Анна Русинка, королева Франції і графиня Валуа

Де Ке де Сент-Емур

Переклад Івана Франка

1 [Передмова]

Один паризький дневник, «Le Gaulois», опублікував дня 2 жовтня 1893 р. з нагоди відвідин російських моряків під проводом адмірала Авелана ось які рядки:

«Один із наших читачів уділив нам знамениту і сенсаційну думку, здібну оживити спомини про зносини Франції з Росією. В XI в. – не нині се діялося – одна руська князівна панувала над нашими предками як жінка нашого короля. Великий князь Ярослав віддав свою дочку Анну заміж за короля французького Генріха І. Князівна належала до грецького обряду, і Ярослав зажадав, щоб його дочка мала свого капелана і каплицю для богослужения по свойому обряду. Королева була похована недалеко Санліс, її могила видніється й досі. Чи не добре було б устроїти французько-російське паломництво до сеї могили, в якій лежить королева, якої шлюб був першим об’явом симпатії, що існує й досі між двома великими народностями?»

Не здивуємо нікого, коли скажемо, що пропоноване паломництво не відбулося. Наші московські гості, затоплені в патріотичнім ентузіазмі, який окружав їх скрізь у часі їх побуту у Франції, знесилені втомою різнорідних прийнять і бенкетів, на які тягнено їх нарозхват, певно, не були б знайшли ані пів-дня на те, щоб відвідати могилу своєї князівни. Але в часі сих відвідин виринула ще й інша, далеко важніша неможливість: могила королеви Анни Русинки, яка ніколи не існувала в околиці Санліс, з давнього часу щезла з того місця, на якім її, як здавалося, відкрито було в XVII в.

Ся помилка, зрештою, не одинока в справі, про яку ми здійняли розмову, і історія Ярославової дочки відома дуже мало. Одинока праця, присвячена їй у французькій мові, се був «Recueil de Pieces historigues», опублікований у Парижі 1829 р. князем А. Лобановим-Ростовським. Отся праця, опублікована уперве в «Revue hebdomadaire» із дня 4 падолиста п[ід] з[аголовком] «Une princesse russe, reine de France au XI siede», була рівночасно видана окремо в дуже малім числі примірників, швидко розкуплених. А друге окреме видання, яким користуємося тут, вийшло окремою книжечкою в 1896 р. Автор ось як говорить про се друге видання:

«Видалася нам найкраща нагода передрукувати со скромну студію. Буде се для нас спосіб віддати почесть достойній царській парі, яка в хвилі появи отсеї книжечки гоститиме у Франції і засвідчить її рівночасно, що історія й археологія не так далекі від сучасної дійсності, як іноді здається нетямущим людям.

Зв’яжемо теперішність із минувшиною, оповідаючи про сей старезний руський союз, що перед більше як 900 літами сполучив одного з першріх наших королів Капетінгів із дочкою з Рюрикової крові, що як руська князівна сталася королевою Франції. Се подружжя ще й досі одиноке в своїм роді між Францією і Росією, і з нагоди йот перший раз наша національна літопись згадує про нашого нового союзника.

Видалося нам інтересним оживити сю фігуру руської князівни, королеви французької з XI в. Всі біографи, що говорили про неї, подавали або мало, або дуже хибні відомості і ніколи не задавалися спеціальною студією; така студія на основі документів позволить мені спростувати їх похибки. Її життя, зрештою, не позбавлене деякого романічного повабу, який може заставить читачів вибачити нам чисто документальну частину сеї праці».

[Іван Франко].

2

Під впливом постраху, збудженого тисячним роком нашої ери, в якому народні забобони здавна дожидали фатальної дати кінця світу і страшного суду, одинадцятий вік розпочався заuострениям побожності і підлеглості церкві, яка тяглася доти, доки самі події не розвіяли постраху. Була, зрештою, думка, що деяка помилка зайшла в рахунку числа літ і століть, і треба було ще досить часу, поки тисячоліття по Христі перестало, мов змора, тяжіти на західноєвропейськім християнстві.

Церков усякими способами користувалася сею обставиною, щоб розширити свою діяльність і збільшити свою власть над тою напівварварською суспільністю, якій вона все-таки, треба признати се по щирості, була головною моральною силою. Папи і єпископи з поспіхом покористувалися сею нагодою, щоб нищити деякі надужиття, які досі толерувалися світськими законами.

Між сими надужиттями одним із найбільше пекучих була легкість, з якою князі й королі, невважаючи ні на що, крім своєї особистої вподоби і користей, які се давало для побільшення їх родинної фортуни, брали собі за жінок найближчих своячок, не дбаючи про різні недогоди, що могли випливати з сього. От тим-то церков з повною рацією ужила свого впливу, який мала в ту пору, щоб усунути ті подружжя між занадто близькими свояками.

Та як узагалі в справі реформ не раз годі заховати справедливу міру, так і тут клір звільна дійшов до того, що забороняв подружжя аж до сьомого коліна свояцтва. Всі подружжя з ближчими свояками вважалися кровосумішними, навіть між простими союзниками, здавна спокревненими родовими зв’язками. От і виходило, що високі достойники, звичайно всі спокревнені або зв’язані союзами в забороненім ступені, не знали, відки взяти жінку; по наївному вислову одного сучасника «заборона подружжів аж до сьомого коліна була величезною турботою одинадцятого і дванадцятого віків».

Та се не була одинока недогода в сій справі. Під покривкою справдити важність князівського подружжя попи раз у раз вмішувалися в світські справи королів і, як гарно висловляється Анрі Мартен, «вишрубовували понад усякий резон принцип публічної бездоганності, з якої зроблено причину суспільного розстрою». Се була справдішня небезпека, особливо для нових династій і для націй, що тільки-що починали формуватися.

Відомі великі кошти, які мусив понести король Роберт наслідком свойого подружжя із своєю кузинкою в четвертім ступені, Бертою, дочкою Конрада Миролюбного, короля Прованса, вдовою по графі де Блуа, Еді І. Виклятий Папою Григорієм V 996 р., він протягом шістьох літ опирався всім церковним громам. Нарешті, змушений піддатися, уляг у тій нерівній борбі, ослаблений, унижений і позбавлений в часті поваги, так потрібної для його молодого королівства.

Сей молодий король умер у замку Мелон 20 липня 1031 р., а по нім наступив його син Анрі, перший сього імені. Свідок усіх тих зневаг, яких зазнав його батько, усіх мук, які він мусив витерпіти, молодий король більше, ніж усякий інший, був склонний піддатися вимогам церкви.

От тим-то, утративши в р. 1044 свою жінку Матильду, дочку імператора Генріха II, яка не лишила йому мужеських потомків, він довго вагався з вибором другої жінки. Трудність знайти жінку, не посвоячену в забороненім ступені, збільшалася для нього задля першого подружжя, яке посвоячувало його майже з усіма пануючими Германії, бо, як уже сказано, політичний союз рівнявся свояцтву, і всі панни, посвоячені до сьомого ступеня з померлою королевою, були заборонені для її овдовілого мужа.

Даремно шукав Анрі протягом кількох літ способу погодити завади канонічних вимог з бажанням укріпити молоду капетінзьку династію подружжям, пліднішим від першого. І ось він почув похвали для красоти одної молодої князівни, якої отець панував на другім кінці Європи, десь у сусідстві Візантії. Віддалення сього краю і його відокремлення, що чинило його чимось таємничим і майже невідомим для народів латинського Заходу, додавали королю Анрі, на його думку, всякої певності, що дочка сього пануючого не може мати з ним ніякого ступеня спокревнення, ні безпосереднього, ні посереднього, і що, дружачися з нею, він не тільки вийметься з-під церковної цензури, але також з-під усякого вмішання кліру в його діла.

3

Анна – таке було ім’я князівни, про яку ми розпочали розмову, – була, зрештою, з усякого погляду гідна статися подругою внука Гуго Капета.

[Деякі біографічні збірки, вбачаючи неправдоподібність зв’язку короля Франції з князівною так далекого краю, піддають сумнівові походження королеви Анни і посуваються аж до припущення, що жінка Анрі І належала до роду руссів, або рутенів з Аквітанії, про яких здибаються згадки у французьких давніх літописах, яких ім’я знаходиться у Цезаря («De bello Gallico», 1,45), який поміщає їх у Руергі (Rouergue) в околиці Родеца. Думаю, що нема потреби розбирати сей погляд, так само, як і той, що чинить Анну двірською дамою фамілії de Roucy. Автентичні документи, які наведемо протягом отсеї студії, звільняють нас від того, щоб зупинятися над сим фантастичним концептом.]

Вона була дочкою Ярослава Володимировича, великого князя Руси, якого Рамбо називає руським Карлом Великим [A. Rambaud, Histoire de Russie. – Paris: Hachette, 1860], якого побіда над Болеславом, королем польським, занесла його ім’я аж до границь Західної Європи. Його дід, Володимир Великий, піднявся був на високий ступінь могутності і, запровадивши 988 р. християнство у своїм народі, поставив той народ у ряді цивілізованих націй. Його мати Інгігерда була дочка Олафа, короля Норвегії, названого Skotkonung (королем шотландців). Його тітка по-батькові, Доброгніва, а в хрещенні Марія, вийшла 1043 р. заміж до Кракова за Казимира І і вступила на трон Польщі, пробувши якийсь час у Франції монахинею в Клюні, де провела кілька літ монахинею і прийняла рясу дияконіси.

Із братів Анни старший оженився з дочкою Гарольда, останнього короля Англії із саксонської раси, так відомого із сумного кінця, якому уляг під ударами Вільгельма Здобувця. Третій брат оженився з графинею фон Штадт, сестрою Бурхарда, пануючого єпископа Трірського. Нарешті, четвертий брат мав стати зятем Константина XII Мономаха, імператора Візантії. Щодо дочок Ярослава, то старша вийшла за Гарольда, короля Норвегії, а молодша – за Андрія, короля угорського. Сі різнородні подружжя, що розгалужувалися від візантійського двора аж до Англії, чинили з молодої князівни Анни, середущої дочки Ярослава, партію зовсім відповідну для одідичення корони Капетінгів.

Зрештою, не було причин сумніватися про могутність і багатство Руси, а щонайменше Великого князівства Київського, яке в пору, про яку говоримо, було головою і серцем усієї Руси. Було б великою помилкою думати, тому що досі не знаходимо в наших (французьких) літописах ніякої згадки про Русь, що сей край був тоді стороною напівварварською, поділеною на незалежні племена, ворожі одні проти одних, які вказує нам історія ще в VIII віці.

Навпаки, під впливом геніального провідника Рюрика і його наступників Південна Русь зайняла визначне місце на Сході. В часі Ярослава князівство, якого столицею був Київ, було вже монархією суцільнішою, і може, й могутнішою від королівства Франції. Руські племена одержали від греків початки цивілізації; їх полки не раз відносили славні побіди аж під брамами Константинополя і збагачувалися добичами із Візантії, яка мусила окуплювати у них спокій. Коли не ходили в походи проти візантійського імператора на власний рахунок, то винаймалися йому за добру плату для його воєнних походів, а нарешті в літах, коли не було нагоди воювати ані [разом] з імператором, ані проти нього, вели зисковну торгівлю із візантійськими купцями.

Само місто Київ було зборищем купців голландських, угорських, німецьких, скандинавських, що містилися в окремих кварталах міста. Грецькі художники оздобляти всякими пишнотами київські палати і чотириста київських церков, а один сучасний історик, Адам Бременський, називає Київ супірником Константинополя і славою Руси.

Коли Франція в початку XI віку мала ідеал дальший, огнища цивілізації численніші, і здавалося, що вона піде швидше дорогою матеріального і морального поступу, то все-таки без уйми для себе вона могла взяти собі королеву із Руси, особливо, коли ся королева, як се, без сумніву, було з дочкою Ярослава, мала свойому мужеві принести в посагу показну суму золотих дукатів, битих у Візантії.

4

Питання віросповідання було ще одним каменем преткновенія в отсьому подружжі, бо ставлено домагання, щоб Анна Русинка прибувала до Франції в православнім віросповіданні, держалася й далі того самого грецького обряду, навіть ставши королевою Франції. Тут місце розглянути більший або менший ступінь правдоподібності сеї ситуації. Поперед усього мусимо розглянути, в якім стані було питання релігійне в Південній Русі в хвилі, коли Анрі І надумався шукати жінки над берегами Дніпра.

Як уже сказано, дід Анни Русинки Володимир Великий – святий Василій-Володимир для греко-православної церкви – запровадив християнство у своїх підданих в р. 988. До того часу візантійські місіонери не раз пробували навертати русинів. Їм вдалося охрестити княгиню Ольгу, бабку Володимира, а в Києві, без сумніву, була вже в половині IX в. невеличка церков і християнська громада [Див. про се: Alf. Rambaud, Histoire de Russie. – Paris: Hachette, 1878, chap. IV – V; Boissard, Histoire de I’Eglise russe. – Paris: 1867; A. Leroy-Beaulieu, L’Empire des Tzars, t. III, 1889.]. Самі початки християнства були, проте, слабі, а під панованням Святослава (964 – 972), сина Ольги і батька Володимирового, поганство самого князя і суворих войовників, що творили його дружину, переможно спротивлялося поступові християнської проповіді.

Те саме продовжалося ще й тоді, коли Володимир, з’єднавши під своїм скипетром по замордованні свойого брата всі провінції, що були в посіданні його батька, провівши молодість у безмежній розпусті, рішився нарешті прийняти християнство і надати його свойому народові. Все уступило перед волею монарха, який для услуги свойого політичного прозелітизму мав дуже значну мілітарну силу, вироблену в воєнних походах. Задля найбільшої близькості обох країв, а, може, також задля певної аналогії в релігійних уподобаннях, Володимир Хреститель [По наверненні на християнство він прийняв ім’я Василія, так само, як його син Ярослав у хрещенні був названий Юрієм. Сей звичай приймати обік слов’янського імені також ім’я грецького святого був причиною немалого замішання в оповіданнях літописців] обернувся зовсім природно до візантійських греків і попросив їх докінчити при його помочі діло, несміло розпочате ними ще в часах його бабки, святої Ольги.

В ту пору розділ між церквами Сходу і Заходу ще не був доконаний. Невважаючи на дуже поважні різниці, що проявлялися і з сього, і з того боку, і на часткові розколи, прірва між обома віросповіданнями не була ще вповні викопана. Аж кілька літ після заміжжя Анни Русинки дійшло до остаточного розриву наслідком анафем, кинених папою Львом IX 16 липня 1054 р. на Михайла Керуларія, патріарха в Константинополі. Шістдесят шість літ перед тим прийняття грецького обряду Володимиром Великим, що на Русі було сполучене з уживанням церковнослов’янської мови, тоді дуже зближеної до національного наріччя, і при всяких різницях у толкуванні соборних канонів, які ще не творили схизми в канонічнім значенні, не можна б було добачити перешкоди до сполучення київської князівни з французьким королем.

Коли б ситуація справді не була така, то бажане подружжя Анрі І з Анною було б неможливе, а бодай се подружжя з боку римської церкви було б натрафило на опір, який напевно лишив би був деякі сліди в формі екскомунікації або церковної цензури. Те, що сказано вище про обопільні відносини світської власті і церковної в XI в., дотикається ще ліпше і отсеї справи і не позволяв допустити мішаного подружжя в тім часі нетолеранції і абсолютної підлеглості світських справ під релігійні у всім обсязі особистих відносин.

Значить, се неправда, що кажеться про Ярослава, буцімто він жадав для своєї дочки окремого священика і окремої каплиці по грецькому обряду; вона ніколи не мала іншої духовної зверхності понад ту, яку мав її муж, і певно навіть не відчувала того, що богослуження правлено по-латині, а не по-слов’янськи. Зрештою, вона мала між своїми найближчими приклад зовсім подібного подружжя, а власне, свою стрийну сестру Марію, жінку Казимира, короля польського, що належав до латинського обряду.

Всі акти сеї королеви, які дійшли до нас, підпирають отсе наше твердження. Її духовні записи, про які мова буде далі і з яких повстало абатство Св. Вінцентія, її щедрість для інших монастирів виявляє повну чистоту її римсько-католицької віри. Та понад те все маємо ще лист папи Миколи II з р. 1059, адресований особисто до королеви Анни, точно п’ять літ по оконечнім розділі греків від латинян, лист, повний похвал для «її вірності, добродійності і всяких чеснот, якими вона украшала свою королівську достойність».

Значить, щодо сього питання нема ніякісінького сумніву, і ми, вважаючи його зовсім рішеним фактами, не будемо довше зупинятися при ньому. Вертаючи до теми, слідуємо далі за біографією князівни від тої точки, на якій ми лишили її.

5

Повзявши постанову просити руки дочки Ярослава, король Анрі І вислав у посольстві туди Готьє Савейра (Мудрого, або Вченого), єпископа з Мео, і Госселена де Шаліньяка, яким у супроводі додав кількох інших королівських магнатів [Пор.: D. Toussaint du Plessis, Histoire de l’Eglise de Meaux, t. 1, p. 107. Paris, 1731; D’Achery, Spicilège, t. II, p. II, p. 457. Після Боландистів (Acta Sanctorum, Martii, t. II, р. 15) до Руси посланий був Рожер, єпископ із Шалон сюр Марн. Автори збірки «Gallia Christiana» (IX, р. 873) ділять питання, висловляючи не зовсім безпідставний здогад, що Рожер був долучений до місії Готьєра Савейра і Госселена де Шаліньяка]. Вирушивши в початку 1048 р., посли прийшли до князівни в 1049 р., а весілля відбулося в Реймсі 14 мая того самого року в день Зелених свят.

Анна Русинка, роджена 1024 р., мала тоді 25 літ. Було вже сказано, що вона була незвичайною красунею; понад те належала до плодючої раси, і се все веліло надіятися, що вона швидко приведе на світ молодого капетінзького потомка. Тим часом минув досить довгий час, і ся надія не сповнялася, так що молода королева почала турбуватися.

Історики, переписуючи один одного, говорили і повторяли, що Анна Русинка вісім літ оставала безплідною. Се помилка, яку усуває зіставлення певних дат, які маємо під рукою.

Ми бачили вже, що її шлюб відбувся 14 мая 1049 р., і ся дата видається безперечною, бо шлюб відбувся того самого дня, що й посвячення святого Літберта, єпископа в Камбре [Actes de saint Lietbert; пор.: Jean de Carpentier. Histoire de Cambray, Leide, 1664, t. I, p. 346-347; Gallia Christiana, t. XII, p. 242 кладе сей факт на р. 1051]. Всі історики годяться на сучасність обох сих фактів, але різняться між собою щодо року, в якім вони відбулися. Тим часом, коли дата 14 мая певна, то вона по всім формам дає нам дату року. Виходить так, що р. 1049 був одиноким у тих часах, у якім Великдень припадав на 26 марта, а значить, Зелені свята – на 14 мая. Щоб знайти Зелені свята, які б припадали того самого дня, треба б вернутися до р. 1038 або посунутися наперед аж до р. 1060.

Знаємо далі, що з того подружжя королева мала трьох синів: Філіппа, що панував по свойому батькові, Роберта, що вмер молодим, і Гюго Великого, пізніше графа Креп, праотця королівської родини Вермандуа. Після легенди Філіпп одержав се ім’я у грецькій формі, яке мало передаватися в королівськім роді аж до наших днів, на пам’ять здогадного пращура предків його матері.

Володимир, батько Ярослава і дід Анни Русинки, по своїм наверненні на християнство в р. 988 узяв за жінку Анну, дочку Романа II, імператора візантійського, який виводив свій родовід від Філіппа Македонського. Роберт вмер десь по р. 1063, бо в документі з того року, який буде цитовано далі, він згадується іще між живими. З іншого документа з датою 12 липня 1058 р., в якім названо всіх трьох молодих королевичів разом з їх матір’ю, видно, що в тім році вони були вроджені всі, що Філіпп ще за життя свойого батька і в присутності своєї матері дня 29 мая 1059 р. був посвячений на короля.

Виходить ясно, що з сею церемонією вичекано доти, доки він не вийшов із перших діточих літ. Із сього видно неможливість допущення тої традиції, буцімто королева Анна була 8 літ безплідною, бо в такім разі, взявши шлюб напевно 1049 р., не була б мала старшого сина Філіппа швидше, як І057 р. Правдоподібно, вагітність королеви відволіклася якийсь час. В браку інших документів доказом сеї проволоки може служити побоювання королеви, яке мусило піддати їй ось яку обіцянку, висловлену в листі папи Миколи, згаданім вище:

«Tu autem, gioriosa filіа, qia fecunditatis donum divinitus meruisti, sie clarissimum instrue sobolem» («Ти, преславна дочко, що заслужила в Бога дар плодючості, видай преславного потомка»).

Королівська пара жила якийсь час у страху, і Анна Русинка зложила заповіт Богу, що збудує і вивінує монастир, коли матиме щастя породити сина. Пізніше одно за одним почали родитися численні діти, може, навіть частіше, ніж би сього бажав Анрі І. Хоч як наївною була його віра, то все-таки бачачи сю непропорціональну плодючість, він почав отягатися зі сповненням жінчиного заповіту і відволікав його до кінця свойого життя. Сим вияснюються ті опізнення і перешкоди, які ставлено будові обіцяного королевою монастиря, не вважаючи на її зусильні благання.

В усякім разі певне те, що доки жив їй муж, Анні було неможливо сповнити свій заповіт. Се, зрештою, зовсім не псувало добрих взаємин королівської пари, і до нас дійшло чимало документів, підписаних королем Анрі І, в яких виступає королева в ролі якнайбільше почесній. І так 12 липня 1058 р. вона являється в дипломі, наданім королем монастиреві de Saint-Maur-des Fosses; 5 серпня того самого року вона потверджує даровизну свойого мужа на користь абатства Аснон.

Д[ня] 29 мая 1059 р. вона, як ми вже бачили, була присутня при посвяченні свойого найстаршого сина в Реймсі, як посвідчує документ, виданий того самого дня на користь монастиря в Турню. Ще того самого року вона потвердила грамоту, якою уповажняться Гюго, одного з королівської гвардії, відступити церкву Святої Марії, названу Villa-Mile, для монахів абатства в Коломбі. В р. 1060 вона так само потверджує диплом, виданий мужем для монастиря Св. Мартина des Champs. Єсть навіть думка, що король Анрі хотів на випадок своєї смерті затвердити для своєї жінки регенцію королівства і тільки по її формальнім зреченні передав сю регенцію свойому первому брату Бодуену V, графові Фландрії.

Сяк чи так думати про се зречення, відносини мусили швидко справдити розумний замисл короля. Анрі І вмер д[ня] 4 серпня 1060 р. у Вітрі-о-Льож близь Орлеана. Хоча його вдова не обняла справді керми правління, то все-таки щонайменше задержала при собі опіку і догляд над молодим королем і над іншими дітьми і спровадилася з ними зараз до замку Санліс, старої королівської столиці, яку близькість від Парижа, вірність мешканців для своїх монархів і гарні ліси, що окружали її з усіх боків, робили найкращим місцем для матері і опікунки короля.

Відома нам одна грамота, видана в сьому місті Філіппом І на користь монастиря Св. Лукіяна з Бове, що звільняє абатію від усіх данин, які попередні королі звичайно побирали від монастирських сіл Сенке, Росуа і Верберон. Ся грамота підписана королевою Анною, Робертом, братом короля, з графами Гільйомом, Раулем і Бодуеном, а також Фролландом, єпископом із Санліс.

6

Анна любила дуже сей побут у Санліс, як говориться в однім давнім рукописі, «не лише задля пречистого повітря, яким там дишеться, але головно задля приємних розривок полювання, до яких мала особливе уподобання». Можливо, що тут також вона вибрала місце, щоб справдити нарешті свій колишній обіт збудування монастиря, обіт, який вона постановила виповнити без проволоки, скоро осягнула свободу присвятити для нього не тільки своє приватне майно, але також ті маєтності, які одержала із щедрого надання мужа.

Була в Санліс, в передмісті Вітель, капличка, «зруйнована від старості і розвалена до грунту», що мала назву каплиці Св. Вінкентія. Довкола сеї каплиці розлягався просторий луг, названий королівським лугом, який творив окрему посілість, приналежну до приватної власності короля. На сьому терені Анна побудувала за дозволом Філіппа І, свойого сина, своє абатство і увільнила його тим самим від усякої іншої світської юрисдикції, крім самого короля.

Фундаційна грамота відома нам із копії, відімованої Філіппом І, не давнішої від 1071 р., бо аж у тім році молодий король оженився з Бертою Голландською, якої підпис маємо на тій грамоті [Gallia Christiana, X, Preuves col. 204.]. Живучи в Санліс зі своїми дітьми, королева приспішала роботи над будовою абатства як могла, і вже 29 жовтня 1065 можливе було посвячення церкви.

Ся церков була збудована в формі хреста, з високою вежею з одного, північного, боку, де висіли дзвони, а з другого боку, себто від півдня, притикав до неї монастир і офіцини, потрібні для слуг Божих, що мали там замешкати. Церков була посвячена в честь Святої Трійці, Пречистої Діви, святого Вінцентія і святого Івана Хрестителя, що був сином престарілої і досі неплідної матері, яка називалася Анна, так само, як побожна фундаторка.

Та з усіх тих імен одно тільки ім’я св. Вінцентія, давнього патрона каплички, лишилося за сею церквою, і незвичайно рідким трафом щастя ся гарна церковка, збудована щедротою вдови Анрі І, ще й досі підносить у повітря свою струнку дзвіницю, якої склепіння з гзимсом, оздобленим головками гвоздів і гротесковими фігурами, добре свідчить про переходову епоху, в якій була будована.

Збудувавши монастир, Анна оселила в ньому каноників регулярних ордена св. Августина, і усталене от так абатство достояло майже аж до часів Великої революції. Аж до того часу, так близького до наших часів, пам’ять королеви Анни Русинки, фундаторки того дому, жила в серцях каноників від св. Вінцентія. Щороку вони відправляли торжественну задушницю в день смерті своєї добродійки, який припадав тиждень по дні св. Августина. А щоб і біднота брала участь у празнику, справлянім на пам’ять доброї королеви, абат по богослуженні видавав обід для тринадцятьох убогих вдів.

Фундаційна грамота св. Вінцентія, про яку ми згадали вище, була не одиноким документом, на якім стрічаємо ім’я королеви Анни протягом трьох літ по смерті її мужа. Знаходимо його на дипломі з р. 1060, наданім монастиреві в Турню, далі – на іншім дипломі з того самого року на користь абатства Св. Діонісія. Д[ня] 14 мая 1061 р. вона підписується на акті в справі монастиря Св. Ніказія в Реймсі, потім 27 того самого місяця – на фундаційній грамоті церкви Св. Адріана в Бетісі. Без імені вона являється також у підписі Philippus cum regina matre sua на одній відімованій копії з р. 1062, зробленій із донаційного диплома, виданого в р. 1059 монастиреві Св. Петра в Шартрі.

Нарешті, остатній диплом із р. 1063, що містить даровизну двох домів у Пернані і в Коломбі для абатства Св. Кріспіна Великого в Суассоні, подає нам деталь, одинокий у французькій дипломатиці, – власноручний підпис королеви Анни Русинки слов’янськими буквами.

[Протягом сього розділу перекладач пропускав найбільшу часть ноток, у яких цитуються занадто спеціальні збірки документів та монографії поодиноких монастирів, уважаючи їх менше важними для українських читачів. – [Іван Франко].].

7

Сповнювання обов’язків матері і виконання побожного обіту, фундація абатства Св. Вінцентія не забирали, одначе, королеві стільки часу, щоб вона не могла користуватися деякими чисто світськими розривками. Між сими розривками перше місце займали прогулки і полювання в гарних лісах, що окружали її резиденцію. Всі пани з сусідства приїжджали також віддавати їй почесті так само, як молодому королю. Не один із них складав свої афекти не тільки королеві, але також жінці. Не треба забувати, що Анна Русинка в часі смерті свойого мужа мала не більше як 35 або 36 літ, що була славна своєю красою, і ще у многих жінок її краю сей вік буває найповнішим розвитком жіночої принади.

Між панами, що таким способом почували найбільший потяг до найчастіших відвідин у Санліс, був Рауль III названий Великим, граф Крепі і Валуа, властитель Вексена, Альєна, Бар-сюр-Об, Вітрі, Перони і Мондідьєра. Сей князь, потомок Карла Великого через Гільдегарду, властительку Крепі, був, як каже історик графства Валуа, «один із наймогутніших магнатів і один із найнезалежніших із усіх, що були у Франції».

Він «не знав власті понад свою і понад те, що могло служити для сповнення його намірів, і не боявся ані армії короля, ані церковних громів». Старший кількома роками від королеви, він мав уже дві жінки: Аделю, або Аліцію, дочку Ночера, графа Бар-сюр-Об, яка вмираючи 1053 р. лишила йому двох синів і дві дочки і разом з ними панство Вітрі, і другу – Аліенору, яка жила ще, але яку він підозрівав за чужоложство і яку прогнав із свойого дому («Gallia Christiana», XII, 242).

Користуючися хвилевою безженністю, він задумав найпростішим способом присвоїти собі молоду вдову-королеву. Сей свій проект він виконав, набравши певності, що королева поділяє його любов і почала від нього дитину. І щоб нічого не бракувало до сього маленького історичного королівського роману, одного дня, коли Анна Русинка проходжувалася по лісі біля Санліс, в тінях якого вони стрічалися досить часто, граф Рауль увіз її як звичайну пастушку і привіз до своєї столиці Крепі в Валуа, де один панотчик чи то добровільно, чи то під примусом дав їм шлюб. Се сталося, правдоподібно, в першій половині 1063 р., бо остатня грамота, на якій Анна значиться королевою, датована сим роком, а слідуюча за нею – вже тільки іменем її сина.

Можна собі подумати скандал, якого наробила ся королівська цюцюбабка, якої гризоти зазнали молодий король Філіпп і його брат і яким обуренням запалав регент. Усі згідно гостро осуджували сей зв’язок; занадто вчасна смерть Анрі І, молодість молодих королевичів, що потребували ще материнської опіки, нарешті, соціальне становище Анни і Рауля, як також спосіб, на який вони взялися, щоб задовольнити свою обопільну пристрасть, – усе те збільшувало загальне обурення.

Додати до того, що граф Валуа був іще жонатий, а надто сам Рауль був дуже близький свояк Анрі І, мужа Анни Русинки. Все те вистачало вповні відповідно до звичаїв того часу, щоб довести до уневажнення заключеного між ними подружжя. Але всі ті перешкоди усунула визначна потужність коханця і безумна любов закоханої. Сяк чи так, усе-таки, може, було б можливо устроїти все при помочі великої могутності графа Валуа і того страху, який почували супроти нього його противники, коли б не смілий протест відіпхненої жінки.

Вона ніяк не хотіла погодитися зі своєю долею. Гонена шаленою ревністю і дишучи пімстою, вона подалася до Риму, дізнавшися про той ужиток, який зробив її віроломний муж із тої свободи, яку осягнув, прогнавши її з дому, і подала просто папі Олександру ІІ своє зажалення. Сей прийняв його ласкаво, і вона вернула з Риму з писанням папи до Гервасія, архієпископа Реймського, яким звелено сьому достойникові зробити дослід.

Архієпископ у короткім часі ствердив факти, піднесені прогнаною жінкою, і свою реляцію до папи кінчить словами:

«Regnum nostrum non mediocriter conturbatum est Regina enim nostra comiti Rodulpho nupsit, quod factum Rex Noster quam maxime dolet» [«Наше королівство надзвичайно занепокоєне. Бо наша королева вийшла заміж за Родульфо, що наш король якнайтяжче переживає» (латин.). – Упоряд.].

Олександр II звелів Раулю відіслати королеву і взяти назад Аліенору, а коли сей відмовив, виключив його із церкви і уневажнив його шлюб.

Нехтуючи церковні громи, граф Валуа жив далі зі своєю третьою жінкою. Звільна вони привикли до сього неправедного подружжя. Сам король, без сумніву, боячися наразити собі могутнього стрия, а, може, також склонений синівською любов’ю до матері, яка аж до вибуху сеї нещасливої пристрасті ніколи не вхибила ніякому свойому обов’язкові, благорозумно притишував справедливу нехіть.

І справді, бачимо р. 1065, як Рауль і його два сини товаришать Філіппові І в Корбеї і підписують разом із ним диплом на користь аснонського абатства. Та зате імені Анни не здибаємо вже ні на одній грамоті, виданій її сином по її зв’язку з графом Валуа, окрім одної, яку вона сама 1069 р. в Санліс надала монастиреві Св. Вінцентія [Gallia Christiana, t. X, Preuves сої. 205. У XII томі тої самої збірки знаходимо також згадку, що вона прилучилася до патентового листу короля Філіппа на користь монахів у Флері в р. 1067].

Але сей виїмок оправдується достаточно тим фактом, що королева-мати була фундаторкою сього монастиря, що, так сказати, неможливо було не назвати її імені в грамоті, яка дотикала сеї фундації і була видана в тім самім місті, де лежало абатство, здвигнене її побожністю.

Отся розлука, зрештою, не перервала добрих зносин між матір’ю і синами, а коли Рауль де Крепі умер у Мондідьєрі 6 вересня 1074 р., його вдова зараз по тім явилася у дворі Філіппа І [Деякі біографи подають неправдиву відомість, що Рауль перед своєю смертю відіпхнув Анну]. Виїздячи із графства Валуа, вона, як каже одна цитована вже стара рукописна хроніка,

«полишила довгий ряд княжат, своїх дітей, абатство Св. Вінцентія як пам’ятку своєї побожності, а в абатстві Св. Діонісія коштовний гіацинт, про який згадує Сюже (Suger) словами «pretiosissimum hyacinthum Annae regis Ruthenorum filiae» [Найкоштовніший гіацинт Анни, дочки руського короля (латин.). – Упоряд.].

Прибувши до свойого сина, вона знов брала участь у правлінні. І так бачимо її підпис на одній відімованій копії грамоти Філіппа з р. 1075, якою сей у своїй паризькій палаті потвердив фундаційну грамоту монастиря Марії Діви у Понлевуа («Gallia Christiana», t. VIII, Preuves col. 413). Одно речення в тексті сеї грамоти доказує нам, що становище Анни Русинки при дворі було значно змінене; вона не підписується вже як колись: Regina, тільки: Signum Annae matris Philippi Regis.

Значить, вона не займала вже опісля біля свойого сина того становища, якого мусила зректися задля свойого романтичного і нелегального виходу за графа Валуа, і король поводився з нею певно як з любою матір’ю, якій вибачив її похибку, але не як із королевою, що привела його на світ і була спільницею його власті в перших роках його пановання.

Дата 1075 р. – се, зрештою, остання згадка, яку стрічаємо про Анну Русинку. Правдоподібно, вона швидко потім віддалилася з королівського двора. Фальшиве становище, в яке вона поставила себе добровільно, а, може, ще більше її літа – вона мала вже 52 або 53 роки – спонукали її до того уступлення. Можливо, що жаль за свій нелегальний поступок і бажання спокутувати його, так натуральне в тих строго моральних часах, довели її до постанови передчасно усунутися з публічного життя.

Чим могла статися вона по тім? Отсе ми розглянемо в дальшім розділі.

8

Одні твердять, що вернула на Русь. Сей здогад, зрештою, не опертий ні на якім докладнім факті, видається нам зовсім неправдоподібним. Годі допустити, щоби чверть століття по опущенні краю князівна, зфранцузившися зовсім, захотіла кінчити свої дні на берегах Дніпра. Не застала би була там нікого, крім далеких свояків, байдужих або ворожих, бо її батько Ярослав умер ще 1054 р.

Що більше, по її від’їзді в р. 1053 між церквами Сходу і Заходу вибухла безповоротна схизма, і Анна Русинка, прибувши до Франції перед сим роздором і проживши опісля там як вірна католичка римського обряду, була б наражена на прикрість жити в краю різновірнім або й на небезпеку церковного переслідування. Ніякий східний документ не дає підстави для такого припущення, бо коли б Анна вернула на Русь і до обряду свойого батька, то сей поворот і се навернення були б настільки пам’ятні церковним письменникам, що вони не занедбали б були подати про нього звістку.

Зазначено також, що Нестор, національний історик Руси, не подає ніякої згадки про шлюб Анни за західного короля, і відси висновувано здогад, що сей шлюб – видумка. Численні документи, цитовані протягом сеї студії, не лишають найменшого сумніву про зв’язок дочки Ярослава з французьким королем Анрі І. Але повне мовчання руського літописця свідчить тільки про те, що русини не радо гляділи на дочку свойого великого князя, що вийшла заміж заграницю і держалася там іншого обряду, ніж її родина, а з другого боку, може, з задоволенням були б згадали про її поворот, коли б вона справді вернулася. Виходить, що неможливо допускати поворот Анни на Русь по смерті її другого мужа Рауля графа Валуа. Навпаки, хочеться вірити, що вона притулилася в якімсь монастирі і спокійно закінчила там свої дні в молитві і побожних практиках.

Часопись, яку ми цитували в початку сеї студії, оповідає нам, що її гріб досі міститься в Санліс. Певна річ, залюбування, яке мусила мати Анна для сього міста і для країни Валуа, де жила так довго і де, без сумніву, гніздилися найкращі спомини її життя, робило би дуже правдоподібним її бажання скінчити свої дні в якімсь жіночім монастирі, недалеко від тої гарної дзвіниці, яку вона збудувала на честь мученика св. Вінцентія.

Та, можливо, з другого боку, що духовенство знайшло невідповідним побут королеви під протекцією церкви в тім самім місті, де її друге подружжя зробило такий великий скандал. Понад се її пасерб Симон де Крепі, якого церков за його побожність причислила до лику святих, певно не був би стерпів у своїй окрузі присутність жінки, якої подружжя з його батьком папа засудив раз на все.

В усякім разі, певне те, що нема ніякої підстави думати про смерть Анни в Санліс і нема ніякого сліду існування її гробу в тім місті. Навпаки, маємо відомість, про якої вартість дискутовано немало і яка вказує одну маленьку місцевість у провінції Гатіне, як місце остатнього побуту Анни. Під титулом «Nouvelles decouvertes pour l'Histoire de France» учений єзуїт Менеcтріє опублікував у «Journal des Savants» із 22 червня 1682 р. отсі рядки, які позволимо собі тут повторити вповні:

«Французькі історики приписували досі як жінку короля Анрі І, сина Робертового, дочку руського князя на ім’я Анна і твердили, що, побравшися другим шлюбом із Раулем де Перон, графом Крепі і Валуа, вона вернула до свойого краю. Та ось перед кількома днями п. Менестріє відкрив гробницю сеї королеви в церкві абатства Вілльєр закону цістерсів у гробниці Гатінуа недалеко села Ферте Алей, милю від містечка Дестамп.

Гріб покритий плитою, якої роги обломані. На плиті вирита фігура королеви з короною на голові в формі перстеня, яку дають електорам; на однім розі в півокрузі починається надгробний напис: «Ніс jacet domina Agnes uxor quondam Henrici regis». Решта відламана, а на другім боці читаємо: «Eorum per misericordiam Dei requiescant in расе».

Із сього надгробного напису бачимо: 1) що правдиве ім’я сеї королеви було Агнеса, хоча автори «Gallia Christiana» говорять: «Коло року Божого 1047 король Анрі сполучився шлюбом із Анною Русинкою; деякі називають її невірно Агнесою, інші – Матильдою»; 2) бачимо, що вона вмерла у Франції».

Побут королеви у Франції за сей час її другого вдівства і її похоронення в тім же краю були б фактом історично доказаним, коли б можна зовсім напевно вірити відкриттю п. Менестрієра. Майже ціле одно століття, зрештою, ніхто не сумнівався про автентичність сього пам’ятника. Але в р. 1770 автори другого видання «Gallia Christiana» признали відкриття ученого єзуїта фальсифікатом. Перший закид, піднесений ними, був той, що абатство Вілльєр було основане аж 1220 р., значить, Анна Русинка вчасніше не могла бути там похоронена.

Сей закид, хоч на око зовсім неможливий до опрокинення, все-таки підлягає дискусії. Королева-мати могла дійсно жити в якімось замку або монастирі в сусідстві і бути похованою в каплиці, яку удержували бенедиктини при своїй обителі у Вілльєрі, яка сталася основою абатства, заложеного пізніше. Можна надто ще допустити, що гробниця, яку бачив Менестріє, була в пізнішім часі перенесена до того абатства з причини самої її вартості, а надто задля ушкоджень, яких зазнала протягом віків, із замку або з монастиря, в якім Анна була первісно похована.

Нарешті, третя гіпотеза була висловлена авторами трактату «L’Art de verifier les dates» (ed. 1783, t. IL 702) і одним старим істориком (Velly, «Histoire de France»), на яких думку гробниця, описана вченим єзуїтом, була не покривою дійсної могили, а тільки т[ак] зв[аним] кенотафом, т[о] є[сть] пам’ятковою таблицею, зробленою на честь королеви в пізнішім часі. Догад можливий, та в усякім разі сам текст напису, так, як його читав п. Менестріє, а власне початкові слова «Hic jacet» показують виразно, що плита належала до монумента, здвигненого на гробі короля Анрі І, у Франції, а не деінде.

Сей перший закид, як бачимо, не досить сильний, щоб опрокинута твердження п. Менестрієра. Автори «Gallia Christiana» подають іще на віру двох священиків, зрештою, зовсім невідомих і напевно менше гідних віри щодо своєї вченості, як автор твору «L’Art da Blason» і так многих інших цінних творів, що частина речення «Uxor Henrici» була додана пізніше, навіть аж по році 1642, а надто слово regis не існувало вже в році 1749, звідки можна заключит природно, що п. Менестріє упав жертвою помилки, непростимої для археолога з такою повагою, бо дав себе увести якомусь кепському жартові.

Сей погляд прийняв також один сучасний учений, Анрі де Клерк, що багато займався абатством у Вілльєрі, і на моє питання відписав мені про се листом, із якого виймаю ось який уступ:

«Мені здається, що напис «uxoris quondam Henrici Regis» був виплодом лектури дуже самовільної і занадто прибільшеної. Дві перші абатіси вілльєрського монастиря називалися Агнеси. Чому ж не допустити, що славний надгробний камінь не належить до одної з них? В теперішню пору в Вілльєрі знаходимо тільки один надгробний камінь Маргарити Le Cordier da Troneg; інші поруйновано в часі революції».

Не займаючи зовсім власного становища в сій справі, проте повторяю ще раз, – не можу допустити таку неувагу з боку п. Менестрієра при відомій і незаперечній чесноті і науковій вартості сього священика. Мушу признати, що надгробний камінь, предмет суперечки, був обламаний і в дуже сумнім стані, понад те напис його відчитував не спеціаліст, а слово regis, про яке ведеться суперечка, стояло на кінці відламаного рогу.

Значить, не було б зовсім дивно, якби воно щезло від року 1682, коли Менестріє буцімто бачив його, аж до року 1749, в якім бачив його де Мікод, ігумен з Луа, в компетенції якого можливо сумніватися і який з поручения авторів «Gallia Christiana» був висланий оглянути сю гробницю. Твердити, що Менестріє впав жертвою містифікації, було б переступленням границь правдоподібності. Легко було б, у всякім разі, закинути йому брехню в тім часі, коли він опублікував своє буцімто відкриття в одинокім тодішнім науковім журналі, і то відкриття зроблене в місцевості, віддаленій ледве кілька кілометрів від Парижа, де кождий міг сконтролювати його слова. А проте протягом 88 літ ніхто ані словом не заперечив правдивості його відкриття.

Другий закид більш наукового характеру підносить автор «Gallia Christiana» отсими словами:

«У всіх грамотах і у всіх ділах, доконаних другою жінкою короля Анрі, вона все називається Анною і ніколи – Агнесою».

Схиляюся до думки, що форма імені Агнеса прилипла до сеї королеви пізніше, значний час по її смерті. Останні документи, на яких стрічаємо ім’я матері Філіппа І, як ось грамота її другого мужа Рауля, видана в капітулі Пресвятої Діви в Ам’єні 1069 і грамота з року 1075, цитована вище, називають її Анною, а не Агнесою. Одинокий безсумнівно автентичний документ, який велів би вірити, що вона мала і се друге ім’я, – се підпис, покладений на дипломі Філіппа І, про який ми вже говорили, на дипломі, данім у Санліс в році 1060 для абатства Св. Діонісія у провінції Франс.

В сьому дипломі королева-мати називається Agna Regina, а її ім’я в другім відмінку – Signum Agne Regina. Коли б Agne значило Агнесу, другий відмінок був би, напевно, Agnetis. Далеко вірніше допустити, що Agna написана тут замість Анна і що тільки те останнє ім’я носила завсігди мати Філіппа І.

Другий документ, у якім знаходимо сю саму королеву, названу Агнесою, не опрокидає сього допущення. Сей документ не оригінал, а тільки диплом фундаційний св. Андріана в Бетісі, наданий 27 мая 1060 року і друкований в Руані 1614 р. ученим Люве в його «Histoire de Beauvais» (ст. 444). Відомо, як часто від початку XVII віку копіїсти псували тексти документів, і не було б зовсім дивно, коли б тут ім’я Agne помилкою покладено замість оригінального Agna.

Треба, зрештою, завважити, що мартирологи і автори житій святих святу Агнесу називають часто Агна або Анна. Князь Лобанов-Ростовський у своїй студії зазначив, що в грецьких мартирологіях нема імені Агнеси, і допустив можливість, що по смерті королеви або навіть ще по її уступленні з урядового становища легко зрозумілою грою слів заступлено ім’я Анни іменем Агнеси, може, навіть тому, що ім’я Анни уважалося занадто православним. Сей здогад мало правдоподібний, так само, як неправдоподібне й те, щоб королеву Анну вже від самого приїзду її до Франції називано з-латинська Агнесою. Здається, я доказав зовсім основно, шо князівна Анна, ставши жінкою Анрі І, не зміняла ані свого імені, ані свого віросповідання.

Маємо навіть підпис, по всякій правдоподібності – власноручний, королеви Анни на оригінальній грамоті, захованій в Національній бібліотеці, а власне на згаданій уже грамоті, наданій Філіппом І абатству Св. Кріспіна Великого в Суассоні. На тій грамоті королева не задоволилася звичаєм свого часу покласти знак хреста перед своїм підписом, виписаним рукою писаря. Навпаки, вона поклала своє ім’я і свій титул матірним язиком і слов’янськими буквами: Анна ръина, яке тут подаємо в факсимілі:

Нема що доказувати, що сей підпис справді власноручний, бо ніякий французький писар не вмів писати по-слов’янськи, а сам підпис настільки неграмотний, що свідчить найкраще про особу, мало привиклу до писання. В усякім разі, маємо тут один із найстарших зразків південноруського письма, більше-менше рівночасного високоартистичному і правильному письму Остромирового євангелія.

Примітки

Вперше надруковано у вид.: Граф де Ке де Сент-Емур. Анна Русинка, королева Франції і графиня Валуа / З французького переклав Іван Франко. – Львів: Накладом Українсько-руської видавничої спілки, 1909. – 31 с. – (Писання Івана Франка, II), (Літературно-наукова бібліотека, І серія, № 114).

Текст перекладу складається з восьми розділів (І – VIII), з них перший являє собою передмову І. Франка, в якій він цитує передмову де Ке де Сент-Емура. Власне, цей фрагмент з де Ке де Сент-Емура, оформлений як цитата, свідчить, що І. Франко додав свої міркування до розділу І.

Подається за першодруком.

Ке де Сент-Емур де (Caix de Saint-Aymour) Амадей (1843 – 1921) – французький історик, археолог, мовознавець, віконт. Здійснив археологічну подорож до Боснії і Герцеговини, на основі наукових матеріалів цієї експедиції опублікував дослідження «Les pays sudslaves de L’Austro-Hongrie» (1883). Автор праць: «La lanqua latine etudiee dans lunite indoeuropeenńe» (1867), «Les interets francais dans le soudan ethiopien» (1884), «La France en Ethiopie» (1886). У бібліотеці І. Франка під № 1523 (комп. 3) зберігається його монографія у польському перекладі «Kraje południowo-slowianskie austro-węgiersicie (Croacya, Slowonia, Bośnia, Hercogowina, Dalmacya)» (Warszawa, 1884. – 219 c).

Анна Ярославна (між 1024 і 1032 – не раніше 1075) – дочка Ярослава Мудрого, дружина французького короля Генріха І (роки правління: 1008 – 1060), мати короля Франції Філіппа І (роки правління: 1060 – 1108).

Авелан Федір Карлович (1839 – 1916) – російський військово-морський діяч, адмірал, генерал-ад’ютант. З 1896 р. начальник Головного морського штабу. З 1903 р. управляв Морським міністерством. Один із безпосередніх винуватців поразки російського флоту у російсько-японській війні 1904 – 1905 рр. У травні 1905 р. опинився у відставці.

Ярослав Мудрий (бл. 978 – 1054) – великий князь Київської Русі (з 1019 р.), син Володимира Святославича. Зміцнив міжнародні зв’язки завдяки укладанню шлюбів представників княжої династії з правителями європейських країн.

Генріх І (1008 – 1060) – король Франції (з 1031 р.) з династії Капетінгів. 4 серпня 1049 р. одружився з Анною Ярославною.

Князівна належала до грецького обряду… – Тут допущена неточність, на час прибуття Анни Ярославни до Франції ще не відбувся поділ церкви на католицьку і власне православну (він стався 1054 р.).

Лобанов-Ростовський Олександр Якович (1788 – 1866) – російський письменник, генерал-майор, князь (представник старовинного російського княжого роду, який походив від удільних князів Ростовських). Мешкаючи в Парижі упродовж тривалого часу, переклав російською мовою «Євангеліє від Матвія» та «Молитви при Божественній літургії» (1821). Видавець документів, що стосувалися постаті Марії Стюарт, збірника історичних документів та архівних матеріалів, які охоплювали французький період життя королеви Франції Анни Ярославни: Recueil de pieces historiques sur la reine Anne, ou Agnes, epouse de Henri I roi de France. Avec une notice et des remarques du Prince Alexandre Labanoff de Rostoff. – Paris, 1825.

Капетінги – династія французьких королів (987 – 1328). Засновник династії – Гуго Капет (987 – 996), звідси і походить назва династії. Генріх І був онуком Гуго Капета.

… із дочкою з Рюрикової крові… – Київські князі вели свій родовід від Рюрика, напівлегендарного князя варязького походження.

Мартен Бон-Луї-Анрі (1810 – 1893) – французький історик, письменник, член французької Академії наук, автор ряду історичних романів, присвячених часам Фронди, викладач Сорбонни, державний діяч, 1871 р. вибраний у члени Національних зборів Франції, член сенату з 1876 р., з 1883 р. почав видавати «Histoire de France par les principaux historiens».

Основна праця його життя – «Histoire de France» (хронологічно доведена до революції у Франції 1789 – 1794 рр.). Окремо видано його дослідження «Histoire de la Revolution francaise de 1789 ä 1799» (1882). За політичними поглядами був ревним республіканцем і навіть шовіністично налаштованим діячем. Але «Histoire de France» написана історично вірогідно. У його праці «Histoire de la ville de Soissons» (у співавторстві з Лакруа) безпосередньо досліджено французький період життя королеви Франції Анни Ярославни

Роберт II Благочестивий (971 – 1031) – король Франції, батько Генріха І, син французького короля Гуго Капета, по смерті якого 996 р. вступив на престол. Був одружений зі своєю двоюрідною сестрою Бертою, дочкою Конрада Миролюбного. Папа Григорій V проголосив цей шлюб недійсним і відлучив короля від церкви. Згодом Роберт II розлучився з Бертою і одружився на Констанції, дочці графа Тулузького.

Григорій V – папа Римський (996 – 999). Правнук Оттона Великого, перший німець на папському престолі, був вибраний під тиском Оттона III. Рішуче виступав проти могутніх сановників, які порушували церковні постанови.

Матильда (поч. XI ст. – 1044) – королева Франції, перша дружина короля Генріха І, дочка імператора Генріха II. Прославилася своєю доброчинністю, заснуванням численних монастирів.

Болеслав I Хоробрий (987 – 1025) – польський князь (992 – 1025) і король (1025). У 1018 р. підтримував Святополка Окаянного проти Ярослава Мудрого та здійснив похід на Київ. Повертаючись до Польщі, Болеслав І загарбав Червенські міста, які 1031 р. знову відвоював Ярослав Мудрий.

Володимир Великий (7 – 1015) – князь у Новгороді з 970 р., з 980 р. великий князь київський. Об’єднав князівства в одну централізовану державу. За правління Володимира в 988 – 990-х роках у Київській Русі було впроваджено християнство.

Інгігерда (Ірина; ? – 1051) – дочка короля Норвегії Олафа (Улоф Шетконунг), дружина Ярослава Мудрого (з 1019 р.), мати королеви Франції Анни Ярославни. Мала шістьох синів (Володимира, Всеволода, Святослава, Ізяслава, Ігоря та Вячеслава) і трьох дочок (Анну, Анастасію та Єлизавету).

Олаф (Olaf) – ім’я норвезького короля Трігвессона, нащадка норвезького короля (863 – 933) Гаральда (Harald) Гарфагра (Прекрасноволосого; ? – 936).

Марія (Добронега) – сестра Ярослава Мудрого, дружина польського короля Казимира І Відновителя (1034 – 1058) та королева Польщі. Сестра Казимира І Гертруда була дружиною сина Ярослана Мудрого Ізяслава (1024 – 1078), який по смерті батька став великим київським князем.

…старший оженився з дочкою Гарольда… – Йдеться про сина Ярослава Мудрого Володимира, який одружився з дочкою норвезького короля (у 1047 – 1066 рр.) Гаральда III (Наrold) Гардрааде (Суворого), котрий загинув у битві з англійським королем Гарольдом II (Harold) 1066 р., за три дні до висадки Вільгельма Завойовника в Англії.

Вільгельм Здобувець – Вільгельм І Завойовник (1027 – 1087), герцог Нормандії (з 1035 р.). У бою під Гастінгсом (1066) розбив армію англійського короля Гарольда II, якому судилося бути на престолі лише в цьому році, і став англійським королем.

… четвертий брат мав стати зятем Константина XII Мономаха, імператора Візантії. – Йдеться про сина Ярослава Мудрого і батька Володимира Мономаха, великого київського князя Всеволода Ярославича (1030 – 1093), який був одружений з дочкою візантійського імператора Константина IX (у тексті перекладу помилково – XII) Мономаха (? – 1055), котрий перебував на троні у 1042 – 1055 рр.

Першу жінку Всеволода Ярославича, матір Володимира Всеволодовича Мономаха, звали Марія; вірогідно, вона мала друге ім’я – Анастасія. Марія (? – 1067) була дочкою Константина IX Мономаха не від його законної на той час третьої жінки Зої (дочки візантійського імператора Константина VIII), а від фаворитки (згодом – його четвертої жінки) Склірини.

…старша вийшла за Гарольда… – Йдеться про дочку Ярослава Мудрого Єлизавету Ярославну (7 – 1076), жінку короля Норвегії Гаральда III Суворого. По загибелі Гаральда (під час походу на Англію) Єлизавета вийшла заміж (1067) за короля Данії Свена II Естрідсена, ставши його третьою дружиною. В ісландських сагах згадується Еллісів – Єлизавета Ярославна.

…молодша – за Андрія, короля угорського. – Йдеться про сестру Анни Анастасію-Агмунду, очевидно, найстаршу дочку Ярослава Мудрого, яка вийшла заміж за угорського короля Андрія (Ендре) І (бл. 1013 – 1060), що правив у 1046 – 1060 рр.

Адам Бременський (? – 1076) – саксонський історик, автор історії Гамбурзького єпископства, яка є одним із найдавніших джерел історії європейських народів.

Лев ІX – папа Римський (1049 – 1054), родич імператорів Конрада II і Генріха III, ревний прихильник клюнійської реформи. Прийняв призначення його Генріхом III папою тільки за умови підтвердження його призначення канонічними виборами і з’явився в Римі у вигляді босоногого пілігрима. Боровся проти симонії, а також законного і незаконного шлюбу духовних осіб. Наприкінці правління вступив у боротьбу з норманами, потрапив у полон і отримав свободу тільки після визнання за ними права на завойовані володіння.

В останніх роках життя вимагав від константинопольського патріарха Михайла Керуларія повного підпорядкування, а від візантійського імператора – допомоги у боротьбі проти норманів. Це все призвело до глибокого церковного поділу: 16 червня 1054 р. папські легати поклали на вівтар церкви Святої Софії буллу, де засудили всю східну церкву за єретицтво. У цьому документі проголошувалося скасування церковних відносин між Сходом і Заходом.

Керуларій Михайло – константинопольський патріарх (1043 – 1058). У 1040 р. був позбавлений майна імператором Михайлом IV за сміливий протест проти свавільних дій брата імператора. Ув’язнений у монастирі, став монахом. Деякі західні церковні історики визнають його винуватцем «остаточного поділу» східної і західної церкви.

У 1054 р. відбувся скликаний Михайлом Керуларієм церковний собор, на якому патріарх відмовився визнати прибулих до Константинополя легатів законними представниками Папи Римського. Закриваючи собор, він відправив послання іншим східним патріархам, де спростовував особливості римської церкви.

Микола II – папа Римський (1058 – 1061). Був єпископом у Флоренції. Увійшов на престол завдяки зусиллям Гільдебранда на противагу номінованому римською знаттю антипапі Бенедикту X, якого незабаром зумів скинути з престолу. З метою забезпечити незалежність папства провів новий закон про вибори Папи винятково римськими кардиналами. Намагався встановити позашлюбність духовенства.

Філіпп І (бл. 1052 – 1108) – син Анни Ярославни і Генріха І. Був визнаний королем Франції по смерті батька (1060). Його опікуном призначили Бодуена (Балдуїна) V, графа Фландрії. У 1094 р. розлучився з першою жінкою Бертою Голландською і одружився з Бертрадою де Монфор, графинею Анжуйською. При Філіппі І королівська влада утвердилася в Іль де Франсі, але це була радше справа рук його сина, майбутнього короля Людовіка VI.

Олександр II (Ансельмо ді Бададжіо з Мілана) – папа Римський (1061 – 1073). Перший папа, вибраний колегією кардиналів без втручання німецького імператора; мав суперника в особі рівночасно з ним вибраного в Базелі Генорія II (колишнього пармського єпископа Кадалоуса), покровителем якого був Генріх IV. Проте на скликаному 1062 р. архієпископом Анно із Кельна церковному зібранні вибори Генорія II було проголошено незаконними, і Александр II був одноголосно визнаний Папою. Під впливом кардинала Гільдебранда (пізніше він став Папою Григорієм VII) видавав постанови щодо інвеститури та позашлюбності.

Сюже (Suger) (1081 – 1151) – французький еклезіаст, державний діяч та один із найвизначніших тогочасних істориків. Автор численних панегіриків, зокрема присвячених королю Льву VI («Vita sudovici regis» та ін.).

Нестор (? – не раніше 1113) – давньоруський письменник і літописець. Автор і упорядник «Повісті временних літ», «Читання про життя і згублення…Бориса і Гліба» (80-ті роки XI ст.), твору «Житіє Феодосія, ігумена Печерського» (бл. 1091). Гробниця Нестора Літописця знаходиться в Києво-Печерській лаврі.

Андрій Франко

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 51, с. 629 – 650.