На нашій – не своїй землі

Станіслав Старжинський

Переклад Івана Франка

Уривок з записок правобічного шляхтича

[Передмова]

Коли всі знаки на небі й на землі не дурять, то на Правобічній Україні заноситься на щось трохи більше, як «четвертий» чи «п’ятий» поділ Польщі. Аграрне питання поставлено нарешті гостро й рішуче, зосібна, завдяки гуманності тамошньої верховодячої Польщі, не завдяки мудрості і далекозорій політиці правительства, навіть не завдяки якійсь радикальній, хлопоманській, соціалістичній чи якій іншій пропаганді [Писано тому кілька місяців. – [Іван Франко].].

Просто прийшли фатальні роки війни та безладдя і підвели суму того, що досі нагрішено та назлочинено супроти всього краю і робучого люду, – підвели суму і вказали таку перспективу на будуще, що навіть найтупоумнішому стало видно: так далі не можна, треба щось радити. Само правительство, що ще недавно розпустило Думу головно за її радикальне поставлення аграрного питання і за її проект великої загальнодержавної аграрної реформи, тепер бачить себе змушеним до уступок.

Газети донесли, що за згодою корони приступлено вже до творення державного «земельного фонду» зразу з царських і скарбових дібр, що до того фонду вже виділено з тих дібр коло двох мільйонів десятин землі, яка, за посередництвом державного банку, буде по «пересічних цінах» і з різними податковими та фіскальними полегшами парцелюватися «селянам і тим, хто хотів би вести селянський спосіб життя».

Нема сумніву, що під тиском загального незадоволення, під тиском голоду, що грізною хмарою насунувсь на значну часть великоруських губерній, також многі приватні латифундисти підуть слідом за правительством, і ми вже читали звістку, що один із видніших між ними, граф Строганов, зголосився з пропозицією продати банкові свій мільйон десятин землі на таких самих умовах, як царські добра.

Певна річ, усе те ще дуже далеке від того, чого домагалася Дума, чого голосно жадала велика часть преси і що здавна, ще від 1861 р., носиться як ідеал, як «слушний час» у головах російського, а також і українського селянства. Парцеляція землі, в додатку обтяженої величезними (як на російські відносини) іпотеками, що ляжуть новим тягарем на будущі покоління, надто парцеляція локальна, в кількох губерніях, не заткає рота тій великій «голодній дитині» – російському народові.

Отим-то ми вважаємо ж лише першим виломом, який доведе до нового руху і потягне за собою інші виломи і який при щасливих обставинах може справді завершитися повною аграрною реформою в Росії. Се був би вже сам собою факт безмірної ваги, а спеціально на нашій землі, в Правобережній Україні, він мав би, крім економічного, велике національне значення – був би кінцем останків історичної Польщі, що там, не вважаючи на «обрусительну» політику останніх десятиліть, а, властиво, головно завдяки тій політиці пережила знесення кріпацтва і живе собі та розвивається, а в останніх роках підносить голову і зараз же виступає в повній зброї своїх відвічних претензій до панування над робучою людністю того краю.

Хто в останніх часах слідив за розвоєм політичних відносин у Росії, той мусив завважити дуже характерний факт: уся ліберальна і консервативна Польща, особливо та, що була репрезентована в Думі, та, що так голосно й ентузіастично витала піднесену тоді думку автономії Польщі, що засідала на шумних конгресах, укладала союзи з кадетами і автономістами інших російських провінцій, – раптом затихла, похнюпилася і якось немов загасла, коли російські партії, не виключаючи й кадетів, висунули на перший план своїх домагань аграрну реформу. Реформа з повною емансипацією хлопа, з повним усуненням латифундій, оперта на примусовій експропріації дідичів з виїмком невеличкого мінімуму, – ні, така реформа – то гріб тої шляхетської Польщі, що в різних формах, під різними «ліберальними» і навіть «позитивними» та «соціалістичними» окликами продовжує традицію старої історичної Польщі, і коли правительство розпустило зовсім не хлопоманську, а все-таки не безглузду Думу, то з усіх російських партій мало по своїм боці симпатію лиш явних чорносотенців і поляків.

Автономія Польщі cum beneficio inventarii [Буквально – «те, що належить до доброчинства» (латин.), тут – в сенсі польської автономії, котрої вже самої по собі (при збереженні непорушним внутріполітичного статусу) мало би «вистачити» на «доброчинство» для уярмленого селянства. – Упоряд.] нинішнього пригнобленого та до половини пролетаризованого хлопа – се так, се було б їм любо. Але автономія з попереднім зруйнуванням їх класового, упривілейованого становища, – ні, за таку автономію вони красненько дякують! За таку автономію вони не будуть надставляти свої голови й спини, не будуть їхати до Виборга, не будуть класти свої імена під резолюцією, що кличе до пасивного опору проти правительства, до неплачення податків і недавання рекрута.

І коли по розв’язанні Думи Росія, хвилево заспокоєна, почала знов котитися по похилій площі, польські консерватисти, та ліберали, та позитивісти засіли тихенько по кутах і – ані пари з уст. Десь-колись озвуться стогоном на аграрні розрухи, та й то несміло і делікатно, щоб на час бурі не дразнити занадто «poczciwego ludku»; звісно, потихеньку накликається на той «людек» московські кнути та нагайки, щоб інших не кортіло бунтуватися, але дискусія про автономію і про аграрні справи затихла.

Під таку неспокійну пору ся дискусія зовсім недогідна. Чи сяк скажеш, чи так скажеш – у гарячу хвилю може хтось ухопити за слово. Такі речі найліпше затахльовувати в часи тихі, в часи загальної втоми та депресії, так, як у Галичині в [18]50-их роках, обробляти в тиші кабінетів, при помочі фальшованих документів, викрадених повновластей, недоручених противникові візвань та підкуплених інженерів, адвокатів та комісарів. Так, як було в Галичині в [18]50-их роках. Отаку реформу вони люблять, аби все їх наверха було! За таку реформу, та ще в зв’язку з розширенням (їх панської) автономії вони все готові й ручку поцілувати!

Як же ікнеться тепер тим польським патріотам, тим зберігачам «zniczu» історичної Польщі на українській землі, коли побачать, що російське правительство само перше зрушує той важкий камінь, на якім вони всіма силами радіб закріпити свій улюблений напис: «Ne moveatur!».

Недовго нам, певно, й ждати на те, щоб польська преса виступила проти російського правительства зі старими, ще від р. 1863 відомими рекримінаціями: се нігілісти! Вони давлять нігілізм явно, а потайно, своєю практикою, самі сіють його, а особливо залюбки защеплюють його на «здоровім» організмі польської суспільності. Надіюсь, що незабаром діждемося знов повторення сих голосів, якими поляки колись лякали консерватистів та філістерів усеї Європи, та тепер, мабуть, не напудять уже нікого.

А поки що думка біжить у минувшину, хоч і не так-то давню. Адже ж іще не минуло півстоліття, як ті добродії держали в своїх руках долю українського люду, користувалися його примусовою працею і понад се збиткувалися над ним по своїй шляхетській уподобі. Не минуло півстоліття від того часу, коли розпучні Шевченкові слова про те, що, якби розказать «історію-правду одного магната, то перелякать саме б пекло можна».

Замало досі розказано сеї свіжої ще, незабутої історії, та й те, що розказано чи то урядовими актами, чи в споминах очевидців [Порівняй, прим[іром], спомини далеко не хлопомана, польського шляхтича Тадея Бобровського. – [Іван Франко].], страх яке немиле нашим цивілізаторам. Вони почувають сором, але не настільки сильний, щоб він повів їх до зміни їх поглядів та поступування.

Що зробили вони від 1864 року для загоєння ран, заданих нашому народові кріпацтвом у їх інтерпретації? Що зробили «на волі» для піднесення добробуту, просвіти та свідомості сього народу? І нехай не говорять, що й волі у них по 1864 р. такої не було, щоб могли щось зробити для добра народу. Не бійтеся, та «воля» все-таки вистачала на те, щоб усмиряти кулями та нагайками селянські бунти, щоб викидати чиншовиків із їх відвіку насиджених грунтів, щоб прикладати руки до підкопування просвіти, до денунціювання всяких проблисків народної свідомості у селян, – на се були способи.

Якби українське панство зужило було хоч десяту часть тих зусиль та засобів на добро і просвіту, і запомогу того люду, то, певно, за той час сліди їх праці визначились би. Та ба, «kiedy my od Jafeta, a oni od Chama» – так і пригадуються досі слова старого Красіцького. «Nie jątrzyć starych ran!» – почуєте не раз від «добромислячих» поляків. Не згадуйте про cтарі кривди, нехай вони забуваються, то нам легше буде подати собі руки.

Еге ж, якби не одна обставина! Якби на місце тих «старих кривд», що терпів і досі терпить наш народ, польські патріоти не навалювали купи старих брехень про свою цивілізаційну місію на Україні, про оборону краю від орди та Москви, про невдячність, варварство, гайдамацтво та вроджену і невилічену некультурність українського народу!

Ні, згадуймо минуле, не ховаймо старих ран! Поки старі гнитимуть, підсолювані польськими брехнями, ми будемо одержувати щораз нові та нові. «Треба розказувать, – мовляв Шевченко, – як діди помилялись», тим більше, що внуки не оказують ані найменшого сліду каяття і поправи. Треба розказувать і будити сором у нащадків, коли ще у них лишилася хоч крапелина незопсутої крові.

Отсі уваги викликав у мене невеличкий звиток старого пожовклого паперу, 8 карток рукопису, писаного швидким, не дуже чітким письмом, немов чоловік під живим враженням сорому й обурення викидає на папір те, що глибоко наболіло в душі. Се уривок із споминів поляка, шляхтича, графа Старжинського, відомого в своїм часі польського повістяра й поета.

У одного з львівських антикваріїв купив я сей уривок – главу III з якогось ширшого, може недокінченого, в усякім разі досі не друкованого мемуару. Подаю його текст без зміни, в перекладі. Додаю, що, судячи по почерку й паперу та по датах, які виявляються зі змісту записок, вони були писані десь у сорокових роках минулого століття, перед роком 1848.

Ів. Франко.

Шляхта польська в трьох провінціях – Поділлі, Волині й Україні

Bo to my od Jafeta, a oni od Chama.

Krasicki, Satyry

Коли в великопольських і малопольських провінціях забобонний шляхтич вірив, що він – іншого походження і іншого роду, ніж тамошній хлоп, хоч оба говорили одною мовою і держалися одної віри, то що ж думав той сам шляхтич про тутешніх хлопів, тобто українців (в ориг[іналі]: о rusinach), що говорять відмінною мовою і різняться від нього релігійною конфесією?

Шляхтич, що мав тут маєтність, – а ніхто, крім шляхти, не мав права мати її – уважав себе супроти своїх підданих завойовником супроти воєнних бранців, яких він прив’язав до ріллі. Ті піддані, ті невольники були українці, а стара польська приказка каже: «Jak świat światem, nie będzie rusin polakowi bratem».

Конституція 3-го мая (1791 р.) [В оригіналі помилково: 1798 р. – Упоряд.] була би з поступом часу і цивілізації довела тутешніх українських селян до освіти і свободи, яку взагалі приготовувала в сій країні [Се одна з застарілих ілюзій польських патріотів – признавати польській конституції з 3 мая 1791 р. всякі чудотворні наміри, тим часом, як у ній не було ані натяку на селянську свободу і на людські права українців. – І[ван] Ф[ранко].], але розбір Польщі знівечив ті доброчинні наміри, а в провінціях, що були приділені до Росії, неволя селян була утверджена на взір московських звичаїв.

Кожне надужиття зі своєї природи посувається додатно. Відколи тутешні маєтки московським звичаєм були оцінені по числу душ селянських і коли, значить, кожда така душа виявляла собою певну вартість, мусила також своєму посідачу приносити певний дохід. Я бачив московських офіцерів, що програвали в карти, міняли за коней, за собак своїх підданих, яких держали для послуги при собі. Генрик Дульський, оженившися з багатою жінкою в Київщині, вибирав із своїх маєтків по кількадесят дівчат і продавав їх на київських контрактах по 12 – 20 дукатів за штуку.

Був, щоправда, указ, яким заборонено продавати душі окремо без землі, але від нього легко знайдено вихід: в купчій продавець до уступленої душі додавав шматок землі, а той шматок покупець другою купчою зараз відпродував йому. Казна заробляла на тім, а душа, як домашня посудина, переходила з рук до рук.

Говорять, що сьома часть земної кулі підлягає російському скіпетру. Жах бере на саму згадку, що на тім величезнім просторі неволя – се підстава, на якій усе стоїть. Монтеск’є признає, що знесення неволі доконано під впливом християнської віри на суспільність. Насмілююся заперечити сьому і думаю, що освіта і сама людність найбільше причинилися до того.

Чехія, Угорщина і Польща давно прийняли християнську віру і сталися краями архікатолицькими, а проте неволя держиться в них і досі. В Росії від найдавніших часів аж до XVII в. всі селяни були вільні. Царі Іван Васильович і Петро I [Як і слід польському письменнику, гр[аф]. Старжинський мав дуже недокладне поняття про історію кріпацтва в Росії. – [Іван Франко]] своїми указами прикріпили селян до землі, а, зобов’язавши дворян оплачувати податки за мужиків, що сиділи на їх землях, признали мужика за власність дворянина, вони то й були дійсними творцями неволі і підданства мужичої верстви в Росії.

Ніхто не вгадає, як довго потриває ще той стан, такий незгідний з освітою західних країв Європи. Боротьба мужиків із шляхтою а навіть із урядом, хоч би й частинами вибухла декуди, все буде притлумлена оружною силою, що досі держиться в сліпім послусі. Дух освіти може швидше обняти саме військо, що вже й так у всіх війнах знайомиться з цивілізованими народами. Але особиста свобода, забезпечена конституційним устроєм, не швидко впаде на долю сього краю, з усіх в Європі найменше освіченого і найрідше заселеного.

Сі і сим подібні уваги не знаю, чи насувалися тим нашим землякам, що, задумуючи повстання сих трьох провінцій (себто Волині, Поділля і України) в часі останньої польської революції (1831 р.), говорили: «Будемо мати хлопів за собою». Певна річ, мужик не мав за що хилитися до уряду, який віддає його під безпосередню власть дідича і відмовляє йому всякої опіки; але той сам мужик, хоч отупілий і, скажу так, оскотілий, почуває дуже добре, що його добробут залежить виключно від дідича, бачить, що в тих добрах, де пан морально поводиться з ними, мужики бувають заможні і спокійні, а, навпаки, там, де тиранство, захланність і погорда людськості держать селян у вічнім занепаді, ті селяни зазнають страшнішої долі, ніж зазнавали індіяни, що працювали в копальнях Америки для нелюдяних завойовників тої часті світу.

Треба признатися до сеї правди, хоч вона болюча і соромна для нашої шляхти: ледве сотий із тутешніх дідичів уважає мужика чоловіком; інші поводяться з ним гірше, як зі скотиною. Майже ніде роботизна від грунту, або так звана панщина, не означена так, щоб мужик міг знати напевно, яка його повинність. Майже в кождім селі роботизни і данини укладаються самовільно.

Тут мужик від дому робить по 3 дні панщини на тиждень, але з тої панщини не сходить увесь рік, бо свята і слотливі дні числяться на його шкоду. В інших місцях, особливо в Київщині, мужик робить щотижня по три дні від душі, то значить, що кожний селянин, мужчина і жінка, старець і дитина, хто тільки може двигати рукою, працює для пана. Поставмо ж на хвилину себе на місце тих селян і признаймо по совісті, чи були б ми прихильні дідичам, що поводяться так, як наша шляхта з тими білими неграми, яких називає «хлопством»?

Певна річ, наша революція, коли б була могла удержатися, була би понесла більше користі мужикам, ніж шляхті [На чім основував автор сю свою певність, сього не можемо зміркувати. – І[ван] Ф[ранко].], але ж мужик, держаний у темноті й нужді, не міг передчасно пізнати ані оцінити ті користі.

Мужик чує, що московський уряд тисне його рекрутським набором, військовими постоями і надравою поштових шляхів, але тяжку панщину, данини і незліченні драчі, немилосердні побої і соромні насильства кладе на рахунок дідича і ні на кого більше тих знущань класти не може. Шинкування горілки, віддане жидам по наших селах, до решти руйнує і деморалізує мужиків, а все ж таки й тут залежить се від дідича – мати або не мати жидів у селі.

Хто б хотів у моїй околиці бачити, як, невважаючи на тяжкі урядові надужиття, добробут селян може бути забезпечений, нехай відвідає маєтності Людвіка Маковецького та гарні села Кароля Бжозовського і його сина Зенона. Порядок, заможність і добре поводження селян у тих маєтностях дивують тим більше, що тут же біля тих дібр, на землі так само родючій, але в руках інших дідичів розкинулися широкі села, які виявляють образ нужди та спустошення до такої міри, що безсторонній глядач може думати, що ті нещасні села мусили недавнечко потерпіти татарське плюндрування.

Як пан Д. на Поділлі приймав економа

Було се в червні. Сонце сходило на зовсім чистім видокрузі і заповідало день скварний, подібний до тих чотирьох неділь, що при ненастанній спеці давалися чути хліборобам. Нічна роса відживила була трохи пониклі та вже до половини зів’ялі трави і корчі. В селі С. стояла глибока тиша. Де-де лише молода жінка з відрами йшла по воду. Втомлені безсонницею вартівники з нічної черги вертали зо двора і з фільварку, готуючися з варти йти на панщину.

Перед двірським ганком стояв молодий чоловік у попелястій куртці, оперезаний ремінним поясом, за яким збоку застромлена була цупка нагайка. Його осідланий кінь стояв за брамою, прив’язаний до штахет. Сей молодий чоловік мав під курткою в лівій пазусі пачку паперів, із яких лише ріг вистирчав з-за одежі. Ся пачка складалася з кількох аркушів, між якими два були штемпельовані. Се були свідоцтва, дані йому «обивателями», у яких служив той молодий чоловік. Зміст усіх тих свідоцтв був однаковий – кожне висловлювало, що його милість пан Н. Н., пробуваючи стільки-то й стільки часу «в обов’язку» економа, поводився вірно, тверезо і чесно, а що забажав «пробувати іншого щастя», то, прихиляючися до його жадання, по повнім обопільнім сквитованні видаю йому отсе свідоцтво, яке, обік витиску мого гербу печаттю, отсе підписую Н. Н.

Той молодий чоловік, що шукав служби, приїхав іще вчора вечором до С., а, не бажаючи того дня задля спізненої пори являтися до дідича, розпитав у жида-шинкаря, коли міг би найліпше трафити, аби застати дідича в дворі.

– Удайтеся до дня поки пан граф не виїде в поле, – відповів шинкар.

Отже, шляхтич устав до сходу сонця, та, поки добудився жида, поки з ним обрахувався за нічліг, поки осідлав коня і доїхав на ньому до двора, вже дідич, попередивши схід сонця, виїхав верхи на звичайну проїздку. Байдуже про се, досить, що вже не застав його молодий чоловік, що ждав з паперами перед ганком.

Та недовго чекав. Сонце ще не піднялося з-за гори, коли на запіненім коні пан граф вернув із прив’язаним позад нього люзаком [Люзак – зайвий, неосідланий кінь. – [Іван Франко].]. Вбіг тропом на подвір’я а, побачивши молодого чоловіка, з офуком запитав його, злізаючи з коня:

– Ви хто такий і в якім ділі прибули?

– Я, Рох Юргевич, прибув, шукаючи обов’язку економічного. Вельможний графе, ось мої папери.

– Пізніше перегляну, – мовив граф. – А перше здай мені, «вашець», екзамен. Умієш добре валити в шкіру? Бо у мене на тім лежить увесь розум економа, а нагайка в моїх добрах – се економічна учителька. Махаєш нею, «вашець», часто і густо?

– Не постидаюся, ясний графе, – мовив з усміхом і підкручуючи вуса Рох Юргевич.

– Зараз тут нам покажеш пробу, – відказав пан граф і повівши очима довкола подвір’я, побачив мужика, що вийшов з поблизької хати, йшов у поле побіч двора з шапкою в руці і з вилами на плечі.

– Ходи сюди, хаме! – крикнув граф на нього.

Мужик прискорив ходу і підійшов до ганку.

– Кладися, хаме, а «васць», пане Юргевич, покажи, що вмієш.

Зовсім не зачудований сим наказом свого дідича, не питаючи, що провинив і за що мають його бити, байдужно, якби виконував звичайну річ, мужик простягнувся на землі, як довгий, спустивши зрібні штани і підстеливши собі шапку під бороду.

Юргевич, добувши нагайку з-за пояса, взявся до роботи і щосили бив простягненого на землі мужика без придержування. Спадала згори зі свистом тверда ремінна нагайка, за кождим ударом лишаючи кров’ю закипілі синці на обнаженім тілі, а мужик лише стогнав глухо. Таких ударів прийняв уже був 15, коли, знетерпившися, граф відіпхнув Юргевича, вихопив у нього з руки нагайку, станув на його місці і сам давай бити мужика. За першим і за другим ударом з руки дідича мужик подвоює стогін, за третім ударом нагайка урвалася і сам держак лишився в графовій руці.

– Ось як трутня б’ють! – крикнув задоволений сам із себе граф до Юргевича. – Тобі, блазне, до «мши» служити, а не бути економом на Поділлі. Іди до чорта!

Се мовлячи, кинув йому держално нагайки, а Юргевич відійшов шукати нагайки, що від розмаху графської руки відлетіла була на кільканадцять кроків.

Тим часом висічений мужик звільна піднявся і, затягаючи штани на себе, підійшов до графа і, впавши до ніг, стискав їх по звичаю «за відібрану кару».

– Адже правда, хаме, що той трутень бити не вміє, – мовив до нього граф.

– Пане, – відповів йому мужик з покорою. – Не дав би я ваших трьох батогів за його п’ятнадцять.

Підлещений тими словами граф погладив себе під бороду і ввійшов до покою, де на нього чекало снідання. Мужик пішов у поле до роботи, а Юргевич, позв’язувавши шнурком свою нагайку, поїхав далі шукати обов’язку.

Коли хто з читачів обуриться сим описом, то перестерігаю його, нехай свою чулість заховає на щось ліпше. Перейдемо ті варварства, що діялися мало що не на моїх очах.

Певно, що застановляючися над розповсюдженим станом неволі від найдавніших часів, чоловік говорить зітхаючи: «Так було від віків і так певно буде ще довго». Але ж чи промовчання оправдує насильства, а сумління праведного і неправедного хіба ж се марна злуда? Можливо, що й під тутешнім урядом єсть закони, що карають такі і тим подібні варварства, але ті закони майже все будуть безсильні проти надужить і того безпосереднього домашнього панування, там чоловік, як у нас, зістається власністю подібного до себе чоловіка. Та вернімо тим часом до заповіджених малюнків.

Я бачив просторі села, яких дідич Б. М., поражений умовою хоробою, велів усіх собак повбивати та постріляти у мужиків когути, бо кождий голос збуджував у нього напад шальги. Горе мужикові, що в його присутності крякнув, кашельнув або витер ніс, його катовано немилосердно, мов за бог зна який злочин. Нараз у нападі своєї химери молодий маньяк велів бити селян без ліку, а сам, звичайно, дрімав у часі екзекуції. Підвладні посіпаки не покидали бити, поки пан не пробудився, і скатованого провинника мусили виносити з подвір’я, бо своєю силою не міг поступитися. Отим способом панував сей маньяк кільканадцять літ у своїм маєтку і панував би й досі, якби шурин, мало що ліпший від нього, змовившися з іншими вірителями, не позбавив того безумця маєтку.

В моїм сусідстві, бо лише дві милі відси, жив П. І. Н. До таких самих огидних вчинків додайте його безприкладну розпусту. Насилував шестилітні дівчата, і не одно з тих дітей оплатило смертю те знущання над ними. Показалося згодом, що та потвора не пощадила й власних дочок. До того просяклий венеричною отрутою, ані одної хати в тій широкій маєтності не лишив без тої пам’ятки. Страшенно було бачити ту гарну і свіжу подільську кров, затруєну в джерелі життя, тих молодих селянок без носів, з вигнилим піднебінням, що переносили з покоління в покоління зародок страждань і соромного каліцтва, а то тому, що розбещений на всяку розпусту дідич знущався безкарно, не лякаючися ані людського суду, ані докорів власного сумління.

Близько того маєтку живе дідич, що в тиранстві над селянами не уступає нікому. Ось який учинок дасть про нього докладне поняття. Пастух, що стеріг його овець, не доглянув, як вовки покалічили барана, новокупленого до череди. Наперед бачачи, що його ждало, пастух утік, зложивши неживого барана під дубом. Другого дня його зловили, на розказ дідича прив’язали до того самого дуба, під яким лежав неживий баран.

– Їж, собако, того барана, якого ти дав над’їсти вовкам, – сими словами відізвався дідич до нього.

Се було в червні, хробаки вже були намножилися в баранячім стерві. Прив’язаний до дуба пастух, не маючи навіть вільних рук, дочекався тої муки, що хробаки, розточивши бараняче стерво, перенеслися на в’язня і точили його на подобу того скотячого стерва. Серед такої муки в смороді, голоді, спразі жив цілі три дні, а поки сконав, хробаки виїли йому очі і тими дірками дісталися до мізку. Читав я про тортури, які завдавали монахи у в’язницях святої інквізиції в Іспанїї, але не пригадую собі, щоб у творі ксьондза Льоренте я здибав таке страховище. В дубині в Р. стоїть хрест, поставлений під дубом, де згиб той пастух такою лютою смертю. Той хрест велів поставити богобойний дідич.

Та сама потвора веліла живцем у муравлисько закопати парубка, що викрадав йому мід із пасіки. Та над тим муравлиськом я не бачив хреста. Поки говоримо про ті безправства, не забуваймо про мого сусіда Ц., хоча сьому прелатові задумав я присвятити окрему главу. Тут згадаю лише мимохідь, що той дідич, караючи мужика за крадіж, доконану в лісі, велів йому один за одним вирвати чотири зуби за чотири зрубані берези. Було се тоді, коли Г. був у нас губернатором. Повідомлений про сей злочин губернатор визначив комісію. Притягнено до сеї справи і інші гріхи Ц., комісія тяглася довго, діло пішло аж до Петербурга, Ц. сипав грішми і вийшов чистий і оправданий.

Хамєц у П. продає дівчат своїх підданих по 120 руб. асигнаціями за штуку на вибір. Так само П. в немилосердно знущається над кождою бідолашною, що посміє рятуватися втекою. Обнажених, прив’язаних до стовпа, з обголеними головами, тих дівчат люто січуть лезами, а потім у найбільшу спеку вони мусять робити в полі під голим небом, не сміючи нічим прикрити голови. Проїздячи недавнього часу через Осламів, бачив я ті нещасні жертви, яких у тім стані гнали в поле до роботи. Вид тих дівчат з оголеними головами був страшенний. Коли я запитав, чим провинилися ті нещасні, посіпака, що йшов за ними, відповів з осміхом, що, перучи шмаття, погубили в воді сорочки, а, знаючи, що їх чекає, поховалися були, але швидко зловлені і приведені до двора на розказ самої пані і в її присутності вчора відібрали кару.

– Тепер, – додав, – гоню їх полоти пшеницю.

І, гонячися за ними з батогом, кликав:

– Далі поспішайте, бо, як до вечора пшениця не буде виполена, то вас чекає ще раз така хлоста.

Годі висловити омерзіння, яким був я пройнятий. Не знаю істот таких добрих, покірних, вірних, послушних, роботящих, задоволених малим, як дівчата тутешніх селян. Яке ж мусить бути серце у тих людей, що так знущаються над тими бідолашними! Я бачив на суконних фабриках у деяких тутешніх дідичів, як над молодими дівчатами роблено насильства, проти яких здригається природа. В Хл. є фабрика обрусів і сервет, що рівняються голландським тонкістю й узорами, там за варстатом працює кільканадцять дівчат, і всі ті нещасні сотворіння пропахли венеричною отрутою, защепленою їм синком удови, дідички того села. Той ледащо, варт шибениці, може, буде повітовим маршалком при найближчих виборах.

Якийсь пан Яніцький з Брацлавщини оповідав мені байдужно, що в їх повіті державці дібр Болеслава Потоцького зробили на три роки угоду з нижчим судом, щоб за мужика, вбитого під нагайками, платити справникові не більше, як 400 рублів сріблом, а за жінку 100 рублів. Не маю серця записувати більше тих страховищ і закінчу сю главу увагою, яка може пізніше придасться сьому краєві.

Не знаю, як довго діла можуть стояти в тім стані, але се знаю, що закон, який би змусив дідичів щороку увільнити в своїм маєтку десятого мужика, був би спасенним, додавши ще й сю умову, що кождий мужик, який може дідичеві заплатити 150 руб[лів] сріб[лом], в кождім разі може викупитися з підданства.

Наші загорільці не мали тої думки, коли задумували повстання в сих провінціях. Хотіли відразу піднести шлюзи і оголосити мужиків свобідними – гарно були б довершили діла! Маємо поняття, що таке, приміром, деспотизм султана; мало бракувало, щоб ми пізнали, що таке деспотизм сліпої і одуреної юрби. Під пануванням тої юрби злочини і власті множилися б в однаковій мірі.

Розлючене хлопство, віддане п’янству, темне, жорстоке, безсердечне, скинувши наложене на нього ярмо, чим довше двигало те ярмо, тим лютіше було б налягло на всякі безправства та страховища. Вирізати ляхів і жидів – се був би їх найперший оклик. Осягнувши ту мету, сплюндрувавши та попаливши шляхетські доми та містечка, заселені жидами, почали би мордувати одні одних. Тоді хто-будь з-поміж нас, припадком утікши з їх рук, дивлячися здалека на вигорілі села і містечка, мовив би зітхаючи:

– Ні, люди засуджені на неволю, бо загалом людський рід, окрім рідких виїмків, складається із злих і ледарів, із одної крайності впадає в другу, а, не вміючи задовольнятися розсудливою свободою, мусить повзати перед гіршими і так само негідними та лютими…

Але годі вже на сьогодні сеї мазанини.

День забави молодого подолянина

З’їхалнся гості до п. Черкаса – сама молодіж з околиці, вісім або десять осіб. Жінок у тій компанії не видати, кождий куцо одягнений, при острогах, з люлькою в зубах і з нагайкою в руці. Переважно ученики кременецької школи, такі, як і п. Черкас, але Кременець тому не винен, що буйна і непогамована молодіж, бушуючи без цілі при чарці і дівчатах, збирається до найбагатшого з-поміж них і там для забави завдає тортури двірській челяді і селянам, поверненим на худобу.

В тій компанії Людвік Черкас перед веде і як хазяїн, і найвигадливіший у виборі катувань над підданими йому людьми. Явний, бо власною матір’ю признаний байстрюк такого ж, як він, гонителя Антона Дульського, білявий, малий і підсадкуватий, пригадує рисами сову, крота і куну. Між гістьми визначаються А. – дідич села Кулова або радше розвалин села Кулова, бо дві часті селян уже розігнав той молокосос, далі К. Б. – розмазня, підлий, трус, що не шанує власної матері, дідич на часті села , в злочинствах рівняється М-ському, з яким живе в сусідстві. Далі йдуть свояки Черкасові Ц., М., Білецький – драби плечисті і вусаті, а вся їх заслуга в тім, що вміють пити і бити батогами. Але в обох сих точках признають першенство Черкасові.

Дванадцята година, спека нестерпима, гості вже поснідали порядно і по горілці та закусках спорожнили чимало чарок волоського вина. Господар веде їх до стайні, в якій завсігди стоїть кільканадцять упряжених і верхових коней. В стайні порядок взірцевий. Коні виблискують, як ляльки, а стаєнні люди стоять – кождий при своїй клітці, випростуваний, як солдат перед командиром.

Черкас погладив білою хусткою першого коня, до якого наблизився, а побачивши бруд на хустці, буркнув два слова. В тій хвилі приготовані на се катюги хапають стаєнного, що стоїть біля сього коня, і один посіпака вичислює йому 50 батогів. Се звичайна міра, менше у Черкаса не б’ють, хіба за більше можна поторгуватися. Під час тої бійки гості проходжаються по стайні і бавляться, розмовляючи байдужно про коней, а висічений стаєнний, відібравши удари, бере греблицю і щітку і починає чистити коня.

Але що ж се за зойк чути біля причілка стайні з південного боку? Хазяїн з гістьми виходить сам із стайні. Обступили якийсь предмет, що лежить на землі, і сміються голосно. Кому ж то вони так придивляються? Отсе, обвиті дергами і міцно зв’язані шнурами, лежать на землі два слуги з обголеними головами, лицями обернені до сонця. Отак покладеним горілиць, оповитим, немов у пеленках, і зовсім безвладним помазано лиця прісною патокою, а зваблені розігрітим медом оводи, мухи та мурашки купами лазять по лицях і завдають собі страшенну учту. Різкий біль доводить мучеників до конвульсійних порушень, і отсим рухам їх лиць придивляються хазяїн і його гості і сміються, мало не тріснуть.

Один із присутніх (коли хочете, скажу котрий) узяв на кінець палички шматок лайна, помазав ним місце, з якого вже був зіссаний мід, і нарисував вуса. Той учинок показався іншим дуже блискучим дотепом і побільшив веселість усіх зібраних. Натішившися доволі сим видом, зібрані вертають до стайні. Там вичищеного вже коня Черкас знов погладив білою хусткою, а, бачачи, що бруду вже на ньому не було, велів вичислити ще 50 батогів недавно битому стаєнному, щоб його, як мовив, переконати, що кінь може бути утриманий зовсім чисто. Похваливши той, на їх думку справедливий, присуд хазяїна, зібрані гості ввійшли з ним до двора, велівши попереду кожний із них осідлати собі верхівця для проїздки.

Ся проїздка, відбута майже чвалом, мала метою оглядини разом із Черкасом численних його фільварків. Та проте вона не забрала часу більше, як дві години. Оббігли гумна, вівчарні, гуральні і інші господарські заводи. Бачили на токах молотильників у кайданах з обголеними впівперек головами. Були се втікачі, Черкасові селяни, яких відшукано в Молдавії і Бесарабії. Звичайно, випаривши їх канчуками, Черкас віддає молодших і здібних на зачот у рекрути, а старшим велить у кайданах робити шість або вісім місяців, а щоп’ятниці кождому з них вичислює по сто різок. Жінкам і дівчатам, зловленим у бігах, також голить голови і велить їх сікти, а потім засаджує за прядення мітків.

Як у стайні, так і по фільварках та гумнах не обійшлося без биття канчуками за наказом дідича, і все – в присутності гостей, яких ся одноманітність не нудила нітрохи. Приїхавши до двора, застали вже накриті столи і засіли до обіду.

Черкасова кухня не визначається добірністю, та й його гості не перебирають у стравах і напоях, досить їм, аби було багато м’ясива та волоського вина, а одного й другого подавано досхочу. Остогидло вже й повторяти, що й при обіді за найменшим кивком хазяїна водили під батоги слугу, що кепсько подав полумисок або обілляв обрус вином.

По обіді подано гостям люльки. І всі вийшли на ганок. Перед ганком стояв старий козак, навмисно покликаний до двора, аби хазяїнові і гостям подав новий спосіб пообідньої забави. Той козак, на прозвище Іван Вернигора, давній слуга Черкасів, освоєний з батогами, як кінь на московській пошті, йде об заклад, що за чотири рублі сріб[лом] видержить сто батогів з чиєї-будь руки, окрім – як каже з підхлібним усміхом – могутньої правиці ясновельможного презеса Черкаса, свого дідича.

Сей заклад збуджує охоту у присутніх гостей, беруться за калитки і чотири з них дають кождий по рублю козакові, який за се має відібрати від кождого, як кажуть, по 25 відливаних батогів. Умусивши згоду, борці і добровільний винуватець беруться за діло. З яким напруженням, з якою заїлістю знущався над козаком кождий з інтересованих і відбивав даного йому рубля – се можна порівняти лише з нечутливістю і гартом катованого драба, що більше як годину витерпів у тих тортурах.

Ся забава і веселі уваги над нею зайняли хазяїнові і гостям час аж до вечері, що була лише повторенням обідньої учти з тою хіба різницею, що покликано скакуна, який грав на торбані і пописувався козацьким танцем та співанням сороміцьких українських пісеньок.

Так гарно проведений день треба було закінчити остатнім учинком, характеристичним для сеї підлої зграї. І в самім ділі, коли почало смеркатися і поки гості забралися до спочинку, вислані в село стаєнні козаки привели хазяїнові та гостям декілька дівчат, силою вхоплених із селянських хат. Роздягнені догола з наказу хазяїна, і кожда в тім стані ввіпхнена до спальні одного гостя, служили всю ніч жиром для тої розпусної і на всяку погань вигадливої молодіжі, а тим часом козаки нагаями відганяли матерів тих нещасних, що стояли за плотами і сміли тільки плакати.

Чи описую тут забави обивательських синів на Поділлі, чи, може, сваволю ірокезів та гуронів? Ні, ірокези та гурони знущаються над ворогом, зловленим у битві, але моїх земляків ніхто не мучить і не грабить. Нам судилося бачити се і терпіти за їх злочини в тім XIX віці, прозванім віком освіти, в країні, багатій усіми дарами природи, і мало не в тій самій хвилі, коли наші брати добивалися свободи для всіх верств людності Польщі.

Примітки

Вперше надруковано: ЛНВ – 1907. – Т. 37. – Кн. 1. – С. 25 – 41. Підп.: Ів. Франко. У примітці датовано: «Писано тому кілька місяців» (с. 25). Це передмова І. Франка до поданого далі його перекладу з польської мови спогадів С. Старжинського. Водночас назва стосується й до самої добірки перекладених спогадів.

Передруковано у вид.: Франко І. Твори: У 30 т. – Т. 29. – Кн. 2. – С. 415 – 419. У «Ділі» (1907. – № 18. – 5. II. – С. 1 – 2) передруковано уривки з Франкового перекладу спогадів С. Старжинського під загальною назвою «З записок польського шляхтича» з редакційною передмовою, опертою на текст Франкової передмови:

«В сьогорічній січневій книжці «Літературно-наукового вісника» оголосив д[окто]р Ів. Франко п[ід] заг[оловком] «На нашій – не своїй землі» уривок з записок правобічного шляхтича, гр[афа] Старженського, відомого в своїм часі польського повістяра й поета. Д-р Франко найшов і купив сей уривок в одній львівській антикварні, а оголошуючи його в перекладі, нав’язує своє переднє слово до справи аграрної реформи, так рішучо порушеної в першій Державній думі і опісля під прапором проекту Думи розпочатої також російським правительством.

Ся реформа, коли до неї прийде (а мабуть, мусить прийти до неї), буде чимсь трохи більше, як «четвертим» чи «п’ятим» поділом Польщі (авжеж, що п’ятим, бо четвертим уважають поляки намірене відлучення Холмщини від польського крулєвства), бо тоді польські дідичі будуть приневолені уступити з Правобічної України, хоч і як вони все покликуються на свої права до Руси, котру нібито кровією своєю боронили від орди і Москви, та й доси теревенять про свою цивілізаційну місію на Україні та про варварство, гайдамацтво та некультурність українського народу.

Отже, записки гр. Старжинського, писані десь в 40-их роках мин[улого] століття (перед 1848 роком), дають образ культури польської шляхти, того цвіту польської суспільності, не тілько взагалі в прирівнянню до того варварства руського народу, традиційно поляками величаного, але й особливо в сю пору львівських університетських подій є вони гарною ілюстрацією до тирад польського дневникарства про «розбишацтво, гайдамацтво, бандитизм» і т. д. руської молодіжи.

З оголошених уривків наведемо тут з дечого лише зміст, з іншого теж лише уривки, а інше пропустимо, – бо ж книжка на те й видрукована, щоби її купити і прочитати цілу».

Подається за першодруком.

Старжинський (Starzyński) Станіслав Долева (псевдонім – Stach z Zamiechowa [Стах із Заміхова]; 1784 або 1785 у с. Заміхів, тепер Новоушицького р-ну Хмельницької обл. – 1851 у Кульпаркові під Львовом, тепер частина міста) – польський поет, прозаїк, драматург і перекладач. Писав і переробляв трагедії, комедії та фарси. Видав збірку «Śpiewki i wiersze Podolanina» (1830). Автор пісень, переважно з музикою В. Совінського. Господарював на Поділлі, з 1842 р. жив у Східній Галичині.

Про його театральну діяльність Франко згадує у статті «Русько-український театр (історичні обриси)» (29, 313). Не плутати зі Станіславом Старжинським (1853 – 1935) – польським правознавцем, професором Львівського університету (з 1899 р.).

На нашій – не своїй землі. – З вірша Т. Шевченка «Мені однаково, чи буду…»: «, На нашій – не своїй землі».

…на Правобічній Україні заноситься на щось трохи більше, як «четвертий» чи «п’ятий» поділ Польщі. – Сказано іронічно, в сенсі екстраординарної трагічної колізії. «Перші» три поділи Польщі відбулись у 1772, 1793 та 1795 рр.

Строганов – граф, представник династії багатих російських купців, промисловців, землевласників, які відігравали важливу роль у політичному житті держави.

…кінцем останків історичної Польщі… – Тобто Польщі до поділів.

… розпучні Шевченкові слова про те, що, якби розказать «історію-правду одного магната, то перелякать саме б пекло можна». – Неточна цитата з вірша Т. Шевченка «Іржавець»: « / Про якого-небудь одного магната / Історію-правду, то перелякать / Саме б пекло можна».

Бобровський Тадей (1829 – 1894) – українсько-польський шляхтич. Автор двотомних «Споминів» (Львів, 1900). «Ті спомини, видані його приятелем В. Спасовичем, наробили були по своїм виході в світ немало шелесту серед польської шляхти», – писав І. Франко у «Нових причинках до історії польської суспільності на Україні в XIX в.», де використовував «Спомини» Т. Бобровського як одне з головних джерел та піддавав їх детальному аналізові (47, 194),

Красіцький Ігнацій (1735 – 1801) – польський письменник-просвітитель, байкар, сатирик. Окрім віршового циклу «Сатири» («Satyry», 1779; доп. вид. 1784), творець ірої-комічних поем «Мишоїда», «Монахомахія», зачинатель жанру байки у польській літературі («Байки та приповістки»). Автор історичної поеми «Хотинська війна» (1780), де описав також українських козаків у битві.

Яфет, Хам – за Біблією, сини патріарха Ноя. У пророчому благословенні Ной обіцяв Яфетові величезний простір володінь. Яфетові нащадки заселили Європу та північно-східну Азію. Хам виявився непоштивим до батька, внаслідок чого зазнав його прокляття. Хамові нащадки заснували Ассирійську та Єгипетську імперії.

«Треба розказувать, – мовляв Шевченко, – як діди помилялись»… – У передмові (опублікованій як післямoва) до першодруку «Гайдамаків» (СПб., 1841) Шевченко : «Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами».

Поділля, Волинь, Україна – історично-географічні області сучасної України: Поділля – територія між ріками Південним Бугом і Дністром; Волинь – у басейні південних приток Прип’яті та верхів’їв Західного Бугу. Україна – правобережна частина Придніпров’я.

…в великопольських і малопольських провінціях… – Тобто у провінціях, що належать до історичних областей сучасної Польщі: «Великопольщі», яка охоплювала територію сучасних Великопольського (з центром у Познані), Любуського (з центром у Гожуві Великопольському) та Західно-Поморського (з центром у Щеціні) воєводств, і «Малопольщі» – сучасні Малопольське (Краків), Підкарпатське (Жешув) і Люблінське (Люблін) воєводства.

Монтеск’є Шарль-Луї (1689 – 1755) – французький філософ і письменник доби Просвітництва.

… в часі останньої польської революції (1831 р.)… – Йдеться про польське повстання (так зване Листопадове), яке відбулося в листопаді 1830 р. – жовтні 1831 р. у Королівстві Польському і на території Литви, Білорусі та Правобережної України проти царської Росії. Було жорстоко придушене царизмом.

Ірокези, гурони – індіанські племена Північної Америки.

Ростислав Чопик

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 51, с. 813 – 830.