Микола Савич Тихонравов

Іван Франко

(до портрета)

В перших днях декабря латинського (27 ноября ст. ст.) умер в Москві учений, котрого ім’я за життя його звісне було не тільки кождому освіченому росіянинові, але і взагалі кождому, хто занімався історією слов’янських літератур, а котрому й ми, русини-українці, винні подяку і пошану, бо праці його не в однім погляді доторкаються й нашої літературної минувшини. Подаємо тут його некролог після «Русских ведомостей» (ч. 329).

Микола Савич Тихонравов був сином фельдшера (нижчий ступінь лікаря), котрий потім служив при окулістичнім шпиталі в Москві. М[икола] С[авич] родився 3 октября 1832 р. в Калузькій губернії, де тоді пробував його батько. Скінчивши середню школу в 3-ій московській гімназії, відзначений срібним медалем, він в р. 1849 записався яко студент Головного педагогічного інституту в Петербурзі, та пробув там тільки рік, а опісля перейшов до університету в Москві.

Позаяк в ту пору число студентів по університетах було ограничене тільки на невеличкий контингент, то Тихонравов міг дістатися до університету тільки через протекцію. Він удався до Погодіна. Той порадив йому написати яку-небудь статтю для його «Москвитянина», і Тихонравов таким робом написав свою першу статтю – якусь критику. Погодіну стаття дуже сподобалася, він напечатав її в «Москвитянині» і вжив усяких способів, щоби талановитого хлопця допущено до університету понад означене число.

В р. 1853 М[икола] С[авич] окінчив університет яко кандидат історико-філологічного факультету і вступив у службу вчителем гімназіальним у Москві. Вчив російської мови та літератури, а також історії. Крім обширного знання, у нього був також незвичайний педагогічний талант. Вплив його на учеників був дуже великий; він удержував з ними зносини і після того, як вони скінчили школу, так що довкола нього утворився тоді невеличкий кружок молодих людей, що живо занімалися не тільки наукою, але й суспільними питаннями.

Д[ня] 5 іюня 1857 Московський університет вибрав його на ад’юнкта для кафедри педагогії, а по році він почав викладати історію російської літератури, котру викладав до 9 окт[ября] 1889 р. В р. 1870 за свої многі і цінні праці він одержав титул доктора російської] літератури honoris causa. Д[ня] 19 марта 1890 Петербурзька Академія наук вибрала його своїм звичайним членом. В 1870-тих роках він був деканом історико-філологічного відділу при Московськім університеті, а 1877 – 1883 ректором того ж університету. Крім того, був він головою «Общества любителей российской словесности», а в остатнім часі також головою московського відділу театрально-літературного комітету.

Перші його праці з початку 1850-тих років, пише Пипін («История русской этнографии», т. II, 137 і д[алі]), – се були невеличкі розвідки з історії літератури XVIII і XIX в. в новім в Росії, так званім «бібліографічнім» напрямі. Напрям той безмірно розширив і поглибив досліди над літературою супротив давнішого її розуміння. Досліди поведено в різних напрямах: одні поглибляли етнографічне знання пошукуваннями в писаній старовині, другі – звертали увагу на побутову археологію, треті познайомлювались ближче зі здобутками і методами порівнюючої лінгвістики та міфології; в кінці народний руський зміст внесено в величезну цілість європейської і східної традиції, і тут виявились нові, вельми інтересні зв’язки міжнародного свояцтва і запозичування.

В кінці 1840-их років закінчилася критична діяльність Белінського, і з ним разом закінчився період критично-естетичного трактування літератури. Нові критики зачали обертати головну увагу на питання суспільні, зачали вважати літературу випливом громадського і духового життя мас народних, а затим і ключем до зрозуміння того життя. Ся зміна погляду повела за собою другі важні зміни.

Естетична критика зовсім ігнорувала стару літературу з часів перед Петром В[еликим], а й пізнішу літературу XVIII – XIX в. радше міряла естетичним ліктем, а не студіювала як документи для історії духового і суспільного розвою Росії.

Нова школа власне на сі історичні, суспільні студії поклала головну увагу. З того погляду показувалось не раз, що твори, котрі попередня школа відкидала, котрими погорджувала, набирали перворядного інтересу. Се бувало з творами нової, се було і з творами старої літератури. Щобільше, твори старої літератури, в котрій між інтелігенцією а масами народними не було ще такого глибокого розділу як тепер, набрали перворядної ваги. З далеко більшим правом, ніж твори нової літератури, можна було ті старі повісті, легенди, житія, літописи і т. і. вважати документами народної свідомості.

Історична школа вимагала також, щоб учений закинув усяку односторонність і тісноту; він не смів виносити одні твори а відкидати другі як непотрібне сміття, а мусив студіювати всю масу духової та літературної спадщини, щоб виробити собі вірне поняття о її складі і характері. Обік літератури писаної та друкованої яко друга, ще важніша галузь таких документів народної свідомості підійшла усна словесність народна; нові досліди, ведені на такій широкій основі, швидко відкрили незліченні нитки, що в’язали словесність усну з писаною, і се ще вбільшило інтерес до одної і до другої.

Тихонравов обік Пипіна був одним з перших, що розпочав у Росії вести працю історико-літературну в тім дусі. В кінці 1850-х років у нього назбиралось уже стільки товаришів і прихильників нової методи, що явилася можливість розпочати періодичне видання, посвячене свіжо розбудженим питанням. Під редакцією Тихонравова почали в р. 1859 виходити знамениті, досі ще не втратившії своєї ваги «Летописи русской литературы и древности». Вони виходили, впрочім, досить неправильно, до 1863 року (всього 5 томів).

У виданні Тихонравова приняли участь старші вчені, як Буслаєв, Афанасьев, Соловйов, Костомаров, Забелін, а обік них тут перший раз виступили й нові сили, як О. О. Котляревський, О. М. Веселовський і др. Сам Тихонравов помістив у своему виданні довгий ряд праць – переважно критичних видань текстів різнородних пам’ятників староруської (як північної, так і полудневої) літератури, часто з вельми цінними увагами і бібліографічними вказівками (вони перечислені всі у Пипіна, op. cit., 139 – 140).

Рівночасно з сим виданням М[икола] С[ави]ч випустив у світ друге, не менше важне – Памятники отреченной русской литературы. Приложение к сочинению «Отреченные книги древней России». 2 т. С[анк]т-Петерб[ург] и Москва, 1863. Хоча ж обіцяна в заголовку праця о тих книгах не вийшла, то все-таки збірку Тихонравова справедливо називає Пипін найбагатшою збіркою пам’ятників апокрифічної, забороненої літератури. Ся збірка, а також видана 1861 подібна збірка Пипіна перші обернули увагу російських учених на сей обширний відділ староруської літератури, котрої пам’ятники сягали іноді найдавніших часів слов’янського письменства, а інші, хоч звісні в новіших списках, належали до найпопулярніших творів старої літератури і полишили многі сліди в усній словесності і віруваннях народу.

Третє видання Тихонравова, особливо важне для історика южноруської літератури, се книга «Русские драматические произведения 1672 – 1725 годов» (2 т. С[анк]т-Петерб[ург], 1874). Книга ся мала те нещастя, що заким ще пішла в продаж, видавець її Кожанчиков збанкротував. Довгі літа книга Тихонравова лежала в схованці, а переднє слово до неї, що містило обширний і вельми цінний дослід про початкову історію руського (значить, головно южноруського) театру, так і не було надруковане. В кільканадцять літ опісля коректурними відбитками того переднього слова покористувався було д. Морозов, і то не назвавши джерела, з котрого брав свої відомості, се ви кликало голосний літературний скандал, і д. Морозов узнав конечним свою книгу основно переробити. Самі тексти драматичних творів, напечатані Тихонравовим, тільки опісля, без відома автора, пущені були в продаж.

З інших праць М[иколи] С[ави]ча назвемо ще прекрасний і обширний розбір «Истории русской литературы» Галахова, напечатаний в «Отчете о 19-м присуждении Уваровских наград» (1878). Сам Тихонравов називав сю працю своєю докторською дисертацією. В остатніх часах М[икола] С[ави]ч обернувся до студій над новішими писателями: Пушкіним і Гоголем, і тут також довершив вельми важного діла – першого критичного і вповні наукового видання творів Гоголя (досі вийшло 5 томів, а ще мають вийти 2).

Яко професор проявив М[икола] С[ави]ч великий вплив на науковий і літературний розвій многих і многих сот молодих людей. Всі його ученики і слухачі свідчать про його живе, гаряче відношення до викладаного предмета, про те сильне, свідоме зацікавлення ним, котре він завсігди вмів розбудити в аудиторії. Крім цінних і навчаючих лекцій, Тихонравов впливав на слухачів також в семінарії історико-літературній, котру провадив з великим талантом і де приучував молодих працьовників самостійно працювати. Ученики його почували до нього завсігди глибоку вдячність і пошану: її виразом було гарне критичне видання «Палеї», приготоване його учениками для вшанування 40-вої річниці його наукової діяльності.

Примітки

Вперше надруковано в журн. «Житє і слово», 1894, т. 1, кн. 1, с. 285 – 288, під рубрикою «Сучасні діячі слов’янської науки і літератури. II».

Подається за першодруком.

«Русские ведомости» – російська газета ліберально-буржуазного напряму, видавалась у Москві з 1863 до 1918 р. З 1870-х років стала однією з найвпливовіших російських газет. У 1880 – 90-х роках у ній друкувалися демократичні письменники.

«Москвитянин» – російський літературно-науковий журнал консервативного спрямування. Виходив у Москві у 1841 – 1856 рр.

«Общество любителей российской словесности» – літературно-наукове товариство при Московському університеті, засноване у 1811 р. Здійснило ряд капітальних видань, зокрема «Толковый словарь» В. Даля (1863 – 1866), «Песни, собранные П. В. Киреевским» (1860 – 1874).

Буслаєв Федір Іванович (1818 – 1897) – російський філолог та мистецтвознавець, академік Петербурзької Академії наук (з 1860 р.).

Афанасьев Олександр Миколайович (1826 – 1871) – російський історик та літературознавець.

Соловйов Сергій Михайлович (1820 – 1879) – російський буржуазний історик, автор багатотомної «Истории России с древнейших времен» (1871 – 1879).

Забелін Іван Єгорович (1820 – 1907) – російський історик і археолог.

Котляревський Олександр Олександрович (1837 – 1881) – український філолог-славіст і етнограф, автор праць «До питання про розробку слов’янської міфології» (1871), «Книга про старожитності й історії поморських слов’ян в XII ст.» (1874).

Морозов Петро Осипович (1854 – 1920) – історик російської літератури, театрознавець. І. Франко має на увазі його працю «Очерки из истории русской драмы XVII – XVIII столетий» (Спб., 1888). Згадана книга є в особистій бібліотеці І. Франка (№ 333).

Галахов Олександр Дмитрович (1807 – 1892) – історик російської літератури, автор «Истории русской словесности, давней и новой» (т. 1 – 2, 1863 – 1875).

…наукового видання творів Гоголя… – Йдеться про видання: Сочинения Н. В. Гоголя. Редакция Н. С. Тихонравова, тт. 1 – 7. М., 1889 – 1896 (два останні томи вийшли після смерті М. С. Тихонравова під редакцією В. І. Шенрока). Це видання творів Гоголя зберігається в особистій бібліотеці І. Франка (№№ 982 – 986).

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 29, с. 179 – 183.