Болгарські праці М. Драгоманова

Іван Франко

«Ne frustra panem bulgaricum comedam», – сказав собі, мабуть, д. Драгоманов, коли уряд болгарський з далекої Женеви завізвав його до Софії, щоби там помагав організувати перший болгарський університет. І справді, знаючи незламну енергію і невтомиму трудолюбність нашого вченого і публіциста, можна було згори доміркуватися, що даром хліба болгарського він їсти не буде, що які б там не були його матеріальні обставини, який би там не був плохий стан його здоров’я, він певно не пожаліє себе, а зробить далеко більше.

І справді, помагаючи братам-болгарам зорганізувати перший болгарський університет, д. Драгоманов поміг їм рівночасно поставити на ноги поважне наукове видавництво, «Сборник за народни умотворения, наука и книжнина, издава министерството на народното просвещение». «Сборника» сього вийшли досі три чи чотири спорі томи (велика 8-ка, кождий том по 700 – 800 сторінок). Кождий том сього видавництва поділений на три частини: наука, белетристика і критика і матеріали з уст народу. Про вартість сих остатніх, в котрих добрі і упорядкуванні видно вмілу руку упорядчика «Малорусских преданий и рассказов» та співвидавця «Исторических песен малор[усского] народа», нема що широко говорити. В відділі белетристики «Сборник подав відразу правдиву перлу болгарської літератури, обширний роман чільного тепер болгарського поета Івана Базова «Под игото» («Під ярмом»). Що в відділі науковім праці нашого знаменитого земляка займають саме чільне і почесне місце і запевнюють цьому виданню тривку наукову стійність та високе місце в ряді всіх того роду видавництвах у Європі, це для читателів нашої часописі, що мали нагоду ближче пізнати М. Драгоманова і як публіциста, і як вченого, також не буде нічим дивним і несподіваним.

Доля зробила болгар нашими сусідами, від них колись плили до нас перші хвилі світла, йшли перші книги, йшли й люди, що в тяжких злигоднях служили нашому краєві як могли і вміли, як ось Григорій Цамблак і др. Та за се ми добре відплатились їм в біжучому столітті, коли їх притисли найтяжчі злигодні. Від нас, можна сміло сказати, вийшов перший міцний та ясний товчок їх національного відродження. Наш угорський русин Юрко Гуца, що, втікши з Австрії перед рекрутчиною, прозвався в Росії Юрієм Венеліним, як будитель народного духу болгарського, воскреситель їх славної минувшини стоїть гідно обіч імен таких болгарських патріотів, як Любен Каравелов, Раковський, брати Миладинови, Заря Стоянов.

Тепер пора змінилася. Болгарія стала державою хоч про око самостійною; від неї самої, від її внутрішньої культурної і політичної праці залежить в значній мірі те, чи вона ставитись буде далі більше або менше самостійною. Патріоти-ентузіасти, патріоти-гайдуки та борці, як Христо Ботев, Раковський, Любен Каравелов і Стоянов, тепер минулися, і місця для них не стало. Обставини вимагають тепер патріотів-реалістів, людей з широкою освітою, широким поглядом на світ і людські відносини, поглядом, не затисненим мілкими національними завистями та ненавистями, гордощами та самохвальбою. І в таку пору доля посилає болгарам в учителі чоловіка якнайвідповіднішого. Хто знає широкі політичні і наукові погляди М. Драгоманова, його непохибно вірне чуття в оцінюванні людей і відносин, а при тім його острий критичний ум, що не поклоняється ніяким авторитетам, не молиться на ніякі, хоч і як блискучі, крючки та фрази, а всюди шукає конкретного, загального, основного, – той певно признає, що ліпшого вчителя для болгарської молодіжі, а заразом совіснішого робітника коло заснування так важної інституції болгари не могли найти.

Щасливі болгари! Ми русини-українці, як та євангельська вдова, даємо їм «от убожества нашого», даємо їм більше, ніж маємо, а властиво даємо те, чого самі не маємо. Ще в початку XVII віку пора було у нас закластися міцним зав’язкам наукової роботи, тоді, коли Памво Беринда, Смотрицький і др. клали підвалини слов’янської філології, коли автор «Палінодії» з колосальним по тодішньому апаратом науковим виступав в обороні православної віри, а автор «Перестороги» в обороні того ж православія бистроумно розбивав такі католицькі легенди (про побут св. Петра в Римі), котрі прийняла й православна церква, приймає й такий Ренан, а розбиває такий знавець історії перших віків християнства, як Ліпсіус. От тоді при братствах церковних у Львові, Вільні, Луцьку, при академіях у Острозі та Замості, при колегії в Києві слід було заснуватись у нас тривким організаціям для праці наукової. І вони починали організовуватись і були б, може, пустили коріння, коли б не нещасні наші обставини, не підкопи єзуїтів, не руйнуючі війни козацькі, сполучені з незлічимими нападами татарськими.

Від того часу, можна сказати – від 1648 р., пішло нашому науковому і освітньому життю з Петрового дня. Працею Смотрицького та Копистенського користувався хто хотів, користувались серби і москалі, не засвоївши собі його методи, вихованці Києво-Могилянської академії понесли зерна освіти в Москву, Петербург, Тулу, навіть у Тобольськ, а «швець остався без чобіт». Що більше, той бувший швець так щиро привик ходити без чобіт, що тепер, коли явилась хоч невеличка можність мати свої чоботи, він силоміць викидає їх за пліт, цурається їх, як тяжкого лиха, як «компрометації», як чогось, що не згоджується з його «національною вдачею». І нехай собі в наших чоботях ходять чи москалі, чи поляки, чи болгари – у нас їм нема місця.

Хто читав «Австро-руські спомини» М. Драгоманова (вони ще не доведені до самих цікавих моментів), той міг хоч трохи глянути в заколот сієї боротьби, яка у нас, в Галичині, велася довгі літа темним недумством, обскурантизмом, боязливою заскорузлістю та бюрократичним формалізмом проти всяких, часто поновлюваних проб – заснувати у нас, у Львові, при товаристві імені Шевченка чи при якій іншій організації осередок поважної наукової праці.

Товариство імені Шевченка. Подумайте собі, що би то було, якби воно від часу свого заснування 20 літ тому назад видало було 20 томів праць наукових, кождий том хоч в третину того, що видає болгарське міністерство! Гадаєте, що се було неможливе? Що на те треба було міністерських фондів? Он «Киевская старина» опублікувала вже звиш 30 товстих томів, а простояла прецінь звиш 10 літ працею і жертвами приватних і зовсім незаможних людей. А на наше видавництво, певно, найшлась би була й субвенція крайова, а може, й державна, коли б тільки воно було справді наукове і загальноінтересне.

І який круг людей можна було підховати довкола такого видавництва, яке становище можна було вже самим фактом його існування здобути собі серед поляків, поміж другими слов’янами, перед німцями і державою! Д[обродій] Романчук жалувався в своїй парламентарній промові на те, що русинів в Австрії мало знають. Питаємо: по чім їх мають знати? Чим вони себе показали? Своїм географічним положенням, котре вони, як каже приповідка, «собі не вискакали» і котрого самі не розуміють та не вміють використати? Чи такими репрезентантами, як Сінгалевичі, Охримовичі, Барвінські та Брилинські?

Ну, скажіть, що є інтересне або хоч би зрозуміле для освіченого чужоземця в галицько-руській публіцистиці, науці, белетристиці? Як се в 1848 році Могильницький сказав: «О як щасливі самоуки!», так і досі вся галицько-руська культурна продукція іде за тим словом. Дилетантизм, самоуцтво або прямо недоуцтво на кождім полі. Сьому, власне, повинно і мусило б було зарадити заснування осередка поважної наукової праці у Львові серед русинів, як тепер хоч потрохи починають зараджувати такі ж організації, засновані поляками для польських цілей. Та ба, не так у нас склалося. Пора національного йойкання та мурликання мусила у нас вижитися і пережитися «в полноте времен», а швець мусив остатися без чобіт!

От такі-то гіркі думки збуджує в нас від тих чотирьох товстих томів болгарського «Сборника», виданих за почином, порадою і в великій мірі працею нашого земляка, котрий на своїй землі не найшов місця для своєї праці. А тепер скажемо кілька слів про самі праці, головно ж про дві, надруковані в перших трьох книжках «Сборника», бо третьої, що поміщена в четвертому томі, ще нам не довелося прочитати.

В першому томі «Сборника» поміщена в цілості стаття «Славянските сказания за пожертвование собственно дете». Ся стаття не останеться зовсім чужою й нашій публіці, бо в перекладі на нашу мову її почала друкувати відновлена в Чернівцях «Руська школа» під редакцією д-ра Ст. Смаля-Стоцького. Стаття розпадається на два розділи, попереджені невеличким вступом про значення народної словесності і міжнародний елемент в нар[одній] словесності. Автор коротко згадує тут про почин розслідів «народної, або, краще сказати, усної словесності» в другій половині XVIII віку і про розвій тих розслідів, що переходив кілька ступенів. Зразу збирачі усного матеріалу серед кождого поодинокого народу вважали той матеріал витвором виключно сього народу, випливом душі народної, добирались в нім до слідів давньої міфології і старовини своїх предків, а далі почали бачити міфологію і алегорію та символістику навіть там, де її зовсім не було. З часом під впливом розширення матеріалів і дослідів, а головно під впливом розбуджених у Європі студій над мовами, віруваннями і літературою народів Азії, нових і давніх, учені побачили, що в усній словесності різних і не раз далеких від себе народів «є много спільного і що те спільне можна розділити на два розряди: 1) похоже внаслідок похожості і людської природи, особливо на однакових ступенях розвитку, і 2) похоже внаслідок прямого запозичення одним народом у другого, внаслідок переходу творів словесності чи то способом письменної, чи усної передачі».

Позаяк перехід той дуже трудно, а звичайно й неможливо вловити, так сказати, на гарячих слідах, а завсігди в науці мається діло з результатами того переходу, не раз дуже сильно зміненими, повриваними, попутаними і пов’язаними зі складовими частями інших творів, для того наука про ці твори вимагає дуже бистрого ока, обширної знайомості матеріалу і холодного критичного розуму, щоб не дати звестися привидам, не взяти речей запозичених та занесених за питому власність даного народу, розпізнати р творах сильно змінених, в неясних не раз уривках основні типові риси певного твору і при всім тім бути дуже осторожним в виводах та заключениях. Щоб мати певний критерій, чи якийсь твір усної словесності є оригінальним витвором народу, чи позиченим з заграниці і переробленим, на се не раз треба бути і філологом, і істориком на широкий розмір, і тонким психологом. Не раз один натяк у якомусь словеснім творі, натяк, котрий многі покоління при усній передачі того твору передавали одні одним без тямки і застанови, кидає дуже важне світло і на повстання того твору, і на його хронологію, на рівень чуття, ідеалів і думок серед народу, у котрого переховується той твір.

Між пам’ятниками народної словесності особливо важними для характеристики «народної душі» одно з чільних місць займають перекази релігійного змісту. Перекази ті у народів європейських звичайно мають закраску християнську. Се не перепиняло вчених давнішої, міфологічної школи бачити в них підкрашені чужою краскою витвори питомо народні, автохтонні, і дошукуватися в них слідів дохристиянських вірувань та культів народних або навіть брати факти, розказані в тих пам’ятниках, прямо як характеристику вдачі даного народу. І так, напр., в книжці Ербена «Сто славянских народных сказок и повестей в подлиннике» (Прага, 1865) під титулом «Болгарско гостеприимство» розказано повість про те, як Бог в виді старця прийшов до одного болгарина і попросив його, щоб той зарізав свою дитину, спік її і угостив його тим м’ясом. Болгарин без спору сповнив його волю, але коли заглянув до печі, чи готова печеня, побачив, що дитина була жива і здорова.

Очевидно, що болгарський патріот, котрий записав сю повість із уст народу, думав, що вона справді характеризує спеціально болгарську гостинність. Тим часом д. Драгоманов зводить докупи множество оповідань на сю тему у різних народів і показує, як вони розщеплювались та спліталися з іншими темами. Автор розрізнює три групи тих оповідань: перша, з признаками найдавнішої давнини, заховалася на Україні, Марія, тікаючи перед Іродом, з дитиною входить до хати одної жінки, що пече хліб. Марія кида дитину тої жінки у вогонь, кладе в колиску Ісуса і просить жінку, щоб сказала Іродові, що се її син. По відході Ірода показується, що дитина в печі жива, – з неї опісля виростає цар Папарим. В великоруській пісні легенда ся остільки змінена, що на просьбу Марії жінка сама кидає свою дитину в огонь для урятування Христа.

Друга група оповідань далеко сложніших. Типове оповідання сієї групи також українське (Чубинський П., 355 – 357): три брати вандрують з Богом, при божій помочі вони забагатіли, опісля Бог приходить до них в виді подорожнього, два перші не приймають його, а третій гостить його, а для вилічення його від поганої слабості (вошей) його жінка зважується спекти свою дитину, щоби її салом помазати хворого старця. Дитина в печі остається жива і бавиться червінцями, старець щезає. До сього типу підходять найближче варіанти болгарські, в котрих так само, як і в українськім, сплетено докупи оповідання про вандрівку Бога по землі і про пробування людей, наділених його добродійствами, з оповіданням про посвячення дитини для вилічення якоїсь поганої хвороби.

В інших варіантах ся друга частина виступає самостійно, як ось в сербських піснях про диякона Степана, де мати-диякониха посвячує на розказ двох подорожніх (ангелів) свою дитину, щоби уздоровити сім німих і дев’ять сліпих, далі в церковноруській рукописній повісті «Слово о христолюбивом купце, ему же сотвори напасть бес» (Костомаров. Памятники старинной русской литературы, І, 117 – 18), де багач кров’ю своєї дитини лічить рани свого гостя а колишнього добродія. До того самого типу належить і грузинське оповідання про купця, котрий кров’ю своєї дитини вилічує проказу у сина свого добродія-гостинника.

Сюди ж треба зачислити й деякі середньо-вікові поеми західноєвропейські, повставші в часі хрестових походів, коли європейське лицарство познайомилось зі Сходом і принесло відтам багато відомостей, повірок і оповідань. До них належить і повірка о ліченні прокази кров’ю людською. Повірка ся лежить в основі старофранцузької поеми «Amia et Amyles», де приятель посвячує без відома своєї жінки (так, як у староруській і грузинській повісті) свою дитину для вилічення приятеля від прокази, і старонімецька (пропущена д. Драгомановим) поема лицаря Гартмана фон Ауе «Бідний Генріх», де дівчина, дочка підданих, сама склоняє батька й матір, щоби посвятили її для вилічення її кров’ю прокази у їх доброго пана.

Як бачимо затим, у Європі розширені є властиво дві групи оповідань про посвячення власної дитини, а іменно посвячення дитини для вирятування Ісуса від погоні і посвячення її для вилічення гостя (добродія, приятеля, пана, бога) від поганої слабості. До третьої групи віднести б можна хіба вищенаведене болгарське оповідання у Ербена, де властиво не бачимо причини, для якої посвячено дитину. Неприналежною до сього круга оповідань ми вважали би наведену д. Драгомановим бретонську легенду про св. Туіну, бо там дитина властиво не була зовсім пожертвувана, а тільки случайно впала у окріп і зварилася.

Всі ті оповідання занадто зближені до себе, щоб можна похожість їх уважати случайною. Противно, вже само їх географічне розширення, а також релігійні і інші вірування, що лежать в їх основі, свідчать ясно, що джерел їх треба шукати не в Європі, а в Азії. Д[обродій] Драгоманов туди й звертається і попадає перш усього на апокрифічні легенди мусульманські і християнські.

В мусульманській легенді фараон посилає свого воєводу Гамана шукати новонародженого Мойсея; мати ховає Мойсея в піч і закладає дровами, а сама виходить. Гаман, перетрясши хату, запалює дрова в печі; мати вертає, бачить вогонь, але Мойсей кричить до неї з печі, щоби не боялася, бо він живий. Основа тої легенди про Мойсея перенесена була з часом на Христа, і в апокрифічнім «Євангелії о дітстві Христа» або так званім «Євангелії арабськім» спутано вже сю легенду з мотивом о виліченні слабості. Близько дому Марії в Віфліємі жили дві жінки, що мали по одній хворій дитині. Одна з них випросила у Марії пеленку з-під Христа, вшила з неї сорочку для своєї дитини, і дитина виздоровіла, а дитина другої жінки вмерла. Ся розгнівана одного разу кинула дитину своєї товаришки в натоплену піч, але дитина осталась жива.

Як бачимо, у обох сих апокрифічних легендах є елементи повісті української і вірші великоруської, але ще розрізнені, не зв’язані мотивом пожертвування. Мотив той, доведений до таких крайностей, які стрічаємо в повістях європейських, не є властивий релігійним віруванням, ані етичним поглядам, ані жидівським, ані християнським, ані магометанським, і для того джерел його треба шукати ще далі, у буддистів, у котрих власне таке безграничне пожертвування є одним з основних догматів релігійних. В буддійських повістях бачить д. Драгоманов властиве джерело і повістей апокрифічних про Мойсея і Христа, і повістей європейських про пожертвування дитини. Тут також находяться оригінали українських і болгарських казок про Бога-подорожнього, сплетені опісля з повістями о пожертвуванні дитини.

Індійська література, величезна своїм об’ємом і безмірно важна для історії духового розвою всього людства, недавно тільки зробилася предметом систематичних дослідів європейських учених. Правда, деякі її твори перекладувались ще в XVII і XVIII віці вченими європейцями (грек Галанос і др.), але властивий розвій індійських студій у Європі починається тільки з кінцем XVIII віку, рівночасно з тим зворотом до народності, до демократизму і романтизму, який в ту пору під різними формами проявився і у французів, і у англічан, і у німців.

Першими піонерами індійських студій, видавцями і перекладчиками індійських текстів були англічани; Англія й досі веде перед у тих студіях, і се натурально: адже ж Індія входить в склад величезної англійської держави.

Не місце тут оглядати подрібно, що і як зробили англічани, а за ними й другі народи – німці, французи і росіяни – для познайомлення Європи з мовою і літературою Індії. Цікавих відсилаємо до прекрасної книги Бенфея «Geschichte der Sprachwissenschaft-in Deutschland», в котрій ся власне партія, може, найкраще оброблена. Тут тільки додамо, що помимо великого числа спеціальних праць, перекладів і дослідів жодна література європейська досі не має докладного, систематичного огляду літератури індійської. Огляд такий, без котрого історик всесвітньої літератури, а особливо фольклорист так, як без рук, не міг досі бути зладжений, раз, задля великого багатства індійської літератури, з котрої величезна часть, і то не раз найважніших творів, досі лежить в рукописах, часто недоступних європейським ученим, по-друге, задля величезної трудності в установленні якого-небудь хронологічного ладу в тій літературі.

Не кажучи вже о таких монструальних поемах, як «Махабхарата» і «Рамаяна», котрі властиво є енциклопедії народної творчості індійської, куди многі покоління вкладали здобутки своїх думань, вірування та витвори своєї фантазії, не кажучи про такі компіляції, як «Панчатантра», «Гітопадеса» і др., котрих хронологію, хоч в приближенні, приходиться встановлювати по переводам на язики перський, арабський та жидівський (Benfey. Pantchatantra, І), – але навіть про таких чільних писателів індійських, як Калідаса, Паніні і др., ми хитаємося в хронології о 100 – 400 літ.

Очевидно, що при такім спутанні хронології писати історію літератури, котра з усіх наук історичних найбільше вимагає еволюційного погляду і найяркіше вказує стежки еволюції історичної в житті народу, являється ділом дуже трудним. Третя обставина, котра дуже утруднює задачу історика індійської літератури, – се її непостійний, флюктуючий і міжнародний характер. Дуже небагато творів індійської літератури має ім’я авторів. Власність літературна там не має ціни, так що найбільша часть творів улягала численним переробкам, доповненням і розширенням, а не раз ті переробки (як, напр., при Махабхараті) доходили аж до самої основи, до загальної тенденції твору, котру пізніші покоління змінювали в противний бік від оригіналу, догоджаючи своїм зміненим поглядам кастовим і релігійним. Часто лучається таке (напр., з Панчатантрою), що оригінал твору давно затратився, а дійшли до нас тільки пізні і дуже змінені його редакції, так що оригінал приходиться відтворювати по давнім перекладам перським, арабським, жидівським, монгольським і т. і., та й то таким, котрих оригінальні редакції також позатрачувались, а заховались тільки переробки третьої руки (Benfeу. Pantchatantra, І).

Не легше діло і з тими творами, котрі стосунково переховалися найліпше, як, напр., книги Веди; їх початок і повільне складання являється також загадкою, над котрою багато ще прийдеться ламати собі голову, а новіші досліди показують в них здобутки праці не тільки многих поколінь, але також многих народів (індусів, персів і т. і., гляди: Brunnhofer. Vom Pontus bis zum Indus). А вкінці зважмо величезний вплив, який мала Індія на пограничні народи з погляду еволюції релігійної і літературної, то зараз ясно нам стане, що студіювати індійську літературу без огляду на той її вплив, на те величезне розгалуження її в Китаї, Тібеті, Монголії, Персії, Арабії, Передній Азії, а далі й Європі і краях, підлягаючих її впливам духовим, – значило би студіювати дерево тільки з оглядом на коріння і пень, але без уваги на галуззя, листя, квіти і овочі.

Коли перед кількома роками був величезний вибух східноазіатського вулкана Кракатоа, то викинув він у повітря таку масу мілкого пилу, що той заповнив майже всю атмосферу нашої землі, так що й у нас кілька тижнів опісля по заході сонця все західне небо горіло рожево-червоним блиском – сонячне проміння заламувалося в дрібнесеньких а густолітаючих зеренцях того вулканічного пилу. Отже, й Індію з її 4000-літнім духовим життям, підсилюваним чудово багатою природою краю, можна би порівняти з тим вулканом. Не даром староруські повісті і великоруські вірші зовуть її «багатою Індією». В протягу своєї довгої історії перебула Індія два моменти епохальні, котрі були безмірно плідними для розвою не тільки її одної, але й усієї людської цивілізації. Перший з тих моментів, що поки що губиться в памороці доісторичної давнини, – се завоювання краю між Індом і Гангесом племенами арійськими, що прийшли з заходу, мабуть, з-над південних берегів Каспійського моря, а нинішньої Вірменії.

Довголітні, а може, й довговікові бої з туземними племенами помогли розвитись у індусів народній, кастовій і державній організації, широкій міфології і величезній літературі релігійній (Веди) та епічній («Махабхарата» і «Рамаяна» в перших редакціях). Другий дуже важний момент в історії Індії – се повстання великої реформації релігійної в її лоні, за почином царевича Сакія-Муні, прозваного опісля Буддою. Його наука мала і має досі величезний вплив на всі народи східної Азії і має тим безмірно більше прихильників, ніж християнство, котре буддистам видається тільки невдатною копією їх релігії. Буддизм мав великий вплив і на культурні краї на захід від Індії, краї передньої Азії й Європи. Нині вже не улягає сумнівові, що буддизм з його історією, догматикою і етикою мав чималий вплив на повстання великої реформації старого греко-римського світу, т. є. християнства.

Многі оповідання про життя Христа, записані в євангеліях, повстали, напевно, під впливом таких же оповідань про життя Будди. Деякі важні етичні заповіді Христові, як любов ближнього, рівність людей перед богом, любов ворогів і т. і., котрих не було ані у жидів, ані у греків, находимо вже давніше широко та з невмолимою консеквенцією розвиті у буддистів. А не забуваймо, що від часів Александра Великого тривав і не переривався зв’язок між Індією і греками і що також фінікіяни торгували з Індією і могли не одну звістку переносити відтам усно і до Палестини.

Вплив буддизму на західний світ не переривається з заведенням християнства, – противно, він тягнеться майже неперервно аж до наших днів. Під впливом потрохи буддизму, а потрохи перської віри Зороастра творяться в Месопотамії християнські секти гностиків, маніхеїв, несторіан і т. і., котрі своєю чергою мали великий вплив на розвій християнської догми, з одного, а загального світогляду у християнських народів Європи, з другого боку. Не забуваймо надто, що секти ті, особливо несторіани, мали деякий вплив на уформування нової азійської реформації – магометанства. З другого боку, парослі тих сект (павлікіани, богуміли, катари і т. і.) розійшлись в середніх віках по всій Європі і кинули в уми християнських народів могучу закваску, котра силою конечності пхала релігійну, а далі й політичну думку людську щораз на нові ступні розвою. Від часу кровавої хрестової війни проти катарів-альбігойців, котрі, як сказав поет німецький Ленау, вмирали за ту думку, що по смерті нема ніякого дальшого життя, – іде в Європі неперервний і всезростаючий потік релігійного вільнодумства. Кажучи словами того ж Ленау, котрими він кінчить свою знамениту поему о альбігойцях.

Den Albigensern folgen die Hussiten

Und zahlen b’utig heim was jene litten

Und den Hussiten folgen Luther, Hütten.

Die Widertäufer, die Cevennenstreiter,

Die Stürmer der Bastille – und so weiter.

Не менше важний, хоч не так ярко впадаючий в очі, був вплив буддизму на літературу, зразу індійську, а далі й літературу сусідніх, ба й усіх освітніх народів. Супроти давнього кастового брамінізму буддизм був релігією демократичною, релігією мас, і мусив звертатися до них, подавати їм науку в приступній для них формі. «Глаголаніе притчами» винайдене було в Індії щонайменше на 500 літ перед Христом.

А притчів тих, живо схоплених образів з природи і життя людського, сполучених з релігійно-етичним викладом а згрупованих довкола особи першого вчителя Сакія-Муні та його головних наслідників, набралася в Індії величезна маса. Зовуться вони там джатаками і становлять і досі необхідну частину науки релігії і практичну підвалину науки моральної. От тим-то не диво, що буддизм де тільки доходив, усе проявлявся насамперед оповіданнями, притчами, джатаками; виклади їх, а дедалі й сама основа змінювалася потрохи, змішувалися з іншими оповіданнями того роду і приноровлювалися до обставин різних народів, різних кліматів і різних ступенів культури. Це повело за собою різні і не раз значно від себе відмінні редакції буддійських навчаючих повістей, котрі при загальній любові азійських народів до оповідань живо переходили з краю до краю і різними дорогами ненастанно просисалися й до Європи.

Загалом беручи, на літературу індійську буддизм мав вплив не корисний, бо придавив самостійну творчість поетичну, а натомість вніс в літературу тенденцію, дидактизм, від котрого вона й досі не може отрястися. Великі національні епопеї перероблено в дусі нової віри, повставлювано в них довжезні оповідання дидактичні, цілі філософічні трактати, а під впливом буддових джатак зросла обширна література коротких оповідань, казок, байок, новел, котрі первісно завсігди мали виразну тенденцію, але з часом їх битові і психологічні подробиці оброблювалися докладніше, тенденція блідла, і явився новий рід літератури, не звісний старому греко-римському світові, явилася новела, котра, перебувши довгу вандрівку з Індії через Турцію й Арабію, в XV віці зацвіла в Італії під пером Боккачіо, Страпарола, Базіле і др., а далі в Іспанії, Франції і других краях Європи. Але це не були перші дарунки індійської літератури, принесені в Європу.

Ще в VIII віці по Хр[исту] появляється тут грецький роман про Варлаама і Іоасафа, приписуваний святому Іоаннові Дамаскинові, але, без сумніву (по дослідам Лібрехта і др.), зредагований якимсь еллінізованим жидом після повісті індійської. Інтересно, що на підставі того роману (котрий в середніх віках і до найновіших часів був улюбленою лектурою по цілій Європі і виданий був навіть по-нашому в 1634 році) церков християнська зачислила «Індійського царевича Іоасафа», т. є. не кого, як Будду, в число християнських святих. З Індії пішли улюблені середньовікові повісті європейські, як ось про Соломона і Китовраса (Морольфа, Мерхолта, а врешті «бретонського» Мерліна); тут, здається, треба шукати також початку західноєвропейських повістей про святий Грааль, котрі мали величезний вплив на цілий склад літературної традиції європейських народів.

Як сказано, зв’язок цих далеких і не раз дуже різностайно розвитих паростів з головним пнем – буддійськими джатаками, фантастичними або моралізуючими притчами, довгий час був не звісний ученим європейцям, а й нині при недостаточнім знанні індійської літератури ми ледве ще можемо оцінити розмір того, що наші предки свідомо чи несвідомо запозичили з «Індії багатої». Досить буде сказати, що один з найцікавіших витворів буддійської пропаганди, іменно джатаки (народження Будди; після вірування своїх поклонників Будда раз у раз перероджується: він родився 700 разів то звіром, то птахом, рибою, то чоловіком в найрізніших заняттях і суспільних положеннях, поки вродився царевичем Сакія-Муні, а ще й по його смерті він перероджується далі, так що число джатак безконечне), тільки в 1880 і 1884 р. діждалися переводу на англійську мову в повній збірці.

Із сього коротенького і поверхового огляду порозуміють, надіюсь, галицькі читателі важність студій орієнтальних літератур і літератури середньовікової для наукової оцінки нашої власної літератури, писаної і усної, її мотивів і улюблених форм. Бо ж показується, що найбільша часть наших казок, байок звірячих, повірок і т. д. черпана іменно з того індійського і середньовіково-книжного засобу, котрому таким способом приходиться признати перворядний вплив на духове виховання нашого народу і на уформування його морального світогляду.

На жаль, студії орієнтальних язиків і літератур у нас, в Австрії, стоять дуже низько, так що галицькі русини навіть при найліпшій охоті мало мають можності їм віддаватися. В Росії, бодай в обох столицях, робиться в тім напрямі дуже багато. Щодо середньовікової літератури західноєвропейської, то там навіть провінціональні університети, як Київський і Казанський, мають замітних спеціалістів (Дашкевич, Колмачевський і др.). Д[обродія] Драгоманова в однім і другім погляді треба уважати учеником не російської, а англійсько-французької школи. Довголітній побут у Женеві ввів його в самий осередок сучасного руху на полі фольклору і дав йому можність зачеркнута його границі значно ширше, ніж се можливе в Росії, де, напр., студії над порівнюючою історією релігій, котра прецінь є найважнішим осередком того, в що вірують народи, а затим і найважнішою частиною фольклору, мусять бути виключені з обсягу наукових дослідів.

Як тісно в’яжеться у д. Драгоманова фольклор з наукою про еволюцію вірувань релігійних, се звісно тим читателям, котрі знають його статті про «Марію» Шевченка та про «науку теологічну в сучасній Європі» («Літературно-наукова бібліотека»; кн. 5). Що й студії літератур орієнтальних не чужі д. Драгоманову, се не диво; він же ж історик, і ще давно, в 1873 і 74 роках, працював над дуже трудною темою з історії еволюції релігій орієнтальних, про Мітру-сонце (гл[яди] його австро-руські спомини). Добрим знавцем важніших творів індійсько-персько-арабської літератури, переведених на європейські мови (д. Др[агоманов] сам не владає орієнтальними язиками), він показався, напр., в гарній розправі про інтермедії Гаватовича, друкованій в «Киевской старине». Та від того часу обсяг його студій в тім напрямі значно розширився.

В Софії йому прийшлося викладати історію Індії, Персії, Вавілону і т. д., що вимагало спеціального познайомлення з усіми важнішими європейськими працями на тім полі, і ось в своїх найновіших фольклорних працях, друкованих в «Сборнику» болгарського Міністерства нар[одної] освіти, д. Драгоманов являється замітним знавцем староіндійської історії і літератури. Особливо треба се сказати про його новішу обширну працю «Славянските сказання за рожденисто на Константина Великий», видрукувану в II і III томах «Сборника», котрої розбір, хоч побіжний, хочемо подати тут нашим читателям.

В Європі, сучасній і середньовіковій, Західній і Східній, стрічаємо групу, чи навіть три групи оповідань, дивовижно посплітаних з собою, здавалось би, наскрізь фантастичних, та проте прив’язаних (бодай декуди) до загальнозвісних імен історичних. І так в Сербії стрічаємо оповідання про чудесне оснування Царгорода, котрий-ді збудований був не руками людськими. Основатель його, Константин, родився без батька, з попелу, що остався по спаленні якоїсь чудесної людської голови і котрого частину взяла на язик царівна. Батько тої царівни післав хлопця, уродженого з попелу, в світ і казав йому не зупинятися, доки не найде місця, де б’ються дві злюки. Константин – так звався чудесний хлопець – над’їхав на місце, де нині стоїть Царгород, і побачив там, як змія обвивалася довкола терна: терен коле змію, а змія кусає терен. «Отсе дві злюки б’ються», – подумав Константин і об’їхав значний кусень простору від моря аж до того терна: куди приїхав, там стали мури міста. В тім оповіданні, мов у лушпайці горіха, є елементи трьох казочних кругів, що деінде виступають осібно, розвиваються самостійно або сплітаються одні з одними чи й з іншими мотивами, а іменно:

1) казка про чудесне вродження дитини без батька,

2) казка про фатального хлопця, котрий, походячи (справді або тільки на вид) з низького роду, призначений якимось віщуванням на те, щоби заняти царство замісто дотеперішнього царя і задля того переносить різні переслідування від того царя, котрий знає про сю ворожбу;

3) казка про чудесне оснування міста.

Ті три цикли казок розбирає д. Драгоманов осібно і в їх спутанні з іншими. І так казка про чудесне вродження дитини без батька, від дівчини, котра понесла з попелу, повставшого зі спалення чудесної голови, находимо тепер тільки на сході Європи, у слов’ян [Впрочім, годиться згадати, що в західноєвропейській літературі середньовіковій (книжній) і сучасній (усній) находимо велике множество казок, в котрих говориться про вродження дитини без батька, а іменно з демона (оба Мерліни), з дерева, з води, з каменя, з вітру; сюди треба зачислити ті казки, де дівчина запліднюється не натуральним способом, а самим бажанням, позирком, усміхом, дотиком руки, поцілуєм і т. і. Багату літературу сієї теми гляди: F. Liebrecht. Otia imperialia des Gervasius von Tilbury, стор. 68 – 70, 73. Та тільки всі ті групи казок, окрім, може, першої, не мають ніякого зв’язку з темою д. Драгоманова; Лібрехт уважає їх місцевим витвором європейським, останками старогерманської міфології – наскільки вірно, не беруся судити].

У нас мотив той сплетений з іменем Палія; у поляків сліди його заховав у своїх творах Юлій Словацький, роджений, впрочім, на Білій Русі [Замічу, що сліди такої легенди, видимо, у нього не тільки в поемі «Król Duch», котру наводить д. Драгоманов, але також в трагедії «Lilia Weneda», де віщунка Róża Weneda каже, що житиме з попелом свого побитого народу і «popioły mię zapłodnią». Чи мотиви ті у Словацького взяті були 9 уст народу, чи, може, є просто фантастичним розвиттям звісного стиха з «Енеїди» Вергілія: aliquis nostris ex ossibus ultor?], але остався він далеко виразніше і в устах народу, хоч, мабуть, досі не записаний [Ще бувши малим, чув я в Нагуєвичах від працюючого там коваля, мазура з-під Кракова, довжезну казку про трьох хлопців-безбатченків. Починалася казка так, що король не мав дітей, ворожка казала йому в такий а такий час іти ловити рибу і дати її жінці. Король зловив рибу і дав кухарці смажити. Та, смажачи, скуштувала її, королева з’їла, а кістки викинула на подвір’я, де їх з’їла корова. Всі три завагітніли і в один час породили хлопців, котрі так і кликали один одного: ty kucharczuku, ty krowiaku, ty królaku. Далі розказувалися многі пригоди тих трьох чудесних хлопців, причім інтересно, що коров’як завсігди показувався найрозумнішим і рятував тамтих двох із найтяжчих пригод]; сліди тієї казки є й у чехів.

Особливо ж розвитий той мотив в численних піснях болгарських, де жінка заходить в тяж без мужа, а також у москалів (казка про Надзея, попівського внука) і в українців (казка про Покотигорошка, Івана Попелюха і т. і.). Безпосередній зв’язок тих казок з грузинськими, а далі персько-індійськими книжками, що находяться в збірках Туті-наме і Сукка саптаті, вказує прямо на буддійську сферу літературну і релігійну як на джерело, звідки випливли всі ті казки. Добродій Драгоманов у осібнім розділі своєї праці дуже старанно і з великим знанням предмета зводить докупи і критично розбирає многочисленні індійські повісті про дітей-самородків і показує, що майже всі важніші індійські герої, національні і релігійні, як Чандрагупта, Вікрамадітья і другі, були такими самородками, що віра в народжування дітей без земного батька є тісно зв’язана з вірою буддистів, ба ще й давніших вішнуїстів, в ненастанне воплочування божеств у тіла людські для боротьби з злом на землі.

Віра та довгі сотки літ йшла з Індії на захід, хоч джерелом її була, мабуть, не сама Індія, а найстарша культурна країна на землі – Вавілонія, де бог Еа, представлюваний в виді риби (Іао, жидівський Яагве – Єгова), являється батьком усіх живих істот, а затим і людей, розплоджує людей після потопу. Але, безперечно, тільки в Індії віра в ненастанне перевоплочування бога розвилася найширше і зробилася немов угольним каменем усеї догматики. З Індії запозичили сю догму не тільки автори апокрифів, котрі вродження без батька приписували, напр., Мойсеєві, але й автори євангелій християнських, котрі таке вродження приписали Ісусові. З того ж самого джерела поплили й многочисленні казки про безбатьківське вродження історичних героїв (Константина, Палія) і казочних (Попеля, різних Попелюхів, Коров’яків, Покотигорошків і т. д.).

З вірою в саморідне родження героя-бога майже нерозривно зв’язана віра в його призначення – боротися з якоюсь ворожою силою і побороти її. Уособленням тієї сили являється звичайно цар, котрий осиротив матір героя, побив її родичів і засів на їх престолі. Таким робом герой являється фатальним для царя; його появлення на світ звичайно буває заповіджено цареві сном, віщуванням і т. і. яко того, котрий мусить позбавити його власті. Задля того цар уживає різних способів, щоби знівечити віщування, вбити фатальну дитину. Але замисли цареві не осягають цілі, тільки звичайно виходять йому ж на шкоду. Сей цикл оповідань також дуже розвитий в Індії, хоч ми не вважали би його виключно індійським.

І в старій Греції був він сильно розвитий; пригадаємо тільки Едіпа і віщування, яке мав батько при його вродженні, далі розказану у Геродота староперську повість про царя Кіра і його діда Астіагеса і т. і. І ся легенда прищеплена також авторами євангелій до біографії Ісуса, де основатель християнства являється фатальною дитиною для Ірода, котрий задля нього допускається різні на дітях Віфліємських; що се тільки легенда і то дуже не до ладу спутана з іменем Ірода, про се ніщо й говорити; правдивого зерна в повісті о різні дітей Віфліємських хіба тільки; що Ірод справді казав убити свого власного сина Александра, впрочім, не дитину, а 16 чи 18-літнього парубка.

Та на європейський фольклор повісті про фатальну дитину мали величезний вплив і розширилися по всіх краях то спутані з першою групою (саморідство фатальної дитини), то й без неї. Повістями тими займалося багато європейських вчених, особливо від часу опублікування середньовікової французької поеми і прозової повісті про царя Кустана (Dit d’empereur Coustant), під котрим автори розуміли Константина Великого, першого царя християнського. В тих творах, основаних на давніших середньовікових переказах, літописних записках і латинських оповіданнях, до невеличкого історичного ядра домішано обширний апарат фантастичний. Казки про саморідне вродження тут нема, але мотив казочний про дитину фатальну для царя, котрий силується її погубити, розвинуто з разячими подробицями: цар розпорює дитині живіт, хоче вирвати їй серце, потому каже дворянинові викинути її в море; той дає її в монастир, де монахи-християни великим коштом приводять дитя до здоров’я – відси його й назва Coustant – коштовний; по многих пригодах дитя робиться вкінці царем.

Казки на ту саму тему є й у німців, і у слов’ян, і д. Драгоманов особливо подрібно звертає увагу на українську казку про Марка багатого, розширену у нас в многих варіантах [Досить інтересний варіант сеї казки, відмінний у многім віддрукованих досі, записаний мною ще в гімназії з уст покійного товариша Степана Яворського, тоді ученика гімн[азії], сина мужицького зі Ступниці, повіту Дрогобицького]. Учені європейські (Грімм, Бенфей, Лібрехт, Келер, Веселовський, Коген, Гайденрайх), котрі занималися сими казками, зразу шукали їх джерел у Індії, але опісля, йдучи за думкою Келера, відвернулися від тої стежки і почали бачити в них самостійний витвір європейський, виходячи з того погляду, що казки ті розвилися в Європі в такі три відмінні групи, що генетичного зв’язку між ними годі додивитися. Іменно ся різнородність форм при спільності основного мотиву заставляє д. Драгоманова шукати спільного джерела всіх тих казок в такім казочнім циклі, де находяться всі ті різнородні версії в зав’язку.

Дослід веде його оп’ять до індійських повістей про життя і діла Чандрагупти і Вікрамадітьї, котрі вже стрічалися нам яко діти, чудесно вроджені без батька. В їх легендарних життєписах находяться також первообрази європейських оповідань про чудесне збудування міста (Паталіпутри, столиці буддизму) без помочі людських рук.

Як бачимо, своїм детальним дослідом над індійськими джерелами многочисленних і дуже розгалужених казок європейських д. Драгоманов посунув досліди над сією темою значно наперед, звернувши їх з хибної стежки, на котру повернуло їх було слово такого авторитетного вченого, як Келер. Не диво затим, що торішній з’їзд фольклористів у Парижі, перед котрим д. Драгоманов відчитав основу і здобутки своїх дослідів п[iд] заголовком] «Origines bouddhistes du Dit de l’Empereur Coustant et leur traces dans de folklore Slave», виразився про них з повним признанням, а віденський фольклорист Фр. Краус, видавець місячника «Am Urquell», котрий, звичайно, судить слов’янських учених дуже остро і навіть несправедливо, виразився про працю д. Драгоманова, що вона принесла би честь усякому європейському видавництву науковому.

Примітки

Вперше надруковано в журн. «Народ», 1891, № 15-16, с. 225 – 228; № 19, с. 258 – 262. Продовженням цієї статті є стаття І. Франка «Дальші болгарські праці М. Драгоманова».

Подається за першодруком.

…уряд болгарський з далекої Женеви завізвав його до Софії… – М. Драгоманова було запрошено на кафедру загальної історії в щойно організований університет в Софії 1889 р.

«Сборник за народни умотворения, наука и книжнина» – один з перших наукових журналів в Болгарії, заснований за активною участю М. Драгоманова в 1889 р. Під його керівництвом було видано томи 1, 2, 3, 4, 6, 7, 8 і 10, присвячені дослідженню слов’янського фольклору.

…видно вмілу руку упорядника «Малорусских преданий и рассказов» та співвидавця «Исторических песен малор[усского] народа»… – Йдеться про упорядкований М. Драгомановим збірник «Малорусские народные предания и рассказы» (К., 1876) та виданий ним спільно з В. Б. Антоновичем двотомник «Исторические песни малорусского народа» (К., 1874 – 1875).

Вазов Іван Мінчов (1850 – 1921) – визначний болгарський письменник та громадський діяч, представник демократичного напряму. Його творчість – вищий етап в розвитку болгарського критичного реалізму. В 1887 – 1888 рр. жив в Одесі.

Цамблак Григорій (1364 – 1450) – український та болгарський письменник і церковний діяч, київський митрополит з 1415 р. Автор численних «слів», казань, перекладів. Походив з Болгарії.

Гуца (Венелін) Юрій Іванович (1802 – 1839) – український і російський історик, філолог, етнограф. Походив із Закарпаття. Автор праць з історії, філології, етнографії болгарського народу та досліджень про українську народну творчість. Його праця «Древние и нынешние болгары» (М., 1829) відіграла велику роль в національному відродженні болгарського народу.

Каравелов Любен (1837 – 1879) – болгарський письменник-реаліст та громадський діяч, боровся проти поневолення Болгарії Османською Туреччиною; перекладач творів Т. Г. Шевченка й Марка Вовчка на болгарську мову. Твори Л. Каравелова на українську мову перекладав І. Франко.

Раковський Георгій Стойков (1821 – 1867) – болгарський поет, політичний діяч революційно-демократичного напряму, етнограф та філолог.

…брати Миладинови… – Дмитро (1810 – 1862) і Костянтин (1830 – 1862) – болгарські політичні й культурні діячі, активні учасники народно-визвольної боротьби в Болгарії. Видали збірку «Болгарські народні пісні» (1861).

Стоянов Заря (Захарі, 1850 або 1851 – 1889) – болгарський революціонер, борець проти турецького поневолення, політичний і громадський діяч, письменник. Найважливіший твір «Нотатки про болгарські повстання» (І – 1884, II – 1886, III – 1892).

Ботев Христо (1849 – 1876) – болгарський революційний діяч, поет і публіцист. У 1863 – 1866 рр. жив у Росії, навчався в одеській гімназії (1863 – 1865). Брав участь у діяльності Болгарського революційного центрального комітету, членом якого став 1874. Загинув у боротьбі за визволення Болгарії під час Квітневого повстання 1876 р.

Беринда Памво (? – 1632) – український письменник, вчений-філолог і друкар, укладач першого друкованого українського словника «Лексікон словеноросскій и именъ тлькованіе» (1627).

Смотрицький Мелетій (світське ім’я Максим, бл. 1578 – 1633 р.) – український письменник, філолог та церковний діяч, архієпископ полоцький, автор відомої граматики церковнослов’янської мови (1618 р.), що використовувалася майже до XIX ст. та публіцистичного «Треносу» («Плач», 1610). На початку діяльності виступав проти церковної унії і католицизму, пізніше перейшов до уніатства.

Палінодія – полемічний твір Захарії Копистенського (? – 1627), українського письменника, культурного і церковного діяча, спрямований проти національно-релігійного гніту українського та білоруського населення Речі Посполитої. Повна назва – «Палінодія, або Книга оборони святої східної церкви» (1621).

…автор «Перестороги»… – «Пересторога» – антиуніатський публіцистичний твір початку XVII ст. Повна назва: «Пересторога зело потребная на потомние часи православным християнам». За припущенням І. Франка, твір написав Юрій Рогатинець; М. Возняк висловив думку, що його автором був Йов Борецький.

Ренан Жозеф Ернест (1823 – 1892) – французький буржуазний філософ, сходознавець, історик релігії, філолог. Досліджував історію іудаїзму, християнства, стародавніх євреїв.

Ліпсіус Ріхард Адальберт (1830 – 1892) – німецький теолог, семітолог, знавець біблійної проблематики.

Академія в Острозі. – Острозька, академія (колегія), навчальний заклад в м. Острозі на Волині. Заснована у 70-х роках XVI ст., перестала існувати в перших десятиріччях XVII ст. Мала велике значення для поширення освіти на Україні.

Академія в Замості. – Замойська академія, вища школа, що діяла в 1595 – 1784 рр. у Замості на Холмщині (нині ПНР).

Києво-Могилянська академія (Київська академія) – перший вищий навчальний заклад і визначний освітній і культурний центр на Україні. Виникла 1632 р. внаслідок об’єднання Київської братської школи (заснована 1615 р.) з Лаврською школою (заснована 1632 р.). Закрита 1817 р.

…«Австро-руські спомини» М. Драгоманова… – Перша частина твору М. Драгоманова була опублікована у Львові в 1889 – 1892 рр. Спогади залишилися незавершеними.

Романчук Юліан (1842 – 1932) – один з лідерів «народовців».

…Сінгалевичі, Охримовичі, Барвінські та Брилинські… – І. Франко дає тут негативну оцінку типових представників табору «народовців» та його керівників: Сінгалевич Михайло (1822 – 1895) – архіпресвітер уніатської митрополії у Львові, 1885 р. обраний депутатом австрійського парламенту; Охримович Іван (1853 – 1922) – український буржуазний громадський діяч, письменник; Барвінський Олександр Григорович (1847 – 1926) – один з лідерів «народовців», історик літератури; Брилинський Іосиф – декан з Жовтанець.

Могильницький Антін Любич (1811 – 1873) – український громадський та церковний діяч, поет-романтик. Автор віршів, балад і поеми «Скит Манявський» (1854).

«Руська школа» – український педагогічний журнал напряму, виходив у Чернівцях в 1888 – 1891 рр.

Смаль-Стоцький Степан Осипович (1859 – 1938) – український мовознавець, політичний і культурно-освітній діяч.

Ербен Карел-Яромир (1811 – 1870) – чеський поет і фольклорист, збирав і видавав чеські казки та казки інших слов’янських народів, здійснив переклад на чеську мову «Слова о полку Ігоревім».

Чубинський Павло Платонович (1830 – 1884) – український етнограф. В 1873 – 1876 рр. керував південно-західним відділом Російського географічного товариства. Основні праці: «Нарис народних юридичних звичаїв і понять з цивільного права в Малоросії» (1869), «Праці етнографічно-статистичної експедиції в Західноруський край» (т. 1 – 7, 1872 – 1879).

Костомаров Микола Іванович (1817 – 1885) – український і російський історик, письменник, публіцист.

Гартман Ауе фон (бл. 1170 – 1210) – поет німецького середньовіччя, швабський лицар. У його творі «Бідний Генріх» ідеться про марність життя, відданість васала своєму сеньйорові. Поема І. Франка «Бідний Генріх», написана за мотивами однойменного твору Гартмана фон Ауе.

Гаман – легендарна постать, фаворит іранського царя Агасфера (Ксеркса), фанатичний ворог євреїв, якого перемогли Естер і Мардохай; в деяких мусульманських легендах – фаворит і воєначальник єгипетського фараона, що переслідував Мойсея та євреїв.

Мойсей – за біблійною легендою, пророк, який очолив ізраїльські племена і визволив їх із т. зв. єгипетського полону. Йому приписують авторство деяких книг Біблії.

Бенфей Теодор (1809 – 1881) – німецький філолог, автор досліджень з класичної філології та порівняльного мовознавства; вважається автором теорії запозичень у фольклористиці, яку він виклав у передмові до видання «Панчатантри» (1859).

«Махабхарата» – староіндійська епопея, написана санскритом, складається з 18 книг, що нараховують близько 100 тисяч двовіршів. Традиція приписує цей твір аскетові В’ясі. Зміст поеми – боротьба п’яти братів Пандавів з сотнею Кауравів.

«Рамаяна» – давньоіндійська епічна поема, створена у своїй основній частині в IV ст. до н. е. В ній описано життя і подвиги міфічного героя Рами та його вірної дружини Сіти.

«Панчатантра» («П’ятикнижжя») – пам’ятка давньоіндійської літератури III – IV ст. Дійшла до нас в кількох редакціях, з яких найстаріша відноситься до VI ст.; згодом була перекладена на мову пехлеві, що в свою чергу стало основою для арабської і сірійської версій. Згодом на основі «Панчатантри» з’явилося багато східних і європейських переробок.

«Гітопадеса» («Гітопадеша») – санскритський збірник дидактичних оповідань, байок; що приписувався Нараяні або Вішнусіарманові. По суті, це вільна переробка «Панчатантри» (кінець І тисячоліття н. е.).

Калідаса (IV – V ст.) – індійський поет і драматург, писав санскритом; головні твори – драма «Шакунтала, або Перстень призначення» та поема «Хмара-вістун». На українську мову переклав П. Г. Ріттер.

Паніні (V чи IV ст. до н. е.) – найвидатніший староіндійський письменник і граматист; творець класичного санскриту, що містить близько 4 000 розділів (сутр). Багато його термінів і понять прийняла мовознавча наука XIX ст.

Веди – найдавніші пам’ятки староіндійської літератури, написані санскритом (між II і поч. І тисячоліття до н.е.).

Кракатоа – вулкан Кракатау на Меланезійських островах.

Сакія-Муні (пізніше Будда, бл. 560 – бл. 480 до н. е.) – засновник релігійного вчення буддизму.

Александр Великий (Александр Македонський, 356 – 323 до н. е.) – цар Македонії, один з найвидатніших полководців Стародавнього світу.

Зороастр (Заратуштра, Заратустра) – імена напівміфічного засновника зороастризму – релігії стародавніх народів Середньої Азії, Азербайджану, Афганістану та Ірану, що виникла в І тисячолітті до н. е.

Гностики – прибічники релігійно-філософських вчень, що поширилися в II – III ст. у країнах Близького Сходу і поєднали в собі ідеї раннього християнства, релігій Стародавнього Сходу та античної філософії.

Маніхеї – споріднене з гностиками одне з релігійних угруповань, що виникло в III ст. на Близькому Сході. Визнавали дуалізм – споконвічність боротьби двох начал: добра і зла. Спочатку маніхейство було релігійним виявом протесту трудящих мас проти рабовласницького і феодального гніту, пізніше переродилося у вузьке сектантство.

Несторіани – релігійна течія, що виникла у Візантії у V ст. Несторіани критикували містичне церковне вчення про Христа як боголюдину.

Магометанство – те саме, що мусульманство, іслам. Назва походить від імені засновника цього віровчення Мухаммеда (Магомета) (бл. 570 – 632) .

Павлікіани – християнська секта дуалістично-гностичного характеру. Утворилася VII ст. у Вірменії під впливом маніхейства. Назва походить від своєрідного тлумачення листів апостола Павла. Павлікіани проповідували окреме створення світу матеріального і духовного, заперечували божественність Христа, відкидали Старий завіт, церковну обрядність та ієрархію.

Богуміли (богомили) – соціально-релігійний рух X – XIV ст. в Болгарії та Сербії. Заперечували складну церковну обрядність, протестували проти матеріальних благ. На початковому етапі існування богомильство було ідеологією, пов’язаною з антифеодальними селянськими рухами, пізніше перетворилося в релігійну секту.

Катари – прихильники єретичного вчення, що поширилося в XI – XIII ст. в Західній Європі (головним чином в Північній Італії, Південній Франції, Фландрії) і відображало протест широких міських верств проти феодального гноблення. Вчення склалося під впливом ідей маніхеїв, павлікіан, богумилів. Катари проповідували аскетизм, відкидали церковну обрядність, ієрархію.

Ленау Ніколаус (Німбш Штреленау фон, 1802 – 1850) – австрійський поет-романтик.

Альбігойці – єретичний рух, поширений на півдні Франції у XII – XIII ст., відгалуження катарів.

Брамінізм (брахманізм, браманізм) – релігія стародавньої Індії, яка освячувала соціальну нерівність і поділ суспільства на касти.

Джатаки – канонічні оповідання і легенди про перевтілення Будди, включені до т. зв. Палійського канону; сюди входять також і перероблені добуддійські твори.

Гусити – послідовники мислителя, проповідника та ідеолога чеської Реформації, національного героя чеського народу Яна Гуса (1369 – 1415).

Лютер Мартін (1483 – 1546) – визначний діяч Реформації в Німеччині, основоположник лютеранства.

Гуттен Ульріх фон (1488 – 1523) – німецький гуманіст, противник католицизму.

Боккаччо Джованні (1313 – 1375) – італійський письменник і гуманіст, автор збірки новел «Декамерон».

Страпарола Джанфранческо з Караваджо (? – 1557) – італійський новеліст, автор збірки «Веселі ночі».

Базіле Джанбатіста (1575 – 1632) – італійський письменник, автор книги «Пентамерон».

…грецький роман про Варлаама і Іоасафа… – Одна з відомих мандрівних повістей, в основі якої лежить легенда про Будду (оповідання «Про Білахвіра та Будасафа»). З XI ст. поширена серед християнських легенд. Повість досліджував І. Франко (див. т. 30 даного видання).

Іоанн Дамаскин (бл. 675 – бл. 754) – візантійський філософ і богослов; проповідував ідею зверхності духовної влади над світською, відстоював іконовшанування.

Лібрехт Фелікс (1812 – 1819) – німецький історик літератури, фольклорист.

Соломон (? – бл. 928 до н. е.) – цар об’єднаної Ізраїльсько-іудейської держави. Йому приписують авторство деяких книг Біблії.

Китоврас – міфічна істота давньоруських апокрифів, яка вражає царя Соломона своєю мудрістю; у давньоєврейських сказаннях відповідає Асмодею, у західноєвропейських легендах – Марольфу (Морольф, Маркольф та ін.). Олександр Веселовський присвятив цій темі спеціальну розвідку «Славянские сказания о Соломоне и Китоврасе и западные легенды о Морольфе и Мерлине» (1872).,

Мархолт – істота середньовічної міфології, один з видів упирів, тип грубого, неотесаного, але дотепного і незлого чоловіка. 1480 р. вийшла книга анонімного автора латинською мовою, головними героями якої були Соломон і Мархолт; 1521 р. у Кракові опубліковано польський переклад книги.

«Бретонський» Мерлін – один з героїв старобретонської легенди про Артура, чарівник; був сином злого духа і звичайної жінки.

Святий Грааль (Граль) – за середньовічними легендами, чаша з коштовного каменя, що випала з корони сатани під час його бою з архангелом Михаїлом; згодом нібито послужила Ісусові Христу під час тайної вечері. Вважалося, що зберігається в одному із замків Англії (за іншими версіями, в Італії), де її охороняють лицарі.

Дашкевич Микола Павлович (1852 – 1908) – російський та український літературознавець і фольклорист, професор Київського університету, академік Петербурзької АН (з 1907 р.)

Колмачевський Леонард Зенонович (1854 – 1889) – російський літературознавець і фольклорист.

«Літературно-наукова бібліотека» – серія видань, започаткована 1889 р. І. Франком, що виходила до кінця 1890-х років його накладом і мала демократично-просвітительське спрямування. Всього вийшло 26 випусків.

Мітра-сонце – за віруваннями стародавніх іранців, покровитель володарів та воїнів. Староіранські міфи приписують йому ряд подвигів. Культ Мітри був поширений в сасанідському Ірані (III – IV ст.), коли державною релігією був зороастризм.

Гаватович Якуб (1598 – 1679) – польський письменник. Разом з його трагедією про Івана Хрестителя опубліковано дві українські інтермедії, деякі дослідники вважають Гаватовича їх автором. Тут йдеться про статтю М. Драгоманова «Две южнорусские интермедии начала XVII в.» («Киевская старина», 1883, т. 7, грудень, с. 652 – 664). Українською мовою опублікована пізніше в кн.: Розвідки Михайла Драгоманова про українську народну словесність і письменство. Львів, 1899, т. 1, с 174 – 218.

Словацький Юліуш (1809 – 1849) – польський поет-демократ.

Вергілій Публій Марон (70 – 19 до н. е.) – римський поет.

Туті – наме (Книга папуги) – перська переробка староіндійського санскритського збірника «Шукасаптаті».

Сукка саптаті (Шукасаптаті, 79 оповідань папуги) – санскритський твір анонімного автора, написаний близько XII ст.; поширювався як санскритською мовою, так і в різних версіях та перекладах.

Чандрагупта І – засновник династії Гуптів (бл. 320 р.) у північно-східній Індії.

Вікрамадітья (Чандрагупта II, бл. 575 – бл. 414 до н. е.) – цар з індійської династії Гуптів, володів майже всією північною частиною Індії; сприяв розвиткові мистецтва й літератури на санскриті.

Вішнуїсти – прибічники вішнуїзму, одного з відгалужень індуїстської релігії.

Еа (Енкі) – за вавілоно-шумерською міфологією, володар прісної води, бог води, ремесел і мудрості; з Ану та Енлілем входив до трійці найвищих богів; вважався творцем світу і всього живого, покровителем людей.

Іао (Яо, Ягве, Яхве) – варіанти назви Іегова, або Єгова, – верховного божества в іудейській релігії.

Геродот (між 490 і 480 – між 430 – 424 до н. е.) – давньогрецький письменник, історик.

Астіагес (Іштувегу, бл. 580 – 550 до н. е.) – цар Мідії. Вів невдалу війну з царем Кіром, внаслідок якої Мідія була завойована Іраном і перетворена в його провінцію. За легендою, Кір, захопивши в полон Астіагеса, дав йому високу посаду.

Грімм, брати Вільгельм (1786 – 1859) та Якоб (1785 – 1863) – німецькі філологи, основоположники літературознавчої та мовознавчої германістики й інтерпретатори найвидатніших пам’яток давньонімецької поезії, народних казок, саг.

Келер Адальберт (1812 – 1883) – дослідник старонімецької мови і літератури романських народів, з 1844 р. професор німецької літератури.

Веселовський Олександр Миколайович (1838 – 1906) – російський історик літератури, фольклорист, представник порівняльно-історичного методу в літературознавстві.

Коген Шалом (1773 – 1845) – єврейський поет, філолог. Писав єврейською мовою.

Паталіпутра – стародавнє індійське місто, нині місто Патна.

Краус Фрідріх – австрійський перекладач з слов’янських мов, фольклорист.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 46, ч. 2, с. 24 – 42.