Дальші болгарські праці М. Драгоманова
Іван Франко
Помимо тяжкої недуги, котра іншого чоловіка могла б зламати не тільки фізично, а й душевно, д. Драгоманов не покидає працювати і як педагог, і як писатель-фольклорист. В IV і V томах «Сборника», видаваного болгарським міністерством просвіти, поміщені дальші дві його праці, котрі вводять в обсяг порівнюючих дослідів також багатий український матеріал, усний і писаний, і для того повинні в високій мірі звертати на себе увагу також наших «людознавців», так як звертають увагу вчених поляків, великоросів, німців і т. і.
Інтересно, що в той сам час, коли спеціальні журнали етнографічні, як «Wisła», «Этнографическое обозрение», «Am Urquell» і др., навіть в Росії цитують і хвалять етнографічні праці М. Драгоманова, наш галицький «учений» Ол. Барвінський в новім виданні своєї читанки для вищої гімназії (усна словесність), подаючи бібліографію збирачів нашого етнографічного матеріалу, навмисне поминув ім’я Драгоманова і, напр., «Исторические песни малор. народа» приписав самому Антоновичу, а «Малор. нар. предания и рассказы» по його показу вийшли таки без редактора.
Про наукові праці над нашим матеріалом етнографічним д. Барвінський, звісно, нічого й не згадує, та правдоподібно нічого й не знає, а то не городив би про нього таких мудрощів, як на стор. 141, 142, 151, 154 – 156. Досить буде навести, напр., ось яку дефініцію казки:
«Казки – се оповідання, котрих основою суть останки міфів або повір’їв з найдавніших, дохристиянських часів. Руська казка держиться найбільше життя щоденного, а коли й виходить з того обсягу і зображає такі твори фантазії народної, як чорт, відьма, мрець і т. ін., то все людський розум має перевагу над нечистою силою. Коли ж навіть стрічаємо в казці образи з надприродного світу, то тоді любить руська казка такі надприродні твори уособляти, а людський розум і правда одолівають нечисту силу і пиху».
Справді жалувати треба тих школярів, котрим прийдеться виучувати і якось розуміти сю галіматью! Бо коли казка є оповіданням міфічним, то як же се вона держиться життя щоденного? Чи чорт є витвором руської фантазії народної? Чи мрець взагалі є витвором фантазії? Чи справді в руських казках все розум людський перемагає нечисту силу? І чи тільки в руських казках часто стрічається така перемога? І що значить речення о тім, що руська казка любить уособляти «образи з надприродного світу?» Чи яка-небудь інша казка сього не чинить?
І таких мудрощів ви найдете дуже багато на тих 10 картках, що становлять теоретичну часть нової читанки руської для вищих класів шкіл середніх. І дадуть наші патріоти таку читанку в руки молодому поколінню, а потім повторяють йому з емфазою: «Якби ви вчились так, як треба, той мудрість би була своя». І є вже, своя та непозичена, нічого й казати!
В IV томі «Сборника» находимо коротеньку розправу «Славянските варианти на една евангелска легенда». Д[обродій] Драгоманов зводить тут докупи значне число народних оповідань, починаючи від болгарського про переміну дідом-богом двох попів в ослів, далі великоруські, українські, білоруські, гасконські і сербські, і находить їх спільне джерело в однім епізоді апокрифічної «Євангелії о дітстві Христовім», де Ісус хоче бавитися з дітьми жидівськими, ті тікають від нього і ховаються, а коли Ісус питає їх матерів: що там є у повітці? Ті відповідають, що козлята, і по наказу Ісуса діти перемінюються в козлята, поки на просьбу матерів Ісус знов не перемінив козлят в дітей.
У мусульман є про Ісуса аналогічна історія: жиди приписували його чуда магії, і він за те перемінив їх у свиней; ся історія доволі близька з українським оповіданням про те, як Ісус прийшов до одного жида, а той, щоб його витрібувати, сховав під корито свою жінку з дітьми і на питання Ісуса сказав, що там свиня з поросятами. По відході Ісуса відкрили корито, а там справді свиня з поросятами.
Дуже інтересний є інший варіант того оповідання у Чубинського (II, 336), де бог також перемінює двох попів в волів і дає їх мужикові на роботу; тут первісна основа обернена в сатиру на попівське неробство.
Мені здається, що дальшою паростю того самого мотиву можна вважати оповідання про те, як один піп до спілки з злодіями вкрав у якогось господаря зо стайні коня; злодії коня взяли, а попа лишили в стайні на його місці. Рано господар приходить і бачить попа при жолобі; той признається йому, що за кару мусив кілька літ бути конем, але сеї ночі його кара скінчилася і він просить його пустити. Мужик пускає попа, увіривши в його оповідання, але коли швидко опісля побачив на ярмарку свого власного коня, зблизився до нього і шепнув йому до уха: «Єгомость, а що, вже-сьте знов нагрішили? О, але я вже тепер не дурний вас другий раз купити!» Се оповідання чув я перед 20 літами в Дрогобичі; всесвітню популярність дав йому американський поет Лонгфелло, опрацювавши його варіант віршами яко «сіцілійську легенду».
Д[обродій] Драгоманов у своїм досліді зупиняється на тексті апокрифічної євангелії, вказує на те, що й у старозавітних книгах жидівських, особливо в апокрифічних, як книга пророка Даниїла, находимо мотив переміни чоловіка в звіра за кару, за гріхи (переміна Навуходоносора в вола). Впрочім, не треба думати, що сей мотив є якимось спеціально жидівським переказом; переміна чоловіка в звіра за гріхи є дуже частим явищем в міфології грецькій, а в Індії становить навіть одну з основних догм браманської та буддійської метампсихози. Жаль, що д. Драгоманов тільки в одній примітці натякнув на індійські аналогії нашої легенди; їх мусить бути множество.
На далеко ширше поле етнографічних дослідів і теорій провадить нас слідуюча обширна праця М. Драгоманова «Славянските приправки на Едиповата история». Виходячи від болгарського книжного оповідання про Павла Кессарійського, від староруського, пересказаного Костомаровим в його монографії «Легенда о кровосмесителе» і від сербської пісні про Симеона Находа, д. Драгоманов зводить до порівняння з тими творами обширний матеріал європейський, починаючи від старогрецьких оповідань про Едіпа, в котрих він вбачає переробку малоазійських міфів про Телефоса-сонце і Ауге блискучу, і кінчаючи українськими піснями про заміжжя матері з сином.
Д[обродій] Драгоманов, аналізуючи старанно весь той величезний матеріал, вбачає у всіх його перемінах, комплікаціях та упрощеннях парослі одного і того самого мотиву – старогрецьких оповідань про кровосумішку. Не маючи тут місця слідити детально за ходом усієї студії д. Драгоманова, надзвичайно інтересної і навчаючої іменно при трактуванні подробиць, я зупинюся тільки на деяких подробицях його генеалогічної таблиці, в котрій він (стор. 104 відбитки) звів докупи остаточні виводи своєї праці. Після тої таблиці із грецьких оповідань про Едіпа вийшла візантійська повість з церковною закраскою; текст тої повісті затратився, але з нього, як зі спільного джерела, вийшли: латинська історія про Юду Зрадника, староруська повість про Андрія Крітського і якась третя галузь, з котрої в дальшім розвої виплили: коптійська повість про Івана, болгарська про Павла Кессарійського, сербська пісня про Находа Симеона і старофранцузький роман про папу Григорія Великого, звісний у нас більше в старонімецькій переробці Гартмана фон Ауе яко «Gregor auf dem Steine».
Сьому останньому типові Едіпової легенди надали в середніх віках величезну популярність в цілім західнім світі збірники побожних легенд Якова з Ворагіне «Legenda aurea» і незвісного редактора «Gesta Romanorum». Обі ці збірки звісні були й у Польщі; «Gesta» переведені були в XVI віці й на нашу мову і пильно переписувані; від нас вони зайшли й у Московщину. В Польщі і у нас вони полишали сліди в усній словесності народній, а надто у нас послужили темою до нових, обширніших редакцій письменних. І ось виходить таке, що легенда про Едіпа існує у нас в кількох редакціях рівночасно, а іменно:
а) письменні:
1) слово о Юді-предателі, резюмоване Костомаровим по рукопису Буслаєва і опубліковане в повнім тексті Драгомановим по находящемуся у мене рукопису Яремецького-Білахевича,
2) оповідання про папу Григорія в збірці «Gesta Romanorum»,
3) слово о житії Григорія-патріарха, віднайдене мною в одному буковинському рукописі, в усіх подробицях схоже з змістом в «Gesta» і в старонімецькій поемі Гартмана фон Ауе, тільки що з папи Григорія зроблено патріарха (копію сього слова я також переслав д. Драгоманову вже по виході в світ його статті);
б) усні:
4) оповідання про Юду з інтересними відмінами проти книжного, записане д. В. Щуратом в Кобиловолоках і переслане мною д. Драгоманову, також уже по видрукуванні його праці,
5) оповідання про Григорія, схоже з оповіданням в «Gesta», записане у Баронча (Bajki, Fraszki i t. d.);
6) оповідання про Андрія, записане Манжурою (Драгоманов. Малор[усcкие] нар[одные] предания, 130 – 131),
7) оповідання про Марію Єгипетську (Чубинский. Труды, І, 182 – 183) і
8) оповідання, записане д. Охрімовичем в Сенечові і зовсім уже приноровлене до нашого людового, спеціально до гірського побуту.
Всі ті матеріали (крім н-рів 3 і 8) розбирає д. Драгоманов у своїй праці, виказуючи на тих різних варіантах різнородність впливів, котрі в протягу століть перехрещувалися в нашім краї і причинювалися до витворення того, що нині наші патріоти люблять називати «питомим народним світоглядом».
Але, крім сих різнородних оповідань, живуть ще в устах нашого народу пісні дуже розширені, записані в множестві варіантів, котрих темою є кровосумішка матері з сином або сестри з братом, кровосумішка або довершена, або, частіше, недовершена. Д[обродій] Драгоманов уважає й ці пісні за парость того самого спільного дерева, з котрого вийшли повісті, і навіть (стор. 99) уважає дивоглядним думати, щоби вони могли мати у нас яке-небудь побутове або міфологічне значення. Лишаючи на боці міфологічне толкування, я завважу на те, що побутове значення ті пісні таки можуть мати, т.е. в основі їх можуть лежати поодинокі факти кровосумішки, котрі іноді можуть лучатися серед народу.
І так, в р. 1879 під час своєї військової служби мені оповідали вояки тої компанії полку Гондрекур, де я проживав, що там перед кількома роками лучився такий факт: до одного рекрута вечором прийшла мати з села. Син був тоді на муштрі, а мати, ще молода жінка, втомившися, лягла на його постелі і заснула. Вояки-збиточники сказали синові, коли той вернув з муштри: «Ти, хло, тут до тебе твоя любка прийшла». Той утішився, побіг до кімнати, в котрій случайно не було нікого, а не пізнавши в потемках сплячої жінки, сповнив з нею гріх. Тільки коли внесли світло, він побачив, що се його мати, і, не мовлячи нікому нічого, побіг на піддашшя і повісився. Коли б не певність, що се факт (а вояки, котрі мені се оповідали, знали особисто того нещасного рекрута і його матір), можна би подумати, що й тут маємо діло з відприском старогрецької історії про Едіпа.
«Коли й існувала колись, – мовить д. Драгоманов, – неозначеність в полових відносинах на Україні, то навіть пам’ять про неї мусила давно загинути».
То-то й є, що такі речі, як пісні про вдову і її «донців» або оповідання про Едіпа, не є останками з доби полової неозначеності, з т. зв. доби кровосумішної сім’ї, а власне з пізнішої, коли давня кровосумішка в почутті народнім сталася чимось огидливим і грішним. Що в нашій пам’яті народній а спеціально в піснях весільних лишилося дуже багато слідів давніх форм родинного життя, т. зв. матріархату, се доволі переконуюче виказав недавно д. Охрімович в своїй статті «Значение малорусских свадебных обрядов и песен», поміщеній в «Этногр[афическом] обозрении».
Так само не далеко прийдеться шукати й за слідами таких форм кровосумішки, як т. зв. снохачество (пожиття свекра з невісткою); про нього виразно згадує Нестор, говорячи о звичаях деяких староруських племен; на нього натякає ще в далеко пізніших часах, в XVII віці (к[оло] 1632 р.), княжна Теофіля Острозька в установі для людності окільної, мовлячи:
«Jeśliby się też trafiło, jako się tam znajduje, żeby miał ojciec z synowa swoją mieszkać w nierządzie, a świadectwo pewno było, tedy go gardłem karać, jednak z dołożeniem się naszym» [Гл[яди] рукоп[ис] Оссолінських, ч. 2408, а також: Dr. Fryderyk Papaé. Skole i Tucholszczyna, стор. 119].
[«Якщо б так сталося, що батько зі своєю невісткою жив би незаконно і було про це певне свідчення, тоді його скарати на горло, повідомивши нас про це» (польськ.). – Ред.]
Очевидно, бодай в розумінні автора тої постанови гірська людність в Карпатах в тім часі часто попадала в гріх, званий снохачеством. Задля тих причин, а також задля того, що наші пісні про вдову і її синів, крім загальної теми кровосумішки, мають дуже мало подробиць, схожих з повістями про Едіпа – Григорія і їх розгалуженнями, я був би за тим, що виводження їх (а також старої датської пісні, переведеної у Грімма «Der unrechte Bräutigam») від одного спільного пня є натягнене і що їм треба признати осібне походження, основане на фактах чи то з давнього, чи пізнішого побуту, так само як і пісням про кровосумішку брата з сестрою, до котрих, впрочім, дочеплено декуди міфічний кінець – переміни обоїх грішників у квітку «братки» (по-російськи «Иван да Марья»).
Примітки
Вперше надруковано в журн. «Народ», 1892, № 11-12, с. 155 – 157. Стаття є продовженням статті «Болгарські праці М. Драґоманова».
Подається за першодруком.
дальші дві його праці… – Мова йде про наукові праці М. Драгоманова, публіковані в етнографічному «Сборник за народни умотворения, наука и книжнина. Издана Министерством на народното просвьщение, кн. IV. София, 1890; кн. V, 1891». Перша праця мала назву «Славянските варианти на една евангелска легенда», друга «Славянските приправки на Едиповата история». Продовження другої статті М. Драгоманова було вміщено у VI книзі «Сборника» 1891 р. Той факт, що Франко не взяв до уваги продовження статті Драгоманова у VI книзі, дає підстави гадати, що письменник писав свою статтю в 1891 р., одержавши V книгу «Сборника».
Антонович Володимир Боніфатійович (1834 – 1908) – професор Київського університету, історик, археолог, етнограф.
…інший варіант того оповідання у Чубинського. – Франко посилається на видання, що було підготовлене П. Чубинським: «Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край, снаряженной русским географическим обществом», що вийшла в семи томах протягом 1872 – 1879 рр.
Гартман фон дер Ауе – німецький поет XII ст.
Буслаєв Федір Іванович (1818 – 1897) – російський філолог та мистецтвознавець. Автор праць з мистецтвознавства, давньої російської літератури, фольклору та давнього образотворчого мистецтва.
…по находящомуся у мене рукопису Яремецького-Білахевича… – Рукопис Яремецького-Білахевича зберігається в архіві І. Франка (ф. 3, № 4760).
Баронч Садок (1814 – 1892) – вірменсько-польський історик.
Bajki, fraszki (байки, фрашки) – жанри польської літератури.
Манжура Іван Іванович (1851 – 1893) – український поет, етнограф, фольклорист демократичного напряму.
Охрімович Володимир (1870 – 1931) – український письменник, етнограф, мовознавець, громадський діяч. На початку своєї діяльності брав активну участь у радикальному русі Галичини, згодом перейшов на буржуазно-націоналістичні позиції.
Грімм – брати Якоб (1785 – 1863) та Вільгельм (1786 – 1859) – німецькі філологи, основоположники літературознавчої й мовознавчої германістики, видавці й інтерпретатори найвидатніших пам’яток давньонімецької поезії, народних казок і саг.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 28, с. 293 – 298.