Еміль Золя. Життєпис
Іван Франко
Між сучасними повістярами нема, певно, й одного, котрий би в так короткім часі наробив такого розголосу в літературі, стягнув на себе стільки похвал, доган і нападів, що Золя. З одного боку, кричать на нього, що псує смак літературний, підкопує моральність, любується в погані і бридоті, ба навіть підкопує добру славу свого рідного краю; з другого боку, прихильники бачать в нім голову нової «натуралістичної» школи в повістярстві, підносять велику правдивість його картин і його безперечно великий талант, гарячість та щирість його переконань і бажання правди, котре так різко визначається в кожній стрічці його писань.
Слава Золя давно перейшла за границі Франції. Його повісті, котрі в Франції задля пануючого там мляворомантичного смаку зразу слабо розходились, купувались у великім числі в Росію, де здавна вже критика Белінського й Добролюбова здобула для реального напрямку неоспориме панування в літературі. Не диво, отже, що Росія найшвидше пізнала талант і правду повістей Золя. Не диво також, що й Золя від 1875 р. став неначе напівросійським писателем, досилаючи майже щомісяць статті й повісті до місячника «Вестник Европы». Через Росію Золя прийшов і до нас, особливо відколи в «Друзі» 1876 р. д. Українець в своєму дописі звернув увагу галицької молодіжі і всієї читаючої громади на нього і на цілу новішу реалістичну школу. Радо прийняла галицька громада переклад його очерка «Повінь» в «Дністрянці» 1876, а не менше радо повітала і його «Довбню» («L’Assommoir»), що зачала виходити в «Дрібній бібліотеці» в перекладі Ольги Рошкевич. Тож думаєм, що наші читачі раді будуть пізнати життя і вдачу того славного писателя.
Золя родився в Парижі 2 цвітня 1840 р., з родини не французької. Його бабка по вітцеві була кандіотка, а отець був італієць з Тревізо. Отець писателя, Франческо Золя, був образований, дільний чоловік і невтомимий робітник. Замолоду служив у австрійськім війську воєнним інженером, вивчив, крім своєї рідної, німецьку, англійську, французьку і іспанську мови, видав кілька наукових праць і відбув подорожі по Німеччині, Англії і Алжиру. Виступивши з австрійської служби, працював довший час в Марселі, звідки його завізвано до Парижа, до праці при будові фортифікацій. Тут оженився Франческо і тут вродився йому перший син Еміль. В Парижі Франческо доробився гарного маєтку і міг жити спокійно, коли в тім утворилось акційне товариство для будови великого каналу в Ексі в Провансі. Робота се була нелегка, но іменно трудність принадила Франческа до того, що не тільки піднявся сам вести технічно будову каналу, але і вложив майже весь свій маєток в акції товариства. Малому Емілеві було несповна три роки, коли родичі перенеслись з ним до Екса, і тут пройшли його молоді літа, оставивши в його умі світлі, незагладимі сліди.
Доки жив батько, доти будова каналу йшла живо. Але по його смерті товариство стратило головну свою підпору і збанкротувало. Вдова здужала врятувати ледве маленьку часточку капіталу, котра не могла забезпечити її від нужди. Малому Емілеві було тоді сім літ. Він ходив до коледжу в Ексі аж до р. 1858. Суха шкільна мертвеччина не дуже йому припадала до смаку, тож і поступи його були слабенькі. Зате старався він більше користати поза школою, то читаючи твори таких писателів, як Гюго, Скотта і Бальзака, то блукаючи по місту і його околицях, так живо і вірно описаних в його романах. В р. 1858 перейшов він з матір’ю до Парижа і записався до ліцею Сент-Луї, де з тяжкою бідою добився степеня бакалавра. Але нужда не дала йому кінчити шкіл. В 21-му році життя він мусив кинути школу і пуститись на який-небудь заробок, щоб роздобути хліба для себе і матері.
Був се якраз вечір перед Новим роком, а в хатині, де жили Золя, не було ні одного су. Еміль пішов до одного батьківського приятеля, члена медичної академії, з просьбою, щоби йому допоміг винайти яке місце, де би мож заробити на кавалок хліба. Добродушний академік не смів на разі ні з сього ні з того давати синові свого приятеля гроші, але попросив його рознести при Новім році пачку білетів, около двісті штук. Нічого діяти, Еміль подякував, узяв пачку, позащіпав аж по шию своє витерте пальто і далі в дорогу, з вулиці в вулицю, з передмістя в передмістя подоручати всі білети адресатам. Між ними були й батьки його шкільних товаришів, і ті сходи, що вели до їх дверей, були, певне, найприкрішими сходами в житті Еміля.
Академік уткнув йому за те в руку 20 франків і вистарав відтак для нього місце робітника при однім торговім складі. По якомусь часі Золя знайшов собі місце при книгарськім складі великої фірми Ашета і комп. Тут він служив до експедиції і розношення і заробляв 100 фр. місячно. Робота при складі тривала цілий день, так що тільки ночі і свята оставались йому до власної науки. Спочатку любувався в Вікторі Гюго, Байроні, Мюссе, а потроху й Ламартіні; аж пізніше прийшли Флобер, Тен і Бальзак і звернули його дух рішучо до реалізму і аналізування явищ щоденного життя. Однако такий глибокий переворот відбувся не швидко; якийсь час він писав ще зовсім в дусі романтиків і навіть видав 1863 р. поему «L’amoureuse comedie». Слідуючого 1864 р. вийшов його збірник оповідань «Les contes á Ninon», a 1865 повість «La confession de Claude». Між тим Ашет, признаючи його спосібності, зробив його з простого рознощика секретарем з значно більшою платою. Але 1866 р., коли кілька часописів, а особливо «Фігаро», обіцяли йому місце співробітника, він покинув Ашета і весь віддався газетярству.
В «Фігаро» писав Золя рецензії книжок і оцінки щорічної вистави образів; але завзяття, з яким валив і крушив установлені поваги в світі малярськім, і крик, який задля того піднявся, були причиною, що його статтю «Mon salon» швидко перервано. Рівночасно працював Золя і в других часописах, а гумористична стаття його проти ліберальних реакціонерів з р. 1872, поміщена в «Corsaire» під назвою «Le lendemain de la crise», була причиною заказання того часопису.
Однако за газетярською роботою не забував Золя про суспільну повість і від половини [18]60-х років пильно збирав матеріали та вправляв свою силу до великого діла. А тут нужда все-таки не покидала його; за час свого пробутку в Парижі він на всі лади познакомився з нею. Тільки невтомима діяльність і праця духова могли охоронити його від розпуки. Крім деяких менше важних фейлетонових праць, видав 1867 р. повість «Therese Raquin», в котрій перший раз проявився його реалістичний напрям в цілій повноті.
Від р. 1869 починається нова доба в його житті. Він уложив план до свого величезного діла «Ругон-Маккари, історія природна і суспільна одної родини за часів Другого цісарства», котра мала обіймати 20 окремих, но одну цілість становлячих повістей. Щороку появляється том тої дивної історії, окрім перерви в р. 1870 – 71, з причини тодішньої війни і банкротства накладця Лякроа, котрий обіцяв був давати авторові місячно 500 фр. плати, а той знов мав щороку постачати дві повісті.
Однако неподовзі найшовсь новий накладець, молодий Жорж Шарпантьє, котрого отець друкував свого часу між іншими «Людську комедію» Бальзака. Шарпантьє пристав на таку саму згоду, що й Лякроа, але коли побачив, що повісті молодого писателя живо розходяться, виробив сам з власної волі новий контракт, котрим, окрім сталої плати, признав авторові певний процент з чистого доходу з розпродажу його повістей. Таким способом дохід Золя значно побільшився і ще перед виходом «Нани» виносив около 20 000 фр. річно. «Нана» остаточно забезпечила його і принесла йому стільки, що він зміг закупити для себе вблизи Парижа гарний грунт і построїти хороший дім. З його «Ругон-Маккарів» вийшло досі дев’ять частей, а іменно:
«La Fortune des Rougon» (де описано життя малого містечка і всякі дрібні а брудні забіги тамошніх малих панків, котрі під час наполеонівського перевороту 1852 р. поробилися великими прихильниками цісарства, щоби забагатіти при його помочі),
«La curée» (вказане життя великих капіталістів в Парижі в першій порі цісарства),
«Le ventre de Paris» (життя дрібних паризьких торговців),
«La conquete de Plassans» (показані підходи духовенства, котре служило всякими чистими й нечистими способами цісарству),
«La faute de l’abbe Mouret» (студія психологічна, виказуюча пагубні наслідки безженства католицьких священиків),
«Son Excellence Eugene Rougon» (вказане життя самого Наполеона III і його помічників, найвищих владників цісарства),
«L’Assommoir» (списане життя паризьких робітників пролетарів),
«Une page d’amour» (опять студія психологічна і заразом образ життя дрібної буржуазії в передмістях Парижа),
«Nana» (продовження «Довбні» – життя паризької кокотки в часах цісарства). Довбня видержала коло 150, а «Нана» коло 100 видань, не числячи переводів на італьянську, російську, польську, чеську і українську мови (тільки німці досі не перевели ані одної його повісті!).
Хоть «Історія Ругонів» ще далеко не скінчена, то прецінь її автор тепер уже стоїть безперечно в першім ряді французьких повістярів. Він там признаний голова нової, «натуралістичної» школи, він перший старається не тільки в повістях вказати взірці нового методу, але і в критичних статтях прояснити її, звести в одну цілість, поставити повістярство на чисто науковім, міцнім грунті. І справді, щодо методу будування повісті на самім фактичнім матеріалі, на психологічних та патологічних студіях, щодо живості і випуклості представлення всякої речі, Золя і деякі другі «натуралісти» (брати Гонкури) стоять вище від усіх повістярів, яких ми знаємо, Кожна їх повість – се немов цілий світ фактів і спостережень; так і здається, що писатель якимсь дивним способом вирвав карту з життя першого-ліпшого стрічного чоловіка, освітив її по-своєму і подає нам живу, трепечучу, з тілом і кров’ю. Дальше реалізм в представленні не може вже йти, а як піде далі, то перейде границі людської симпатії, перейде тую границю, поза котру діло штуки не сягає або, сягнувши, перестає бути ділом штуки, а стає або протоколом, або розправою науковою. Але чи се значить, що сучасні французькі «натуралісти» довели повість до посліднього можливого ступня розвитку, що поза ними повість не має вже куди йти далі і мусить або виродитись, або повторюватись?
Нам здається, що ні. Впрочім, питання те надто широке і надто важне, а щоб мож його розібрати – кількома словами, та й, впрочім, се вже не належить до життєпису Золя. Про його життя ніщо дальше й говорити. Се життя одностійне робучого чоловіка, в котрім мало блискучих случаїв, а зато багато думок, труду і навіть боротьби, але боротьби духової, боротьби з закоріненими пересудами та застарілими напрямами сучасного життя. А таку боротьбу веде Золя невтомимо.
Коло нього згромадилась уже купка молодих писателів-учеників, з котрих, однак, ні один не проявляє таланту свого вчителя, хоть не хибує їм його смілості. Правда, в запалі боротьби Золя не раз і помиляється, судить односторонньо і різко, свій метод вважає всім і не бачить поза нього нічого, – ні, та се звісна хиба всіх реформаторів. Впрочім, велика слава зовсім не звернула його з давньої дороги, він усе ще працює над собою, розвивається і не вважає себе чоловіком готовим, скінченим, котрому тільки черпати з власного нагромадженого засобу. Він кидається на різні боки і всюди, де не може сказати нового слова, закладає бодай протест. Він правдивий тип робітника XIX віку, тої залізної, невтомимої сили, котра стиха а невпинно працює над тим, щоб раз сказати перестарілому світові своє нове слово ділом, а доки сього не мож – протестує!
Примітки
Вперше надруковано у журн. «Світ», 1881, № 2, с. 34 – 36.
Подається за першодруком.
«Вестник Европы» – російський щомісячний науковий, суспільно-політичний та літературний журнал ліберально-буржуазного напряму. Виходив у Петербурзі з 1866 до 1918 р.
… д. Українець в своєму дописі… – Йдеться про другий лист М. Драгоманова до редакції «Друга» (1876, № 5, с. 77 – 80), у якому він, зокрема, зазначав: «Ваши литераторы переводят такие пошлости, как «Ветка бозу» и т. п., а не возьмутся за Диккенса, Ауэрбаха, Шпильгагена, Золя, Флобера…». Про потребу перекладати твори Золя М. Драгоманов писав також у третьому листі до редакції «Друга» (1876, № 13, 200 – 203, № 14 і 15, с. 222 – 228).
… переклад його очерка «Повінь» в «Дністрянці» 1876… – «Повінь» Е. Золя в перекладі І. Франка була надрукована в літературному альманасі «Дністрянка», виданому 1876 р. у Львові.
… бабка по вітцеві була кандіотка… – тобто походила з острова Кандія (італійська назва острова Кріт).
Мюссе Альфред де (1810 – 1857) – французький поет-романтик.
«Фігаро» – французька буржуазна щоденна газета, яка, починаючи з 1854 р., виходить у Парижі.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 26, с. 109 – 114.