Мелеагер

Іван Франко

Уривок першої пісні

Нумо про гнів Мелеагра Ойнеєнка пісню співати,

І про завзяту борню в чистім полі і в серці людському,

Про богохульні слова й непохитність Ойнея старого,

I як карала його і зламать не могла Артеміда.

Сім уже літ, наче дим той над стріхою хати сільської,

Що затемня божий день і до сліз вигриза людям очі,

Або неначе та хмара вогка, що пропасниці плодить,

Висіла туга й печаль над двором королівським Ойнея.

Сім уже літ, як поплив Мелеагер, герой богорівний,

З Язоном Аізоненком шукать золотої Колхіди

Серед страховищ і бур на краях непривітного Понту.

І не приходила вість із чужини до батька, до неньки

Ні з ластівками, що все прилітали з-за моря весною,

Ні з журавлями, що враз із осінніми млами з півночі

З криком журливим тягли нерозривним ключем понад море.

Гнеться батьківське чоло від тих дум невеселих додолу,

А в своїм пишнім покої сидить безутішная мати,

Подушку мочить слізьми, кулаками б’є висохлі груди,

По неприсутнім рида і голосить, немов по померлім.

Або, заціпивши зуби і в серці журбу засклепивши,

Ходить по домі, немов тая Злоба із жалом гадючим,

Поїдом їсть і вітця, і всю челядь, і лає, й лютує,

І з королівських палат мов передсінок Тартара робить.

Разом прилинула вість, наче той соловій голосистий,

Що ти не бачиш його, де сидить, у гущавині скритий,.

Тільки солодкі пісні зачуваєш і серцем радієш.

Чути: вертає Арго з небезпечного, довгого шляху.

Чути – героїв везе, несмертельною славою вкритих,

Хоч і не всім, що пішли, довелося вернути додому.

Чути предивні дива про пригоди в краях невідомих,

Та найдивніше – вони поплили проти сонця-півночі,

А се по довгих літах із західного моря вертають.

Заворушилося скрізь, загула на сі вісті Еллада,

Щезла понурая мла над двором королівським Ойнея.

Вперве по довгих літах чути: гарна весна завітала,

Вперве всміхнулося сонце, дихнув вітерець ароматом,

Вперве дрібний соловій до зболілого серця промовив

Співом своїм мелодійним і батькові й неньці журливій.

Ще, мов мороз весняний, пробігала по серцю тривога:

Ну ж Мелеагер погиб у далекому краї за морем?

Ну ж у неволю попав чи відбився де від товариства?

Та незабаром прибіг із Корінфа гонець скорохідний

До Калідона, приносить Ойнеєві радісні вісті,

Що Мелеагер живий і здоров бенкетує в Корінфі

І, як скінчаться лише многолюдні бенкети і грища,

Верне додому в обійми коханого батька і неньки

І нерахований скарб привезе, у походах здобутий.

Тут боговидний Ойней, первородний Портаона зчадок,

В серці великої пільги зазнав – не без ласки Зевеса –

Й щиро заходився дань, приобіцяну здавна безсмертним,

На многорадісний день повороту героя готовить.

Три гекатомби: з волів, і з кізлят, і з овець тонкорунних,

Три щирозлоті миски і дванадцять триніжків спижевих –

Дар королівський у храм світодержця Зевеса в Додоні,

Врешті дванадцять плащів, перетиканих пурпуром тирським,

Дар королеви Альтеї мандрівним співцям злотоустим,

Щоб, у солодкі слова їх божественним даром заклята,

Слава героїв і діл їх великих вовіки тривала.

Ось і настав уже день, коли радісний, в зброї злотистій,

На пурпуровім візку, що запряжений білими кіньми,

В рідний в’їжджав Калідон боговидний герой Мелеагер.

Наче той Геліос-бог із рожевої брами Титана

Вранці виходить і світ оживляє, красить, звеселяє, –

Так він стояв на теліжці, слоновою кістю оббитій,

В лівій руці пурпурові віжки, а правицю могутню

Вгору простяг – батога не терпіли безсмертнії коні –

Радісним криком вітав серцю милую рідну країну.

Довкола нього чвалав хто на конях, а хто на теліжці,

Почт немалий товариства – славутнії все аргонавти:

Перший Дріант з Калідона, кінник і Аресів потомок,

Потім Ідей і Лінкей, Афареєнки, родом з Мессени,

Далі могутній Тезей Аігеєнко, слава атенців,

І фессалієць Адмет, син Ферея, їздець незвитяжний,

Потім Анкей і Кефей, аркадійці, Лікургові чада,

Враз на спижевім візку, що дзвенів, пролітаючи шляхом,

А праворуч Мелеагра краса і оздоба Еллади –

Язон, Аізона син, що безсмертною славою вкрився

Там, у Колхіді сумній і в пригодах далекого шляху.

Тут іще славний Іфікл, Амфітріона син, був, тебанець,

І Пірітой Іксіоненко з щедрої хлібом Ларісси,

Ще й Еаченко Пелей із лісистої Фтії гірської,

І Теламон, його брат, з Саламіни, облитої морем,

Еврітіон Акторенко, Пелеїв і друг, і возниця,

Амфіарай, Оіклея синок із Аргоса міцного,

Врешті Схойнея дочка, Артеміді з постави подібна,

Перла аркадських дівчат Аталанта, що в стрілянні з лука

Перемага всіх мужчин, а всіх женщин умом і красою.

Гордо на своїм візку, сніжно-білими тягненім кіньми,

В білім хітоні вона, оперезана поясом срібним,

Іде, недбало віжки держачи, ліворуч Мелеагра.

Радісним окриком їх повітали у стін калідонці,

А поза ними, немов величезная сіра гадюка,

Курява з шляху встає, і жене, і ніяк не догонить.

Брама важка городська заскрипіла на мідних завісах.

Сипнули купи людей у празничному вбранні назустріч,

Цвіти, й зелені гілки, і барвистії шати, й коверці

Стелячи втішно на шлях, куди їхало славне геройство.

Так серед окриків їх провели вулицями тісними

Вгору на площу, де дім королівський, а враз і фортеця

Горда стоїть, а спереду обведене муром подвір’я.

Тут і безсмертних богів кам’янії жертовники, чорні

Від ненастанних огнів і обризкані кров’ю довкола, –

Бо найлюбіша богам найсвятіша та жертва кровава.

Тут кінники й возові позсідали з теліжок і з коней –

Коні й теліжки у них королівськії слуги забрали,

В стійла просторі як стій повели й примістили дбайливо.

Але на пишному ганку вже ждали прибулих здалека

Старець поважний Ойней Партаоненко, Зевсів потомок,

Поруч його королева, богині подібна Альтея,

І Клеопатра Ідеївна, вірна жона Мелеагра,

Хлопчиків двох держачи, Мелеагра синків, коло себе.

Позаду них молоді Тестієнки, геройськеє плем’я,

Сильний Іфікл, Еоїп, і Плексін, і Евріпіл найменший,

Краю Евретів князі, наймилішеє браття Альтеї!

Вбачивши любих своїх, Мелеагер, мов блискавка з хмари,

Кинувсь до батькових ніг, проливаючи щедрії сльози;

Мами коліна обняв, а вона до грудей його тисла,

Хлипала важко, та все лише: «Синку мій! Синку!» – казала,

Інші ж слова їй у горлі душило важкеє ридання.

Тут його батько старий у обійми підхопив, і в нього

Сльози річками текли та на бороду білу спливали.

А як минула ота невимовна розкішна й болюча

Хвиля нестями, в якій аж до дна розворушене серце

Радо би вилити все, чим боліло і чим веселилось

Довгі літа, і зате виливає лиш хлипання й сльози, –

Вирвався з рамен вітця, з материнських обійм конвульсійних

І до своєї жони повернувся герой Мелеагер.

Тілом усім тремтячи, в лихорадці дожидання, втіхи,

Туги й кохання, у вихрі міцних різнородних зворушень,

Раптом по гостях, що враз з її мужем прибули здалека

Глипнула наче крізь сон Клеопатра; спинивсь її позір

На Аталанти лиці, що, осяяне блиском злотистим,

Мірно рум’янцем облите, мов сонце на сході, ясніло.

І наче блискавка їй промайнула: в очах Аталанти,

Що з Мелеагра ні раз не змигали, сльозами перлились –

Скоро він плакав, то знов розіскрялись – коли він сміявся,

В тих темно-синіх очах, мов безоднях кришталю сапфіра,

Все відчитала нараз і душею збагла Клеопатра.

Тож коли ось підійшов Мелеагер до неї близенько,

І наче полум’ям щось спалахнуло на неї від нього,

І його тіла почувся їй запах, віддавна знайомий,

Стисло за серце її і, ридаючи голосно, жінка

Кинулась у розпростерті обійми й, стискаючи шию,

Руки його, і уста, і лице, і волосся пахуче –

Все поцілуями враз покривала й сльозами мочила,

Хлипала й все лиш одно повторяла: «Мій милий! Невже ж ти?»

І докінчить не могла… і нові поцілуї… і сльози…

«Милий! Невже ж ти?» І знов уривався за хлипанням голос.

Все там було, в тих словах: і кохання безмежне й утіха,

Страх за будуще й докір, і питання несміле й розпука.

Врешті, не маючи сил побороти і вилити в слово

Бурю свойого чуття, вона меншого хлопчика разом

Вхопила і підняла і в батьківські обійми вложила,

Потім другого, що вже одинадцяте йшло йому літо,

Лагідним рухом руки проти батька посунула живо,

Наче хотіла сказати: «Гляди, отсе те, що нас в’яже».

Тут привітання німе закінчила промова Ойнея:

«Синку, досить вже тих сліз, і обіймів, і лестощів! Буде

Час на те все. А тепер про важніше згадати годиться:

Жертву безсмертним богам принести. Завидющі олімпські

З кождої втіхи людей вимагають собі первотини!

Тож скороти її, щоб не розсердити батька небесних.

Три гекатомби для них із волів, і кізлят, і овечок

Я зготував на сей день, і кадило, й алой запахущий,

Щоб і безсмертним була за щасливий твій поворот дяка

І калідонський народ, бенкетуючи м’ясом жертовним,

Втішився, славив богів і душею до нас прихилявся».

Вже на жертовниках ось запалали огні, велетенські

Стовбури диму, немов превисокії щогли, простісько

В небо здіймалися – знак незвичайно щасливої хвилі.

Тут же красу пасовиськ, бугая, верховодника в стаді,

Що не зазнав ще ярма, круторогого, чорної масті,

Слуги чотири ввели: в нього роги були золочені,

Шия могутня в вінцях із барвінку й квіток запахущих.

І, приступивши, Ойней помолився небесним душею,

Острую шаблю добув, і з чола бугаєвого врізав

Жменю волосся, і верг у огонь, і отак помолився:

«Зевсе, найвищая сило, керманичу божий і людський,

Світло і розуме, ти, що в руках держиш всього причини,

Вислухай просьбу мою і прийми оцю чистую жертву,

Вдячну за поворот сина й за славу, якої добув він.

Ти се вчинив, бо ж ніщо без твоєї не діється волі,

Та й синьоока твоя наймилішая доня Атена.

Вам оця жертва моя й первотини батьківської втіхи…»

Написано в р. 1905.

Примітки

Вперше надруковано в журн. «Літературно-науковий вісник», 1910, кн. 4, с. 51 – 55. Подається за першодруком. Збереглися автографи твору: початок – у Львівському музеї українського мистецтва (№ 13 692), закінчення (сім рядків першої пісні) та уривок з твору, що не ввійшов до опублікованого тексту і який подаємо тут, – в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР (ф. 3, № 267 і 268):

Усім богам, усім богиням честь!

Тим світлим силам, що кермують небом,

І землю на основах віковічних

Тримають незрушимо, простирають

Всещедру руку над солоним морем

І сушею, живу вдихають душу

У всякий твір, усім дають подобу,

Що мудрим пальцем у часі й просторі

Шляхи визначують всьому живому,

На золотій вазі людськую долю

Й недолю важать, не на лиця наші,

Не на одежу, ані на корони

Та почесті дивлячись, лиш на одну

Велику, чисту, нашим розумам

Недовідому передвічну правду.

Хор

Хвалимо Зевса-батька,

Престрашного громовержця;

Величаєм Аполлона,

Світгодовця, життєдавця;

Хвалимо святеє море,

Землю-матінку родючу;

Честь, хвала й високій Гері,

Матері богів блаженних.

Ойней

Усім богам, усім богиням честь;

Найпаче ж честь премудрій, непорочній

Палладі, путеводниці героїв.

Сім літ уже за сином Мелеагром

Тужили ми, ридали й сумували;

Сім літ, як він в далекую дорогу

З Гераклом рушив, Зевсовим нащадком.

Погиб Геракл через Кентавра пімсту,

А ми про сина вісточки не мали.

Аж нині він оплаканий вернувся,

Немов мертвий був, і воскрес, і радість

Вернув старим, надію жінці любій.

Мелеагер (Мелеагр – у давньогрецькій міфології учасник походу аргонавтів у Колхіду).

Понт – старогрецька назва Чорного моря.

Арго – в давньогрецькій міфології назва корабля, яким аргонавти плили по золоте руно до Колхіди.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 3, с. 351 – 356.