«Archiv für slavische Philologie»
і нова зміна в його редакції

Іван Франко

«Archiv für slavische Philologie» відігравав колись передову роль в слов’янській філології і був, так сказати, центральним органом для всіх найновіших здобутків слов’янської філології в найширшім значенні того слова. Чи то в окремих статтях, чи в дрібніших звістках, подаваних під титулом «Kleine Mitteilungen», чи то, нарешті, в рецензіях, писаних фаховими славістами, подавалися в поодиноких томах сього тримісячного журналу здобутки найрізнорідніших праць і нові досліди або нові науково оброблені матеріали, що давали досить докладний образ наукових інтересів усіх славістів, як слов’янських, так і іншонародних.

Душею того видавництва був і є досі проф[есор] Ягич, зразу професор слов’янської філології у Петербурзі, потім у Берліні, а тепер у Відні. Певна річ, характер того всеслов’янського журналу в значній мірі залежав від особистих наукових інтересів, поглядів і уподобань самого проф. Ягича, який, особливо в критичнім відділі, завше найчастіше забирав голос у найрізнорідніших питаннях слов’янської філології.

Проф. Ягич, без сумніву, належить до найвизначніших філологів XIX віку і визначається як у своїх оригінальних працях, так і в видавничих та в критиках незвичайною тверезістю думки, раціональністю поглядів і прецизією в їх стилізації. Він володіє стилем простим і ясним, має дар влучної характеристики, і при тім обсяг його духових інтересів значно перевищує обсяг його спеціальних студій, в яких на першім місці стоять граматика і пам’ятки найстаршого церковнослов’янського язика, а на другім місці – язик і усна словесність сербо-хорватського народу.

В сих напрямах Ягич впливав також на своїх улюблених учеників, серед яких найвизначніший був молодо померший Ватрослав Облак, про якого сам Ягич говорив, що «в слов’янській філології він тямить далеко більше від мене». Історія слов’янських літератур менше цікавить проф. Ягича, як властива лінгвістика, і на полі літературної історії його головно займає історія славістичних студій у минувшині, життєписи, кореспонденції та характеристики визначних слов’янських учених, і на тім полі він не тільки своїми викладами, але також своїми публікаціями і своєю невсипною ініціативою поклав великі заслуги в науці слов’янознавства. Вже те одно, що зумів піддержати протягом 30-ти літ такий центральний орган, як «Archiv für slavische Philologie», що знайомив увесь цивілізований світ з духовним життям усіх слов’янських націй, треба вважати його величезною заслугою.

Розуміється, що редагування такого журналу, в якому доводиться науково оброблювати найрізнорідніші питання незвичайно скомплікованого слов’янського світу, не може стояти виключно на одній особі і мусить мати якусь ширшу організацію фахових людей в різних місцях і приналежних до різних народностей, які б могли забирати поважний голос у справах, їм найближче знайомих. Нам не відомо докладно, чи й яка була організація редакційного персоналу в Ягичевім журналі.

На обкладках кожного зошита і на титулових картах кожного тому, окрім імені Ягича як головного видавця, стояли звичайно імена зразу трьох, потім чотирьох, п’ятьох, шістьох слов’янських учених, звичайно професорів різних університетів, і то лиш таких, що дали одну або більше праць до «Archiv-y». Сам редактор не називав їх інакше, як тільки «сотрудниками (unter Mitwirkung)», і правдоподібно, з виємком тих, що мали нагоду зноситися з ним усно, не порозумівався з ними в справі редагування журналу.

Сей стан речей не шкодив журналові, бо сам Ягич особисто був настільки енергічний і вирозумілий на різнорідність поглядів та характерів своїх співробітників, що вмів удержати між ними гармонію, і коли іноді доходило до полемік, то вони держалися завсіди вічевих границь, а всякі особисті придирки редактор або усував мовчки, або залагоджував незвичайно тактовно.

Сей стан речей змінився значно, коли сутіком обставин, а властиво via facti головну роль в редакції «Arch[iv] f[ür] s[lavisch]e Phil[ologie]» почав грати берлінський професор славістики Александр Брікнер, львов’янин родом, чоловік незвичайно здібний і очитаний, знаменитий спеціаліст у лінгвістиці, а при тім суто наділений буйною фантазією і незвичайно живим темпераментом.

Він зазначив себе в томах «Archiv-y» зразу працями, основаними на виписках із рукописів петербурзької Публічної бібліотеки, в яких подавав багато нових матеріалів, звичайно невисокої літературної вартості, зате за апломбом великого знавця. Ставши професором славістики в Берліні, він по кількох роках зглядної резерви почав раптом сипати найрізноріднішими працями та теоріями на таких полях, де він мав тільки поверхове очитання і поверхове розуміння, рівночасно в нім виробився завзятий полеміст, який не гордував ніякими способами і навіть найобскурнішими партійними органами, щоб не то переконати, не то зогидити своїх противників.

Розуміється само собою, що, обнявши в «Arhiv für slavische Philologie» рубрику «Polonica», в якій досить безкритично вихваляв одні праці, а осуджував інші, і в якій не раз торкав також таким самим способом праці інших народностей, він давав раз у раз причину до незадоволення і більше-менше особистих полемік.

Особливий скандал викликав він своїми статтями про слов’янських апостолів Константина і Методія, в яких він раптом побачив безсоромних ошуканців, фальсифікаторів і дуросвітів, і, помістивши в «Archiv-i» короткий нарис тої своєї теорії, розбовтував її опісля в різних польських журналах і часописях аж до переситу, мішаючи з болотом усіх, хто мав відвагу запротестувати проти такої профанації пам’яті слов’янських учителів.

Супроти сього виступу проф. Брікнера головний видавець проф. Ягич знайшовся в клопотливім положенні, та все-таки не важився сам рішуче спротивитися поглядам свойого головного і дуже продуктивного співробітника.

Але проф. Брікнер швидко знайшов собі другу ключку, яка знов викликала в ученім світі славістів велику суперечку, що скінчилася для проф. Брікнера не зовсім корисно. В жовтневім зошиті «Biblioteki Warszawskiej» 1901 р. він виступив з відкриттям загадки найстаршої пам’ятки польського письменства п[ід] з[аголовком] «Bogurodzica. Rozwiązanie zagadki» (ст. 81 – 106).

Се розв’язання написане було тоном більше белетристичним, ніж науковим, і полягало на тім, що повстання старопольської пісні «Bogurodzica», а властиво перших її двох строф, в’яжеться з побутом польської королеви Кінги (Кунигунди) в монастирі кларисок у Новім Санчі, де буцімто уперве введено польські молитви для монахинь і читано польський переклад псалмів, а правдоподібно також мала повстати і найстарша духовна піснь.

Сей погляд для самого проф. Брікнера був доволі новий і стрітився в науці, а особливо у визначних полоністів, з важними протидоводами, в які тут не буду входити. Інтересно лише, відки і яким способом проф. Брікнер дійшов до того свого відкриття.

З огляду, що моя особиста знайомість з проф. Брікнером, яка датується ще з наших університетських часів, мала деякий вплив на те його сенсаційне відкриття, можу зацитувати дослівно один уступ із його статті як інтересний причинок до психології ученого чоловіка.

У другім розділі своєї статті проф. Брікнер, ідучи за слідами многих інших польських учених, що займалися сею піснею, розбирає філологічно першу строфку пісні, в якій його увагу спеціально займають слова «slawiena», «zmolena», «gospodzin» i «zyszczy nam, spuści nam», які поясняє як чисті полонізми всупереч до тих, що бачили в них чехізми. Потім пише ось що.

«Wybrnęliśmy więc obronną ręką z kłopotu, z tem większą ufnością przystąpajemy do drugiej zwrotki, której pierwszy wiersz, najniesłuszniej, uchodził i uchodzi zawsze za zupełnie popsuty. Z góry już na take przepuszczenie trudno się zgodzić, przecież Bogurodzica, to pieśń żywa, wylewająca się z tysięcy ust, nie martwy płód literacki, który w jakimś tam jedynym odpisu skazie łatwo ulegać może.

Wiersz ten brzmi wedle najdawniejszych odpisów: twego dzieła chrzciciela bożyce (usłysz głosy, napełni myśli człowiecze). Twierdzono, że wiersz ten popsuty i na kilku kartach mogli byśmy się rospisywac, gdybyśmy wszystkie poprawki, restytucye, kombinacye, jedną sztuczniejszą od drugiej, wyliczać chcieli; dziś już było by to prostem marnowaniem czasu i atłasu, skoro wiemy, że tekst nic nie zostawia do życzenia, należy go tylko tak rozumieć, jak on napisany – istne jajo Kolumba, wyraził się słusznie dr. Franko, któremu odnośną uwagę zawdięczamy. Tekst bowiem znaczy: dla twego chrzciciela, synu boży, usłysz głosy i t. d., w najpoprawniejszej, chociaż nieco archaistycznej polszczyźnie.

Przedewszystkiem stawiało się niegdyś dla zawsze po rzeczowniku, zaimku, po rządzonem słowie, nie mówiono nigdy: dla tego – dla nas, dla ciebie i t.d., zawsze tylko: tego dla, nas dla, ciebie dla i t.d., więc następstwo trafne: twego dla. Powtóre dla nie jest formą jedyną podobnego przyimka; w innych językach słowiańskich istnieje diela w tem samem znaczeniu i używaniu, a to byłoby po polsku dziela, jak je rzeczywiście wszystkie teksty rozpisują; równoznaczne dla wyrugowało z polszczyzny owe dziela, które się przechowało w tym jedynym wierszu, jak podobne unikaty językowe odnajdujemy i o cały wiek później, naprzykład w kazaniach świętokrzyskich.

Kto chrzciciel syna Bożego, toć wiemy; całe nieporozumienie dotychczasowe wynika z tego, że uchylano się od najoczywistszej prawdy, uważano chrzciciela za Chrystusa i t. d.; gdy «twego dzieła» już Maciejowski i inni trafnie wytłumaczyli, nie odważył się nikt, prócz d-ra Franka, na najprostsze, więc jedyne wytłumaczenie Chrzciciela. Pozostaje wołacz Bożyce (forma pierwotna, lecz możnaby ją і Bożyczę odczytać, gdyż w polszczyźnie, jeszcze XVI wieku, trafiają się podobne mylne w gruncie formy, panicze i t. d.).

Słowa Boźyc dziś nie znamy zupełnie, chociaż urobione ono w najzwyklejszy sposób, jak od sędzia lub starosta – sądzie, starościc, jak od pana, króla – panic i krolewic, od księdza – księżyc, tak sam, jak od Boga – Bożyc. Rzeczowniki na ic byli pierwotnie zdrobniałemi, od małości przeszło znaczenie na młodość, aż się przyzwyczajono przyrostkiem tym oznaczać ojcowstwo i stosunki zależności, lub związku, naprzykład: szlachcic, mieście (mieszczanin) i t. d.

Bożyc jest więc syn Boga, niegdyś młody, lub mały Bóg, jak księżyc – miesiąc, to jest młodego czy małego księdza (pana) oznacza wobec wielkego księdza (pana), to jest słońca – ciała niebeskie ogólnie panami nazywano; święty Eligiasz w VII wieku franków napołu pogańskich gromił, że słońce i miesiąc panami nazywają i na nie przysięgają, toż i późniejsze wspominają; w mitologii słowiańskiej widną rolę odgrywa i inne urobienie /c, Swarożyc, oznaczające ogień na Rusi i najcelniejszego boga nadodrzańskich słowian.

Bożyca zapomnieliśmy w Polsce zupełnie, żyje on jednak na Południu słowiańskiem, gdzie Boże Narodzenie oznacza (młodego Boga lub syna Bożego), żył i u Czechów. Tak to wskazuje ten wiersz swojem «dzieła» i «Bożycem» rzeczywiście XIII stulecie, zawiera archaizmy, jakich byśmy w późniejszych utworach naprożno szukali. Że w końcu z temi archaizmami rady sobie dać nie umiano, że wymyślano najniemożliwsze kombinacye, by jaki taki sens wyrazić, w tem już nie wina XIII wieku, lecz wina języka samego, rzucającego dawne tory, gardzącego własnemi zasobami» (ст. 97 – 98).

[Вибралися оборонною рукою з клопоту, з тим більшою надією беремося до другої строфи, перший рядок якої, зовсім не слушно, здавався і здається завжди цілком зіпсутим. Апріорно з таким припущенням важко погодитися, адже «Богородиця» – то жива пісня, що виливається з тисяч уст, а не мертвий літературний плід, котрий в якійсь там єдиній копії легко може піддатися дефектові. Рядок цей, згідно з найдавнішими копіями, звучить так: twego dzielą chrzciciela bożyce (usłysz głosy, napełni myśli człowiecze).

Стверджувалося, що рядок цей зіпсований і на кількох аркушах ми могли б розписуватися, якби всі поправки, реконструкції, комбінації, одну від одної майстернішу, порахувати хотіли; нині вже це було б, звичайно, марною справою, адже знаємо, що текстові нічого не бракує, слід лише розуміти його так, як він написаний – справжнє Колумбове яйце, як слушно висловився д-р Франко, якому завдячуємо належною увагою. Бо текст означає: задля твого Хрестителя, Сину Божий, вислухай голоси тощо у найправильнішій, хоч і дещо застарілій, польщизні.

Насамперед ставилося колись dla завжди після іменника, займенника, після головного слова; не говорили ніколи dla tego – dla nas, dla ciebie i т. д., а тільки: tego dla, nas dla, ciebie dla тощо, тож точною є послідовність twego dla. Повтори dla не є єдиною формою подібного прийменника; в інших слов’янських мовах існує diela в тому самому значенні і вживанні, а це було б по-польськи dzeila, як його справді всі тексти розписують; рівнозначно dla усунуло з польської мови ото dzeila, яке збереглося лише в тому рядку, так само, як інші мовні унікати віднаходимо на ціле століття пізніше, наприклад, у святохрестових проповідях.

Хто хреститель Сина Божого – знаємо; все дотеперішнє непорозуміння виникає через те, що всі ухилялися від найочевиднішої правди, вважали Хрестителя за Христа і т. д.; коли «twego dzielą» вже Мацейовський і інші точно переклали, не відважився ніхто, крім д-ра Франка, на найпростіше, але єдине пояснення Хрестителя. Залишається кличний відмінок Воіусе (форма первісна, але можна її відчитати і Bożycze, адже в польській мові ще XVI ст. трапляються подібні цілком помилкові форми: panicze тощо).

Слова Bożyc сьогодні зовсім не знаємо, хоч утворене воно найвідомішим способом, як від sędzia чи starosta – sądzie, starościc, як від pana, króla – panic i krolewic, від księdza – księżyc, так само, як від Boga – Bożyc. Іменники на іс були спершу здрібнілими, та від дрібноти значення перейшло на молодість, аж поки призвичаїлися тим суфіксом позначати батьківство або стосунки залежності чи зв’язку, наприклад: szlachcic, mieście (mieszczanin) і т. д. Bożyc – це, отже, Син Бога, колись молодий або малий Бог, як księżyc – місяць, тобто молодого чи малого księdza (пана) означає поруч із великим księdzem (паном), тобто сонцем; небесні тіла взагалі панами називали; святий Елігій у VII ст. громив напівпоганських франків, бо сонце і місяць панами називали і на них присягали, тож і пізніші вживають; у слов’янській міфології важливу роль відіграють і інші утворення на іс: Сварожич, що позначає вогонь на Русі і найголовнішого бога надодранських слов’ян.

Bożyca забули ми в Польщі зовсім, але живе він на слов’янському півдні, де позначає Господнє Різдво (молодого Бога чи Сина Божого), жив він і в Чехії. Ось так вказує той рядок своїми dzeila i Bożycem справді на XIII ст., містить архаїзми, яких ми б у давніших творах даремно шукали. Що, врешті, з тими архаїзмами не вміли собі порадити, що вигадували найнеможливіші комбінації, щоб висловити сякий-такий сенс, – у цьому не провина XIII ст., а провина самої мови, що відкидає давні стежки, що нехтує власними засобами (польськ.). – Упоряд.]

Поклик проф. Брікнера на мою увагу щодо відчитань двох перших рядків другої строфи пісні «Bogurodzica» був остільки неясний, що він не вказав, де і в якій формі я зробив сю увагу. Ще рік перед тим проф. Брікнер як співредактор «Archiv für slavische Philologie» пропустив без ніякої уваги рецензію Ст. Добжицького на німецьку розвідку д-ра Гіплера про старопольську пісню, в якій сей німецький учений поправляв старопольське Krzciciela на krzycziciela і толкував цілий рядок по-німецьки: «Gottessohn, erhöre die Stimme des Schreiers, deines Gesczöpfes». На думку д. Добжицького, се пояснення було ліпше від усіх інших і одинокою важною новістю в книжці Гіплера (пор. «Archiv für slavische Philologie», Bd. XXII, 1900, s. 289 – 291).

Прочитавши сю рецензію, я того ж таки року 1900 написав по прочитанні деяких новіших польських розвідок про сю старопольську пісню невеличку розвідку німецькою мовою, бажаючи помістити її в Ягичевім «Archivi». Та я не квапився з висилкою, зайнятий іншими роботами, аж коли літом 1901 р. я стрітився у Львові з проф. Брікнером, який мав звичай приходити до мене на pogadankę до Віденської кав’ярні, де я звичайно сидів між 12-ою і 13-ою годиною.

От там-то при розмові з профес. Брікнером я й згадав йому про свою розвідку і на його просьбу передав йому пару день пізніше свій рукопис, а властиво не зовсім гарно писаний брульйон. Не маючи від проф. Брікнера довгий час ніякої звістки, я ждав терпеливо на появу моєї замітки, коли ось восени того ж року почув я, що в «Bibliotece Warszawskiej» появилася простора стаття проф. Брікнера, в якій він широко мотивував свою теорію про повстання пісні «Bogurodzica» в XIII віці в Новім Санчі в монастирськім окруженні королеви Кінги і при тім якось неясно згадав про «jajko Kolumba», маючи на думці не то своє, не то моє відкриття властивої лекції двох перших рядків другої строфи «Bogurodzicy».

Я пару разів жадав у бібліотеці Оссолінських зошиту «Biblioteki Warszawskiej» зі статтею проф. Брікнера, але ніколи не міг дістати її до рук, хоч бібліотека має два примірники сього журналу. Десь рік пізніше я написав до проф. Ягича лист чи, може, навіть бувши принагідно в Відні, усно згадав йому про свою замітку, і аж тоді, в XXIV томі вона появилася без ніякої редакційної уваги в рубриці «Kleine Mitteilungen» п[ід] з[аголовком] «Zu «Bogurodzica»», str. 2, v. 1 з моїм підписом.

Супроти наведених вище виводів проф. Брікнера про текст сього вірша не від річі буде подати тут у перекладі мою замітку, яка не лишилася без значення і в дальшій полеміці, що вив’язалася наслідком Брікнерової статті і своєю чергою сплодила широко мотивовану теорію д-ра Василя Щурата про не польське, а білоруське, чи, властивіше, церковнослов’янське походження тої найстаршої польської пісні.

Не бажаючи зі свого боку займати ніякого становища в тім дуже спірнім питанні, яке незмінно комплікується многочисленними подробицями, приміром, найстаршою мелодією, яку має найстарша відома нам рукописна копія пісні з р. 1504, задоволяюся тільки тою увагою, що моя замітка раз назавсіди і непохитно усталила першість тої пергаменової копії, яка містить текст пісні і яку перед тим кладено на другім місці із джерелами тексту, і так само усталила значення тих віршів без ніякої поправки і без ніякої кон’єктури.

Ось переклад тексту моєї замітки, яка, крім не дуже у нас численних читачів Ягичевого журналу, відома тепер тільки немногим землякам, які одержали з неї відбитки. Вважаю потрібним дати сей переклад ще й тому, що питання про старопольську пісню власне з приводу публікації д-ра Щурата викликало було досить оживлену дискусію не лише в польській, але також і в руській пресі, а спеціально з боку проф. Брікнера викликало відзиви такі злобні і пристрасні, яких годі було би надіятися від чоловіка вченого, зайнятого тільки тим, щоб дослідити правду, а не тим, аби конче поставити на своїм.

«Недавно в сій часописі («Arch[iv] f[ür] s[lavische] Phil[ologie]», Bd. XXII, S. 289) було згадане, що перший рядок другої строфи старопольської пісні «Bogurodzica» «досі єсть crux philologorum»», при чім автор сього речення, д-р Стан. Добжицький означив пояснення д-ра Ф. Гіплера «рішуче ліпшим від усіх дотеперішніх». Може, оплатиться переглянути тут коротко всі дотеперішні проби пояснення сього трудного місця і спробувати по змозі усунути його мниму трудність.

Текст другої строфи після найстаршого рукопису (Cod. Cracov. І з початку XV віку) виглядає ось як:

Twego dzela Krzcziczela bozicze

wslisz głossy napełni misli człowecze.

Slisz modlithwa yanz noszymi

oddacz radży yegosz prosimi

a na swecze sboszni pobith

po szywecze rayski przebith.

Kyrieleon.

[Твого творіння, Хрестителю Божий,

Почуй голоси, наповни думки людські.

Почуй молитву устами нашими,

Щоб віддати поради Його ж просимо

На цьому світі побожне життя,

А по смерті – райське перебування.

Господи, помилуй (старопольськ.). – Упоряд.]

Перший рядок уже від кінця XV віку насував польським копіїстам, товмачам та коментаторам три загадки і трудності. Поперед усього слово «dzielą». Воно знаходиться, хоч подекуди відмінно писано, ще у всіх копіях із XV віку (Cracov. II, «dzela», Warsch. «dzyela», Częstochow. «dzyela», Sandomir. «dyela»); від XII віку почали се очевидно незрозуміле вже слово заступати зовсім невідповідним «szyna» i «syna».

Тривкіше держалася традиція другого слова: «Krzcziczela» транскрибував іще Скарга 1579 р. вірно на «Krzciciela», але ще в XV віці наслідком писарських помилок стрічаємо хибні форми: «Krzyczela» (Warsch.), «Krzyczycielą» (Sandomir.), «Krczyczielya» (Łaski, 1506), а починаючи р. 1643 його заступлено словом «Zbawiciela», яке впровадив Матвій з Косцян, допасувавши його до попереднього «syna».

Нарешті, загадкове слово «bozide», яке надто в найстаршій копії не дуже чітке, писано майже в кождій пізнішій копії відмінно. І так, Cod. Crakov. II (з початку XV віку) має «boszieze»; Warsch. «sbosnycza», Częstoch. «sbosznyczą», Sandom. «borzyczyela», Матвій з Косцян «zbożnika», а найбільша часть пізніших подають, очевидно, пізню кон’єктуру «sboszny czos», яка доказує тільки те одно, що копіїсти або зовсім уже не знали первісної лекції, або зовсім не розуміли її, а проте бажали надати сьому рядкові хоч би з невеличким насиллям якийсь хоч наполовину зрозумілий смисл.

Що додали пізніші польські інтерпрети і коментатори шановної старої пам’ятки аж до р. 1879 до пояснення сього місця, можна найкраще схарактеризувати словами проф. Пілата, який у своїй розвідці «Pieśń Bogarodzica», Krakow, 1879, st. 53, переглянувши критично всі дотеперішні проби поправок і відчитання, ось якими словами передає їх остаточний результат:

«На мою думку, всі проби реституції сього вірша мусять доти бути безплодні, доки щасливий випадок не позволить нам віднайти якийсь новий текст, який подавав би се місце в менше попсованій формі і дав підставу до нових заключень.

Так, як тепер стоїть діло, годі відважитися на якусь гіпотезу, коли се має бути обоснована гіпотеза, а не пустий концепт, позбавлений усякої правдоподібності. У вірші, в якому всього чотири слова, два слова зовсім незрозумілі і попсовані найрізнішими способами, а третя «Krzciciela» повторяється, щоправда, у всіх текстах без виїмки, але своїм значенням так мало відповідає цілому реченню, що з’являється питання, чи й воно непопсоване.

Понад се в жоднім тексті нема варіанта, який би кидав якесь світло на первісне значення сього рядка, а зв’язок із слідуючим рядком занадто слабий, щоб міг чим-небудь причинитися до вияснення речі. На такій крихкій підставі не можна збудувати ніякої гіпотези. От тим-то я думаю, що наразі нам не лишається нічого, як задоволитися сконстатуванням, що сей рядок попсований і не придатний ні до якої реституції».

Ну щонайменше один старий кодекс тої пісні (Sandomir, з кінця XV або з початку XVI віку) знайдено після того часу, не забракло також нових гіпотез і пояснень, а питання, проте, таки не дійшло до пуття. А все-таки найголовніше відкриття зроблене було далеко вчасніше, ніж ті слова, написані проф. Пілатом, а також щодо проб пояснення його слова, на мою думку, були занадто песимістичні: в давніших пробах висловлено вірні думки, які потребували тільки критичного провірення і справдження. Також пізніші праці принесли дещо, варте признання.

Поперед усього треба згадати працю проф. А. Каліни. Замість губитися в гіпотезах і комбінаціях, звернув він пильну увагу на найстарший кодекс (Cracov. І), сконстатував, що остатні букви слова «bozide» писані дуже нечітко і дають підставу догадуватися там іншої лекції; Cod. Cracov. II, також із XV віку, має в тім місці «boszicze», яке можна відчитати тільки як «bożyce».

Щоправда, се не була новина; уже Мацейовський, Малковський і інші читали так само, та при тім зробили все можливе, щоб скомпрометувати сю одиноку вірну лекцію. Мацейовський у «bożyce» бачив другий відмінок одиничного числа від «bożyc», що ні в якім разі не могло бути вірно, бо такий родівник вимагав би в іменнику форми «bożicа». Малковський справив сю помилку і справді догадувався, що «bożyce» – се родівник від «boźyca» в значенні «богине», але твердив, що «bożyce» – не родівник, а звальник, певно, по аналогії церковнослов’янського «царице», бо в польськім у такім разі мусило бути «bożyco».

От тим-то для проф. Пілата було легко відкинути ті пояснення як зовсім безпідставні і вказати особливо на те, що даний рядок при таких поясненнях усе-таки не дає ніякого ясного змислу. Правдоподібно також проф. Каліна чув себе тим спонуканим відкинути сю найстаршу і найпевнішу форму «bożyce» (або «bożycze») і натомість викомбінувати зовсім неможливе «Boże oycze», яке не опирається ні на якій традиції і надто визначається тим, що даному рядкові також не дає ніякого змислу.

От тим-то можна вважати тільки доказом вірного чуття, коли найновіші інтерпрети пам’ятки, Бобовський і Гіплер, покинули щодо сього рядка всі марні кон’єктури і, держачися лекції кодексу Краківського II, а подекуди також Кр. І, читали се слово «bożycze» в значенні «Сину Божий» і бачили в ньому звальник від слова «bożycz». Було б, може, вірніше «boszieze» Краківського Cod. II читати «bożyce» і виводити від «bożyc», по аналогії старопольських «oyczyc», «panic» і т. і., але рим слідуючого вірша «człowiecze» вимагає, здається, форми «bożycze». Аналогічних звальників можна би навести дуже багато; ще в початку XVII віку пише Шимонович («Sielanki», wyd. St. Węclawski, Chełmno, 1864, st. 71): «Witamy cię, panicze, dawno pożądany» [Вітаємо тебе, паничу, давно пожаданий (польськ.). – Упоряд.].

Так само мається діло з другим трудним словом сього рядка, «dzela». Уже Мацейовський поясняв його вірно в зв’язку з церковнослов’янським «дѣліа» і відкидав пізнішу лекцію «dzielą» як неоправдану. Проф. Каліна держиться також сього пояснення, але його повна ідентифікація «dzela» з церковнослов’янським «дѣля» не видається мені оправданою, бо польське «dzela», власне зі своїм dz замість dh, являється не церковнослов’янською, а рішуче старопольською формою того самого слова. Що старопольська «dzielą» не було те саме, ще церковне «дѣліа», за се ручить також сумежний рим у слові «krzciciela». Хоч слово «dzieło» в тім місці в усім старо-польськім письменстві проходить тільки раз, то все-таки на основі сього місця, так само, як і не менше рідке «bożyc» мусимо причислити його до старопольського язикового скарбу.

Приходимо до третього трудного слова, що хоч само по собі зовсім не трудне, але задля фальшиво пониманого зв’язку підлягало найрізнішим поправкам. Вистарчить тут навести «krzewiciela» д-ра їречка, «krzyczyciela» д-ра Гіплера і «krzyżowa dla» М. Бобовського – все такі комбінації, що розбиваються або о рукописну традицію, або о принципи польського словотвору. І до того комбінації, що не дають легко зрозумілого і ясного змислу, а, що найважніше, зовсім непотрібні.

Бо, щоб сказати коротко, я вважаю текст найстарших кодексів, а особливо краківського Cod. II в тім місці зовсім поправним, не попсованим, ясним, який, окрім вірного граматичного пояснення, не потребує жадної поправки, жадної реституції і жадного коментарія.

Змисл сього вірша зовсім ясний, його зв’язок із слідуючим віршем такий логічний і природний, як тільки можна, тільки, розуміється, треба його читати без ніякого упередження. Власне, упередження не позволило проф. Пілатові і його попередникам ступити на вірну дорогу: вони силоміць хотіли вважати сю другу строфу, так само як і першу, за апострофу, звернену до Богородиці. Проф. Каліна, Бобовський і Гіплер мали рацію, покинувши сей погляд, і вбачили вірно, що друга строфа звернена до «Bożyca», себто до Сина Божого; на жаль, інші мотиви відводили їх від правдивої стежки і заставили їх творити собі трудності там, де їх направду не було.

Отак, на мою думку, перший двостих другої строфи старо польської пісні «Bogurodzica» виглядав би в новочасній польській транскрипції ось як:

Twego dzielą Krzcićiela, Bożycze,

Usłysz głosy, napełni myśłi człowiecze.

Що по-нашому значить: «Ради твоего Хрестителя, Сину Божий, вислухай голоси, наповни думки людські». Значення слова «dzielą», так само, як дальше в тій самій пісні, в такій самій позиції (по прийменнику) і в тім самім значенні ужите «dla» («Nas dla wstał z martwych Syn Bożyj», i «Ciebie dla, człowiecze, kry świata szła z Boga») в зв’язку з церковнослов’янським «нас дѣля человѣкъ», ясне без дальших доказів.

Так само, може, було б порадно старопольське слово «napełni» читати двоскладово як «napełń», уважаючи старопольське і в тім місці за заступство слов’янського є, і толкувати його не як радить проф. Пілат, «wysłuchaj, wykonaj życzenia człowiecze» (op. cit., 92 – 93), бо таке значення не властиве польській мові і запозичене проф. Пілатом із чеського. Первісне, буквальне значення того слова дає тут смисл далеко ліпший і відповідніший духові середньовікової поезії: наповни, т[о] зн[ачить] вчини, щоб людські думки повні були Твоєї волі, укладалися по Твоїм заповідям. Таке значення відповідає більше побожному духові автора пісні, ніж просьба о сповнення всяких, хоч би глупих і грішних, людських думок.

Не щастило проф. Брікнеру і в дальших його працях, роблених на замовлення фірми Амелянга в Липську, просторих щодо об’єму, але загалом більше фейлетоново, ніж науково написаних «Історії польської літератури» і «Історії російської літератури». По-німецьки обі мали по одному томові, «Історія польської літератури» вийшла по-польськи в двох томах уже другим виданням.

В обох тих працях, як і взагалі у всіх своїх наукових працях, проф. Брікнер має той кепський звичай, що ніде не цитує, відки що бере, а як і цитує яких інших авторів, то тільки найзагальніше в тексті, без подання твору, ані місця. Се відбирає всім його працям властиву наукову вартість, бо при множестві його тверджень ніколи не можна сконтролювати, чи маємо діло з відомим або ствердженим фактом, чи з простою видумкою або комбінацією самого автора.

Уже з полеміки проф. Брікнера зі слов’янськими апостолами, на яких він і в своїй «Історії російської літератури» не занедбав бризнути болотом, можна було бачити, що проф. Брікнер, хоч начитаний у різних філологічних працях, має дуже слабе поняття про церковнослов’янський язик.

Блискучий доказ того дав він також у своїй «Історії російської літератури», збувши весь старий період в одній дуже вбогій змістом і аж надто вже поверховій та суб’єктивною злобою закрашеній главі. В остатніх роках прийшла черга також на здемаскування його філологічної поверховності. Доконав сього молодий польський філолог Генріх Улашин, який у кількох статтях, писаних польською і російською мовою, вивів на чисту воду всю плиткість і суперечність Брікнерових язикових комбінацій, якими він звик сипати не тільки в працях чисто філологічних, але також, а не надто часто, в історико-літературних.

Поміщена Улашиним в XXIX томі «Archiv für slavische Philologie» рецензія на Брікнерові «Dzieje języka polskiego» довершила мірки пересердя проф. Брікнера. Своїм звичаєм він, відповідаючи на рецензію Улашина, закинув йому особисту неучтивість і свідоме фальшування фактів. Улашин не змовчав на сей закид, але зажадав спростовання в «Archiv-i», а коли проф. Брікнер і проф. Ягич отягалися з поміщенням його репліки, вивів справу перед суд, а надто видав у сій справі окрему брошуру, в якій вияснює свої відносини до проф. Брікнера і проф. Ягича в тій архінемилій справі [Henryk Ułaszyn, An die Leser des «Archiv für slavische Philologie». Leipzig, 1909, S. 1 – 30. – Іван Франко].

Не буду вдаватися в ті деталі, занадто спеціальні, щоб могли зацікавити неспеціаліста, але, прочитавши рецензію Улашина на Брікнерову книжку, можу сказати тільки, що ся рецензія, в деталях, звичайно, зовсім вірна, має власне ту хибу, що не бачить основи всіх помилок проф. Брікнера, а власне, його майже повного ігнорування церковнослов’янської мови. Тільки се ігнорування позволяє нам зрозуміти фантастичну теорію проф. Брікнера, перейняту ним, здається, від покійного Яна Карловича про буцімто центральне становище польського язика не тільки в сім’ї слов’янських язиків, але трохи чи не між усіма європейськими.

Наслідком полеміки Генрика Улашина з проф. Брікнером була інтересна зміна в складі співробітників «Arch[iv] f[ür] s[lavische] Phil[ologie]», іменованих на окладках кождої книжки. Коли на другім зошиті «Archiv-у» за 1909 р. були ще підписи співробітників: Брікнер, Лескін, Нерінг, Фортунатов, Їречек, Новакович, Соболевський, то на остатнім зошиті стоять уже: Дільс, Фортунатов, Їречек, Мілетич, Новакович, Полівка, Решетар Соболевський і Штрекель.

Брікнер і Лескін уступили, як бачимо з брошури, наслідком справи Улашина, а Нерінг умер. Чи ся зміна редакції вплине на зміну напряму і характеру «Arch[iv] f[ür] s[lavische] Phil[ologie]», можна наразі сумніватися, поки головним його видавцем остається проф. Ягич. В усякім разі уступлення проф. Брікнера змінить потроху фізіономію сього органу, що досі дуже часто робив враження органу, в значній мірі присвяченого радше рекламуванню, як оцінюванню польської науки.

Примітки

Вперше надруковано в журн.: ЛНВ. – 1909. – Т. 47. – Кн. 7. – С. 101 – 111, за підп.: І. Франко.

Подається за першодруком.

Облак Ватрослав (1864 – 1896) – словенський вчений, лінгвіст і літературознавець, дослідник південнослов’янських мов.

…найстаршої пам’ятки польського письменства п[ід] з[аголовком] «Bogurodzica. Rozwiązanie zagadki»… – Статтю І. Франка «Zu Bogurodzica» опубліковано в журн.: Archiv für slavische Philologie. – 1902. – Т. 24. – С. 150 – 154.

Кінга (Кунигунда; 1224 – 1292) – княгиня краківська і сандомирська, дочка угорського короля Бели IV, у 1239 – 1279 рр. – польська королева (жінка польського короля Болеслава Встидливого). По смерті чоловіка з 1279 р. перебувала у монастирі кларисок у Новому Сончі.

Добжицький Станіслав (1875 – 1931) – польський філолог-славіст, історик польської літератури. Мовознавець, професор славістики університету у Фрайбурзі (1901 – 1919). Дослідник старопольської літератури.

Пілат Роман (1846 – 1906) – історик польської літератури, професор Львівського університету (1874 – 1901), співорганізатор і голова у 1886 – 1900 рр. літературного товариства ім. А. Міцкевича, академік польської Академії наук з 1881 р. Автор багатотомної «Історії польської літератури» (т. 2 – 5; 1907 – 1911).

Шимонович Шимон (1558 – 1629) – польський поет. Автор багатьох панегіриків, драм, од, гімнів, епіталам, писаних польською і латинською мовами, циклу «Sielanki» («Селянки», 1614).

Їречек (Йиречек) Костянтин-Йожеф (1855 – 1918) – чеський історик-славіст, професор Празького (1877 – 1879) і Віденського (1893) університетів, член-кореспондент Петербурзької академії наук (з 1888 р.); автор праць з історії південних слов’ян («Історія Болгарії», «Історія Сербії» та ін.).

Улашин Генрік (1874 – 1956) – польський славіст-мовознавець, з 1919 р. професор Львівського та Познанського університетів. Автор праць з теорії фонеми, фонетики, словотворчості, досліджень з питань церковнослов’янської та польської мов.

Лескін Август (1840 – ?) – професор слов’янських мов у Лейпцизькому університеті, славіст, лінгвіст, засновник так званої новограматичної школи в Німеччині.

Нерінг Владислав (1830 – 1909) – польський славіст та історик літератури, професор Бреславського (Вроцлавського) університету. Дослідник давньої польської літератури і мови.

Фортунатов Пилип Федорович (1848 – 1914) – російський лінгвіст, автор досліджень у галузі порівняльного мовознавства.

Новакович Стоян (1842 – 1915) – сербський філолог, історик, громадський і політичний діяч. Автор граматики сербської мови.

Мілетич Любомир (1863 – 1937) – болгарський вчений-славіст, професор (1888 – 1892) Вищої школи у Софії. Автор праць, присвячених давнім слов’янським літературним пам’яткам, болгарській мові та етнографії, написаних переважно болгарською і частково німецькою мовами.

Решетар Мілан (1860 – 1942) – хорватський філолог. Член-кореспондент Петербурзької академії наук (з 1902 р.). Професор Віденського університету (з 1904 р.).

Штрекель Карел (1859 – 1912) – словенський філолог, збирач народних пісень.

Андрій Франко

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2010 р., т. 54, с. 783 – 798.