1. Історія дослідження

Іван Франко

Народні пісні протягом віків проходили ті самі шляхи розвитку, що й багато інших явищ сучасної науки. Віками не звертали на них жодної уваги, вчені ставилися до них із погордою, як і взагалі до мови простого народу, до його життя, звичаїв і звичок, як ставились із погордою і до самого народу. Лише під кінець минулого [18] століття під впливом сентименталізму, що розвивався в літературі, і звернення до природи, а також під впливом нових напрямів у суспільних, історичних та філологічних науках у різних країнах почалося їхнє активне збирання.

Само собою зрозуміло, що перші збирачі народних пісень передусім звертали увагу на такі пісні, які найбільше відповідали їхнім науковим або політичним інтересам, чи, зрештою, пануючим у літературі смакам. Швед Макферсон видає поеми і пісні Оссіана, той знаменитий фальсифікат, який, незважаючи на це, був прабатьком романтичної школи і залишив свій слід на літературному колориті цілої епохи.

Майже одночасно видає Персі незрівнянно цінніший, одначе далеко менше впливовий збірник шведських балад, і ми знову бачимо, як найвідоміші поети того часу один поперед одним пишуть балади, комбінуючи в них сучасні їм суспільні, політичні і літературні погляди з формою народної шведської балади та з колоритом Оссіана (дивись особливо Бюргера – «Дикий мисливець», «Ленора», «Граф-розбійник»; Гете – «Лісовий цар», «Учень чародія» і «Наречена з Корінфа»).

Під сильним впливом цих творів аматори народної старовини починають розбігатися по всіх закутках свого краю з метою збирання подібних зразків, знаходять багато справжніх скарбів народної поезії, а де не було в наявності того скарбу, там допомагають справі «побожним підступом» – фальшуванням і підробкою. З’являються цінні збірки сербських народних пісень (першим почав їх збирати чужоземець абат Фортіс, поки на їхній власній батьківщині виріс головний збирач Вук Стефанович Караджич), але одночасно з’являється також відомий Краледворський рукопис, про який ми досі не знаємо, чи він автентичний, чи фальсифікат, постають нарешті і на Україні збірки давніх козацьких дум Цертелєва і Лукашевича, також наполовину фальшовані.

Таким чином, це доба аматорства і еклектизму: збирачі шукають у народній пісні лише форму, яка б обновила застарілі і закостенілі в псевдокласицизмі форми сучасної їм літератури, шукають безпосередній вираз натури, виклад простих, але сильних почуттів. Найкращим виявом цього еклектичного аматорства була славнозвісна книжка Гердера «Голоси народів у піснях»; це справжній кабінет раритетів, відкопаних у найрізноманітніших закутках світу: поряд із шведськими баладами – литовські та перуанські пісеньки, поряд із дорогоцінностями справжньої народної музи – зовсім незрозумілі уривки з Оссіана і на народний лад складені пісні та балади Гете.

Незважаючи на це, книжка мала величезний вплив: рівноправність, з якою в ній були розглянуті пісні найрізноманітніших народів, будила і зміцнювала зростаючу думку про рівноправність і самих народностей. Історичні та філологічні дослідження, що розвивалися, штовхнули багатьох учених до відшукування в тих народних піснях нових матеріалів для своїх досліджень, а скоріше для підтвердження раз прийнятих наукових теорій. Особливо сильно виявився той рух серед покривджених історією народностей, серед народностей слов’янських.

Сербські пісні, так звані юнацькі, що оспівують боротьбу за народну незалежність, битву на Косовому полі, дії Марка-кралевича тощо, набирають європейського розголосу, стають матеріалом, на основі якого Енгель майже дослівно оповідає Європі історію падіння сербської самостійності. Не меншу популярність здобувають і чеські пісні з Краледворського рукопису, перекладані і високо оцінені Гете. Зоріан Доленга-Ходаковський (Адам Чарноцький) пішки проходить усю територію давньої Польщі, а пізніше й Росії, збираючи народні пісні, скоріше з інтересу археологічно-міфологічно-історичного, ніж етнографічного.

Вацлав Залеський видає свою збірку польських та українських пісень так само еклектично, як Гердер, змішуючи – але вже не без політичних намірів – пісні одного народу з піснями другого, а значною мірою через ненауковий погляд на природу народної пісні, змішуючи (так як і Гердер) твори народної музи з творами свідомих митців, з піснями Карпінського, Залеського і т. д., чи то складеними пісенним стилем, чи то дійсно співаними по шляхетських дворах. Очевидно, що і українські вірші подібного роду (школи Падури) повинні були увійти в ту збірку.

Та чим сильніший вплив зробила народна пісня на пробудження і відродження народності, тим коротшим повинне було бути панування цього еклектизму. Романтична школа в Польщі проголошує вустами Міцкевича народну пісню святою скрижаллю, в якій народ зберігає свою звитяжну зброю, пряжу своїх дум і квіти своїх почуттів; річ очевидна, що кожна національна група, в якої пробуджується свідомість, прагне не лише мати таку скрижаль, але прагне мати її в цілковитій чистоті й недоторканності. Мало того, кожна група звертається до своєї скрижалі, щоб у ній відшукати саме те, чого вона потребує, відшукати зброю, здатну відстояти межі народної самостійності. Народна пісня з святої скрижалі сама стає зброєю, якою орудують pro i contra.

Міфологи, філологи, історики і політики беруть її in crudo, як доказ для своїх тверджень і теорій: що не підходить до тих тверджень і теорій, те або відкидається як не варте уваги, або його намагаються підмалювати чи витлумачити по-своєму. А коли нарешті демократичний та революційний рух нашого [19] століття змусив звернути увагу мислячих людей на народ, на необхідність його пізнання й вивчення, коли з розпливчатих старих доктрин – старовинності, міфології, лінгвістики і т. д. – почала відокремлюватись нова потужна наука етнографія, то й сюди спочатку втручався хто хотів зі своїми упередженими поглядами і намагався під виглядом пізнання поглядів народу на підставі його власних пісень втлумачити народу ті думки, які сам поділяв.

Так, в українській літературі ми бачили теологів, які на підставі народних пісень і прислів’їв приписували народові повне і детальне знання християнської догматики, але бачили також і соціалістів, які на тій самій підставі проголошували, що погляди українського народу в суспільних справах хоч не ясно, проте близько підходять до ідеалів соціалізму.

Тільки в останній час дедалі ширше починає прокладати собі шлях справді наукове розуміння і пояснення пісень та інших усних народних творів як матеріалу до історії народної культури, а отже, як матеріалу історичного, як документа. І як у сучасній історичній науці апріорне трактування предмета, тобто підтягування чи навіть підфарбовування історичних документів під певні наперед взяті схеми та концепції, зникло або поступово зникає і поступається місцем індуктивній реконструкції минулого за допомогою якнайдокладнішого критичного розгляду і дослідження кожної цеглини, кожного документа і кожної вміщеної в ньому деталі, так і в етнографічній науці, яка під впливом вищезазначеного методу стає в силу необхідності частиною історії культури, замість давнішого некритичного користування сирим матеріалом усної народної літератури поволі з’являється критичне опрацювання цього матеріалу для наукових цілей. І як при критиці історичних документів першим і найважливішим питанням є питання автентичності, а отже, генезису, походження даного документа, так і тут поставлено тепер на першому плані питання: як виникають і звідки походять народні пісні?

Без ясної і рішучої відповіді на це питання неможливе наукове використання нагромаджених за сто років етнографічних матеріалів, бо ці матеріали, взяті разом, становлять таку масу суперечностей і подібностей, оригінальних рис і зворотів чи мотивів, спільних різним, далеко один від одного розселеним народам, що сама постановка в такий спосіб питання відкрила перед дослідниками цілий світ таємних духовних зв’язків, віковічних течій, впливів і взаємних стосунків до цього часу мало досліджених чи навіть не передбачуваних.

Відразу з’ясувалося, що у цій святій скрижалі не якийсь окремий народ, а цілі століття найрізноманітніших впливів і зв’язків залишили свої відбитки і що це є скоріше великий геологічний шар, де упереміш знаходяться чи то збережені в цілості, чи то до невпізнання зруйновані і твори місцевого життя, і тисячі мандруючих пам’яток, занесених морем, і сушею, вітрами, і хвилями, і льодовиками, більше чи менше асимільованих, так що повністю розмотати цей заплутаний клубок у межах одного краю і народу абсолютно неможливо без одночасного проведення такої роботи у всіх майже народів нашої раси і навіть інших рас, з якими історія приводила нас у контакти. До здійснення такої величезної праці ще дуже далеко, перед нами ледве окреслюються її контури, хоч великий загін дослідників невтомно працює над нею; і якщо далі я хотів би подати читачам кілька нарисів з цієї нової науки, то роблю це більше з тим наміром, щоб звернути увагу на цей дуже цікавий і до цього часу мало відомий у нас предмет, ніж з претензією подати тут щось не стільки нове, а хоча б уже утверджене і загальноприйняте в науці.

Примітки

Макферсон Джеймс (1736 – 1796) – англійський письменник, автор циклу поем Твори Оссіана (два томи, 1765), які він видав за твори стародавнього кельтського співця Оссіана.

Оссіан – легендарний воїн і бард кельтів, який, за легендою, жив у III ст. н. е. в Ірландії й оспівав подвиги свого батька Фінна (Фінгала) Мак-Кумхайла і його дружинників-феніїв (фіанів).

Персі Томас (1729 – 1811) – англійський фольклорист, який на основі знайденого ним давнього рукопису XVII ст., названого згодом «Рукопис Персі», склав і видав 1765 р. «Пам’ятки давньої англійської поезії», куди увійшли кращі зразки англійської народної поезії, а також поширені на той час літературні наслідування та фольклорні підробки.

Бюргер Готфрід Август (1747 – 1794) – німецький поет, один із виразників ідей літературного руху «Бурі і натиску», вважав народну поезію джерелом оновлення й демократизації німецького мистецтва.

Фортіс Джованні-Баттіста (1741 – 1803) – італійський фольклорист і письменник.

Караджич Вук Стефанович (1787 – 1864) – сербський письменник, філолог, етнограф, основоположник сербської літературної мови, уклав збірник сербських народних пісень, який вийшов 1815 р. у Відні під назвою «Народна србска песнарица».

…чи він автентичний, чи фальсифікат… – Автентичність Краледвірського та Зеленогірського рукописів, начебто знайдених у 1817 – 1818 рр., а насправді написаних чеськими філологами і літераторами Вацлавом Ганкою (1796 – 1866) та Йосифом Ліндою (1793 – 1834) у 1819 – 1820 рр., як літературних пам’яток чеської старовини VIII – IX ст. була піддана сумніву ще 1850 р.

Цертелєв (Церетелі) Микола Андрійович (1790 – 1869) – український і російський фольклорист. Один із перших дослідників і видавців української народної поезії. Автор праць «Опыт собрания старинных малороссийских песней» (1819), «О народных стихотворениях» (1827), які сприяли становленню вітчизняної фольклористики як науки.

Лукашевич Платон Якимович (близько 1806 – 1887) – український фольклорист і етнограф, видавець українських народних пісень. Видав збірку «Малороссийские та червонорусские народные думы и песни» (1836).

Гердер Йоганн Готфрід (1744 – 1803) – німецький філософ, письменник і фольклорист, представник просвітництва, укладач антології фольклору «Stimmen der Völkner in Liedern» (Голоси народів у піснях).

Косове поле – місцевість у Югославії, де 15 червня 1389 р. відбулася битва між об’єднаними силами сербів і босняків та турецькою армією. Поразка, якої зазнали серби і босняки, поклала початок понад 400-річному гнобленню турками балканських слов’ян.

Енгель Йоганн-Хрістіан (1770 – 1814) – австрійський історик. Автор «Історії Галича і Володимира» (1792), «Історії України і українських козаків» (1796).

Зоріан Доленга-Ходаковський (псевдонім Адама Чарноцького; 1784 – 1825) – польський фольклорист, етнограф і археолог. Записав понад 2000 українських народних пісень.

Залеський Вацлав Міхал (літературний псевдонім – Вацлав із Олеська; 1799 – 1849) – польський фольклорист і етнограф. Видав двотомну збірку «Pieśni polskie i ruskie ludu galicijskiego» (1833).

Карпінський Францішек (1741 – 1825) – польський поет-сентименталіст, стилізував свої вірші під народні пісні.

Падура Тимко (1801 – 1871) – український і польський поет, представник української школи в польській літературі, який стилізував свої вірші під народні пісні.

…святою скрижаллю, в якій народ зберігає свою звитяжну зброю… – підрядковий переклад уривка з поеми А. Міцкевича (1799 – 1855) «Конрад Валленрод»:

О wieści gminna! Ту arco przymierza

Między dawnymi i młodszymi laty:

W tobie lud składa broń swego rycerza

Swych myśli przędzę i swych uczuć kwiaty.

Mickiewicz A. Konrad Wallenrod. Piesń wajdeloty. – Dzjeła. Tom 2, Powieści poetyckie. S. W. Warszawa, 1955, s. 101.

Народне слово! Ти завіт священний

Для покоління давнього й нового,

В тобі й народу меч благословенний,

І пряжа дум, і цвіт чуття живого.

Міцкевич А. Конрад Валленрод. Пісня вайделота. (Переклад М. Рильського). – У кн.: Вибрані твори. Т. 1. К., Держлітвидав України, 1955, с 319.