Жижка

Сватоплук Чех

Переклад Івана Франка

«… В часописі «Květy» подав Чех 1878 р. дві знаніші поеми епічні: «Жижка» і «В тіні липи».

«Жижка» являвсь нам як уривок з більшого діла; проте Чех є одиноким з живучих чеських поетів, котрий може написати народний епос про народного героя чеського, про Жижку. В боях гуситських Прага творила сильну політичну партію, і прийшов час, коли пражани з тимчасовим владарем своїм Жигмонтом Корибутовичем хотіли заключити мир з цісарем Жигмонтом, братом помершого короля чеського Вацлава IV і прийнята його за короля, о що Жигмонтові дуже йшло.

Довідавшися о тих переговорах, Жижка, котрий весь вік свій побідоносно воював проти «папіста» Жигмонта, розлютився до тої міри, що задумав всіх пражан вирізати і саму Прагу згладити з лиця землі. Притягнувши перед Прагу, заходивсь сповняти свій намір. Вже мав бути виданий розказ до штурму, коли втім з міста спущено міст зводжений, і по нім виступили до табору Жижкового всі найчільніші празькі міщане, благаючи о пошанування горожан і міста. Коли благання їх у гетьманів таборитських не находять послуху, виступає молодий муж Ян Рокичана, котрий з пориваючою промовою обертаєся до самого сліпого героя:

Всмири свій гнів! І Бог свій гнів всмиряє!

У многих славних і великих боях

Побіда твоєму мечу всміхалась, –

Але над всі, над всі славніша буде

Побіда, ели днесь власний гнів побореш!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Коли ти, Жижка, як го в серці маєм,

Сли Божий ти герой, опора наша,

А тільки ворог владців віроломних,

Котрого скрань палає лиш вітхненням

За честь народну, за святеє діло, –

Ввійди як друг до радісної Праги!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . – і понад головою

Враз замахнув тяжкою булавою:

«В ім’я Господнє, діти, до Морави!»

Велика стійність поетичної творчості Чеха там особливо ясно виявляєся, де він малює речі не нові, оспівувані і описувані вже найзнатнішими поетами. Послухаймо, як в «Жижці» малює похід табору:

. . . . . . . . . . . . Під колесами дуднить земля,

І ретязь звучно з ретязем спинаєсь,

Чутний хряск збруї, посвисти бичів,

Глас мужів, крик дітей, жіночі співи

І шелест карт із книг Письма Святого,

І незлічимі кроки, тупіт коней…

Все те, спливаєсь звільна, завмирає, –

Ще шепіт чути десь коло табору,

І той втих, і в шатрі піп, домолившись,

На срібну клямру книгу замикає.

Після «Жижки» слідував народний епос «В тіні липи», в котрім Чех досягнув вершка своєї поетичної творчості. Стійність тої поеми в чеській літературі може порівнятися з «Паном Тадеушем» в польській. Се поема щиро чеська; в ній проявляєся майстерність Чехова в характеристиці осіб, котра є вповні пластична, бо поет дібрав собі особи самі типові, повні життя. В тіні крислатої липи на селі зійшлося декілька селян, щоб забавитися оповіданням різних пригод і вигадок. Бачимо ту заможного сусіда, що з люлькою в зубах розказує речі поважні а цікаві; кравця, що не менше вправний в робленню іглою, як і в оповіданню; худого учителя, що погляд свій раз у раз звертає на образ Моцарта на своїй табакерці, з котрої ненастанно черпає покріплення; далі – недоступного інваліда з геройською головою, в дивній шапці, ненастанно пикаючого люльку. Розумієсь, єсть ту й мельник зі здоровенними вусами і великий силачі.

От ті-то мужі різних станів, сидячи в півокрузі, розмовляють. Подамо ту хоч один образок з оповідання поважного сусіда.

Буде тому п’ять літ, возив я послідні вже копи з поля, коли втім несподівано ломаною чеською мовою питаєсь мене чужий якийсь пан, чи се Бартово поле. – Було, – відказав я, – я купив його кілька літ тому назад. Затим далі почав мене випитуватись про стару Бартову і в кінці дав мені пізнатися, що він її син з Америки. Стріча його з матір’ю була дуже сердечна, але недовго тішився тим щастям, бо мати швидко померла:

Поховав ї в лоно рідної землі,

І зомліле тіло й сам зложив при ній.

І обоє разом в гробі сплять одному, –

Легка ж йому, певно, чорная земля:

Бо на материнськім серці дорогому

І провина, й горе солодко дріма.

Хоч могло би здаватися, що оповідання «В тіні липи» нанизані зовсім случайно, то по ближчім огляді мусимо признати, що всі вони мають внутрішню зв’язь, основану на психологічній асоціації виображень. Поважне оповідання сусіда о тім, кілько горя перетерпів син Бартової в чужині, дає кравцеві нагоду розказати щось смішного із своїх пригод в чужині. З того учитель виводить, як то дивно не раз в людськім життю всякі пригоди сплітаються, а на доказ того оповідає зимову пригоду зі свого власного жи:;тя, як то він взимі покохався зі своєю небіжкою жінкою. На те говорить інвалід:

Бач, як пан учитель гарно нас забавив

Зимовов пригодов, простим річі збігом,

Мовби з казальниці слово к слову ставив,

Ліпше говорив, ніж в той час бігав снігом.

… Інша обширна поема Чехова, «Vacláv z Michalovic»; вийшла в другім річнику «Květ»-iв, а опісля осібно з ілюстраціями Адольфа Лібшера. Поет дає ту образок з сумної доби чеської історії і людського життя, викликає відгомін нещасної для чеського народу битви на Білій Горі. Ціла поема – се широка, займаюча картина, як то погибав чеський народ на Білій Горі, все проче в ній – се тільки культурна сцена, на котрій упадок той відіграєсь. Народ представлений тут в образі Вацлава з Михаловиць, котрого батько, знатний чеський вельможа, погиб на Білій Горі. Всі змагання народні, які тоді могли проявлятися, зосереджуються в особі Вацлава, але бортьба його против переважної сили не могла бути щаслива; без власної вини він мусить погибати, так, як і народ».

Після екскурсу в часи боротьби, «в котрій по одній стороні воював Фердінанд в спілці з католицькою партією чеською і католицькими союзниками, а по другій стороні протестанти, до котрих клонилася все ще більша часть народу» (ця боротьба завершилася білогірською трагедією), Ржегорж переходить до конспективного викладу знаменитої Чехової поеми.

У першій пісні ми дізнаємося, що Вацлава – нащадка знатного протестанського роду – знайшов і виховав у католицькому законі патер Сідецій. Діла і настрої нових господарів краю – чеських та інших католиків – засвідчує розповідь цісарського воєводи, іспанця, дона Гуерти, який «за три літа в чеськім краю більше душ видер чортові, ніж Христос з усіма апостолами за ціле життя; а видер він їх дуже вигідним способом, бо, як каже, єретикам лиш тоді

Слово правди в глуб душі доходить,

Як гук бубнів на шафот їх вводить;

Світло віри в серце їх ся втисне,

Як їм голий меч до ока блисне».

У другій і третій пісні відбуваються дві важливі події: Вацлав закохується в приймачку дона Гуерти Ігнацію і зустрічає старця Амброза, який відкриває йому таємницю його походження. Обурення на єретика (патер Сідецій таки добре постарався, виховуючи юнака) змінюється сумнівом. Адже Вацлавів брат Сміл, що утік після білогірської поразки разом з Амброзом на чужину, нині гуртує чехів до реваншу. Амброз дарує Вацлавові чеський літопис і обіцяє звільнити його з монастиря.

«Пісня четверта показує нам сцену, як Вацлав клячить в костелі перед монстранцією, виготовленою на пам’ятку щасливої побіди над єретиками і уфундування його закону:

Він в молитві не схиляє скрань

Перед узороччям тим на троні,

Лиш чоло стискає у долоні

В дикім варі дум і поривань.

В душі його чередуються картини: кривава старомійська кара, на котрій його батько визиває його до пімсти, щоб підняв пошарпаний прапор, за котрий він поклав голову на колоду. Але з другого боку:

В молодече серце роз’огнене

Тихий звук пісень чарівно-красних,

Якби оглас райських хорів лине.

Сниться йому Ігнація, і сон той розганяє все те, що давило його серце. Обіч нього клячить Конрад, котрий завистливо підстерігає Вацлава [Конрад також закоханий в Ігнацію. – Упоряд.]. На дворі реве буря, грянув грім, оба відскочили від вівтаря, але коли Конрад завзиває Вацлава, щоб знов прикляк, той відповідає:

Ні, не хочу я колін схиляти

Перед золотом! Блискучка та –

Богохульство! Дар з рабунків клятих

Міг би ж бути мешкання Христа?

Душевна боротьба Вацлавова остаточно рішилася: він виповів війну законові і церкві. Тепер він стараєсь перед Конрадом як-небудь зменшити значення сцени в костелі, щоб тим швидше видістатися з монастиря і разом з братом мститися за народ на полі битви. Але Конрад повзає всюди за Вацлавом; той зрадливий монах хоче знати ще більше. Вацлав о мало що вже зовсім йому не звірився, коли втім побачив у його руках свій літопис:

«Га, шпіон! Оддай ми книгу, гаде!»

Вергся з тим до зрадного падлюки.

«Я оддам ї, – шепнув голос зради, –

Отцю ректорові в власні руки!»»

У п’ятій і шостій піснях описуються спокуси і муки Вацлава під час ув’язнення. Голос крові перемагає. Вацлав відкидає умовляння патера Сідеція і, ввірвавшись до костелу, де Ігнація бере шлюб з іншим, закликає народ до помсти за Білу Гору.

«Майже рівночасно з «Вацлавом з Михаловиць» появилася у видаваних Яном Нерудою «Поетицьких бесідах» премила казка Чехова «Petrkliče» («Петрові ключі»). Се поетична алегорія ось якого змісту. Райський воротар упустив на землю золоті ключі. Найшов їх парубок, котрий продав їх жидові; від нього купив їх учений археолог, котрий вбачив у них ключі від Вишеграду (первісної столиці чеських князів) і написав о тім учену розправу. Виряджено комісію, щоб се розслідила. А втім ключі украв крук і заніс до свого гнізда, де їх найшов хлопчина і почав на них свистати. Ключі видавали чарівні звуки; хлопчина стався славним артистом, поки якийсь зависник не підсунув йому ключі підроблені.

Але й той недовго тішився їх славою: люди добачили, що то властиво ключі грають, а він єсть тільки дмучим міхом. Кинули їх до озера, відки їх виловив рибак і відчинив ними заклятий замок, де його повітала прекрасна дівчина. Подружившися з нею, кинув ключі знов до озера. Ту проглинула їх риба, рибу зловив монах, а гвардіян в ключах пізнав ключі св. Петра від райської брами. В монастирі настало за тим веселе життя, здалека йшов народ на прощу, але коли переповнилася міра гріхів, зістали монахи вранці розігнані, монастир опустів, а ключі лишились під розвалинами. Ту найшов їх молодець, котрого з ними буйна фантазія донесла до небесної брами. Він відчинив її, але ту кинувся на нього архангел Михайло і мечем своїм ударив по ключах:

В сотні іскор розлетілись

Дорогі ключі від стали,

Іскри присли і на землю

Золотим дожджем упали.

Святий Петро радить молодцеві, що може приходити до неба й без ключів, тільки щоб тричі застукав. Тільки мусить заховати се в тайні. Молодець почав ходити до неба на послухи, але тайни не доховав. Одного разу:

Сів на камінь в блесках раю,

Вийняв книжку, як бувало,

І таємним щастям своїм

Заповнив карток чимало.

Взяв домів свій твір поспішно,

Відписав каліграфічно

На золотокраю картку,

А відтак в конверт складає,

Поштовую ліпить марку

І в друкарню посилає.

Тайна зраджена; товпи молодих поетів тиснуться до небесної брами, пишуть там стихи і просять о суд. Св. Михайло смієся з Петра за його доброту. Молодця ж постигла тяжка кара за те, що зрадив тайну:

В поті мусить він збирати

Цвіти слів і римів звуки

В гарних віршів стрійні сплети,

І мозолить в праці руки,

Слухать другів стих бездарний,

Похвалять талант їх гарний,

О заплату угризатись,

У альбоми всі вписатись,

Жити хлібом журналіста,

Рад критичних вчуть зо триста,

Сотні шпигань попри ради:

Ту злі рими, ту злі склади,

І – що найтяжчий фрасунок –

Віршувать на обсталюнок.

Кінець казки такий, що небесні ключі, розприскані мечем архангела, спали на землю золотим дощем, а з них виросла нова квітка – petrklić, т[о] є[сть] первіснок, золотоясна Primula Veris».

У казці «Правда», що, за словами Ржегоржа, «належить до найграціозніших і найудачніших композицій Чехових», йдеться про те, як по довгому пануванні Брехні цвіт народу вирішив запросити до людей Правду. Однак Правда виявилась голою. її хочуть ізолювати від народу, щоб той славив Правду, не знаючи, яка вона є насправді. Правда тікає до поета, бере його із собою у мандрівку і відкриває йому очі на фальш та бруд світу. «В пересердю, що Правда ніде на землі правди не найшла, поет кидає свою ліру в море, але она виймає її відтам, дає йому назад і каже:

Ні, треба уст, щоб без страху грbміли,

Огненний суд на фальш та лицемірство, –

Поетів треба! Будь Тиртеєм моїм!

І за тим словом зноситься на небо».

Примітки

У 1, 2, 4, 5 числах часопису «Зоря» за 1886 р. світ побачила стаття Ф. Ржегоржа «Сватоплук Чех». Її текст перемежовано уривками поем С. Чеха «Жижка», «В тіні липи», «Вацлав з Михаловиць», «Петрові ключі», «Правда». У бібліографічному покажчикові М. Мороза переклад цих уривків віднесено до категорії «Приписується Франкові». «Приписується…» – оскільки прізвища перекладача ніде не зазначено, «Франкові…» – оскільки саме він представляв редакцію «Зорі» у стосунках із чеським етнографом, а тому найімовірніше міг бути перекладачем статті разом зі згаданими уривками (у листі до Франка від 3 лютого 1885 р. Ржегорж повідомляв: «Статтю про Сватоплука Чеха маю для Вас вже ютову, а передам її Вам особисто, щоби міг висвітлити неясне». У свою чергу, Франко в «Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 р.» згадував: «Моїми заходами написан[а] бул[а] для «Зорі» в тім році стаття Франтішка Ржегоржа про Сватоплука Чеха»).

Певності щодо авторської атрибуції поетичних перекладів додає опублікований у 1 числі «Зорі» за 1886 р. твір С. Чеха «Скрипач» із указівкою «Переклав Мирон***» (див. 11, 385 – 387), згадка Франка про перекладені ним вірші С. Чеха (лист до М. Драгоманова від 24 травня 1887 р.), а особливо – засаднича настанова Франка, за якою перекладач при роботі над аналогічними Ржегоржевій статті «комбінованими» текстами повинен брати на себе переклад і їх віршованих частин.

Статтю було вміщено під рубрикою «Очерки з історії сучасних слов’янських літератур». Її публікації передувало невелике вступне слово редакції, автором якого, виходячи із наведених вище міркувань, також мав би бути І. Франко:

«Бажаючи по можности знайомити читачів «Зорі» зі станом і розвоєм сучасних літератур братніх нам слов’янських народів, ми увійшли в зносини з деякими письменниками і патріотами різних слов’янських племен, котрі прирекли нам час від часу подавати для «Зорі» звістки і розправи про слов’янські літератури і знатніших письменників. В першім ряді подаємо тут гар ну розправу В[исоко]пов[ажного] Франтішка Ржегоржа, гарячого прихильника нашого руського народу і нашої народної літератури, котрий, від кількох літ живучи на нашій землі, близь Львова, невтомно трудиться над тим, щоб братів чехів знайомити з нашим народним і літературним життям. В чільних чеських часописах, як «Svetozor», «Siovansky Sbornik», «Zlata Praha» й др., раз в раз друкуються його праці про Галицьку Русь, з котрих важніші були: «Руське село», «Руський похорон», «Руське весілля», «Гайдамаки на Руси», «Птахи в піснях і повірках руських» і др. Тепер готує він працю з історії нашої літератури – про Шашкевича. П[ан] Ржегорж дуже радо відкликнувся на нашу просьбу і написав спеціально для «Зорі» оцю працю про одного з чільних поетів своєї славної вітчини, котру в дослівнім перекладі подаємо. – Редакція «Зорі».

Уривки згаданих вище поем С. Чеха передруковано у кн.: Зв’язки Івана Франка з чехами та словаками / Упор. М. Мольнар та М. Мундях. – Словацьке вид-во художньої літератури, 1957. Однак – поза контекстом статті Ф. Ржегоржа. Дотримуючись іншого принципу публікації, наводимо ці уривки у супроводі відповідних фрагментів наукового тексту, ілюстраціями або ж логічним продовженням яких вони слугували. Подекуди вдаємося до реферування.

Чех Сватоплук (1846 – 1908) – чеський письменник, автор сатиричних романів та збірок громадянської лірики. Найпопулярніший твір – поема «Пісні раба» (1894). Перекладав чеською мовою твори Т. Шевченка: «Катерина», «Думи мої…», «Утоплена». Про літературну діяльність Чеха є згадки у Франкових статтях: «Слов’янська взаємність в розумінні Яна Коллара і тепер» (див, т. 29 Зібрання), «Нова чеська література і її розвій…» (т. 31).

Ржегорж Франтішек (1857 – 1899) – чеський етнограф, літературознавець, історик. Десять років проживав у Галичині, збираючи матеріали для празького Промислового музею та опрацьовуючи їх у численних наукових розвідках. Тільки в новому чеському енциклопедичному словникові вміщено близько 160 статей Ржегоржа про Україну. Рекомендував до співпраці у цьому виданні Франка. Допомагав йому перекладати поезії К.-Г. Боровського. Наукову діяльність Ржегоржа Франко яскраво схарактеризував у статті «Огляд праць над етнографією Галичини в XIX в.»:

«…В 1880-х роках почалась також довголітня невтомна діяльність на полі галицько-руської етнографії Франтішка Ржегоржа, чеха, що переситившися до Галичини, посвятив етнографічній діяльності всі свої сили. Незвичайно пильний і талановитий збирач, хоч каліка (глухий), він цікавився найрізнішими предметами, особливо деталями побуту, костюмами, будинками і уладженням хазяйства, звичаями, товариським життям і річевими пам’ятками з побуту галицьких русинів. Він об’їздив майже всю Східну Галичину, записуючи, рисуючи, фотографуючи і збираючи предмети для Галицько-руського відділу в музеї Напрстків у Празі; сей багатий і гарний відціл – вповні його праця. В чеських часописах він опублікував більше як 100 своїх праць – цінних причинків до галицько-руської етнографії. Не вдаючися в ніякі наукові теорії, він збирав і стягав докупи однорідні явища і в тім головна його заслуга».

Неруда Ян (1834 – 1881) – чеський письменник і публіцист, перекладач. Автор поетичних збірок «Цвинтарні квіти», «Книги віршів», «Космічні пісні», збірок оповідань «Арабески», «Різні люди», повісті «Босяки» та інших творів, статті «Тарас Григорович Шевченко», перекладів його творів. Про творчість Неруди схвально відгукувався І. Франко (28, 144).

Тіртей – давньогрецький поет другої половини VII ст. до н. е.

Жижка Ян (бл. 1360 – 1424) – діяч гуситського руху, полководець, національний герой чеського народу. У 1422 р. очолювані Жижкою таборити завдали поразки хрестоносцям,

Ростислав Чопик

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 52, с. 602 – 609.