Програма галицьких соціалістів

Іван Франко

Міжнародний соціалістичний рух своєю течією охопив згодом і землі, що входили до складу давньої Польщі. Тепер вже не можна заперечити, що той рух у нас існує, що він знайшов відповідний грунт і щораз більше здобуває прихильників.

І якщо його поступ не був таким значним, як в інших краях, винні у тому головно складні політичні відносини на тих землях. Галичина, наприклад, хоч політично являє єдине ціле, однак з погляду етнографічного не є монолітною. Тому соціалістам цієї землі довелось поділитися на окремі групи, кожна з яких має іншу програму дії, – відповідно до місцевих умов. Тільки коли та організація буде здійснена повністю, цілком виявиться і ефективність акції.

А оскільки організаційний рух у лоні соціалістичної партії нині всюди такий сильний, то й наша група вважає за потрібне представити публічно свої погляди на справу соціалізму взагалі і на його умови в нашій провінції зокрема.

Маємо надію, що це допоможе бажаному порозумінню з іншими групами соціалістів, а передусім з тими, які діють на тій самій території, що й ми, і в першу чергу польськими та російськими.

Зважаючи на те, що наша так звана інтелігенція – буржуазія шляхетська і нешляхетська, – має ще якнайдикіше поняття про соціалізм і соціалістів, нинішня відозва може одночасно послужити до розтлумачення тих понять. Такий погляд став причиною того, що займаємося, можливо, занадто розписуванням речей, всім відомих, і що вміщуємо спочатку виклад теорії соціалізму, який не одному з нашої партії видається зайвим.

1

З тих пір, як дослідження вчених, а особливо Карла Маркса, піднесли теорію соціалізму до значення позитивної науки, соціалізм в усьому цивілізованому світі є, власне, тільки один.

Крім соціалізму, введеного в наукову систему Марксом, Енгельсом та іншими, усі давні системи соціалістичні або комуністичні, а особливо оперті на відірваних спекуляціях науки утопістами, мутуалістами, егалітаріями і т. п., мають значення хіба що історичне.

Таке в головних рисах міркування новочасних теоретиків соціалізму.

У діях людства, як в усій природі, постійно відбувається еволюційний процес. Маркс і його школа довели, що справжнім рушієм того природного розвитку є економічні відносини, а особливо невпинна виробнича система. Організація виробництва досі завжди породжувала класовий антагонізм, який, дійшовши до певного пункту, з необхідності викликав зміну в самому виробництві. Попередня історія є історією боротьби класів. Нинішня виробнича система, що грунтується на капіталістичній власності і найманій праці, є тільки однією фазою в тому розвитку, є етапом у поступі, подібно до давніших виробничих систем: господарство народовладдя, рабства, кріпосної залежності і т. д. Одне повставало з другого – в міру того, як ті форми вичерпували себе і входили в суперечність з суспільними потребами. Так само й нинішня виробнича система з часом мусить поступитися місцем новій.

Згідно з методом, указаним тим поглядом на дії людства, доведено, що нинішня капіталістична власність на землю, знаряддя праці не є принаймні чимось остаточним, вродженим, але швидше тільки перехідною формою, витвором еволюційного процесу. Власність, яка ще у славній «Декларації прав людини» від року 1789 фігурує як одне з кардинальних, вроджених прав людини, втратила тепер для науки свій сакраментальний характер.

Аналіз капіталу, – згідно з англійською класичною економією, яка визначає його як «нагромаджена праця», – довів, що капітал завдячує свою могутність єдино тому «залізному праву», міццю якого плата робітника завжди коливається довкола суми, необхідної для виживання робітника, і ніколи значно її не перевищує. Якщо зважити, що вартість виробленого товару можна виразити через певну кількість суспільної праці, закладеної в нім, тобто через суспільно необхідний робочий час (gesellschaftlich notwendige Arbeitszeit – Marx), використаний на ту продукцію, робітник, таким чином, як сказано, отримує лише стільки, скільки вкрай необхідно на прожиток (Standard of life). Отже, певна частина його праці, заключена у виробленому товарі, не є оплаченою і становить оту додаткову вартість (plu-value, Mehrwert), яка зостається в руках капіталіста. Власне, вона-то й сприяє тому, що капітал «росте», – вона є справжнім джерелом капіталу. Власність капіталу походить з несправедливості, з грабунку: «Das Eigenthum ist Fremdthum geworden» , – говорить Лассаль.

Але капіталістичне будівництво, будучи само тільки логічним наслідком свого попередника, носить вже у своєму лоні зародки майбутнього ладу. Поділ праці, завдяки щораз новим технічним удосконаленням, до яких спонукає безмежно зростаюча конкуренція, просувається в нескінченність. Товари виробляються вже тільки для всезагального ринку. Виробництво втрачає місцевий і народний характер і перетворяється в загальносуспільний. Все цивілізоване людство уявляється єдиною великою виробничою спілкою. Проте та кооперація не є зорганізованою, і у виробництві панує анархія. Вільна конкуренція змушує капіталістів до постійного множення виробничих сил і виробів. Для тих виробів треба шукати збуту, здобувати щораз нові ринки. А оскільки збут не відповідає нагромадженій масі товарів, вибухає перелом, криза. Ті кризи відбуваються щораз частіше і тривають щораз довше.

Згадані явища свідчать аж надто ясно про хворобливість економічного ладу. Джерелом тієї хвороби є ніщо інше як тільки внутрішня суперечність, яка відбувається між кооперацією у виробництві й індивідуальним присвоєнням випродукованої вартості. Та суперечність призведе капіталістичне виробництво до згуби. Неодмінною ж умовою тієї системи є постійне нагромадження і концентрування капіталу, з одного боку, і зростання злиднів і нес татків – з другого. Капітал сам створює армію, яка повинна його завоювати. Робітничі ряди, залучені до спільної праці самим звичаєм сучасного виробництва, стануть зрештою до бою зі своїми панами: обездолювані стануть обездоленими.

Боротьба пролетаріату з буржуазією, боротьба праці з капіталом точиться вже тепер, перед нашими очима, всюди і в кожну мить. Найжвавіше точиться вона там, де розвинутий фабричний промисел найбільше підкреслює наслідки капіталістичного виробництва. Кінець боротьби наближається в міру того, як зменшується число тих, у чиїх руках зосереджується капітал, і збільшується число і дисципліна «робітничих батальйонів» – пролетаріату.

Остаточна перемога пролетаріату принаймні не потягне за собою панування нового суспільного класу, але швидше знищить всякі класові відмінності. В той час як попередня суспільна боротьба була «рухами меншості в інтересах меншості», боротьба пролетаріату з буржуазією є рухом величезної більшості, розпочатим в інтересах тої більшості. Як тільки та більшість переможе, всі інші суспільні верстви мусять бути ліквідовані. Ось чим різниться рух пролетаріату від своїх попередників; у тім полягає його прогресивне значення.

2

Отак тоді наука, на підставі критики сучасного суспільного ладу, вказала робітникам мету і напрям їхньої боротьби і таким чином просвітила їх.

Але як всяка виробнича система веде за собою як неодмінний наслідок відповідну організацію політичну, економічну і культурну, так і нинішня капіталістична виробнича система зв’язана якнайтісніше з нинішнім укладом державним, релігійним, шкільним і т. д. Борючись з капіталістичною виробничою системою, мусять соціалісти боротися також з її неодмінними наслідками, які проявляються в різних сторонах життя народу.

Соціалізм прагне до ліквідації всякого панування над людьми, всякої влади людини над людиною.

Майбутній устрій, отже, буде базуватися на якнайширшім самоуправлінні общин, повітів і країв, складених з вільних людей і поєднаних між собою вільною федерацією, що грунтується на солідарності інтересів. Французька революція, будучи природною реакцією на абсолютизм і феодалізм, які стримували солідарність людей шляхом гніту і неволі, оголосила відразу свободу особистості, поминувши солідарність. Та свобода допровадила нас до стану, в якому нині перебуваємо, в якому нарешті здобули певності, що справжня свобода без солідарності існувати не може. Девізом найвищої історичної еволюції буде: солідарність і свобода.

Стосовно того погляду на свободу, держава – в теперішньому значенні слова – залишитись не може. Держава, як узагалі всяке правління, що базується на гнобленні, не може мати місця в майбутньому суспільному ладі. її місце всюди заступить адміністрація суспільних витворів, вибрана всіма членами общини, повіту і т.д.

Релігія, яка нині служить також подекуди засобом визиску і тому задоволена такою опікою держави і правлячих класів – приведена до властивого свого значення – стане приватною справою. Зрештою, з поступом освіти місце догматичної релігії всюди займе позитивна наука і мистецтво.

Натомість виховання повинно бути справою народною. Прагнути до цього будуть однаково всі: община, повіт, край. Аби запобігти створенню штучної нерівності між людьми і дати кожному можливість всебічного розвитку своїх природних сил на користь суспільства, виховання повинно бути поставлене так, щоб по можливості кожний залишався робітником одночасно фізичної і розумової праці. Нинішню однобічну систему виховання повинно замінити виховання всебічне (Instruction integrale).

Супротивний всілякому утискові, соціалізм мусить засудити нинішнє обездолення жінок; він вимагає для них рівних прав з чоловіками, рівної можливості навчання і якнайширшого поля для конкуренції з точки зору розумової і взагалі будь-якої праці на користь суспільства. Нинішнє одруження як інституція державна і церковна в новому устрої поступиться місцем вищій, шляхетнішій формі зв’язків між обома статями, а родина, звільнена від нинішнього економічного і релігійного гніту, розвинеться зрештою в таку ідеальну інституцію, за яку тепер так недоречно вважається.

3

В остаточній меті соціалізму неможна сумніватися: повернення рівноваги у виробництві не може наступити, доки поряд з суспільним виробництвом не буде суспільного розподілу, а тим більше доти, доки власність капіталу не втратить індивідуальної риси і не зміниться в суспільну. Крім того, все інше є паліативом.

У цьому відношенні між розумними соціалістами різних земель панує така одностайність, що буржуазія слушно ціпеніє перед нею. Радість буржуазної преси, коли їй удається сконстатувати «роздвоєння» в лоні соціалістичної партії, походить з грубого незнання або ж є удаваною: в своїм страху самі себе обманюють, на зразок страуса!

Коли Лассаль своєю агітацією домагався виробничих спілок з допомогою держави, він дуже добре знав, що то буде тільки «малий палець», за який потім ухопиться всією рукою буржуазія; не визнав тільки за відповідне викласти одразу все – з поглядів агітаторських. Про те виразно свідчить посмертне видання його листів до Родберта (Rodbertusa). Програму «Eisenachski» прийняв за гасло: «вільна народна держава» (так звана Volksstaat). Неможливо, однак, припустити, щоб автори тої програми у здійсненні «Volksstaat’y» вбачали розв’язання суспільної проблеми: «Die freie Gesellschaft kann keinen «Staat» zwischen sich und ihren Mitglidern brauchen oder dulden», – говорить Енгельс («Вільне суспільство не потребує і не терпить жодної «держави» як посередника між ним і його членами»).

Про те знали і в Ейзенаху, але з практичних міркувань вставили до програми мету ближчу, – маючи в запасі подальшу і остаточну. Між ними та Інтернаціоналом принципової різниці нема. Розвал Інтернаціоналу на дві фракції – централістів й анархістів (чи федералістів) – відбувся тільки через різницю поглядів щодо організації, а нинішня суперечка між більшістю німецьких соціал-демократів і фракцією Моста («Freiheit»), так само точиться не навколо принципів, а лише способу дії, і сама по собі при незначній зміні умов може припинитися і припиниться.

І це також не має значення, як хто уявляє собі майбутній лад; адже він буде залежати від умов, часу (якого сьогодні не можна визначити) і місця, яке також не лишиться без впливу. Суперечки ж про те всерйоз у даний момент бути не може.

Інакше стоїть справа щодо шляхів і засобів практичних дій. Вони не можуть бути одні й ті ж всюди і для всіх; тут неодмінно треба рахуватися з умовами місця і часу.

Тут не місце розглядати питання, чи вирішальна боротьба пролетаріату з буржуазією охопить одночасно весь світ, чи тільки Європу, чи зрештою буде розвиватися частково в окремих країнах. Певним є тільки, що в перший свій період боротьба праці з капіталом мусить точитися на грунті національному: «Кожен пролетаріат мусить старатися наперед покінчити зі своєю власною буржуазією» (Енгельс).

Національна справа відносно само ї основи соціалізму є справою другорядною, але з погляду практичної дії при нинішньому стані національного питання (у нас особливо) вимагає глибшого розгляду. Прагнучи до свободи і знищення усякого гніту, соціалісти не можуть бути байдужими щодо гніту національного. А там, де національне питання ще належним чином не розв’язане, як, наприклад, у Франції, в Німеччині і т. д., там вони мусять активно підтримувати відокремлення різних дрібних націй, – чи то із-за своєї автономічної і федеративної позиції взагалі, чи то внаслідок того, що лише пристосування до місцевих національних елементів дасть їм можливість впливати на той елемент і вести його з собою до спільності і збратання народів, чого жодним пригніченням досягнути не можна.

Та сказане, однак, аж ніяк не заперечує у соціалізму риси винятково міжнародної. Відносини економічні, які служать соціалізмові за підставу, в усіх цивілізованих країнах ті самі. Всюди, де існує капіталістичне виробництво, там є поле для соціалізму: всюди, де сформувалася буржуазія, там пролетаріат мусить ставати до боротьби. Ворог пролетаріату всюди один і той же – перемогти його можна тільки об’єднаними силами. Думка та знайшла вираження в заснуванні «Міжнародної спілки робітників». її логічність довів уже «Комуністичний маніфест» Маркса й Енгельса 1847 р., який закінчується закликом: «Пролетарі усіх країн, єднайтеся!»

Отже, нинішній соціалізм є одночасно космополітичним і національним. Чим більшу територію вдається йому здобути одночасно, тим більшою буде його сила. А чим тісніше в кожній місцевості він буде рахуватися з конкретними умовами, тим певніше дійде до наміченої мети у тій, власне, місцевості.

[У цьому місці не зайве буде додати вступ з «Комуністичного маніфесту», який звучить так: «Пролетаріат, що змушений здобути собі політичну владу, піднятися до становища національного класу, сформуватися як нація сам, є ще національний, хоча й не у дусі буржуазії. Національні поділи і протиставлення в народів щораз більше стираються внаслідок самого розвитку буржуазії, свободи торгівлі, світового ринку і уніфікації промислового виробництва – разом з відповідними їй життєвими умовами. Прийняття влади пролетаріатом ще більше їх відсуне. Об’єднання зусиль, хоча б тільки цивілізованих країн, є одною з перших умов його звільнення. По мірі того, як буде припинятися визискування одної особи другою, припиниться також експлуатація одного народу іншим. Разом з різницею класів в середині нації впаде також неприязне ставлення одних народів по відношенню до інших». – Прим. І. Ф.].

У нашому краї, де на одній території живуть поряд люди і навіть общини різних національностей, не можна соціаліста одної нації вважати представником цілого району, а швидше належить прагнути до федеративного союзу, до якого входили б групи соціалістів усіх націй, єднаючись для спільної справи, але кожна у своїх межах зберігаючи цілковиту автономію і свободу дії.

Таку, власне, федерацію створюють соціалісти Східної Галичини. Організуючи пролетаріат польський, український і єврейський, які живуть у тім краї, ми прагнемо утворити сильну робітничу партію [Нашим стосункам, можливо, більше відповідала б назва «народної» партії. Бо в той час, коли на Заході кадри майбутньої бойової армії пролетаріату готуються з фабричних робітників, у нас цю роль обіймає, здається, сільський люд, – хіба що промисловий розвиток мав би просуватися швидше, аніж ступінь відчуження хліборобського люду. Рух пролетаріату у нас буде, очевидно, передусім аграрним. Отож, першу назву ми обрали лише тому, щоб зазначити ідентичність нашого руху з рухом західноєвропейським; крім того, ще й тому, що ми б радили уникати назв і чисел не тільки неясних, але навіть уже скомпрометованих і дискредитованих внаслідок їхнього надуживання. – Прим. І. Ф.], яка б на території, зайнятій тим пролетаріатом, діяла в дусі загальних соціалістичних принципів, з урахуванням місцевих умов.

Кожна національна група, яка входить до складу тієї федерації, буде мати повну автономію щодо своїх внутрішніх справ або свободу об’єднуватися зі спорідненими групами, які будь-де існували б. Так-от, тоді поляки-соціалісти, що входять до складу нашої федерації (і будуть діяти тоді спільно з українцями в Галичині), могли б також одночасно приєднатися як незалежна польська група до діяльності, наприклад, групи варшавської, краківської, женевської і т. д. Українці також, крім акції солідарності з поляками в Галичині, можуть самостійно приєднатися до українських груп – групи «громади» і т. д. В самому ж краї, там, де перебуває люд виключно польський, діяльністю займаються поляки, де виключно український – українці; у змішаних общинах пропаганда відбувається спільними силами.

Євреї у нас не втратили досі своїх окремих рис і становлять здебільшого особливу націю, з якою нам також слід рахуватися. Тому, поширюючи наші принципи, будемо звертатися до єврейського пролетаріату, – де в тім потреба, – навіть жаргоном, якого він вживає, хоча, можливо, жаргон той не має, зрозуміло, умов для правильного мовного розвитку.

4

Нездорові економічні відносини, серед яких ми живемо, суспільна нерівність, що невпинно зростає, класовий антагонізм, який з кожним днем загострюється, повинні були б, зрештою, звернути нашу увагу на західний соціалістичний рух. Мусили б ми поставити собі запитання: чи має соціалізм у нас умови для існування? Дослідивши оточуючі нас стосунки, ми прийшли до переконання, що соціалістична пропаганда у нас так само правомірна, як на Заході, і що нам вже ніщо не може допомогти, крім радикальної зміни суспільного ладу, прискорення якої мусить забажати собі весь народ, як тільки спізнає своє нинішнє становище.

Тим же, хто настирливо твердить, ніби для соціалізму у нас нема відповідних умов, а на доказ вказує тільки на велетенський розвиток фабричного промислу в західних країнах і на брак його у нас, відповімо разом з Марксом: «De te fabuła narratur».

«По суті, мова не йде про більший чи менший ступінь розвитку суспільного антагонізму, який виникає з законів, що управляють капіталістичним виробництвом. Йдеться про самі ті закони, про ті прагнення, що діють і сповняються з залізною необхідністю. Країна промислово більш розвинена виявляє менш розвиненій образ свого майбутнього.

Але в цілому, – якщо не брати до уваги капіталістичне виробництво, де воно у нас цілком сформувалося, наприклад, на справжніх фабриках, – стосунки набагато гірші, ніж в Англії, бо їм бракує противаги фабричних законів. Щодо всіх інших сфер, то ми потерпаємо, – так само, зрештою, весь західноєвропейський материк, – не тільки від розвитку капіталістичного виробництва, але й від браку його розвитку. Крім недугів нинішніх, гнітить нас цілий ряд спадкових вад, що виникають внаслідок підтримування стародавніх, пережитих економічних інституцій, – разом з прив’язаними до них, але суперечними духові часу суспільними і політичними відносинами. Терпимо не тільки від живих, але й від померлих: «Le mort saisit le vif».

Так писав Маркс про Німеччину чотирнадцять років тому. Слово в слово те саме можна нині сказати про наші стосунки.

У той час як у Росії, наприклад, існує ще подекуди в хліборобських общинах взаємодіюче виробництво, у нас виробництво є вже цілком капіталістичне – як на Заході. Праця вже відірвана від капіталу і залежна від нього. Дрібний промисел, в якому той стосунок ще не так очевидний, перебуває в агонії, бо його гнітить великий капітал, представлений конкуруючим фабричним промислом, – хоча б він і перебував за кордоном. Засоби, вжиті з метою підтримати той застарілий промисел, нічого не дадуть, із-за природженої експансивної сили капіталу і прагнення великого капіталу до поглинання меншого. Для кустарного промислу нема іншого шляху, як тільки перекинутися на поле фабричного промислу і конкурувати з закордоном або – занепасти, залишивши вільне поле більшим капіталам, а самому влитися до лав пролетаріату. Іншої альтернативи немає.

Аграрне виробництво внаслідок приведення в рух земельної власності, завдяки широкому кредитуванню господарств, щораз більше стає подібним до західного типу. Більшість господарств, – як кожний сучасний капіталіст взагалі, – мусить виробляти товари для загального ринку і пристосовуватися до його умов. Традиційна система з кожним днем занепадає. Анархічна спекуляція аграрними плодами вимагає щораз нових жертв. Власність концентрується в руках великого капіталу. Господарство стає інтенсивним. Сільськогосподарські машини знаходять щораз ширше застосування, робітник щораз більше мусить бути визискуваним. Пролетаріат зростає.

Чи треба говорити про меншу власність? Але ж її незабаром вже не стане? Статистика грунтових аукціонів, недавно оголошена, наводить промовисті цифри, а невпинна «селянська еміграція» достатньо їх ілюструє. Всякого роду лихварство точить наше суспільство і щораз нові загони кидає в ряди пролетаріату. Голод серед сільського люду стає хронічним.

Домашній промисел, – де він існує, – є в кращому разі напівмірою. Який його стан, переконливо доводить меморіал графині Потоцької з Риманова в справі домашнього промислу, поданий нещодавно до Галицького крайового виділу. Доля корчинських ткачів описана там докладно. Про ткачів в Комарні цікавий читач знайде відомості не менш утішні у колективному збірнику «Дзвін» від року 1878. Кому ж і цього замало, того відсилаємо до Борислава.

Щораз численніші банки і залізниці, – хіба вони не є тими капіталістичними велетнями, що ссуть соки люду і невпинно збільшують «резервову армію» пролетаріату? То однаково, перебувають вони в руках приватних чи держави. Держава є нічим іншим, як великим капіталістом: «Die moderne Staatsgewalt ist nur ein Ausschuss, welcher die Geschäfte der Bourgeoisie verwaltet». Крім цієї інституції, всі інші є великими нівеляторами, які стирають провінційні і державні кордони і невпинно працюють над зрівнянням наших стосунків із закордонними. Вони-то й є справжніми космополітичними пропагандистами.

Додаймо тепер до тих внутрішніх чинників ще благодіяння, які спадають на нас від уряду: податки, що зростають до нескінченності; надто високий мілітаризм; складна, але бездарна адміністрація; формалізм у суді; занедбання освіти й утиски в різних формах, що грунтуються на псевдоконституції і традиціях поліційної держави, – і одержимо образ злиднів, гідних пера Енгельсів!..

А що ж стосовно цього всього робить наша буржуазія? Відновлення цехів, охоронні справи, обмеження шкільної науки з метою стримати «надмірне продукування інтелігенції» і зрештою так званий «дешевий кредит», який ніде не є дешевим і ніде не служить на користь народові, а часто прямо на його згубу, – ото вся мудрість нашого провідного класу; ото панацея, якою хочуть полікувати суспільний організм! Закон проти лихварства є напівмірою – одною з найпомилковіших, – і нічого не вартий, доки існує упривілейоване банкове лихварство і – «порції».

Але ж, – повторюємо, – соціалізм м а є у нас ті самі умови існування, що на Заході, загострені, до того ж, відсутністю політичної свободи.

Отож, виходячи з тих факторів і спираючись на останні висновки наукових досліджень, підняли ми у нас питання про соціалізм і прагнемо до утворення робітничої партії, яка покладе собі за найближчу мету здобути якнайбільшу політичну владу; а як подальшу мету – зміни суспільного ладу на користь пролетаріату – усунення капіталізму.

Загальною є думка, що тієї мети не можна досягнути інакше, як тільки шляхом революції. Ми не виключаємо можливості мирного покращання. Можливість та залежить від самої буржуазії. Якщо вона вчасно зрозуміє ситуацію, постарається випередити частково вимоги пролетаріату, то перехід від нинішнього становища до нового буде мирним, а остаточна сутичка не такою раптовою.

Згідно з тим, про що ми досі говорили, з легкістю вдається окреслити наше ставлення до давніших партій, що існують у краю.

5

Польсько-українська робітнича партія не може мати нічого спільного з партією, яка прагне до відбудування Польщі епохи Ягеллонів – «від моря до моря». Ми не хочемо панування однієї нації над іншою. Ми є прихильниками якнайширшої федерації і переконані, що кожний народ може розвиватися успішно тільки при умові окремого існування і цілковитої свободи. Одночасно з тим розвитком зникатимуть національні заздрощі, зростатиме солідарність вільних народів і загальнолюдське почуття. Людство в своєму природному розвитку виявляє сталу потребу до вироблення окремих національних індивідуальностей, а одночасно до зміцнення рис, спільних усім тим індивідуальностям. Чим більше виробляється тих індивідуальностей, тим більше в той же час усе людство почне відчувати свою єдність з природою: боротьба між людьми припиниться, а її місце займе боротьба з рештою природи – об’єднаними силами цілого людського роду.

З тих самих мотивів мусимо засуджувати діяльність тієї політичної фракції українців, яка прагне до злиття націй української з великоросійською, намагаючись поступово згладжувати окремі національні риси українців і сіючи чвари між українцями і поляками. Та агітація піднята правлячими класами і служить виключно їхнім інтересам.

Українська національна партія, так звані «українофіли», виявляє тепер прагнення чисто буржуазні, яких ми підтримувати не можемо.

Поляки, крім соціалістів, не мають власне народної партії. Нечисленним прихильникам демократії серед польської буржуазії, незважаючи на кількаразові пориви, не вдалося організувати партії; ці демократи розпорошені по різних політичних групах, що мають в цілому недемократичне керівництво і з ними йдуть досі рука в руку в питаннях навіть кардинальної ваги.

Так зване «єврейське питання» для нас не існує. Боремося проти буржуазії єврейської не тому, що єврейська, а тему, що є буржуазією; єднаймося з пролетаріатом єврейським, бо його з нами єднає класовий інтерес. Не визнаємо антагонізмів расових і національних, а релігійні вірування вважаємо за справу приватну.

6

Заперечуємо в цілому нинішню державну владу, як установлену буржуазією і яка боронить виключно її інтереси. Однак можемо і повинні користуватися державними інституціями, оскільки це може допомогти здійсненню нашої програми.

До тієї мети ведуть дві дороги: одна – покладатися на дію вроджених сил, що схильні до розпаду і будуть триматися засади: «чим гірше, тим краще», а отже, ігнорувати нинішній стан дійсності і чекати банкротств і занепаду, після яких приступлять до зведення нової будови; або також – що є майже те саме, – дією чисто негативною підтримувати той занепад, не закладаючи одночасно підвалин під майбутню будівлю. Є інший, більш позитивний спосіб, який полягає в тому, що користується існуючим нині інститутом і тяжіє до розширення влади пролетаріату з метою поетапного приготування нової суспільної організації.

Обидві дороги є революційні, бо заперечують нинішній лад, у той час як так звані реформісти визнають цей лад в основі добрим, який потребує тільки часткового поліпшення. Реформісти воюють паліативами, а ми прагнемо вказати на справжню причину зла, що міститься в самому суспільному устрої; хочемо усунути не окремі наслідки, але джерело, звідки воно витікає. Другу зі вказаних вище доріг, тобто старання передусім про здобуття влади для пролетаріату, вважаємо тому за ефективнішу, що є вона певніша: засуджуючи існуючий стан справ, ми приступаємо відразу до будування майбутньої споруди і можемо мати надію, що, доки впаде теперішня будова, грунт під майбутню вже буде приготований і фундамент закладений. Натомість, покладаючись цілком на дію руйнівних сил, не знаємо, чи після остаточного повалення нинішніх інституцій очікуваний нами порядок буде спроможним увійти до життя; події могли б захопити нас у хвилі, коли грунт ще не буде приготований і дорога для реакції відкрита.

7

Заперечуючи сучасну державу, тим більше мусимо заперечувати нинішнє панування загарбницьких урядів над народами польським і українським і прагнення репрезентантів чужих народів до гегемонії над ними. Немає-бо народів вищих і нижчих: усі є рівними і мають рівне право на вільний розвиток.

Наше бажання – щоб польський і український народи здобули незалежне національне існування. Знаємо, що для успішного розвитку потрібні інституції національні і передусім національна мова, без якої виховання народу не може зробити бажаного поступу, разом зі втіленням нашого суспільного ідеалу та мета буде осягнута сама собою.

Але вже тепер з радістю привітаємо всі мовні свободи; прийняття до уваги національних особливостей і потреб в адміністрації і судочинстві, розширення общинного самоврядування, а також політичні форми, які б гарантували ті права. Прагнення в тому напрямку, звідки б вони не йшли, якщо по своїй суті не будуть супротивні нашій програмі, завжди будемо підтримувати в міру сил. Сили ж наші мусять бути згуртовані для боротьби з капіталізмом. Не можемо їх витрачати на здійснення відносно дрібних прагнень або тих, що не мають прямого зв’язку з головною нашою метою – користю. Головною умовою нашої діяльності є чітке окреслення і відмежування завдання, яке ми на себе взяли, а також визначення шляхів, якими маємо йти. Всяке збочення з один раз обраного шляху, оглядання назад і на бік може тільки відвернути нас від мети.

8

Показавши вище наш погляд на соціальне питання і остаточну мету наших прагнень, приступаємо до окреслення найближчих наших вимог, які разом утворюють програму безпосередньої нашої діяльності.

Маючи на увазі передусім здобуття політичної влади для народу, рахуймося з урядом, під яким тепер перебуваємо, тому що від нього можемо одержати ту владу. Бо першим кроком до здобуття політичної влади є, як відомо, участь у законодавчій діяльності, бо на перший план ставимо повсюдне право вибору і виборності до парламентських органів, як центральних, так і провінційних, і общинних, з якнайповнішим дотриманням виборчої свободи, насамперед прямих виборів і таємного голосування.

Від того ж уряду мусимо далі домагатися свободи спілкування і зборів, свободи мови і друку – якнайширшої, вільної від обмежень і застережень, розрахованих на шкоду народові. Усі ті свободи становлять стільки ж засобів до боротьби в руках пролетаріату.

Домагання покращень в організації промислу, фабричних законів, особливо закону, що забезпечує здоров’я і життя робітників; обмеження кількості робочих годин; захист жінок і дітей від визискування; врегулювання питання про учнівство, промислове судочинство і т. д. і передусім запровадження вільних робітничих спілок. Все це повинно входити до переліку наших тимчасових вимог, бо ж завдяки одержанню тих поступок не тільки поліпшиться побут робітників, – наскільки це поки що можливо, – але також зміцниться сила пролетаріату в боротьбі з буржуазією, оскільки зменшиться конкуренція між самими робітниками.

Мілітаризм є найзапеклішим ворогом народу і свободи взагалі. Зборюймо ж ту систему на кожному кроці, домагаючись заміни його загальним озброєнням народу.

Що ж до освіти, будемо вимагати від уряду таких змін, які б нинішню систему народного виховання щораз більше зближували до ідеалу всебічного виховання, тобто одночасно загального і фабричного, яке єдине може бути корисним для загалу. Будемо домагатися відповідних реформ в улаштуванні народних шкіл і запровадження шкіл фахових, ремісничих і рільничих.

Нинішня система оподаткування кладе головну частину тягаря на пролетаріат через посередні податки. Будемо ж невпинно домагатися знищення посередніх податків і заміни їх прогресивним прибутковим податком. Так само будемо захищатися від усякого роду несправедливих податків, тобто таких, що обтяжують народ на користь імущих класів. До того ж наше старання буде сприяти рівнішому маєтковому поділу через реформу спадкового права і спадкового поділу. Будемо домагатися поступової ліквідації спадкового права шляхом зміни законів про беззаповідну спадщину в дусі сказаного і через обмеження свободи заповідання. Шляхом накладання великих податків на значніші спадки зменшиться акумуляція добра в приватних руках і буде передано його державі, за якою вже безпосередньо займе місце суспільство.

Під виглядом кооперації будемо підтримувати створення виробничих, чисто робітничих спілок, тобто вільних від усяких капіталістичних рис, і в даному разі будемо вимагати для них допомоги і зусиль держави. Такі спілки вважаємо за підготовку до майбутнього правління, а саме за школу для робітників.

Зрештою, наше старання буде сприяти повному звільненню жінок внаслідок надання поступок в дусі рівноправності обох статей.

Львів, у січні 1881 року

Примітки

Вперше надруковано польською мовою під назвою «Program socialistów galicyjskich» в Женеві 1881 р. В листопаді 1881 р. накладом «Przedświtu» було видано більш популярний текст програми під назвою «Program galicyjskiej partii robotniczej», затверджений редакційним комітетом львівської газети «Praca». «Програма галицьких соціалістів» була складена в 1880 р. Іваном Франком і польськими громадсько-політичними діячами – поетом Болеславом Червенським та Людвіком Інлендером. Незважаючи на певні елементи лассальянства, які властиві програмі, вона відіграла позитивну роль у популяризації соціалістичних ідей в Галичині. Програма містить матеріал, що свідчить про знайомство І. Франка з теорії-ю марксизму, а також характеризує його погляди з актуальних проблем суспільного розвитку.

Подається за першодруком в українському перекладі.

Інлендер Людвік (1849 – 1900) – польський громадсько-політичний діяч у Галичині. В кінці 70-х років XIX ст. вів пропаганду соціалістичних ідей у робітничих самоосвітніх гуртках Львова. Брав участь у виданні польської газети «Praca», у складанні «Програми галицьких соціалістів».

Мутуалісти – прихильники одного з видів симбіозу (співжиття організмів), при якому кожен з організмів приносить іншому користь.

Егалітарії – представники різновидності утопічного соціалізму, що проповідує зрівняльний розподіл засобів виробництва між дрібними приватними власниками й організацію виробництва на основі індивідуального господарства.

«Декларація прав людини» від року 1789 – політичний маніфест французької буржуазії, прийнятий Установчими зборами 26 серпня 1789 р. на початку Великої Французької буржуазної революції. Проголошуючи формальну рівність прав людини, право її на свободу й опір гнобленню, декларація в той же час оголошувала приватну власність «недоторканою й священною».

…швидше знищить всякі класові відмінності. – Правильно визначаючи кінцеву мету боротьби пролетаріату – побудову безкласового, комуністичного суспільства, програма разом з тим не ставила питання про боротьбу за диктатуру пролетаріату. На думку авторів програми, можливий безпосередній перехід від капіталізму до безкласового комуністичного суспільства.

… вільною федерацією, що грунтується на солідарності інтересів. – Тут виявляються властиві авторам програми уявлення про структуру соціалістичного суспільства у вигляді федерації вільних господарських общин.

Родберт – можливо, Родбертус-Ягецов Карл-Йоганн (1805 – 1875), німецький економіст, один з основоположників концепції «державного соціалізму», виразник інтересів буржуазного прусського дворянства. Його погляди мали помітний вплав на розвиток буржуазних і дрібнобуржуазних концепцій соціалізму.

Програма «Eisenachski». – Мається на увазі програма, прийнята у 1869 р. на з’їзді в м. Ейзенаху, де відбулось остаточне оформлення соціал-демократичної партії Німеччини, очолюваної А. Бебелем та В. Лібкнехтом.

«Дзвін» – український літературно-політичний збірник (1878), продовження першого українського революційно-демократичного журналу «Громадський друг», що видавався у Львові 1878 р. М. Павликом та І. Франком.

З тих самих мотивів мусимо засуджувати діяльність тієї політичної фракції українців, яка прагне до злиття націй української з великоросійською… – Йдеться про «москвофілів».

«Українофіли». – Йдеться про «народовців».

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 45, с. 448 – 463.