, мов в’юн той, в’єсь,

А свідки йдуть то вскісь, то всклєсь.

Боками йдуть, пісень ревуть.

Аж ось Пазюк промовив: «Тут!

На розі хрест, з тернами тин…

Тут в хаті мій драбуга син.

Го-го, то злодій, зна біду!

До хати спати я не йду.

Гей, куме! куме! Де ти втік?

Ти спать мене веди на тік!»

Примітки

Вперше надруковано у кн.: «Мій Ізмарагд», с. 120 – 135.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 2, с. 244 – 246.