Сліпенька

Микола Вагнер

Переклад Івана Франка

1

Ви, мабуть, зустрічали їх – тих бідних маленьких сиріток, що блукають від будинку до будинку по вулицях нашої штукованої столиці, чи то в дощ, чи то в холод. Вас, мабуть, вражало змордоване, стомлене личко сліпої дівчини, що її водив маленький брат, а поперед їх раз у раз бігла кудлата крива собачка. Коли маленький братик затягав під вашим вікном: «Подайте, лю-ю-ди Божі, по-о-дай-те, Хлиста лади, убогеньким на хлібець!», – а собачка сідала на землю й починала жалібно скиглити та скавучати. – Як нагло дурять! – казали ви, відійшовши від вікна, куди холодний вітер, мов горохом, порозкотив дощем.

І вам здавалося, що вас, очевидячки, обдурюють, щоб витягати гроші з вашої кишені. Ви нарікали на уряд, що він пускає по городу сих дітей-дармоїдів, лінивих. Ви пригадували ті гидкі, прокляті вертепи, де живуть сі бідні діти.

Осіння нудьга ще більше облягала вам душу. Надоїдливий тоненький дитячий голосок долітав до вас знадвору, мідні копієчки, що кидали бідним дітям ситі та гулящі або жалісливі люди, докучливо дзенькали – і вас те все дрочило та сердило.

2

Се було давно, ще до Севастопольської війни.

Далеко, у глухому лісі, коло маленької річечки Вигурки, у невеличкому сельці на прозвище Пустий Кілок, у новій добрій хаті родилися наші бездомники. Дівчину звали Марусею, хлопчика – Васильком.

Дівчинці минуло три роки, а Василько ще мамину грудь ссав, як мати їх, Килина Любариха, в коробці за спиною понесла їх у поганенький городок Повенець, коло Онезького озера.

Пішла вона туди разом з чоловіком своїм, випроводжала, бач, його в похід, на службу царську. Дійшли попереду до Масельги, до Маткозера. На озері сіли на човни, та й поплили по Довгих озерах, по річці Повенчанці до самого Повенця.

Вирядила Любариха свого судженого, голосила та причитувала над ним. Виплакала й без того слабі очі, та й вернулася додому, в своє рідне опустіле гніздечко, на самоті вік вікувати «царською вдовою», солдаткою-сиротою.

3

Минуло п’ять років. Війна скінчилася. Побачила Килина, що чоловік до неї не вертає.

– Вбито голубчика! – сказала, зітхнула тільки та хрестилася.

Добре жили вони з чоловіком. Тихі, сумирні, плохі обоє були.

І діточки уродилися такі ж. Василько ще інколи й пустувати було почне, та, глянувши на свою сумирну сестрицю, зупиниться зараз. Та ще й той смуток невимовний, що коли-не-коли, та все-таки виявиться з сумуючого серця вдови безталанної, оповивав журбою всю оселю – ніяково ставало…

Довгими осінніми вечорами мати пряде мичку на куделі. Горить, тріщить, мигтить та димом палахкотить скалочка; стиха дзижчить та шумить веретено; тихо муркотить сивий кіт на печі, а долі, зібгавшись у клубочок, тихо спить Кудлатка і тільки часом, коли почує, як сільчанські собаки десь гавкають, стрепенеться, підніме голову, насторочить уши, загарчить, заскавучить та й знову ляже.

– Матінко, голубонько, – просить Маруся, – розкажи нам, як ти голод терпіла, лиха набиралася…

– Е, дітенята! Нащо те горе споминати! Було – минуло.

– Ні, мамочко, розкажи, згадаємо гірше лихо – тепер легше стане.

Журливо усміхнувшись, поглянула Килина на дітей, поправила дівчині біляві кіски, що вибилися з-під хустки, і почала тихо, вдумливо.

4

«У нас тут хліб погано родить. Усе більше на порубі. Як вирубають ліс, то на новині страх як добре родить. Далі – щороку все гірше та гірше, а потім і зовсім нічого не родить. Земля все кам’янувата та кремнювата або піскувата.

Тоді Василькові третій рік пішов.

Осінь пізня була, тепла, снігу довго не було. От озимину й поїла черва, а що весною від кореня відійшло – літом спека спалила. Така суша була, що старі й не пригадають. Та до того літом багато пожежі було, ліси горіли, і раз у раз в’юга стояла.

Підійшла осінь, холодна та мокра, й усі похнюпились.

Зібралися до магазину, а там горобці цвірінчать – нічогісінько нема. Коли врожаї були, то все казали: нехай, мов, поповнимо! – та так воно й зосталося. Думка: може – таки неврожаю не буде, так нащо й хліб дарма лежатиме.

Під кінець жовтня сніжком запорошило. Вийшла я на ганок, а сніг так і сипле, немов крізь сито сіє, а серденько в мене так і ниє, так і холоне. Від стужі та від сльоти, звичайно, ще гірше нудьга бере.

«Господи! – думаю. – Царице Небесна! Чим то я вас, діточок маленьких, цілу зиму лютую прохарчую?»

Одначе було в мене таки три мішечки крупки приховано на всяк час – у коморі держала. Може, кажу, може таки не загинемо.

Увечері того ж таки дня дощ полив і увесь сніг злизав. Грязюка стала невилазна. Північний вітер гуде, дощ як з відра, темно, хоть у око стріль. Коли се у віконце: стук, стук, стук!

«Господи! – думаю. – Хто б се такий?» Злякалася-таки.

– Хто там? – питаю.

Мовчить.

Засвітила я каганець, наопашки кожушанку накинула. Вийшла.

А під вікном дідусь якийсь стоїть, дідезний такий, аж білий, такий сивий… та й моклий увесь.

– Звідкіль, дідусю Божий? – питаю.

А він щось мимрить, харамаркає, губами жує та жвякає, руками махає, та нічого зрозуміти не можна.

Думаю я: пустити його в хату чи ні? Старий ледве дише. Лиха б не нажити: пустиш його, а він уночі й умре.

А він обперся на паличку та як заплаче, та так жалісливо, неначе дитина маленька, а сльози так і капотять на бороду сивую.

Увела я його в хату, на печі поклала, м’ятою та шипшиною напоїла. На ранок дідусь зовсім відійшов та так же тобі гарно псалму про Пресвяту Богородицю мені проспівав.

5

Пожив дідусь день, другий. Подивилася я, подумала, поміркувала. Бачу: тихий, простий, невередливий, більше спить та Богу молиться. З Соловецького монастиря йшов, збився з дороги.

– Нехай, – думаю, – живе собі; куди я його випхаю, старого такого? Неначе дитятко маленьке. А тут ще хуртовина кинулась люта. Як я його на мороз вижену? Не об’їсть; як-небудь перезимуємо. Та й мені буде спокійніше в хаті: все-таки не сама.

– Голод, – кажу, – у нас. Не знаю, що їстимемо.

А він вийняв саковки, розв’язав. Сухарці там.

– Ось, – каже, – сухарчики. Господь не оставить. Голодувати не будемо. Проживемо.

– А пашпорт, – питаю, – єсть у тебе?

Поліз дідусь за пазуху, витяг пашпорт. Понесла я його до старости; повірили. Нічого, пашпорт єсть правдивий: солдатові Клименкові в відставці. Ледве тільки розпізнали, якого року. Сказано: дідезний.

Оселився дідусь у мене до весни. Зимувати.

6

А зима лютіше та лютіше роззимовлюється. Щодня такі морози, аж страшно. Змучилися ми зовсім. Стужа та голоднеча – а що подієш? Щодня хто-небудь під віконцем:

– Ради Христа, матінко рідная! Хоч жменьку борошенця! Діточки з голоду пухнуть… Господи!

А я що дам? Гляну на вас, дітенята мої, – сумно мені стане, на серці похолоне. У самої, – мовляв, – діточки, душі Божі.

А дідусь вилізе з запічка, вийме сухарчик, вийде та й дасть, а мені не мовляє. Одначе я все постерігала.

Вже й у мене крупка на сході: один мішечок лишився.

– Ну, – кажу старому, – борошенце ми діточкам зоставимо, а самі будемо дерть та висівки місити.

Натовкли ми з ним сушених грибів. Восени у мене було їх таки доволі, та людям роздала багато. Просить хто – борошенця жаль давати, а грибків не жалко. – Возьми, – мовляв, – Христа ради!

От натовчемо ми грибів, з м’якиною намішаємо, та й борошенця наперсточків зо два таки підсиплю, замісимо, напечемо коржиків.

Та й жили ми з тими коржиками аж до Масляної.

7

Признатись, ми й про М’ясниці забули, які вони. Що то вже за М’ясниці, коли навіть борошенця ні в кого нема!

Щодня народ докупи сходився. Знаєш, там місце таке єсть – кружалом прозивається.

Помирати в хаті на самоті не хочеться, ну, й плазують усі на кружало, – замордовані такі та жовті… страшно глянути!

Щодня кого-небудь ховають. Сьогодні Пантелеймон Звяків помер, а там глянь – і Захар Матвійович Богові душу віддав, а здоровий який був! Смерть не розбирає.

День у день одинаково: крик, галас, плач, хоч утікай.

А куди від пригоди втечеш?

Була у нас сім’я, Сабалдаями дражнили: біднота теж. Так вони ще з Пилипівки піч обколупували та глину їли. Померли. Зостався тільки первинчик, та й той на кружалі Богу духа віддав: рачки приплазував до кружала та тутечки й умер.

А то з сім’єю Антипа Космаренка лихо скоїлося. Три жінки та два хлопці-підлітки, а третій – ще дитина зовсім, – усі перемерли. А нам і не туди ж то: чом з них ніхто на мир не йде? Коли через тиждень хтось до них навідався, а вони всі мертві. Хлопчина, як Василько завбільшки, той на порозі, бідолашний, клубочком зібгався, руки до животика підібгав та так і захолов, немов спить.

Дух від них з хати так і пре, такий гидосний…

От з сього часу ми вже й доглядали одно другого; коли що, зараз і приберемо.

8

Свята були пізні. На Великдень ми всі поприбиралися; сорочки чисті понадягали, між собою попрощалися, – немов зовсім на смерть готувалися.

На Великоднім тижні я й кажу дідусеві:

– Борошенця у нас ледве-ледве нашкребеш. Чим діточок будем годувати?

А сама як та тінь ходжу. «Господи! – думаю. – Мати Божа! Поможіть нам!»

Дідусь поліз у запічок, витягнув сакви свої, розв’язав. Зирк! – а там мало що не всі сухарці цілі, та й ті коржики, що ми пекли з грибами, теж ледве вгризнуто.

– Як же се, – питаю, – чоловіче Божий? Що ж се ти їв єси?

– А я, – каже, – половиночки. Ти з’їси коржик, а я – половиночку. От воно й набралося.

Відібрав він шматки коржиків, що з грибами.

– Отсе, – каже, – ми будемо їсти, а то будемо діточок годувати. А опісля, що Бог дасть.

Та не привів нас Бог довго на коржиках сидіти…

9

Настали Проводи. День був такий гарний. Сонечко світить, тепло так. На полях травиця зазеленіла. Зійшлися ми всі на кружало: ні живі, ні мертві. Рятунку не сподіваємося.

А з кружала, знаєш, шлях на Масельгу ввесь видно. Надто далеко видно пригорбок той, що за озерцем.

Дивимося ми, немовбито фура іде. Дивно нам. Фури у нас зроду не бачили. Та й вози нам вдивовижу, бо рідко хто й колеса має.

Почали спускатися з горба в долину; побачили ми й справді, що то – фура. Стовпилися. Ждемо.

Вози почали під’їжджати, а нашим нетерплячка. Дехто, цікавіші, побігли спитати.

Неначе от теперечки перед очима побігли Іван Гавриловський та Дмитро Пархой, а з ними – ще чоловіка з чотири.

Дивимося, Іван біжить вже назад та кричить, галасує та руками махає.

Що ж думаєш? Хліба нам з губернії прислали!

Зразу ми віри не йняли. А як в’їхали вози та побачив народ, так, батечку мій, що скоїлося! Дорвалися до возів, мов звір хижий: мішки порозкидали, порозривали та борошно пригорщами, пригорщами – за пазуху, у пелену, а то й у рот!

Їм кричать: «Підождіть! Так, мов, не годиться!» Так куди тобі! Кричать, ревуть; бійка та сварка; одно у другого з рук видирає. Просто собачня голодна.

Так же ж від того-таки борошна з незвички самі собі смерть заподіяли. Померло-таки тоді у нас десятків зо два, а за всю голоднечу сотні дві вимерло. Мало хто живий зостався.

Легше нам стало; а потому ще борошенця підвезли.

А врожай того року такий був, що мало хто й запам’ятає».

Любариха замовкла.

– А де ж, мамо, дідусь подівся? – спитала Маруся.

– А, дідусь пішов собі. Після Проводів зараз-таки й пішов.

Посиділи трохи мовчки, Любариха глянула у вікно: яка то доба буде? Чи не світає вже?

А Василько давно вже хропів, умостившись на сестриних колінах.

– Віднеси його, Марусю, та поклади спати. Та й сама лягай. Не рано вже. Бач, як ми з тобою, дочко, забалакалися.

10

Лягла Маруся, та сон біжить. Не в першинку траплялося їй усю нічку пролежувати, очей не склепивиши. Мрії та страхи всякі товпляться у дитячій головці; серденько від них тьохкотить – і цілу ніч вони мучать, до других півнів не спиться їй.

Зараз підуть думки: як на світі все робиться? Нащо Бог голод насилає? Чом земля не родить?

Та всі сі питання таки ж зараз розгортаються у якісь чудові мрії та гадки, нескінченою низкою проходять вони перед очима її.

Земля неродюча здається їй якоюсь скупою старинезною бабою з каменем замість серця; нива – се господиня ласкава, що колосом киває, до себе всіх запрошує; ліс – велетень якийсь зелений, а той ген-там зелений ліс-дуброва, густа, глуха та кущами заросла, з пеньками, сірим мохом вкритими, – той ліс здавався їй сивим старим-престарим дідом.

Ся чудова мана якось перепліталася з обличчям того дідуся, що мати приймила жити у голодний рік. Дідусь такий тихий та ласкавий, так привітно вабить у гущавину понурого лісу; птаство у лісі так весело співає-виспівує, а ясне сонечко подекуди зелено-золотими плямами лиснить на темній гущавині.

11

Силкується, важиться заснути Маруся – не здужає. Дужче та дужче томлять голову дитячу думки та мрії.

І здається їй, що пливе вона на човнику по широкій, ясній річці, а везе її той самий дідусь, добрий та приязний.

– Ми далеко, далеко попливемо, – каже він, хитаючи до неї сивою своєю головою і так ласкаво підморгуючи до неї своїми добрими очима, – далеко, – каже, – аж у саме Біле море, до Соловецьких.

І перед очима у дівчини з’являється море та, справді-таки біле, немов та крейда, – море ясне, блискуче, неначе дзеркало.

Пливуть вони річкою, а річка в паводі: води багато, й зеленіють понад нею скрізь, ніби стіни стоять по обох берегах, ліси та гаї.

А пташок! Любі пташечки! Вони цілими зграями вилітають з лісочків, пустують, ганяються навперейми. Щебечуть, співають-заливаються, крутяться, тріпотять круг Марусі вони, сідають їй на плечі.

Пташечки любії

Защебечіть,

Думоньку смутную

Ви поженіть!

В край мій, родиноньку,

Ви залетіть,

Мамі-голубоньці

Прощебечіть!

Най пригада вона,

Най спом’яне

На чужині дочку

Рідну – мене!..

Під лад любої сердечної мрії складається сама собі пісенька, тріпотить радісно серденько, і сльози виступають на широко розплющених блискучих очицях.

12

Зовсім розвиднілося, як дрімота зломила-таки гарячу головку дитячу.

Усміхаючись та здригуючись, вона ще спочивала, а Килина давно вже поралася коло печі та клопоталася по хазяйству. Василько з Кудлаткою на дворі ганяв навперейми.

Не будить мати Марусю і Василькові будити не велить. Вона догадується, що, мабуть, дочка нічку цілу не спала, втома їй спати не давала.

Знала вона сю втому. Коли ще молодою та гарною дівкою була, цілу нічку літню, бувало, очей не сплющить. Пісні так і заспівала б, здається, сльози до горла підступають, душать. І гарно так та весело, аж дух забиває, і жаль якийсь бере. Плачеш та молишся: «Господи, відведи ти втому докучливу!» – а самій і жаль стає: така вона люба та мила.

Сонечко геть-геть підбилося. Прокинулася Маруся та очей розплющити не здужає: віка важкі, неначе злиплися, а розплющить їх через силу, мов гострим ножем ріже хто очі.

І весь день не можна було їй на світ Божий зглянути: все на печі, у темному закутку сиділа. Тільки надвечір легше стало. Мати їй усе холодною водицею очі примочувала та льняне насіння, зваривши, крізь ганчірочку процідила та юшкою густою та слизькою промивала.

– Нічого, голубко моя! – примовляла вона. – Потерпи. Се мине… У мене змалечку теж так очі боліли. Нічого. Господь помилував…

А неправду каже Килина, не так то й минуло. І тепер очі у неї інколи болять. Маруся й сама про те знає, та не хоче вона тільки казати матері своїй.

– Нехай! – думає. – Нехай рідна й мене тішить, і сама тішиться. Все ж таки серцю легше…

13

У селі мало що не всі на очі слабіли, а найпаче – діти. Літом, то ще так-сяк: можна було ще впоратися з ними; а зимою – то зовсім погано доводилося. Ясного дня, коли сніг блищить на сонці, аж очі ріже, а в хаті дух важкий, вітер дим з виводу забиває, тоді і світ Божий не милий, та нікуди подітися…

Та те, що у Марусі очі боліли, не часто бувало. Перестануть – вона й нічого, весела і здоровенька собі.

Весною, коли у лісі починає цвісти ряст та вовче лико, піде, було, Маруся з Васильком туди. Гарно так, неначе все ясному дневі радіє. З горбів потічки біжать, шумлять, булькотять, ніби пісню-веснянку співають:

Весна прийшла,

Весна красна:

Трава росте,

Квіття цвіте…

– Василечку, – питає сестра, – чи чуєш, що потічки співають?

Василько слухає-прислухається, та нічого розібрати не може.

А Марусині очиці так і сяють, так і горять-блискотять. Тихо вона піднімає пальчик і почне підспівувати:

Весна красна…

Слухає, слухає Василько, насупиться: справді, ніби щось таке чути; голос такий чудовий, а не знати звідкіль. Дивись – і почне за сестрою:

Весна прийшла…

Коли ось пташка, маленька кропив’янка прилетіла, по голому віттю на кущі пурхає та так же то радісно щебече. Дивиться на дітенят, головкою вертить, неначе сказати їм хоче:

– І я чую, і я чую весняну пісню!

Побредуть дітенята далі, і Марусі здається, що вся весна – у неї в серці, там потічки котяться, квіття цвіте-розцвітає, пахощами несе – серденьку весело! І муравка зелена, оксамитова – очам любо! Сонечко ясно та радісно світить та гріє, світить воно без кінця, беззахідно…

14

Та не тільки весна, а й увесь світ Божий нараз темнотою запеленився перед Марусиними очима: настала для неї разуразішня темрява безпросвітна.

Раз якось, ясного морозного зимного дня, поїхала Любариха з обома діточками у ліс за хмизом.

Кудлатка, гавкаючи, біжить попереду, конина бадьористо тупотить ногами та уха щулить. Дітеняткам любо та весело, дарма, що морозко за носики та за ушка щипає.

– Глянь, Василечку, – каже Маруся, – бачиш, як дерево неначе волохате поставало. Бачиш, як іскорки скачуть скрізь, літають, усякими огнями огняться… Глянь: немов зіроньки блискотять-миготять…

І серденькові дитячому легко та весело. Дивилася б вона не надивилася на ті снігові іскри мигтючі, що усякими красками переливалися. Б’ється, тріпотить серце Марусі від щастя. Мов зачарована, вона не натішиться тими зіроньками сяйними, а під їх безкраїй блескіт складається і дзвенить у неї на серці пісня:

Зіроньки зимнії,

Світоньки яснії!

Зимниця убрана, укутана

Деревця заквітчала,

Мережками вбрала,

Сонечком освітила…

Маленькі, ясненькі

Зіроньки огневії

Бігають по деревах,

Скачуть, потішаються,

Зимою пишаються.

Зимонько-зимнице,

Красо-чарівнице,

Вбрана-укутана

Пухом-снігом білим…

Старим людям докучнице,

Малим дітям утішнице!..

І увесь ранок дзвенить пісня, не вгаваючи, неначе потічок дзюркотить та котиться…

Повернулися додому.

Надвечір у дівчини очиці не на жарт розболілися. Цілісіньку нічку не можна було заснути. Ледве очі заплющить – зараз починають іскорки скакати, миготять, крутяться. Все більше та більше їх: от вони неначе в самій голові вже починають вертітися, а в очах пече, неначе хто ножем ріже.

Усю нічку Килина не спала, доглядаючи дитини. Тільки вдосвіта сон таки переміг бідну дівчину.

Килина з Васильком, ледве чутно було, вешталися, шепотіли між собою, щоб не розбурхати хорої дівчини.

Сонечко по-вчорашньому ясно світило. Пізнім ранком прокинулася Маруся.

– Мамо, – питає вона, лежачи на полу, – чи ще не розвиднілося?

– Як таки не розвиднілося, дитино моя? День давно вже надворі днює, сонечко сяє…

– Мамо? Поможи мені, голубко, з полу злізти.

Помогла Любариха.

Силкується на світ глянути Маруся; ледве очиці розплющує, – ніби ножем ріже в очах, а світу таки нема.

– Мамо! Проведи ти мене до віконця.

Провела, поставила Любариха дочку проти сонця. Якийсь, ніби в тумані, червонуватий теплий світ ледве-ледве забринів в очах у дівчини.

– Мамо! – шепотить Маруся. – Нічого я не бачу! – А в самої сльози з очей як горох котяться.

А Килина стоїть коло неї ні жива ні мертва, ноги тремтять, морозом поза спиною сипле. Серце неначе захололо, тьохкати перестало.

– Мамо! – немов вітерець тихий знову дитина. – Лишив мене Господь світу ясного та веселого!

Та тихо, тихо, з жалем невимовним заплакала вона…

І тихо перехрестилася великим хрестом…

15

Тяжке горе неначе до землі пригнітило Любариху. Не здужає вона його винести. Чого-чого вона вже тільки не пробувала, щоб хоч трохи полегшало нещасній Марусі, та нічого не помагало.

Молебні наймала, удень і вночі молилася – не помагало. Возила дочку свою і до Соловецьких. Повезла і в город, скрізь там по лікарях усяких та по лазаретах пхалася. Сказали, що запомогти нічого не можна.

Спершу дівчина дуже сумувала, багато сліз гарячих виплакала, а далі з своєю долею безталанною помирилася.

– На все воля Божа!

А Василько раз у раз так і липне до сестри. Водить її скрізь; про все, що бачить, їй каже-розказує, – сказати: зовсім Марусиними очима зробився. Не важко було йому для сестри се все робити. А то й то: сестру свою він уважав не тільки щирим собі товаришем, а й слухав її у всім, що б вона йому тільки не сказала; крім того, сестра багато казок усяких та пісень знала і все йому казала – то й се ще пригортало його до сестри.

Увесь світ великий, чудовий закрився тепер перед Марусею, і жила вона тільки казками та піснями, думками та гадками своїми, своїм миром. Час від часу він більше ширився, хоч і був захований десь глибоко у серці. Ніколи ще думки та мрії не ставали перед нею так виразно, так нав’явки; ніколи вона не любила їх так щиро, так дуже, як тепер.

Казка за казкою, пісня за піснею складалися в неї і текли-виливалися, неначе ті світлі хвилі, й гинули марно, немов у темряві чорної, глупої ночі…

16

Голосочок мала Маруся невеличкий, та такий гарний та співучий. Усі дівчата, й великі, й малі, співають, кричать, верещать, а ладу мало. Заспіває Маруся ту ж таки пісню – зовсім не те…

От ясного весняного вечора, коли скрізь неначе повно гарними невимовними пахощами всякими, зберуться, бувало, дівчата коло хати Хрола Кубастого (се була велика в два яруси хата, на п’ятеро вікон, а стояла коло самої царини, на ріжку), зберуться дівчата коло хати – жарти, сміхи в них.

Приходить і Маруся з Васильком. Усі до неї; зараз посадять її на призьбі, прилипнуть до неї.

– Марусенько, серденько! Заспівай нам що-небудь!

Дівчина зараз, бувало, полупає своїми сліпими очицями і, похнюпивши голову, тихо-тихо було почне.

Багато співала Маруся пісень, сама їх склала, та найбільш усім подобалась ось яка:

Ой, я молоденька дівчина гарненька,

З вечора я спати смутная лягала,

Матусі вклонилася, рідну просила:

«Перехрести дочку гарненько-любенько,

Щоб нічку всю тихо, спокійно я спала…»

Лягла спочивати, – не можу я спати:

Серденько, як пташка, у грудях все б’ється,

Пухова перина, як та домовина,

Тверда та холодна здається…

«Матусенько-зірко! Чого мені гірко?

Де спокій спокійний твоєї дитини?

Чом темної ночі потомлені очі

Не зможу склепити я хоч на хвилину?..»

«Ой, дочко-голубко! Сон-спокій не хутко

Наляже тобі на очиці тихенько,

Бо в лісі блукає, у гаю співає

Він десь соловейком маленьким…

У лузі пахучім, на сонці пекучім

Травою шовковою він постелився»;

В милого коханням, твоїм дівуванням

У кучерях чорних, шовкових спинився…

І не раз, бувало, благають дівчата Марусю співати їм сю пісню: так їм вона вподобалася. Вивчили вони таки її, а співати не можуть. Нема голосу такого, щоб з самого серця йшов, за душу хапав…

17

Пішов Марусі тринадцятий рочок. Привикла вона до своєї долі гіркої. Знову на устоньках у неї тихий дитячий усміх заграв.

– Що ж, – думає вона, – можна й так жити, не всім же видючими бути. І сліпим кому-небудь треба бути.

Вона навіть часом і казала: «Се вже давно було, тоді, як я ще видющою була…»

І стала Маруся знову спокійна та весела…

Та лихо прокляте, неначе кітка з закутка підкрадається, виглядає та видивляється, поки нараз несподівано не вчепиться в саме серце.

Дуже вже воно ласе до серця людського…

Любариха добре розуміла, що з того часу, як дочка осліпла, самій їй усе хазяйство справляти треба. Сама й у полі, сама й дома. Та все се нічого б було, коли б не одна думка страшенна – ні-ні, та й стане перед нею:

– А що станеться з діточками, як я помру? Де вони подінуться, мої голуб’яточка? Підуть собі в світ за очі. Відійме від них хату двоюрідний дядько, почне над ними коверзувати Марія Якимівна, жінка його, баба злюща та нелюдима.

Згадає вона про се, то й серце похолоне, голова закрутиться, й жене вона сю думку важку, нестерпучу думку, а та притьмом і вдень, і вночі сама в голову лізе.

Думала-гадала, та й надумалася Любариха. Сходила у волость та пашпорти дітям виправила, зашила їх у торбинки: одну повісила на шию дочці, другу – Василькові.

Помолилася Владичиці, маленьких заступниці, і заспокоїлася трохи.

– Світ не без добрих людей; не дадуть діточкам маленьким марно загинути. А про яку пригоду – і пашпорти будуть. Бо хто знає, де ще їм жити прийдеться…

18

Було восени.

Похмурі тучі налягли на землю: пливуть, клубками звиваються, летять по небу. Холодний пекучий вітер жене їх, літає по полях та лісах, рве з дерева останній пожовклий лист. Земля замерзла. Калюжки скрізь позамерзали і тонкий лід затяг з берегів прудку кам’янувату річку.

Стоїть Марися за ворітьми, та сього нічого не бачить; чує вона тільки холодний бурхливий вітер, що ледве-ледве з ніг не збиває.

– Ходімо, Марусю, у хату, – каже Василь, – бач, який північник дме!

Маруся нічого не відказала. Закутавшись у кожушанку, вона стояла та поверталася навкруги, щоб проти вітру лицем стати і впізнати, звідкіль він дме: коли з півночі – ясна година буде, а з півдня – завтра дощу певно сподіватись треба.

Знати було, одначе, що робила вона се лишень так собі, нічого робити було. Ждала вона своєї матінки, що пішла на річку сорочки полоскати.

– Ти не ходи за мною, Марусю, – мовляла вона, йдучи, – вода холодна, вітер з ніг збиває. Побудь, голубко, з Васильком, бо куди з ним, з дитиною такою, по лихій годині тинятися: зовсім заморозитесь. Я пополощу сорочки і швидко вернуся.

Та набравши на коромисло сорочок, з праником у другій руці, пішла вона на річку. Вітер зривав у неї з голови хустку, розвівав її кожушанку, та вона не вважала на те, бо дуже поспішалася. На поворотці вона оглянулася, подивилася на діточок, усміхнувшись, махнула їм рукою та й зникла.

19

Багато часу вже минуло, а вона щось не верталася додому.

Вже не раз Маруся виходить за ворота. Піч давно вже витопилася й вичахла, діжа зійшла й осіла, а її нема та й нема.

– Марусю, – каже Василько, – чого ти все за вррота бігаєш? Холодно.

Не хоче сказати Маруся, чого їй серце так здавило, чого воно ниє, чого вона полетіла б туди, на річку. Пам’ятає вона останні слова материні: «Куди дитину по такому лиху тягати?»

Постоїть, подивиться дівчина, довго, пильно дивиться туди, де за повороткою зникла мати, дивиться, немов і справді своїми сліпими очицями що-небудь бачить. А Кудлатка тутечки ж так жалісливо скавучить та гавкає, поглядаючи на дівчину, неначе чує, що в неї на серці діється.

– Ходімо-бо, Марусю, до хати! – знову зве її Василько, підскакуючи на холодному вітрі і затуляючи рукавом почервонілий носик та повні очі сліз.

І знову, похнюпивши голову й обпираючись на свого поводиря, вертається Маруся до хати.

20

Не втерпіла-таки Маруся. Укутала гарненько Василя, міцно підперезала йому кожушину, обвертіла голову хусткою, і швиденько пішли вони до річки, а Кудлатка, ніби скажена, летить попереду, скавучить та гавкає. Пройшли вулицю, підійшли до узвозу (Василько – неначе й справді поводатар: повернувся спиною до сестри, а та обома руками обперлася на його плечі) і тихенько обоє почали спускатися до річки. Узвіз був крутий та грязкий: не раз Василько підковзувався і ледве не падав.

Коли ось з поворотки виглянули кладки, стало видко й камінь «галдуй», що остро сторчав з води коло кладок. Видко стало шум і пінаву річку.

Бачить Василько: купка сорочок біліє на одній дошці, від другої ж тільки кінець з води стирчить. Бачить він: щось червоніє коло каменя, ніби материна хустка, а з води ще сторчить не то палиця, не то рука чоловіча.

Кудлатка присіла, наїжачилася, насторочила уха – так пильнує та жалісливо стиха скиглить, немов боїться чого і йти далі не хоче чомусь.

Ось-ось наближаються діти.

Розгледів-таки Василько… Затремтів зразу ввесь та страшно, божевільно скрикнувши, раптом кинувся до кладки.

Неначе острим ножем різнуло по Марусиному серцю. Не стямилась і сама, як опинилася вона коло кладки. Хапаючись тремтючими руками за слизькі палі та дошки, провалюючись у холодну воду, рачки доплазувала вона таки до материної голови. Голова вся була у воді, там її налапала Маруся. Тільки червона хустка кінчиком майоріла та колихалася поверх води. Одна рука високо сторчала з води, ніби манила до себе діток, та одна нога в постолі носиком черкалася об колодку.

Забула Маруся і про стужу. Тремтючи вся, ледве-ледве переплазувала вона з кладки на берег, хотіла побігти на село, та сили не стало. Неначе похмурі хмари опустилися, оповили її головку, і, зомліла, вона впала на мерзле груддя. А Василько, несамовито заголосивши, кинувся в село, а попереду біжить та скиглить Кудлатка.

21

Довго бігав та голосив Василько. Почули-таки добрі люди його охриплий голос та плач. Вийшли, питають, пішли до річки, підвели Марусю і зупинилися коло трупа плававшої в воді безталанної Любарихи.

– З кладки шубовснула, голубонька! – хлипала якась бабуся. – 3 кладки, об камінь ударилась. Ондечки і кров по каменю біжить.

– А нуте, братці, витягнемо, може, й відвалаємо. Давай… бери… піднімай… разом!…

– Та де там відвалаєш, коли вже й захолола…

Та таки витягли з води і почали відтрушувати. Маруся хлипає, а Василько й собі плаче. Сидять таки ж тут, на горбику.

Трусили довго, аж руки помліли; самі потомилися, піт лився річками, хоч і холодно було.

Тихо, обережно положили тіло на мокру травицю.

– Гляди, зовсім вмерла! – промовив хтось і всіх неначе холодом обвіяло. Разом припам’ятали те, про що за нещастям кождий і забув.

– Мертве тіло!

Всі з-під лоба переглянулися, понасуплювалися і кождий з якоюсь злостю та страхом перед такою бідою, яку забули з-за доброго діла, – кождий поглядав на мертве тіло.

А вітер співає свою пісню, рве снігом, сипле, обдає завірюхою…

22

Три дні тільки минуло, а глянути на Марусю – здавалося, на три роки вона постаріла, а Василько й собі схуд та якийсь похмурий став.

Понуро, з нестерпучим жалем у серці, проводжали діти матір на кладовище: серце болить-розривається, сумно їм так, несказанно сумно.

Голосила, причитувала Маруся:

Ой матінко-лебідонько!

Ой, куди ти полинула?

Ой, на що ти покинула

Нас, діточок-сиріточок?

Любила ти, голубила,

Мов сонечко, ти гріла нас,

Своїх діток малесеньких…

Одягала, обувала

І їстоньки їм давала…

А тепер ти загинула

Зоставила, покинула

Своїх пташок-сиротяток,

На посміх-глум, недоленьку,

На працю-труд, неволеньку…

Увечері, як вернулися з похоронів, бабуся мандрівна, що в наймах у людей служила, прибирала у хаті сирітській, метушилася, цокотала.

– Ви самі не справитесь, – мовляла. – Куди вам справитися, безталанним? Ти сліпенька, а він – його й від землі не видно. В світ за очі все піде… Вам би до Петербурга доплестись. От куди! Та, може, де-небудь хоча в приют вас узяли б…

Бабка була бувала. В Петербурзі років шість тягалася і всякого, коли лучалося, до Петербурга справляла.

Маруся та Василько, прикрившись свиткою, сидять на постелі материній та слухають, як бабуся без устанку балакає.

Серце ниє, якось жахливо дивляться вони заплаканими очима. Що то буде? Нічого не знати, не відати.

Так малесенькі пташенята з родимого гніздечка дивляться в холодну далину далеку, коли вітер свистить, дощ ллє без кінця, а матері рідної нема та нема…

23

Не довго сироти пожили на самоті. На третій день гості з сусіднього села Вишряка, дядько з тіткою та з дітьми, за спадками приїхали.

Нараз пішов гармидер: крик, гам, хата ходором ходить, хоч утікай.

Семеро дітей приїхало: старшому десятий рік, а найменшому другий пішов. Тісно стало в хаті.

Лягають спати. На печі дядько, на ліжку тітка з маленьким, на полу своїх дітей кладуть, а сироти: Маруся долі, а Василько на лавці, а лавка вузенька. Василько заснув та сонний розкидався, та й додолу бубухнув. Злякався, сердешний, та й заплакав. А тітка, неначе та кітка, швиденько скочила з ліжка, та й давай малого чухрати. Рука важка, кощава.

Затих бідний, зовсім прибитий Василько, замовк, лежачи долі.

Тітка лягла знову, а Маруся тихенько до брата присунулася, кожушину йому підослала, під голову подушечку підложила, пригріла, приголубила його, і Василько, міцно притулившись до неї, тихесенько заплакав. А Маруся рот йому затуляє, цілує його, вмовляє:

– Цить, цить, серденько моє! А то почують, знов буде!

Знову заснув Василько, заснув, як убитий; тільки спросоння тихо інколи здригувався та хлипав помаленьку. А Маруся досвіту не здужала заснути. Вона все думала-міркувала, і все ясніше виступав у її мріях той Петербург великий, чудовий, що десь у благодатній, туманом оповитій, далині далекій…

24

Минуло ще кілька часу, і Маруся надумалася.

– Втікати треба! Матінко рідна! Не дарма ж ти пашпорти нам виправила, чуло, мабуть, твоє серце, голубонько!

А тут, немов умисне, – знову причта. Якось нехотячи, упустив Василько з лавки свого брата-трилітка.

Почула його крик тітка, прибігла та скалкою спересердя разів кілька уперіщила Василька, де не влучить.

Дитина так перелякалася, що й не писнула, але й без крику сліпа Маруся впізнала, о що скалка гупає.

– Хоч би ви подохли, сліпороде кодло окаянне! – прошепотіла тітка.

І знову зрозуміла Маруся, кому се бажання таке тітка зичила. Почервоніла, мов той мак, сердешна дівчина, а брат, глянувши на неї, неначе вгадав, що на серці в сестри, та й сам спалахнув. Тихо без плачу підійшов він до сестри, став, обперся об її коліна і якось зло та хижо, неначе вовченя, згорда дивився на тітку.

А широкі смуги від важкої скалки пекли й горіли на боках та на спині.

25

Тієї ж таки ночі вони й змандрували.

Звечора Маруся назапасила торбинку й хлібця. Брат не питав нащо, зараз постеріг, куди збиралася сестра.

Лягли спати, як і звичайно, долі, зовсім одягнені. Уночі, як перші півні закукурікали, Маруся розбурхала Василька, бо мале заснуло. Тихесенько, неначе ті тіні, ані дверима рипнувши, вийшли вони у сіни, перехрестилися. На дворі Кудлатка, почувши їх, тихесенько заскавучала і радісно кинулася до них (її не пускали вже в хату на ніч: «Нехай, – мовляв, – оселю стереже!»). Мовчки вийшли діти Божі. Ніч була тиха, ясна та морозна, Волосажар та зіроньки ясно мигтіли.

– Спершу пішли на гробовище.

Подекуди загавкали було собаки, та, впізнавши, що свої, хутко замовкли, тільки бігли слідом та тихенько скавучали, хвостами виляючи.

Прямісінько до маминої могилки прийшли.

Помолилися, поклонилися.

Довго Маруся не піднімала голови від могилки, сльози текли-текли з сліпих очиць, разом з словами з самого серця виливалися:

Ой матінко-лебідонько!

Благослови, голубонько,

Дитяточок любесеньких,

Сиріточок малесеньких,

На далеку доріженьку.

Бо вигнали вороженьки

З рідного кубелечка!..

Ой матінко, ой ненечко,

Ой серденько, милесенька,

Злети з неба тихесенько, –

Зглянься, зглянься на діточок,

Не кинь ти їх, сиріточок…

- причитувала вона.

Встали, пішли, Кудлатка попереду. Собаки проводжали їх з верству.

Як мали повертати за пригорбок, Маруся оглянулася… постояла. Жаль їй було кидати своє рідне село, де зросла вона,

Далі перехрестилася, махнула рукою і зникла… Покинула вона дома тільки пісеньку свою кохану, що зосталася від неї й досі…

Сніжок почав порошити, а на ранок зовсім землю вкрив і слід заніс…

26

Через місяць доплелися вони до Петрозаводська. Погода стала тепліша. Сіли на пароход. Пароходи тоді були погані, плили тихо, з великими стоянками. По Свирі плилося дітям надто важко та довго.

Василько за той час немов виріс і на виду його щось похмуре та суворе неначе захололо. Навіть Кудлатка замітно посивіла.

Побували вони у всяких селах та городах.

Скрізь під вікнами співали вони жалібну пісеньку, що Маруся дорогою зложила, і добрі люди подавали їм – хто хліба шматок, хто копійчину, а то й яєчка варені.

Тижнів через два ввечері виринув-таки перед ними Петербург. Було мокро, відлигло. Петербург стрічав їх неначебто й приязно.

Тихо тягнулися чорні низькі береги Неви, де-не-де миготіли огоньки, сдували човни. Пароход глухо та важко дихав в вечірній тиші. Тихо котила Нева свою чорну воду.

От і церкви, монастирі, будинки, лавра, видко довгі-предовгі фабрики, заводи, трактир. Все з’явилося, чим багатий і бідний велетень тисячоокий, німецький город московської землі…

Пароход причалив.

З криком, гамом, суєтнечею, штовхаючись, висипала різномаста юрба на пристань. Вийшли потихеньку й діти.

– Сліпенької не задушіть! Гей, народ! – кричать круг них.

Вийшли, перехрестилися, пішли тихесенько, пластаючи по грязі.

І поглинув їх город великий…

Чи зосталася по вас пам’ятка, страждальники рідного краю, чи, може, як багато інших, загинули ви безслідно, зіроньки Божі, затоптані в грязі темної ночі людського життя?..

Примітки

Назва оригіналу: «Без света».

Вперше надруковано у вид.: З чужих зільників. – Т. 1: Збірник повістей та оповідань. – Літературний додаток «Діла». Бібліотека найзнаменитших повістей / Під ред. І. Белея. – Т. 19. – Львів: Накладом ред. «Діла», 1885. – С. 5 – 28. Подано лише прізвище автора оригіналу: Зі Вагнера. Без підп. перекладача. Авторство перекладу (з російської мови): свідчення І. Франка у його статті «Piśmiennictwo rusińskie» (Prawda. – 1886. – № 2. – S. 19).

Твір «Без света» увійшов до збірника філософських казок і притч М. Вагнера «Сказки Кота-Мурлыки» (1-ше вид. – 1872). В особистій бібліотеці І. Франка (ІЛІИ) за № 1454 зберігається пізніше видання цієї книжки: Вагнер Н. П. Сказки Кота-Мурлыки / С рис. М.О. Микешина, М. П. Клодта и др. – 5-е изд. – СПб.: Типография В. Де-Макова, 1895. – XVI, 568, (2) с. (Без света. – С. 323-355). На ній є дарчий напис синам Франка: «Берлін 25/VII 1895. Андрусю і Тарасю на добру згадку від хрестного Богдана».

Це подарунок від Богдана Олександровича Кістяківського (1868 – 1920) – українського правознавця, філософа, історика, доктора права. Виключений з Київського, Харківського та Юр’ївського (м. Дерпт, тепер Тарту, Естонія) університетів, він 1895 р. виїхав за кордон для завершення освіти, навчався, зокрема, на філософському факультеті Берлінського університету. «Богдан Олександрович Кистяківський хрестив Тараса, дуже любив Ольжиних дітей і, як бував за кордоном, одвідував Франків, а дітям дарував багато подарунків» (Трегубова Антоніна. Дещо з життя Ольги Франкової // Спогади про Івана Франка / Упоряд., вступ, ст. і приміт. М. Гнатюка. – Львів, 1997. – С. 159).

Подається за першодруком.

Вагнер Микола Петрович (Вагнер Николай Петрович, псевдонім Кот Мурлыка; 1829 – 1907) – російський зоолог і письменник. З 1860 р. професор зоології Казанського, у 1870 – 1885 рр. – Петербурзького університетів (де читав лекції до 1894 р.). Організатор і директор Соловецької біологічної станції, дослідник фауни Білого моря. Автор повістей, казок, оповідань, романів.

…ще до Севастопольської війни. – Кримська війна 1853 – 1856 рр. між Росією та Францією, Великою Британією, Туреччиною, Сардинією.

Онезьке озеро – озеро на Півночі Росії. Рікою Свір, що витікає з нього, Онезьке озеро з’єднане з Ладозьким. Біля озера знаходиться м. Петрозаводськ, на острові Кіжі – комплекс церков.

Соловецький монастир – фортеця та релігійний центр на Півночі Росії, заснований у XV ст. на Соловецькому острові у Білому морі. У XVII ст. – один із центрів розколу. Острів був також місцем заслання.

Біле море – море на Півночі Росії, належить до басейну Північного Льодовитого океану.

Лариса Цибенко

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 51, с. 780 – 801.