Передмова до «Вільгельма Телля»

Іван Франко

Трудно представити собі дивніший, більше в собі самім роздвоєний стан над той, який переживала Німеччина в перших роках нашого [19] століття. Знеможена своїм роздробленням, безсиллям та деморалізацією більшої часті дрібних князьків, Німеччина находилась в стані політичного конання під ударами могучої Французької республіки. Представниця фіктивної німецької єдності, Австрія була унижена і ослаблена договорами в Кампоформіо (1797) і Люневілі (1801), позбавлена прихильників і майже всякого впливу в Німеччині; противно, деякі німецькі князі (як баварський) стояли в явнім союзі з Францією. В серпні 1802 року зібрався в Регенсбурзі державний сейм німецький під тиском французької диктатури, а властиво під тиском волі одного чоловіка, Наполеона Бонапарта, котрий смілим замахом в р. 1801 усунув республіканський директоріат і велів іменувати себе дожизненим консулом.

Сейм регенсбурзький був одною з найганебніших карт в історії Німеччини, справедливо названо його торговицею для продажі ласк. Д[ня] 25 лютого сейм той розійшовся, ухваливши все, чого бажалось французам для скріплення своїх сторонників, а ослаблення духу народної незалежності німецької. Знесено і секуляризовано всі духовні княжества, скасовано незалежність 48 вольних міст (Reichsstädte), а з повставшої через те маси земель утворено 4 нові княжества, а надто ще ужито значної частини на куплення нейтральності Пруссії. За ціну тої нейтральності, котра підкопувала їх власне політичне існування (як се показали пізніші роки 1805 – 1806), як також за відступлення французам 48 миль німецьких земель за Рейном дістали прусси 235 миль земель, повставших з секуляризації та медіатизації вольних і духовних дібр по сім боці Рейну [Krones, Geschichte der Neuzeit Oesterreichs, Berlin, 1879, с. 500 – 504].

Але рівночасно з тим станом крайнього політичного упадку і добровільного пониження найвищих вершків суспільності, зовсім відмінний образ бачимо в середніх верствах. В деяких невеличких містечках, як Веймарі, Єні, Дармштадті і др., потворилися могучі центри духовного життя, розцвіла пишним цвітом національна література. Се були кузні, з котрих такі велетні, як Лессінг, Віланд, Гердер, Гете і Шіллер, виковували непобориме духовне оружжя, котрим Німеччина повинна була не тільки виборотися з глибокої прострації, але дійти до тої величезної сили, яку бачимо нині.

Цікаве було внутрішнє життя в тій великій духовій кузні. Бачимо тут довгий ряд знаменитостей: писателів, учених, артистів і любителів та любительок штуки. На вид усі ті люди групувалися при дворах дрібних князів, що ними стараються удекорувати своє нужденне панування на взір Людовика XIV. Але сим разом декорація зовсім затіснила собою основу – князьки минулись і розвіялись парою, пішли в офіцери до армії прусської або французької, а знамениті чужоземці, як мадам де Сталь, як і сам Наполеон, бачили в Німеччині людей тільки в Гете і Шіллерах, а ніяк не в Ліппе-Детмольдах та Рейс-Грейц-Шлейцах [Звісно, що Наполеон по своїй розмові з Гете сказав: Отсе чоловік].

Але сама близькість до пануючих дворів, сама роль декорацій все-таки не могла надто корисно вплинути на внутрішнє, духове життя літературних діячів. В величезній, не обнятій досі кореспонденції, яка нам після них осталася і котра виявляє якнайдокладніше всі подробиці їх щоденного майже життя та думання, говориться о штуці і о теоріях естетичних, о історії, о театрі, о філософії і етиці, о подробицях життя і літературних працях, але дуже мало або й ніколи не говориться о політиці – ані згадки о біжучих політичних справах; можна сказати, що такі поняття, як вітчизна, єдність і незалежність, як народ (не Volk, a Nation, більшій часті тих чільних людей були майже незвісні. Поняття ті вироблялись глибше, в нижчих, придавлених верствах; нещасний, продаваний в неволю і гонений Зейме зітхає: «Німці були б чільним народом світу, коли б були народом» [Seume, Apophtegmata], – а натомість Гете робить досвіди анатомічні на полі битви, де французи побили його земляків, і опісля ще насміхається з тих, що рвуться з своїх пут і з-під власті Наполеона. Сказати коротко, весь той пишний розцвіт німецької літератури являється нам якоюсь тихою, прозірчастою струєю, котра пливе хоч і в однім напрямі, та все-таки осібно, не зміщуючися з розбурханим, каламутним потоком дійсного політичного життя Німеччини.

Не наша річ слідити за причинами того роздвоєння між літературою а актуальним життям. Сам гніт політичний всього не поясняє; гніт той, впрочім, при роздробленні Німеччини не міг бути ані одностайний, ані систематичний. Ані поети доби «Sturm und Drang‘y», ані Лессінг з своїми теологічними письмами та «Натаном Мудрим», ані Шіллер з своїми першими драмами («Räuber» і «Kabale und Liebe»), повними гарячих і досадно висказаних протестів против усієї гнилі сучасного життя, не попались в тюрми, не були карані, а їх твори, заборонені в однім князівстві, ставились на сценах другого князівства. «Розбійники», котрих титулова віньєта виображувала скачучого льва з підписом «In Tyrannos», друкувались і передруковувались по всій Німеччині.

Без сумніву, Шіллер був з усіх тодішніх великих писателів німецьких найбільше чуткий на болі і потреби живих, сучасних людей; і сам він найбільше зазнав біди, найбільше думав про суспільні та політичні відносини. А прецінь, після двох перших знаменитих проб він відвертається від сучасного життя і починає велику вандрівку по перелогах минувшини всіх європейських народів. Чого він шукав по них? Коли переглянемо такі його твори, як «Фієско», «Дон Карлос», «Орлеанська дівчина» і «Вільгельм Телль», то бачимо у всіх них одну основну струю, ту саму струю, котра таким багатим ключем триснула була в «Розбійниках» і в «Інтригах і любові».

Увільнення народу, пригнетеного чужою тиранією, – ось що становить основу всіх тих великих творів (до них можна би долучити ще «Димитрія Самозванця», що остався недокінчений). Тільки ж живий протест двох перших драм тут зміняється в доктрину. Народ, полишений сам собі, близький природі, живе сумирним, ідилічним життям; чужий наїзник вносить в те життя розклад і руїну; се викликає в народі реакцію, народ повстає і, увільнивши себе від чужого наїзника, вертає назад до свого первісного ідилічного стану. Отсе в головнім нарисі скелет історичної концепції драм Шіллера, скелет, оснований на доктрині Руссо про суспільний договір і природний стан людей [Гляди о тім: Wilh. Scherer, Geschichte der deutschen Nationalliteratur, с. 700 – 720]. В історії всіх часів і всіх народів шукає Шіллер моментів, котрі б більше або менше відповідали тому тематові; в устах своїх героїв (переображених відповідно до того темату) він вкладає мови, похожі радше на мови членів французького парламенту, авторів прав чоловіка, ніж на мови історичних лиць, і, таким робом, хоч далекі своїм сюжетом від сучасного життя, драми Шіллера сталися огнистою проповіддю думок Великої французької революції, сталися самі революцією в Німеччині.

Особливо «Вільгельм Телль», послідня викінчена драма Шіллера, мав в тім згляді величезне значення. Написаний якраз в сумній добі політичного конання німецького цісарства (з початком 1802 р. Шіллер почав студії над сюжетом, але перервав їх писанням трагедії «Наречена з Мессіни» та перекладами з Пікарда, аж восени 1803 почав серйозну працю над «Теллем», а скінчив його в лютім 1804 р.), він потряс не тільки сценами Німеччини, як того надіявся Шіллер [Д[ня] 12 вересня 1803 р. він писав до Кернера: Wenn mir die Götter günstig sind, das auszuführen, was ich im Kopf habe so soll es ein mächtiges Ding werden und die Bühnen von Deutschland erschüttern (Якщо боги будуть для мене милостиві, щоб виконати те, що маю на думці, то це повинна бути могутня річ, яка потрясе сцени Німеччини (нім.). – Ред.)], але ще дужче потряс серцями німців, причинився до розбудження в них почуття політичного.

І хоч як старався автор сповнити в своїй драмі тільки вимоги поетичні, абстрагуючи, як і слідує, від всяких ожидань, які прив’язує публіка і сучасність до сього сюжету [Лист до Кернера з д[ня] 12 вересня 1802 р], т. є. вистерігаючись всього, що могло бути вважане натяком на сучасні відносини, – то все-таки «Вільгельм Телль» був твором революційним, бо випливав з джерела революційного, а пізніша доба знайшла в нім для себе не тільки джерело одушевления, але докладні взірці революційного поступування при т. зв. «Befreiungskrieg-ах» против Наполеона.

З того погляду треба признати правду біографові Шіллера п. Паллеске, що «Вільгельм Телль» побідив Наполеона [Palleske, Schillers Leben, II, 392].

Предмет, становлячий основу Шіллерової драми, носився в ту пору, так сказати, в воздусі. Ще 1760 р. спалено в Берні книжку тамошнього пароха Фрейденбергера п[ід] з[аголовком] «Guillaüme Tell, Fable Danoise»; єсть вісті про німецькі і французькі драми з XVIII стол. про Вільгельма Телля. Увагу Шіллера на сей сюжет звернув, мабуть, Гете, котрий сам думав обробити повість про Телля в обширній епічній поемі. Повість саму взяв Шіллер із хроніки Егідія Чуді, виданої 1734 – 1736 р. п[ід] заголовком «Chronicon Helveticum oder eigentliche Beschreibung der sowohl im H. Römischen Reich als besonders in einer löblichen Eidgenossenschaft vorgelauffenen Begegniessen».

У Чуді Телль являється чимсь вроді римського Брута – юродивим, придуркуватим, але добрим стрільцем – і зветься, властиво (дурний), а навіть сам пояснює Геслерові своє ім’я, кажучи: «Ware ich witzig, so hiesse ich anders und nicht Tell». Новіші критичні досліди виказали, що в пам’ятниках, сучасних самому фактові повстання швейцарського зв’язку, нема ніякої згадки про Телля, ані про Геслера. Казка про Телля появляється перший раз аж ок[оло] 1480 р., т. є. 150 літ після самого повстання, в т. зв. «Малій літописі білої книги». Звісно також, що ок[оло] 1440 р. (а затим о 100 літ після повстання) вмер в Аргау лицар Геслер фон Брунег, властитель замків Грінінгер і Ланденберг; пізніша повість перенесла його о сто літ взад і зробила з нього двох австрійських старостів, Геслера і Ланденберга. Повість, списана в «Малій літописі», мабуть, на основі давньої народної пісні, котра неясні споминки про повстання швейцарське сплела з стародавньою міфологічною казкою про вистріл бога сонця (старонімецьке tall, tello – уороджений, украшений – є постійною прикметою бога сонця, гл[яди] Simrock, Deutsche Mythologie, с. 82).

Ся пісня доховалась до наших часів тільки в пізнішій переробці з р. 1477 [Frh. v. Liliencron, Historische Volkslieder der Deutschen, Bd. I, стор. 185, а також Rochholz, Tell und Gessler in Sage und Geschichte і його ж «Die aargauer Gessler in Urkunden von 1250 bis 1513» в додатку до аугсбурзької Allgemeine Zeitung. 1877, N 199 – 219 і д. ].

Дивна річ вийшла з Шіллеровим опрацюванням сього предмета. Автор, котрий дбав, як бачилось, головно о те, щоб не робити концесій домаганням публіки і сучасності, сповнити, головно, свої власні вимоги поетичні, сотворив діло, безперечно, величне і могуче, але все-таки в поетичнім згляді далеко не бездоганне, – що згадаємо тільки потрійність акції (Телль і Геслер – зв’язкові, Аттінгаузен, Берта і Руденц), недостаточно з собою зв’язаної, цілковитий брак дійства зв’язкових після оснування зв’язку на Рітлі і т. і. [Аналіз драми гляди: Heinrich Düntzer, Erläuterungen zu den deutschen Klassikern, Bd. 53-54] Зато драма, на перекір його інтенції, вийшла вповні і в найкращім значенні сучасна, сучасна не тільки для Німеччини доби наполеонської, але сучасна для кождого часу і кождого народу, що стогне під чужим політичним і суспільним гнітом і бажає з-під нього вибитись на волю. Був се могучий, безсмертний заповіт поета, того самого, котрому французький Конвент признав право горожанства в Французькій республіці за смілу оборону прав людських, – заповіт, лишений цілій людськості всім народам, позбавленим політичної самостійності, спинюваним зовнішньою, ворожою силою на дорозі правильного суспільного розвою.

Нехай же заповіт великого генія і чоловіколюбця найде симпатичний відгомін і в серцях русько-української громади, котрій ми і поручаємо отсей переклад.

Примітки

Вперше надруковано в кн.: Вільгельм Тель. Драма в п’яти діях Фрідріха Шіллера, з німецького переклав Володимир Кміцикевич, Львів, видання Академічного братства, 1887, с. 3 – 12.

Подається за першодруком.

…договорами в Кампоформіо (1797) і Люневілі (1801)… – Кампоформійський мир, підписаний 17 жовтня 1797 р. поблизу італійського села Кампоформіо між Францією і Австрією. Люневільський мир між Францією і Австрією був укладений 9 лютого 1801 р. у французькому місті Люневілі після поразки австрійських військ 1800 р. при Маренго та Гогенліндені. Ця угода підтверджувала умови Кампоформійського миру.

…деякі німецькі князі (як баварський)… – Ідеться про баварського курфюрста Максиміліана IV Йосифа (1756 – 1825), який завдяки союзу з Бонапартом став 1799 р. курфюрстом, а 1801 р. королем баварським під іменем Максиміліана І Йосифа.

Кронес фон Мархланд Франц (1835 – 1902) – австрійський історик, автор «Історії Австрії нового часу».

Віланд Христофор Мартін (1733 – 1813) – німецький письменник-просвітитель і перекладач.

Сталь-Гольштейн Анна-Луїза-Жермен де (1766 – 1817) – французька письменниця і теоретик літератури, автор книжки «Про Германію», 1810, в якій багато говориться про німецьку літературу, зокрема про Гете і Шіллера.

Ліппе-Детмольд – князівство, що входило до складу Німецької імперії. Франко має на увазі родину князів, що володіли Ліппе-Детмольдом.

Рейс-Грейц-Шлейц – німецьке князівство. Франко має на увазі родину князів, що володіли цим князівством.

Зейме (Зойме) Іоганн Готфрід (1763 – 1810) – німецький поет і публіцист, автор книжки Апофегми (моральні сентенції і думки).

Sturm und Drang (Буря і натиск) – літературний рух у Німеччині другої половини XVIII ст., який став виявом протесту найрадикальнішої частини третього стану проти феодалізму І певною мірою проти великої буржуазії.

Räuber і Kabale und Liebe (Розбійники, 1781; Підступність і кохання, 1784) – ранні драми Ф. Шіллера.

…Інтригах і любові… – Йдеться про п’єсу Шіллера «Підступність і кохання».

Димитрій Самозванець – незакінчена драма Ф. Шіллера «Димитрій» (1805), яка у щоденникових записах письменника мала назву «Криваве весілля в Москві».

Руссо Жан-Жак (1712 – 1778) – французький філософ-просвітитель, письменник і педагог. Тут ідеться про погляди Ж--Ж. Руссо, викладені ним у праці «Про суспільний договір, або Принципи політичного права» (1762).

Шерер Вільгельм – німецький філолог, виступав за застосування у філології методів точних наук. Йому належить помітна в літературознавстві XIX ст. праця «Історія німецької літератури, 1880 – 1883».

Пікард Луї Бенуа (1769 – 1828) – французький письменник, директор паризької Великої опери.

Кернер Хрістіан-Готфрід (1756 – 1831) – німецький письменник, за фахом юрист. В домі Кернера, у Дрездені, Шіллер написав «Дона Карлоса».

Паллеске Еміль (1823 – 1880) – німецький письменник і актор, автор книжки «Життя Шіллера».

Чуді Егідій (1505 – 1572) – швейцарський історик і географ, діяч європейського Відродження. Його хроніка, згадана в статті І. Франка, багата на сюжети, які пізніше оброблялися різними західноєвропейськими письменниками.

Сімрокк Карл (1802 – 1876) – німецький поет, перекладач і філолог, автор праці «Німецька міфологія».

Лілієнкрон Рокус Фрайгер (1820 – 1912) – німецький професор університетів у Кілі та Ієні. В 1865 – 1869 рр. видав «Історичні народні пісні німців від XIII до XVI століття».

Рохгольц Ернст-Людвіг (1809 – 1896) – німецький дослідник народних легенд. Його праця «Тель і Геслер в легенді та історії» побачила світ у 1877 р.

Дюнцер Генріх (1813 – 1901) – німецький філолог і історик літератури. Його «Пояснення до німецьких класиків» виходили окремими випусками, починаючи з 1855 р.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 27, с. 117 – 122.