Іван Наумович

Іван Франко

Певно, всі ви, панове громада, чули або читали вже про смерть Івана Наумовича, славного писателя руського, що був колись попом у Городку, потім у Перемишлянах, далі в Стрільчі коло Городенки, а нарешті в Скалаті, стратив сю парафію, перейшов на православіє і виїхав у Росію, де отсе недавно (17 серпня) й умер в містечку Новоросійську над Чорним морем. Многі з нас, що бували на зборах общества Качковського давнішими роками, певно, й бачили його особисто, многі чули про нього, коли він іще був послом до сойму, а відтак і до Відня, а вже певно мало є письменних селян і міщан, котрі би не читали його книжечок і газет, його «Науки і «Руської ради».

Мусить то признати небіжчикові і найбільший неприхильник, що заслуга його коло духового розбудження нашого народу є дуже велика. В часі, коли освічені русини сварилися з поляками за азбуку та календар, між собою – за дзвінки, бороди та обряд церковний, далі – за мову і правопис, Іван Наумович був одним із перших (попри небіжчику Трещаківськім), що хоч десь-колись обертався зі своїми писаннями просто до народу, до селян і міщан. В р. 1860 видав він маленьку книжечку п[ід] з[аголовком] «Ластівка для руських дітей», і від того часу все частіше появлялися його праці, призначені для простого народу.

Але властива широка і голосна його праця над просвітою руського народу почалася аж десь від 1870 року. Вже перед тим письменні русини розбилися були на дві партії: одні казали, що для нас нема рятунку, коли не опремося на своїм народі, не будемо дбати о те, щоби його піднести просвітити, зробити заможним і розумним. А щоби до сього дійти, треба нам подавати народові науку і просвіту в його мові, такій, якою він говорить щодень, якою зачали були ще перед 30 роками у нас писати Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький, Микола Устиянович, Рудольф Мох і ще кілька письменників. Ті русини, що так говорили, називалися народовцями; названо їх також українолюбцями за те, що вони вважали наш руський нарід у Галичині таким самісіньким, як і руський нарід в полудневій Росії, або Україні, і намагалися потрохи писати мовою, подібною до тої, якої вживали славні українські писателі Тарас Шевченко, Грицько Квітка, Марко Вовчок і др[угі].

Друга партія, котра себе називала старою або твердою, говорила, що й вона хоче підняти народ руський у Галичині, але думала се зробити іншими способами. До тієї партії належали переважно старші попи, виховані ще за часів панщини; вони привикли змаленьку дома говорити по-польськи, хлопа і його просту мову вважали чимось підлим, поганим, негідним уваги освіченого чоловіка. Вони хотіли його піднести так, щоби він убирався і жив по-панськи; встидно їм було признатися, що панською мовою вважають польську, і для того почали шукати якоїсь іншої, котра би була хоч і не направду панська, та бодай не проста, не подібна до тої, якою хлопи говорять. Писати тою хлопською мовою люди з старої партії вважали собі за встид, хоч самі, крім польської та німецької, звичайно тільки нею балакали. Вони почали видумувати собі різні викрутаси, що нібито тою простою мовою ніяк не можна переповісти всієї тої мудрості, яка була в їх головах, і для того треба конче добирати слів староцерковних, «із Писанія», домішувати до них ще московських та польських, і аж тоді вийде така мова, що вже, мовляв, не встид буде в губу взяти.

Наумович, уроджений ще 1826 року і вихований по-польськи при дворі графині Мірової, а далі в руській семінарії, котра тоді ще велася по-польськи, належав також до тої «старої», то значить попівсько-панської партії. І він уважав мову простого народу руського підлою, поганою, вбогою та неспосібною до вищого розвою, і коли писав дещо сею мовою, то тільки для того, що простий нарід, до котрого він обертався, не розумів инакше.

Пишучи для освічених людей у «Слові» або деинде, він уживав іншої, «твердої», а властиво недоладно помішаної мови, і навіть не раз остро нападав на тих, котрі говорили, що ми повинні все, і для простих, і для вчених, писати нашою простою, народною мовою. Правда, своєю твердою, книжною мовою Наумович говорити не вмів і, наприклад, у соймі говорив зовсім так, як посли селяни, а на своїм процесі говорив по-польськи, хоч у суді всі розуміли по-руськи.

Але вернімо ще раз до р. 1870. Пару літ перед тим народовці зав’язали у Львові товариство «Просвіту» і почали видавати книжечки для народу. Перші книжечки «Просвіти», що мали назву «Зоря, читаночка для селян і міщан» були впорядковані д. Омеляном Партицьким, дуже сподобалися простому народові по Галичині, так що їх швидко розкуплено до остатку. Книжечки ті сподобалися дуже і Наумовичеві і він заявив охоту писати для «Просвіти».

Але по якімось часі надумався і не захотів допомагати людям іншої партії своєю працею. Він почав видавати в Коломиї дві часописі для народу: «Руську раду», а потому «Науку». Були се перші справді народні часописі, і перший раз тут заговорив освічений русин до простого народу о справах політики, держави, церкви і науки. Тим-то й не диво, що люди наші з великим запалом кинулися до тих часописів. Правда, підбивали їх до сього попи; в дуже многих селах виписували «Науку» за церковні гроші. Але все-таки не можна заперечити, що дуже много селян і міщан наших тільки на «Руській раді» і «Науці» привчилися читати газети і чекати щомісяця чи що другого тижня на друковане слово з Коломиї або зі Львова.

Я сам був тоді ще учеником нижчої гімназії в Дрогобичі і пригадую собі ту радість, з якою ми, вбога та малосвідуща молодіж, вітали кожде нове коломийське видання і як ми гордилися таким писателем, як Наумович. Правда, швидко ми побачили значні хиби в його писанні і побачили, що гордитися ним перед світом нема рації, та все-таки ми, читаючи щоразу то нові його писання, мусили признати, що вони, при всіх своїх хибах, о котрих скажемо далі, писані були живо, з теплим чуттям і здоровим розумом. При тім же «Наука» була порядкована добре: ми знаходили там займаючі оповідання про повстання землі (геологію писав син Наумовича, доктор Микола Н[аумович], що тепер живе в Києві), другі цікавилися поясненнями Письма Святого, інші – сільським політиком Струком, а повісті Наумовича («Крислаті тополі», «Онуфрій Грушкевич»), а особливо його оповідання про свої молоді літа зацікавлювали всіх і декому навіть видавалися ділами дуже великої літературної вартості.

Наумович і його приятелі мали ще одно добре, чого не мали і не мають досі народовці: вони вміли використати хвилі розбудження народного, не боялися руху і гамору, вміли, як то кажуть, плисти за водою. Користаючи з розбуженого коломийськими часописами запалу серед народу, Наумович в р. 1874 скликав велике віче у Коломиї, де ухвалено заснувати нове просвітнє товариство і назвати його по ім’ю помершого в Кронштадті в Росії самбірського судовика – Обществом імени Михайла Качковського за те, що Качковський, умираючи, лишив кількадесят (зразу казали, що 120, потому зійшли на 80, а нарешті на 40) тисяч ринських на просвіту народу. Гроші ті по кількох роках прибрало до рук Общество, і для того могло видавити більше книжечок, ніж «Просвіта», котра стояла тільки власною силою. Як засновник Общества Наумович зразу працював пильно, писав книжечки, промовляв на зборах. Але звільна охолов якось; в товаристві вели перед ті люди, що сиділи в місті (зразу в Коломиї, а від 1876 у Львові), а Наумович любив тільки таку роботу, де він міг бути напереді.

Пословання в соймі і в Раді державній привчило Наумовича вважати себе батьком народу, якимось начальником і політичним чоловіком, хоч, правду кажучи, діяльність його в тих радах посольських не принесла для русинів майже ніякого пожитку, а дуже часто шкодила їм. Наумовича вибирали на посла, доки уряд хоч потрохи помагав русинам супроти польських панів. Коли ж обставини змінилися, і русинам треба було самим про себе дбати, то Наумович при виборах до сойму в 1879 році упав зо встидом, діставши зі свого повіту всього тільки один руський голос. Се переконало всіх русинів, що його популярність, хоч і заслужена, була все-таки більша від заслуги, була потрохи штучна і не основана на правдивій, щирій і свідомій любові народу. Се було доказом, що в дотеперішній діяльності його були якісь важні хиби, котрі їй шкодили. Я вже вперед натякав на ті хиби; в часі найживішої діяльності Наумовича в р. 1870 до 1876 вони виступали чимраз виразніше.

Хиби Наумовича випливали з двох джерел: з його особистої вдачі та виховання і з його попівського становища. Наумович, хоч замолоду пройшов досить тяжку школу життя (якийсь час був навіть робітником у млині і носив мішки до млинниці), все-таки був чоловік м’якого характеру. Безмірно вразливий, він раз у раз хитався в своїх постановах у різні боки, скакав з одної крайності в другу, був попросту невільником свого окруження: прочитає якусь книжку, послухає розмови якогось розумного або хоч би тільки енергічного чоловіка – ого, вже зараз переміняє свої думки, валить те, що вчора будував, а будує нове, щоби завтра під іншим враженням так само валити. Ні в якій речі на його погляди не можна було спуститись э статтях його, особливо в тих, що були друковані в «Слові», а також в його промовах соймових, загалом там, де він виступав більше щиро, цілою своєю особою, ви найдете дивну мішанину найрізніших, часто суперечних думок, нахапаних з різних боків і не переварених у власнім мізку.

От там-то й не диво, що думки у нього не в’язалися з ділами, що він говорив одно, а робив друге. І так він дуже часто говорив про згоду всіх русинів, а на ділі, де тільки міг, помагав ятрити одних проти других і перший у своїх писаннях поніс партійну суперечку освічених русинів і між простий народ, почав мужикам наговорювати всякі нісенітниці на народовців, лаючи та висміваючи їх не раз дуже негарно. Він говорив і писав о піднесення простого народу, а на ділі яко піп дер той нарід далеко гірше, ніж не один такий, що не видає себе за такого великого народолюбця. Оскільки я чував, ані в Стрільчі, ані в Скалаті руські парафіяни не любили Наумовича і не вірили йому; се бувало, мабуть, з кождим, хто ближче познайомився з сим чоловіком.

З вразливою, рухливою, а неглибокою вдачею Наумовича тісно в’язалася його спосібність швидко і гаряче перейматися всім, запалюватися до різних речей і розбуджувати запал у других. Він міг в одній хвилі говорити врочисто до зібраного народу, зараз потім жартувати і балакати про речі дрібні, а по хвилі знов вернути до врочистого тону. Коли хтось збере і видасть його листи, то з них можна буде бачити, як життя з його різними пригодами грало на тім чоловіці як не дуже чуткім інструменті: нині велика радість із-зі якоїсь дрібниці, завтра безмірний смуток із-за якоїсь також дрібної невдачі, раз недовірливість до найближчих людей, то знов прямо легкодушне полягання на слові першого-ліпшого малознайомого чоловіка; раз певність в себе і віра в свою силу, то знов легкодушна боязливість і пересадна, не раз аж смішна, тривога. Все те досить добре показалося під час його процесу у Львові. Коли до сього додамо незвичайний дар слова, не так в говоренні, як в писанні, а також поважну і навіть гарну з верхню поставу, то будемо мати нарис родимої вдачі Наумовича.

Що ж дала йому школа, що дало виховання? Наумович був сином небагатого народного вчителя; мати його була попадянка і вона, певно, виховала його в традиції давнього дійства і з тою надією, що він буде попом. Попівство наше від часу переходу Галичини під Австрію перейшло кілька ступенів розвою.

Австрія застала в Галичині попів диких і темних. Були се звичайно прості селяни, трохи заможніші і вчені остільки, що вміли трохи читати і писати (не раз і того не вміли); «коли маєш сто кіп, то будеш піп», – зложено про них приповідку. Їх було в краю дуже багато, не раз по три, по чотири в однім селі. Вони жили на своїх або на церковних грунтах і мали хіба остільки доброго, що не робили панщини, хоч їх синів пани не раз силувалися гнати на панщину. Зате доходи їх від парафіян були невеликі; уряд польський не давав їм нічогісінько, пани-поляки також рідко коли щедрилися для руського попа, і для того ті попи мусили весь вік робити на грунті, орати, сіяти, косити і молотити так само, як їх парафіяни, і загалом дуже мало чим різнилися від простих мужиків.

В р. 1680 львівський єпископ Шумлянський остро заборонював попам ходити до церкви в ходаках та простих «сермяжиськах та кучмиськах», а ще 1794 р. німецький урядник Краттер видів довкола Львова по селах руських попів, як з люлькою в зубах і з батогом в руках поганяли коней, везучи снопи з поля, а один піп, до котрого він зайшов у хату, кинувся навіть цілувати в ноги, а потому не мав чим утрактувати його, як тільки горівкою, що була в пляшці, затканій сіном. Певна річ, були й тоді межи руськими попами люди розумніші і більше вчені, але таких було мало.

Австрійський уряд узявся сьому зарадити, повстановлював школи, котрих не пройшовши, не можна було бути попом; запровадив семінарію для виховування руських попів, зразу в Відні, потім у Львові, запровадив навіть руське навчання у Львівськім університеті, і ось за яких 10 – 20 літ виховалося ціле покоління попів нової школи, котрих пізніше названо попами «старої школи».

Ті попи, з котрих декого ми ще затямили, були вже зовсім не ті люди. Уряд австрійський зменшив значно число попів, але тим, котрі лишилися, стало геть-геть простовільніше жити. Із забранних дібр монастирів і давніх фундацій церковних утворено «фонд релігійний», з котрого почали попам давати невеличку пенсію в додатку до їх доходів із господарства і від парафіян за треби. Попи не потребували вже самі робити в полі, помалу зрівнялися з дрібнішим панством, почали витворювати з себе верству, вищу від мужиків, не подібну до них і освітою, і способом життя, і одежею. Швидко вони почали відрізнюватися від мужицтва і мовою.

Руське навчання в вищих школах у Львові недовго тривало і не дуже було добре: спаношіле попівство і мовою почало липнути до того панства, яке бачило довкола себе, – спольщилося. Вже около 1820 року многі попи не тільки говорили дома зі своїми родинами по-польськи, але навіть казання в церквах говорили по-польськи; по містах і містечках се було заведено з давен-давна. Ся польщина в попівських домах руських у Галичині тяглася аж до часу конституції 1860 року, а декуди не перевелася ще й досі.

І не можна сказати, щоби ті попи були з душі поляками: противно, вони не раз навіть дуже гарячі руські патріоти, навіть щиро ненавидять поляків, а все-таки говорять дома і між собою по-польськи для того, що се по-панськи; говорити в родині по-руськи вони вважали би чимось незвичайним, так, як коли би їм хто казав замість реверенди з чорного, м’якого сукна надіти хлопську гуню або кожушину. От із такої-то спольщеної попівської сім’ї походила мати Наумовича і в такім панськім дусі виховувала своїх дітей.

Мавши 12 літ, Наумович дістався до Львова, у двір графині Мірової, гарячої польки і богомілки, прихильниці єзуїтів, котрих завше по кілька при ній крутилося. Кількалітній пробуток в тім великопанськім гнізді скріпив тільки панські уподобання і апетити Наумовича. Єзуїти привчили його того комедіянства, тої готовності при кождій нагоді напускати на себе якусь велич, якийсь вид пророка і вчителя, о котрий ми вже згадували. Сліди тої шляхетсько-єзуїтської школи лишилися у Наумовича до кінця життя.

Школи, в котрих учився Наумович, були німецькі. Вчили в них загалом добре, хоч застарілим способом та не допускаючи до них ніяких свіжіших думок, а особливо нічого, що нагадувало би рідну мову і рідну бувальщину. Правду кажучи, русини не дуже-то й хапалися згадувати то свою бувальщину, а згадували найбільше поляки про свою Польщу і свої повстання. Ще від 1831 року, а то й дальше, були серед польської молодіжі тайні товариства, в котрих молодіж познакомлювалася з польською бувальщиною, з польськими писателями, друкованими за границю і заказаними в Австрії, і з новими думками і про відбудовання Польщі через увільнення народу з панщини. Уряд остро переслідував ті товариства, молодих людей арештовано купами, а в р. 1841 аж 40 їх засуджено було на смерть, і тільки просьби цілого краю спонукали цісаря увільнити їх від кари. Та багато з тих людей гнили довгі роки в тяжких криміналах та в оковах у фестунках в Куфштайні та Шпільбергу, і тільки в р. 1848 за конституції їх випущено на волю.

Легко зрозуміти, що вийшло в такій школі з Наумовича. Його жива натура потягла його туди, де він бачив хоч живі думки, бо живого діла в тім часі не було ні для кого. Він зробився польським патріотом і, навіть вступивши до семінарії духовної, думав про Польщу, а коли в цвітні 1848 року польські арештанти вертали з в’язниць до Львова, Наумович разом з купою іншої молодіжі вийшов їм назустріч і належав до тих, хто в пориві радості випрягли коні з возів, що везли тих мучеників, і самі з парадою затягли їх до міста. Власті семінарські, котрі тоді настроєні були проти Польщі, покарали його за те і вигнали з семінарії.

В польській рогатій шапці пустився Наумович пішки додому; бачив на власні очі ту радість, яка огорнула наш нарід по знесенні панщини, чув на власні вуха, як неприхильно руський нарід говорив о поляках і польських змаганнях – будувати Польщу на руській землі. Се потрохи отямило Наумовича, а коли руський селянин на мості в Заліщиках зірвав з нього конфедератку і, кинувши її в Дністер, сказав: «От так піде й твоя Польща!» – то Наумович привстидався і постановив собі бути русином і працювати для піддвигнення руського народу. В слідуючім році його прийняли знов до семінарії, він скінчив її і висвятився на попа.

Тим часом конституцію скасували, і знов настали лихі часи, коли не можна було нічого політичного робити. Наумович зайнявся господарством, а особливо садівництвом та пчільництвом, і написав о тім дещо по-руськи і по-польськи. Аж від року 1860, коли у нас наново настала конституція, Наумович став більше знаний у нашім краї. Його вибрано на посла до сойму, пізніше з сойму вибрано його послом до Ради державної до Відня. Правда, як посол не зробив він собі великої слави, не вмів відчути широких політичних потреб народу ані боронити їх, а не раз виглядало так, що допоминався більше о запомоги і ласку для себе і для своїх дітей та свояків, ніж для народу.

Так само не можна назвати вдатними його повісток і віршів, виданих перед 1870 роком. В деяких ширив він попросту темноту і забобони, відрікався західної освіти і голосив, що для руського народу вся мудрість і освіта лежать не в машинах, а в книгах церковних. Не можна сказати, щоби й пізніше він значно перемінився; противно, маючи малу освіту, а живу вдачу, він хапався то за те, то за се, а звичайно за таке, що правдиво вчені люди відкидають набік. Широко розказував він у своїй «Науці», наприклад, про гомеопатію, т. є. лічення дрібненькими порошками, котрі властиво нікому ні в якій слабості не помагають. Пізніше вхопився так званого спіритизму і магнетизму, т. є викликування духів і лічення через дотик руки, і про все те розказував народові чудеса, на котрі освічений чоловік тільки плечима може здвигнути.

Та проте, значення «Руської ради» і «Науки» Наумовича було велике для того, що говорив він до народу живо, зрозуміло, переконуюче. З часом змінив він свої погляди на західні народи і кликав наших людей, щоб ішли за ними. Се сталося тоді, коли він проїздився трохи по чужих краях, побачив життя хлопів німецьких і інших і переконався, що на машинах чоловік все-таки багато більше навчиться, ніж на старих церковних книгах.

Але в тім самім часі він кликав освічених русинів у «Слові», щоби вертали назад до народу, то є щоби позбувалися всього того, що їм дала освіта і наука. Як бачите, не дуже ясно мусило бути в голові того просвітителя народу, коли він міг одним духом тягнути і взад, і вперед, до світла і до темноти. Тимчасом ім’я Наумовича стало голосне не тільки в Галичині, але й у Росії. Цікава річ: один з перших росіян, що звернув увага російської громади на Наумовича і його роботу і сказав про нього прихильне слово, був українець Михайло Драгоманов, той самий, проти котрого думок і особи пізніше Наумович і його друзі найзавзятіше вороговали.

Швидко звернули на Наумовича увагу й інші росіяни, високі царські урядники та пани, як княгиня Черкаська, котра своїм коштом умістила Наумовичевого сина Володка великопанськім пансіоні (бурсі) в Москві. Знайомість з такими людьми не вийшла на добро Наумовичеві; він почав і поглядами своїми хилитися ще більше на бік панства та російства, а то попросту почав і вислугуватися тим панам як міг. Не все з того часу нам відомо про його роботу і не все, що відомо, можна ще тепер розповідати. Досить, що, ставши раз на слизькій дорозі, Наумович покотився вниз, дійшов аж до немудрої комедії з православієм у Гниличках і до процесу кримінального, в котрім був засуджений на 6 місяців в’язниці, а крім того, стратив парафію у Скалаті.

Вийшовши з в’язниці, Наумович опинився як на леді. Не знав, що робити: чи лишатися в Галичині, чи перейти й самому на православіє і забиратися до Росії. Він зважився на се друге. Але в Росії не знайшов щастя, хоч в своїй «Науці» та інших газетах писав очевисту неправду про те, який то рай у Росії, яке там щастя для простого народу і як там йому самому добре. Люди, що бачили там його життя, оповідали зовсім не те, та й сам він у листах, що друкуються тепер в нашому часописі «Народ», писав до свого близького знайомого ще в 1888 році, що «положення його страшенне».

Оте положення й увігнало його перед часом до гробу. Була се велика сила, котра не вміла себе шанувати і для браку доброї науки та твердого характеру не могла розвинути широко крил. Наш руський нарід довго буде з подякою тямити його ім’я, але вже й нині час йому те знати, що в словах Наумовича побіч доброї пшениці є дуже а дуже багато полови, куколю і дурійки, і що так, як є, слова ті на хліб насущний для нашого народу тепер непридатні.

Примітки

Вперше надруковано в газ. Хлібороб, 1891 р., № 6-7, 1 жовтня, с. 33 – 36; № 8-10, 1 грудня, с. 44 – 45, за підп.: Іван Франко.

Подається за першодруком.

Трещаківський Лев (1810 – 1874) – український громадсько-політичний діяч, публіцист, прозаїк, активний учасник національного відродження у Галичині, греко-католицький священик.

Мох Рудольф Іванович (1816 – 1891) – український поет, драматург у Галичині. Автор збірки віршів «Мотиль» (Львів, 1841), примірник якої був у власній бібліотеці І. Франка.

Качковський Михайло Олексійович (1802 – 1872) – український громадський і культурний діяч, народовець-австрофіл, львівський суддя. Його коштом засновано газету «Слово» (1861). Увесь свій спадок (приблизно 6000 крб.) заповів на народні цілі. За ініціативою І. Наумовича на ці гроші було засновано москвофільське «Товариство імені Качковського» (1874), хоча москвофілом М. Качковський не був.

Шумлянський Йосиф (? – ?) – церковний діяч XVII ст., львівський православний єпископ. Дати його життя (1643 – 1708) відомі всім, окрім професійних коментаторів Івана Франка. Зазирнути до Вікіпедії їм, мабуть, релігія не дозволяє. М. Ж., 2 жовтня 2013 р

Наталія Тодчук

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 53, с. 258 – 268.