Уривки з Рігведи й Атгарваведи
Переклад Івана Франка
У 1910 р. І. Франко переклав з російської мови статтю Е. Єлачича «Крайня Північ – вітчина людськості» і опублікував її спершу в газеті «Діло» (1910, № 113 – 116, 119,120), відтак – окремою однойменною брошурою (Львів, накладом Універсальної бібліотеки, 1910, 48 с. // Універсальна бібліотека, 14). У четвертому розділі цієї праці цитовано поетичні уривки гімнів з давньоіндійських книг Рігведи й Атгарваведи. Задля кращого розуміння наводимо цей розділ із невеликими скороченнями, попереду вміщуємо розгорнену анотацію змісту статті Е. Єлачича та «Передмову» перекладача:]
«Оцю статтю подаю перекладом на нашу мову з російського журналу «Современный мир», що виходить у Петербурзі, з книжки за червень минулого року, ст. 71 – 89 наукового відділу. Подаю статтю д[октора] Єлачича з деякими скороченнями і поправками, які я вважав потрібними для читачів і які зовсім не нарушають авторського права д. Єлачича, що в оцій статті являється переважно референтом чужих думок, а не подає свойого власного досліду. Цитати з Рігведи я подав троха просторіші, як у російськім тексті, користуючися німецьким перекладом Грасмана.
Авторові російської статті, на мою думку, не досить ясно уявляється різниця між походженням одної раси індоєвропейців, для якої без сумніву треба принята один первісний пень, а походженням людського роду взагалі, яке правдоподібно мало багато пнів у різних частях земної кулі. Говорячи про найстарші раси та цивілізації, автор згадує єгиптян, але ігнорує вавилонців, яких культура сягає більше як 5000 літ перед Різдвом Христовим, і, без сумніву, мала вплив не тільки на початки єгипетської, але також персько-індійської культури. Все те, одначе, не уймає інформаційної вартості статті д. Єлачича, яку, думаю, і наша публіка прочитає радо.
Львів, дня 7 цвітня 1910. Д[окто]р Іван Франко»
«Де появилися і розвелися перші люди, в якім Географічнім районі лежала вітчина первісних людей…» Це питання, у дискусіях навколо якого «до останніх часів <…> брали участь головно зоологи, палеонтологи, геологи і антропологи, Е. Єлачич хоче підперти новітніми доказами, здобутими в царині лінгвістики й філології.
Традиційно колиску індоєвропейських народів учені шукали «десь на Півдні, потім, під впливом нових дослідів і назбираних фактів, її стали шукати в Персії, в степах Південної Росії, в Середній Європі, а нарешті в Північній Європі. Новітні досліди показують, що ся вітчина лежала ще далі на Північ.
Ще двадцять літ тому появилася інтересна книжка американського вченого Варрена під заголовком «The paradise found or the wadle of the human гасе in the Northpole» [«Знайдений рай, або колиска людської раси на північнім бігуні»], в якій автор на основі історичних та порівняльно-міфологічних пошукувань доходить до висновку, що у більшої часті народів індоєвропейської раси в переказах, обрядах та піснях заховалися спомини про переселення з Далекої Півночі і про життя предків десь далеко на Півночі. Та на особливу увагу заслуговує твір індійського вченого Тілака, що одержав європейську освіту, про північне походження людей на основі святих книг Веди, п. з. «The arctic home in the Vedas. – Poona and Bombay, 1903» [Арктична батьківщина у Ведах. – Пуна і Бомбей, 1903 (англ.). – Упоряд]
Святі книги старих індійців, Веди, давно вже звертали на себе увагу філологів. Веди – се величезна збірка гімнів, міфічних оповідань, релігійних обрядів, богослужебних формул і молитов. Вони розпадаються на чотири часті: Рігведа, Яджурведа, Самаведа і Атгарваведа. Ті чотири часті зовсім не однакової вартості і не одного віку. Найбільше значення, без сумніву, має найстарша з них – Рігведа, зложена з 10 книг, у яких міститься 1028 гімнів. Розуміється, гімни Рігведи також не всі зложені в один час, та проте дуже значна часть їх належить до глибокої старовини. Історично відомо, що ті гімни зразу переходили з уст до уст як народні пісні, особливо в родах жерців. Коли індійці з давнішого свойого житла, Пенджаба (долини п’яти рік, що впадають до ріки Інду), переселилися в долину Гангеса, ті гімни позаписувано в збірку Рігведу.
Се сталося, як догадуються, не пізніше, як 1000 літ до Христа. Але час постання гімнів Рігведи, а також пісень, оповідань і обрядів, поміщених у дальших частях Вед, далеко давніший. Учені, особливо європейські, догадувалися, що найстарші з тих гімнів зложилися більше-менше 2000 літ перед Христом; індійські джерела, розуміється, подають цифри літ без порівняння більші; вони залюбки оперують десятками і сотками тисяч літ; та з найновіших дослідів виходить, що ті гімни сягають справді далеко давнішої давнини, як усі інші відомі нам літературні пам’ятки людського роду, з виїмком, може, вавилонських.
Далі Є. Єлачич переказує Тілакові спостереження над темними місцями Вед, які доводять, що в «тих найдавніших пам’ятках людської історії можуть бути спомини про життя індоєвропейців у інших, далеко на північ висунених країнах». Одне з таких «темних місць» – культ богині Зорі. Про нього і йдеться у IV розділі статті.
«В числі гімнів Рігведи єсть 20, присвячених високошанованій богині Зорі, Про неї згадується також у дуже многих інших піснях, і то не тільки про одну богиню, але також у множнім числі про богині Зорі. Уже само існування культу богині Зорі являється трохи дивним для жильців непівнічних країв, де зоря має звичайно двояке значення: означає поперед усього планету Венеру, що періодично появляється або на сході коротко перед сходом сонця, або на заході перед заходом сонця. У індійців і інших старинних народів культ Венери стояв зовсім окремо від міфів та культів, зв’язаних із барвистою загравою, що являється перед сходом сонця, і у греків називалася Еос; пригадаю, що Гомер звичайно додає до неї прикметник рододактілос, рожевопальця.
Культ сеї богині у греків являється тільки в нащадковім стані; у індійців він далеко більше розвитий, а початку його треба шукати також у споминах арійських народів про побут їх предків у обсязі Північного полярного круга. Як відомо, одним із характерних признаків того круга є т. зв. північне світло, що освітлює довгі полярні ночі. Коли по довшій або коротшій полярній ночі, залежно від більшої або меншої близькості від бігуна, в північних краях починає на обрії показуватися північне світло, зоря, що віщує близький кінець ночі і настання довгого дня, то се явище жильці тих країв стрічають з особливою радістю і з особливими молитвами та обрядами.
В книзі «Айтарея Брагмана» (IV, 7) говориться, що перед т. зв. жертвуванням корів жрець повинен починаючи від першої появи зорі аж до сходу сонця прочитати 1000 віршів. Сей обряд сповняється й досі, причім один жрець з найбільшим поспіхом ледве здужає прочитати установлене число віршів. Але в Ведах знаходимо виразні свідоцтва про те, що сей час тривав колись далеко довше, і що, крім читання 1000 віршів, відбувалися ще різні відправи та жертви, читано інші вірші, а в однім місці сказано навіть, що читано всі гімни Рігведи.
Для їх прочитання треба кількох тижнів, і з сего видно, що обряд читання віршів від появи зорі до сходу сонця належить до іншої, довше тривкої зорі, як наша, яка не триває навіть повної години. Сей обряд установлено, очевидно, тоді, коли люди жили в краях, де між кінцем полярної ночі і початком полярного дня минали дні або тижні, осяяні полярною зорею. Що се власне так було, можна догадуватися також із ряду інших уступів Веди. Зовсім незрозумілими здавалися оці рядки третьої строфи гімну Рігведи (VIII, 76), що починається ось як:
Вже бог Савітар, тварі всій ласкавий,
Підняв для всіх людей те вічне світло;
Вже силою богів відкрилось око,
Що світ весь освіча, зоря порання.
Видні стежки вже, топтані богами,
Оздоблені добром, що в блуд не вводять;
Зі сходу світ зорі вже розгарає,
Що вийшла зі свойого домовища.
Було багато тих яснот досвітніх
Там на востоці, перед сходом сонця,
Відкіль прийшла ти, зіронько порання,
Мов до коханця, щоб з ним не розстаться.
Столовники богів, побожні, віщі,
Святії предки наші в давній час, –
Вони знайшли оте укрите світло,
Могутнім словом зродили зорю.
Або ті рядки про багато яснот досвітніх не мають ніякого значення, або ясно свідчать про те, що зоря перед сходом сонця над обрій тяглася кілька днів, а в такім разі слова віршів зовсім відповідають дійсності близь бігуна. <…>
Багато гімнів Рігведи присвячено боротьбі бога Індри за світло з богом тьми Врітрою і його демонами Дазасами. І завсігди, коли говориться про темноту, вона називається або «довгою тьмою», або «безконечною тьмою», що ні в якім разі не може бути тим самим, що наша, кільканадцять годин довга, ніч.
Ось деякі молитви із Рігведи (II, 27, 14):
Простіть, Адітєнки, Варуно, Мітро,
Що против вас коли ми прогрішили!
Введи нас, Індро, в твій спокій і ясність,
Щоб довга пітьма нас не обгорнула.
В іншім гімні (VII, 67, 2) говориться:
Горить огонь вже, що ми розпалили,
І видно вже краї самої пітьми;
На сході вже зоря палати стала,
Схопившись для окраси доні неба.
В Атгарваведі (XIX, 47) єсть подібна молитва, що добре малює пригноблений стан жильця полярного краю при наступленні довгої полярної ночі:
Все, що живе, шукає в ній спокою,
Та нам кінця її ніяк не видно.
О, дай нам, довга, довга темна ноче,
Кінець твій бачить, бачити кінець твій!
Всі ті слова про довгу темноту трудно зрозуміти інакше, як тільки так, що вони означають важку, довгу полярну ніч, яку прожити, певно, далеко тяжче, як прожити коротку ніч.
Один гімн Рігведи (X, 138, 3) прославляє побіду бога Індри, доконану в воздушнім просторі. Він побіджає злого бога Врітру і звільняє зорі та поневолені води, а потім виводить сонце на небо.
Опівдні сонце розпрягло свій віз,
Героя варварів знайшов бог Індра
І зруйнував ураз із Раджішваном
Твердині Піпру, духа-чародія.
На недоступну кріпость вдарив сміло,
Порозбивав безбожного комори,
Забрав з них скарби скриті, сонце й місяць,
А ворогів порозбивав громами.
Поражений незможною стрілою,
Поляг лукавий, хоч могучий Врітра.
Та боячися стріл, Зоря прекрасна,
Покинула свій віз і ну втікати.
Тут у першім рядку ясно говориться про поставлення сонця посеред неба. Коментатори надаремне силкувалися пояснити, що може значити опис такої невиданої появи. Бо ж навіть найбуйніша фантазія ледви чи може додуматися до зупинення сонця на небі. Даремно пробували пояснити се місце як опис затміння сонця. При затмінні сонце затемнюється, але хід його не зупиняється. Порівнювали сей вірш з біблійним оповіданням про те, як на просьбу Ісуса Навина сонце зупинилося на небі і стояло на місці доти, доки він не розбив своїх ворогів. Але в Ведах ніде не можна знайти такого, щоб боги і сонце міняли свою природу для догоди людям.
В іншім уступі Рігведи (VII, 87 5) сказано, що «бог Варуна гойдав на небі сонце так, як у колисці». Порівнюючи се місце з вищенаведеним віршем про зупинення сонця на небі, сама собою насувається думка, що треба тут відкинути всякі персоніфікації, символи і інші фантастичні елементи, а бачити досить докладний опис руху сонця в певну пору довгого полярного дня. Близько бігуна не тяжко бачити, як сонце, піднявшися на певну, невелику висоту понад обрієм, зупиняється, стоїть якийсь час на місці, а потім вертає назад. Се по нашому календарю буває дня 9 червня. Не тяжко спостерігати також колисання сонця, коли воно не ховається під обрієм, а тільки раз приближається до нього, а потім підіймається знов троха вгору.
Неважко супроти сего зрозуміти також інші подробиці вищенаведеного гімну. Зіставляючи їх з іншими уступами, бачимо, що згаданий тут хитрий демон Піпру – те ж саме, що Дазас, бог тьми. Він занапащує сонце і, живучи сам у сумрачній палаті тьми, держить там у неволі сонце й зорі. І ось бог Індра, він же й Арія (праотець арійського племені), перемагає його, руйнує його твердиню, увільняє сонце й зорі. Індра знайшов спосіб проти лихого Піпру, він зупинив сонце на небі, задержав його на однім місці, не даючи йому ховатися, т[о] зн[ачить] зробив довгий полярний день. Все те виясняється зовсім просто, коли брати ті описи не як алегорії та фантазії, а тільки як образове (в давніх часах люди не могли інакше говорити, як образами) представлення реальної дійсності».
Примітки
Пять віршових уривків із кн.: Єлачич Є. Крайня Північ – вітчина людськості. Вперше опубліковую у вид.: Діло. – 1910. – № 113. – 24(11).V. – С. 1-2; № 114 – 25(12).V. – С. 1-2; № 115. – 26(13).V. – С. 1-2; № 116. – 27(14).V. – С. 1-2; № 119. – 31(18).V. – С. 2 – 3; № 120. – l.VI(19.V). – С. 1-2, за підп.: Переклав І. Ф.
Цього ж 1910 р. переклад I. Франка з’явився окремим вид.: Єлачич Є. Крайня Північ – вітчина людськости / Пер. І. Франка. – Львів, 1910. – 48 с.
Подається за окремим виданням.
Адітєнки – йдеться про семеро або восьмеро синів богині Адіді (Адіти), які уособлювали відповідну кількість станів сонця в році.
Варуна – у санскритських священних книгах – один із небесних богів. У Ведах прославляється як перший бог, творець і хранитель світу, а також як праведний суддя, який карає гріхи і винагороджує чесноти. До нього звернені деякі з найкращих гімнів Рігведи.
Мітра – давньоіндійський бог сонця, чистоти й правди, верховний добрий бог, спаситель. У Ведах Мітра є постійним супутником Варуни. Обом божествам разом присвячено багато гімнів Ріґведи і не більше п’яти – Мітрі як окремому божеству.
…на просьбу Ісуса Навина сонце зупинилося на небі… – Йдеться про епізод із книги Ісуса Навина: «Тоді Ісус промовив до Господа, того власне дня, коли Господь віддав аморіїв на поталу синам Ізраїля, а сказав це перед Ізраїлем: Сонце, спинись над Пвеоном; ти, о місяцю, – в Аялон-долині». І зупинилося сонце, і став місяць, аж доки народ не помстивсь над ворогами» (Книга Ісуса Навина. Гл. 10. В. 12 – 15).
Ростислав Чопик
Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 52, с. 333 – 339.