Вій, Шолудивий Буняка і Юда Іскаріотський
Іван Франко
В «Киев[ской] стар[ине]» давніших років був поміщений ряд праць д. Сумцова, Милорадовича та Кузьмичевського про фольклорні паралелі до Гоголевого «Вія» та фольклорні відгуки літописних звісток про половецького хана Шолудивого Буняка. Сказано було також, що ефектовний опис демона Вія в повісті Гоголя не піддається фольклорному поясненню, тобто що такої «міфічної» чи демонічної фігури в українських та й інших людових віруваннях і оповіданнях нема.
Додаток до праці д. Кузьмичевського, поміщений у серпневій книжці «Киев[ской] стар[ины]» за 1891 р., де поміщено оповідання, записане з уст одного селянина в Погоні [В Галичині. – Іван Франко] д-ром Т. Окуневським, міг переконати дослідників, що уявлення про почвару з довгими повіками, які цілком закривають очі і які лиш іноді, в надзвичайних випадках посторонні руки підіймають залізними вилами, – що таке уявлення єсть в усній традиції українського народу.
Що воно первісно не мало нічого спільного ані з історичним Бунякою, ані з легендою, прив’язаною до села Погоні і його валів та церков, – це доказують цитовані і оцінені покійн[им] Кузьмичевським книжкові джерела тої легенди, вміщені в «Небі новім» Галятовського, у львівській краєвій табулі та в пам’ятковій записці Погонського монастиря, де нічогісінько не згадується про нелюдські повіки Буняки. От тим-то пок[ійний] Кузьмичевський, перебираючи всі казкові мотиви, злучені з особою Шолудивого Буняки, на цей спеціальний мотив не звернув зовсім уваги, а дослідники фольклорних паралелів Гоголевої повісті опинилися власне перед цею появою, не можучи про її походження сказати нічого певного.
Ось через що я хочу звернути увагу фольклористів і почитателів пам’яті Гоголя на один твір нашої старої книжкової літератури, досі, скільки знаю, не опублікований і не визисканий наукою, а віднайдений мною недавно у двох рукописах XVI в.
В наших старих «Прологах» та Мінеях під днем 30 червня звичайно кладеться для святкування пам’яті «собору апостолів» один або й два реєстри апостолів і учеників з коротшими або довшими звістками про те, де хто з них навчав і потерпів. Ті реєстри, зложені по дослідам новочасних учених із різних давніших, сливе без виємки апокрифічних джерел та місцевих традицій, повстали десь у V – VI віках нашої ери.
Розрізнюємо їх кілька редакцій, і авторами тих редакцій церковна традиція робить різних авторитетних отців церкви, розуміється, давніших віків, отже Іполита, папу Римського, Єрофея, єпископа Тирського, Єпіфанія, єп[ископа] Кіпрського, та Софронія, єп[ископа] Єрусалимського [Колекцію тих реєстрів із галицько-руських рукописів див. мої «Пам’ятки», т. III, стор. 1 – 11 і 270 – 287. – Іван Франко].
Розуміється, що кожний реєстр, признаваний у рукописах одному з тих авторів, має знов свої відміни й редакції. Друкуючи в «Пам’ятках» реєстр Софронія, я мав під руками, крім друку в старих Прологах (московського видання), декілька рукописів XVII в., в яких цей реєстр був, як показується, в коротшій редакції, що кінчиться пам’яттю ап[остола] Пармена.
Тепер у однім рукописнім збірнику з XVI в., що мається в бібліотеці василіянського Свято-Онуфрейського монастиря у Львові (ч. XII), я знайшов той сам Софронів реєстр з невеличким додатком про Іюду-предателя. Що цей додаток властиво належить до тексту Софронія, але був долучений до нього пізніше, може навіть уже на руськім грунті, це доказує той факт, що в грецькім тексті Софронієвого реєстру його нема, та й також те, що поміщене в нім оповідання про Іюду далеко давніше від усіх тих реєстрів і сягає, коли йняти віри редакторові реєстру, кінця першого віку нашої ери та являється, може, найстаршою християнською версією людових легенд про Іюду Іскаріотського.
Як відомо, в Св[ятих] книгах новозавітного канону маємо дві версії оповідання про кінець Іюди Іскаріотського. В т[ак] зв[аному] Матвієвім Євангелії (гл. XXVII, зач. 3 – 10) говориться, що Іюда, бачачи, як Христа несправедливо засудили на смерть за намовою старшини, покинув у храмі срібняки, одержані за свою зраду, «и шедъ оудавися». Натомість у книзі Діяній апостольських (гл. І, зач. 18 – 20) оповідається як річ загальновідому тоді в Єрусалимі, що Іюда за ті срібняки купив «село», себто хутір, та, лізучи по драбині, впав так нещасливо, що з нього вискочило все нутро; він умер, і його маєтність назвали Акельдама, себто «поле крові». А що про те саме «поле крові», буцімто куплене за гроші, покинені Іюдою в храмі, згадує також євангелєст Матвій, то можемо відразу догадатися, що маємо тут діло з дуже загальним і знаним у фольклорі всіх країв і народів явищем – пояснення назви оповіданням, ex post доробленим до якоїсь історичної фігури.
Отже, уступ, притуляний до Софронієвого реєстру апостолів, інтересний тим, що не знає нічого про те «поле крові» і подає про кінець Іюди зовсім інші деталі, без сумніву, так само легендові, як і оповідання канонічних книг, але з одною важною відміною.
Подаю тут це оповідання, виписуючи до тексту василіянського збірника варіанти з тексту празничної Мінеї XVI в., яку маю в своїй збірці рукописів і яка також містить у собі Софроніїв реєстр з оцим додатком. На жаль, оба тексти досить попсовані і баламутні, та головне, що цікаве для нас тут, зовсім зрозуміле, і для того я вважаю зайвим порівнювати цей текст із його грецьким первовзором.
Июда ж предатель, о немже рече Папіа оучнкъ Іонна еуглиста [Мін.: блговѣстника. – Іван Франко.] въ четвертый повѣдая недлескъ словес (Мін.: исповѣданіа недалекых словес) бяше зрящих его великъ, неустію оуказ. егда еще живъ бяше в мирѣ сем, имже поутемь колесници прихождаху (Мін.: іако ниже како ядѣ колесница). Июда же тоужде с великою ноуждею едва протясняше ся главнаго ради отока [Мін.: ниже самаго главнаго его тука. – Іван Франко].
вѣжди же очію его толико израстоша ся, якож емж ни весма свѣт възмощи видѣти. очи же ему яко ни врауескому зелцалу [sic! зам. зерцалу] явити ся, велію бо зѣло глоубину имѣяху o внѣшняго възора. (Мінея додає тут: погляд же его въсѣко неоудобьствіа и зла исплъненъ). тайныа ж его оуды, рекше срамна иста, всякого бо стоуда [й] безобразія исполнь. [Сього реч[ення] в Мінеї нема, та мінейна вставка, наведена вище, очевидно, лише «скромна» переробка сього речення], по всему ж телеси явѣ тещи гною и червію кипѣти въ досадоу ноужьноую. по многых же моуках и мчніих въ своемъ емоу селе сконча ся, також от тогда поусто и ненаселено оустави ся село оно даже и до днсь, яко же й досели немощи мимо ити мѣсто оно никомоу смрада ради, аще не рукама ноздри заградить. в толицѣ тѣло его на земли соуда подять, яко же й въ боудоущемъ горшаа.
Що попереду усього інтересне в оцьому оповіданні, так це поклик на Папія. Як відомо, Папій, єпископ Єрапольський, належить до найстарших отців церкви, мав бути учеником апостола Іоана і лишив по собі книгу «Виклад слів Господніх» у п’яти відділах. Із тої книги цитатом являється й наше оповідання, так що в вищеподанім тексті замість «въ четвертый повѣдая недлескъ чи недалеких словес» треба читати: «въ четвертой повѣсти (?) Господскихъ словесъ».
Сама книга Папієва давно загубилась; цитували з неї і подали немало уривків Іреней, Євсевій та інші старі історики церкви. Цитат про Іюду, одначе, в тім числі не стрічається, але подають його пізніші цитатові коментарії (т[ак] зв[ані] ланцюги, catenae) до Апостольських діянь і то звичайно з додатком, що це якийсь Аполінарій виписав із четвертої книги Папія, як спростування до канонічних звісток про Іюду, бо Папій, ученик Іванів, знає це ліпше [Див. Ad. Kornack, Geschichte der altchristlichen Litteratur bis Eusebius, 1, 66 67.].
Лишаємо на боці питання, наскільки автентичний цей відривок і наскільки його авторство належить до Папія: сам хід оповідання вказує, що воно мусить мати за собою досить добру традицію, яка знала про те, що Юда довго ще по Ісусовій смерті жив біля Єрусалима.
Та з другого бачимо, що легендова традиція вже й тут попрацювала сильно, щоб із колишнього апостола і вибранця Ісусового зробити страховище, якнайменше подібне до чоловіка. У нього голова така напухла від товщу, що по таких місцях (згадайте орієнтальні вулички), куди проїжджає колісниця, він ледве може протиснутися зі своєю головою. У нього очі заросли повіками так, що він хоч не осліп, але не може бачити світа. Зрештою, ті очі мають якусь таємну недовідому глибінь, «яко ни врачевскымъ зръцаломъ мощи явитися», як читаємо в мінейнім тексті. Його тіло обкидане струпами, кишить черв’яками, а по його смерті ширить довкола такий сморід, що його хутір лишається незамешканий, і люди «і до сього дня» не можуть ходити біля нього, не заткавши собі носа.
Легко сказати, що хоч це й легенда, то все-таки лежить у ній, може, ще найбільше фактичне ядро, а її закінчення про Іюдів хутір могло стати вихідною точкою для пізніших переробок, що знають про наглу смерть зненавидженого чоловіка.
Та все це, хоч і як інтересне з загального погляду фольклорних студій, уступає на другий план супроти безсумнівного факту, що в нашім краї, на мові, доступній нашим письменним людям, уже в XVI віці, а правдоподібно ще й давніше, було оповідання, усвячене повагою Папія та Софронія Єрусалимського з оцим описом зверхнього вигляду Іюди, а спеціально його страховинної голови. Думаю, що не помилюся, вбачаючи в тім описі джерело і народної вставки в оповідання про Буняку в Погоні, і ефектовного малюнка демонічної появи Вія в повісті Гоголя.
Примітки
Вперше надруковано у вид.: Україна. – 1907. – Т. 1. – Кн. 1. – С. 50 – 55, за підп.: Іван Ф. Існує також окремий відбиток цієї статті (К., 1907), за підп.: Іван Франко.
Подається за окремим відбитком.
…праць д. Сумцова… – «Киевская старина» (1892. – Т. 36. – Кн. 3) надрукувала, зокрема, працю М. Сумцова «Параллели к повести Н. В. Гоголя “Вий”».
Милорадович Василь Петрович (1846 – 1911) – український фольклорист, етнограф, перекладач. «Киевская старина» надрукувала його працю «К вопросу об источнике “Вия”» (1896. – Кн. 9).
Кузьмичевський – псевдонім М. Драгоманова. «Киевская старина» за серпень – жовтень 1887 р. надрукувала його статтю «Шелудивый Буняк в украинских народных сказаниях».
Буняк (Боняк) – половецький князь, якого уперше згадують у літописі під 1096 р. Часто нападав на Русь. Прозваний у народі Шолудивим.
…у серпневій книжці «Киев[ской] стар[ины]» за 1891 р…. – Тут друкувалася стаття Р. Л. Н. (М. Драгоманова) «К рассказам о Шелудивом Буняке», в якій містяться записи Т. Окуневського із с. Погоня.
Погоня – тепер село Тисменицького району на Івано-Франківщині.
…в «Небі новім» Галятовського… – Йдеться про збірку легенд «Небо нове» (1665, 1666) Йоаникія Галятовського.
«Прологи» – збірники коротких житій святих і повчальних оповідань на кожний день року. Українські переклади «Прологів» з’явилися на межі XII – XIII ст., значно доповнилися місцевими житіями та іншим різноманітним матеріалом.
Єпіфаній Кіпрський (310 чи 332 – 403) – письменник, один із отців церкви; за національністю фінікієць. Прийнявши християнство, став невдовзі єпископом Кіпру. Його твори спрямовані проти християнських єресей.
Софроній Єрусалимський (? – 641 або 644) – релігійний письменник, єрусалимський патріарх від 634 р. Автор багатьох творів, спрямованих проти єретичної течії монофізитів.
В т[ак] зв[аному] Матвієвім Євангелії… – Йдеться про канонічне Євангеліє від Матвія.
«Діяння апостолів» («Апостол») – одна з головних новозаповітних книг Святого Письма.
Папій (? – між 156 – 165) – християнський письменник, один із отців церкви; безпосередній учень апостола Іоанна, єпископ єрапольський.
Іреней (? – 202) – єпископ ліонський, автор теологічних трактатів, спрямованих проти християнських єресей. У латинському перекладі повністю зберігається його полемічний твір, спрямований проти гностиків, «П’ять книг проти єресей».
Євсевій Кесарійський (Євсевій Памфіл; 260 або 265 – 338 або 339) – римський історик і церковний письменник, єпископ Кесарії Палестинської, один із перших істориків християнської церкви, автор «Церковної історії» в 10 книгах (бл. 325) та «Хроніки», в якій викладено всесвітню історію від найдавніших часів до 324 р.
Микола Легкий
Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2010 р., т. 54, с. 689 – 693.