2. Колективна творчість
Іван Франко
Не так давно у звітах історико-літературної комісії краківської Академії наук ми читали розвідку доцента Львівського університету доктора Кавчинського, в якій цей учений муж серйозно твердить, що саме поняття народної пісні, тобто колективної творчості, є абсурдом і що пісні, які сьогодні живуть в устах народу або записані з його вуст, є витвором моральних та інтелектуальних вождів народу, тобто напевно тієї самої суспільної ієрархії, якій ми завдячуємо в Галичині так багато різноманітних благ. Подібне твердження не тільки не заслуговує на заперечення, але само по собі є найкрасномовнішим свідоцтвом того, що автор його не має жодної уяви про суть та історію поезії і що в цьому предметі він перебуває на стадії того, що німці називають «der Köhlerglaube».
Український народ пояснює походження народних пісень міфологічно. Авторами народних пісень є морські люди, що співають їх, плаваючи по хвилях. Чумаки, що працюють біля моря, добуваючи сіль, підслуховують ці пісні і приносять їх на Україну. А народна пісня говорить:
Співаночки мої любі, де я вас подію?
Збирав я вас в лісах, борах, по полю посію.
Легко зрозуміти, що оповідання й пісня вказують тут на одне з джерел поетичної творчості взагалі, на запас вражень, які знаходить людина в природі (над морем, в горах, лісах і т.д.). Лише питання про виникнення народних пісень і про те, що, власне, робить їх народними, залишається нерозв’язаним.
Для вияснення цього питання нам треба передусім уявити поетичну творчість сучасних нам поетів-митців. Митець, який свідомо створює поетичний твір, передусім відбирає предмет, найбільше відповідний його індивідуальній вдачі і характерові його таланту, він намагається вивчити, опанувати той предмет, вдуматися і вслухатися в нього і потім заповнити його рамки, так би мовити, викристалізуваним змістом свого власного я. Звідси виходить, що чим досконалішим і глибшим є твір художньої поезії, тим у більшій мірі він несе в собі риси доби і обставин, серед яких виник, риси поглядів, прагнень, ідей, одним словом, індивідуальності самого поета. Це найвиразніше підтверджує визнання великого німецького майстра Гете, котрий усі свої поетичні твори назвав (і цілком слушно) Gelegenheitsgedichte.
Зовсім інакше стоїть справа з народними піснями. Що вражає нас в них у першу чергу – це відсутність індивідуальності. Нам не спадає навіть на думку дошукуватись автора кожної поодинокої пісні, а щодо їхньої хронології, то тільки великі історичні періоди залишають на них свої специфічні риси, які і так дедалі більше затираються пізнішими періодами.
Чим же це пояснити? Здається, що найпростішим і найдоречнішим буде пояснення, коли ми звернемо увагу на середовище, в якому виникає народна пісня. Народ, що створює пісні, є народом неосвіченим, він не читає газет, живе патріархальним або військовим життям. Всі члени його стоять на однаковому ступені розумового розвитку, інтереси, прагнення і заняття їх є більш-менш ті самі. Отже, народний поет творить свою пісню з того емоційного та ідейного матеріалу, яким живе вся маса його земляків. Творячи її, він не стає і не може стати вище від інших; із скарбів своєї індивідуальної душі він у основних контурах не може зачерпнути ані іншого змісту, ані інших форм, крім тих, що становлять щоденне життя цілої маси. Його пісня є, отже, певним виразом думки, вражень та прагнень цілої маси, і тільки таким чином вона стає здатною до сприйняття і засвоєння її масою.
Ми сказали вище, що народний поет, творячи якусь нову пісню, користується змістом та формою тих, які він уже застав. Що ж то за зміст і форма? Докладно сформульоване, це питання приводить нас до самих початків усякої поезії, до тієї праісторії поетичного і взагалі мистецького розвитку, в якій з одного джерела випливали і первісні релігії, і обряди, і пісні. Джерелом їх не є, як це ще недавно твердилося, багатство фантазії первісної людини, що живе в безпосередньому зв’язку з природою: первісна людина нічого майже не творить з фантазії і не може творити, бо ця фантазія у неї надзвичайно убога через малу кількість і малу різнорідність сприйнятих вражень.
Джерелом первісних епічних мотивів є, скоріше, та відсутність межі між почуттям і дією, та надзвичайна жвавість і бурхливість у виявах почуття, яка і тепер ще вражає кожного європейця в дикунах. Всякий незвичайний факт, незвичайне явище збуджує розум до найвищого ступеня, виявляється в криках, рухах, стрибках, жестах і звертаннях, які, посилюючись завдяки своїй масовості, переходять у пісню. Кожне нове повторення подібного факту або явища викликає новий вибух спільного почуття, нову імпровізацію на давній мотив і одночасно нове збагачення, розвиток її тексту, підпорядкування його певному ритмові під такт спільного танцю і під акомпанемент спільних мімічних рухів.
Отже, первісна поезія була, по суті, колективним вибухом почуттів, збірною імпровізацією, яка одночасно була співом, танцем і пантомімою. Рештки цієї первісної поезії ще збереглися досі в деяких обрядових піснях, які виконуються в такт танцю, в супроводі характерних рухів. У цій поезії ще все перемішане: оповідання, і лірика, і драма. Її основа захоплює цілий колектив, збуджує його емоційний настрій і тому відтворює завжди всі ті вияви святого шалу, що був джерелом першого вибуху.
З часом, проте, почуття охолоджується, залишається тільки інтерес до самого змісту, до самого факту, який дав привід до утворення пісні; з лірично-епічно-драматичної імпровізації вона стає піснею, а пізніше епічною повістю, співаною або декламованою спокійним тоном, її охоче слухають, проте вона вже не збуджує в масах ні вибухів гніву, ні сліз, ні шаленої радості.
Таких пісенних мотивів з часом у кожного народу повинно назбиратися більш або менш значний запас. Вони є основою, з якої розвинулась не тільки наступна народна поезія, але й поезія художня: епопея, лірика і драма, а також міфологія. Отож епіка переважно йде слідами реальних фактів. Бачити в давніх епічних піснях міфи, в давніх богатирях богів, одягнених у людські постаті, або персоніфіковані явища природи, як це ще недавно робила ціла школа вчених етнографів (Мангардт і т. д.), – це значить іти проти течії. Антропоморфічні міфи складаються саме на зразок епопеї, а не навпаки: Гомер, а скоріше ті епічні пісні, які він використовував, були власне джерелом грецької міфології [Див.: А. Н. Веселовский, Из истории романа и повести. Материалы и исследования, вып. 1-й. Спб., 1886 (вступ)].
Як спомини дитинства і молодості у кожної особи, так і первісні епічні мотиви у кожного племені зберігалися в пам’яті багатьох поколінь, перетворюючись і комбінуючись під впливом нових шляхів розвитку або під впливом мотивів, запозичених збоку. Часто бувало так, що чужі мотиви перемагали власні, затирали їхні характерні риси, залишаючи з них лише крихти, які входили до складу нових творів, або ж чужі мотиви вливалися в оригінальні форми і навпаки. Таким чином протягом сторіч виробилася та скарбниця понять, уявлень і форм, значною мірою спільна для всіх народів нашої раси, в сфері якої обертається кожний народний поет і з якої найбільші поети-художники всіх часів і народів видобували метал, що, перетоплений в їхніх геніальних умах, робився шедевром людського духу, – так, назвем тут лише твори грецьких трагіків, багато драм Шекспіра («Король Лір», «Макбет», «Буря» і т. д.), «Фауста» Гете, «Балладину» Словацького тощо.
Однак, це ще не все, коли народний поет черпає з цієї одвічної скарбниці зміст і форму своєї пісні, коли складає її з готових почасти матеріалів на готовій канві. Вже складена, ця пісня переходить в уста народу, який завершує у ній те, що в художній поезії називається шліфуванням. У кожній місцевості відповідно до діалекту, клімату, території і звичаїв нова пісня потроху змінюється: незвичні або надто індивідуальні її риси затираються, діалектні форми однієї місцевості поступаються місцем іншим; відповідно до кращої чи гіршої пам’яті співака одні строфи випадають, з’являються інші, вирвані з якоїсь іншої пісні, ці знову підлягають поступовій зміні, і в такий спосіб пісня повільно розщеплюється на велику кількість варіантів, в яких первісний мотив з часом підлягає видозміні, затемненню або розвитку то в один, то в другий бік і з яких потім за відповідних умов можуть постати окремі пісні з близькими, але мало між собою схожими мотивами. Отже, ми маємо тут у сфері колективної творчості те саме явище, яке представляє нам біологія, пояснюючи механічним способом виникнення та розвиток видів тварин і рослин. Ясна річ таке зближення є тільки аналогією і нічим більше; мотиви змін в одному і другому випадку зовсім відмінні.
Примітки
Кавчинський Максиміліан (1842 – ?) – польський філолог, доктор філософії автор праць з історії польської, французької та античної літератур, прибічник аристократичної школи у фольклористиці.
Словацький Юліуш (1809 – 1849) – польський поет, один з найвидатніших представників польського революційного романтизму.