Огляд праць над етнографією Галичини в XIX в.

Іван Франко

Перші проблиски зацікавлення етнографією Галичини знаходимо при кінці XVIII в. В р. 1772 австрійські війська зайняли Галичину, і Австрії довелось організувати адміністрацію нової провінції. Розуміється, треба було знати, хто такі мешканці тої провінції? Урядники, що були послані для окупації, швидко переконалися, що в тій «польській» провінції більша частина народу – не поляки. Радник губерніальний Коранда писав у своїй реляції, що людність східної Галичини говорить мовою, подібною до далматинської. Інші німецькі урядники звільна пізнавали докладніше сю людність.

В писаннях німців, що при кінці XVIII в. обслідували Галичину, знаходимо перші відомості про етнографію краю, – розуміється, обік цінних нотаток, також багато курйозів, ухоплених з наслуху або зложених на основі непорозумінь. Особливо цінними треба вважати подорожні записки Гакета (Haquet) та принагідні уваги про етнографію, розсипані в книзі Енгеля «Geschichte der Fürstenthümer Halitsch und Wladimir».

Місцева інтелігенція – польська і руська – була в ту пору занадто малочисленна і малосвідома, щоб можна було ждати від неї зацікавлення такою абстрактною справою, як етнографія рідного краю. Правда, по дворах польських панів, особливо магнатів, були співаки, теорбаністи, звичайно з підданих, яких обов’язком було забавляти панів музикою, танцем і піснями. Ті пісні складано руською народною мовою, складом, близьким до щиро-народних пісень, але зміст їх відповідав більше смакові тогочасного панства, ніж характерові народної творчості: гулятики, фривольні любощі або величання панів – се були звичайні теми.

Тих «дворацьких» пісень мусило бути немало; в принагідних записах з XVIII в., роблених переважно поляками, їх заховалося кількадесят; значна часть їх увійшла в уста народу і співається досі по селах; більше число, чи то з уст народу, чи з давніших рукописних записок, увійшло в склад першої друкованої збірки руських і польських народних пісень, виданої 1833 р. Вацлавом з Олеська (Залеським) у Львові.

Ще з іншого погляду цікавився дехто в XVIII в. етнографією в Галичині. Вступления на австрійський трон Йосифа II (1780) принесло нам сильний подув раціоналізму. Під натиском правительства почало духовенство – в тім числі й руське – боротьбу з народними віруваннями та звичаями. І от у пастирських листах львівських і чернівецьких єпископів того часу, особливо П. Білянського, маємо інтересні причинки до пізнання тогочасних вірувань; особливо лист з 1786 – се справді маленький indiculus superstitionum, гідний уваги етнографа.

Ненастанні війни і нещастя, що в кінці XVIII і в початку XIX в. душили Австрію, приглушили на довгий час просвітні і наукові інтереси. Імпульс до праці, спеціально на полі етнографії і археології, вийшов від незвичайного чоловіка – дивака і ентузіаста Адама Чарноцького, звісного під назвою Зоріана Ходаковського. Втікши з російського війська, він пробував під фальшивою назвою в Галичині, ходив із села до села, записуючи пісні, вірування, звичаї, описуючи розвалини і кургани і дошукуючись у всім тім дохристиянської Слов’янщини. Його колекції не були досі опубліковані і в значній часті пропали, але даний ним імпульс не пропав.

В р. 1812 публікує поляк Червенський свої «Obrazy z okolic Naddniestrskich», де находимо гарні характеристики людності руської. Засноване 1816 р. в Перемишлі руське товариство для ширення просвіти обіцяло зайнятись також пізнаванням стану руського люду, але задля інтриг латинського духовенства не ввійшло в життя.

В р. 1822 в календарі «Der Pilger von Lemberg» русин Зубрицький звертає увагу на красу і важність руських народних пісень і подає текст одної – інтересно, що не щиронародної, а власне дворацької, яку Pohl, батько польського поета W. Pola, перекладає на німецьку мову. Ми маємо відомості, що серед тодішньої молодіжі східної Галичини почав помалу прокидатися інтерес до пізнання рідного краю і народу, почалося записування пісень, переказів, приповідок. Результатом сього першого руху була згадана вже збірка Вацлава з Олеська, видана 1833 р.

Ся книжка творила епоху в розвою духового життя Східної Галичини. Під її впливом почалося туг відродження народної руської літератури; вона дала імпульс до дальшого збирання етнографічного матеріалу. Ініціатори сього нового руху – се заразом батьки нової галицько-руської літератури: Маркіян Шашкевич, Яков Головацький, Іван Вагилевич, Осип Левицький, Осип Лозинський і інші. Вже 1834 р. видає Осип Левицький свою граматику, де, обік інших взірців руської мови, поміщує кілька нар[одних] пісень, кількасот приповідок, загадок і т. і. В р. 1835 виходить цінна книжка Лозинського «Ruskoje wesile».

Рівночасно Мінчакевич, Ст. Петрушевич, Осафат Кобринський і інші збирають народні приповідки в різних сторонах краю; Головацький і Вагилевич записують пісні, вірування, казки, анекдоти і т. д., з яких повстає видана 1837 р. в Будапешті «Русалка Дністровая» і видана 1839 р. у Львові двотомова збірка Жеготи Паулі «Pieśni ludu ruskiego w Galicyi». В р. 1841 виходить у Відні прекрасна збірка приповідок Гр. Ількевича, а в р. 1844 забажав видати свою збірку Ст. Петрушевич, вона перейшла вже була цензуру, але в світ чомусь не вийшла: була опублікована тільки 1857 р. в польській часописі «Przyjaciel Domowy».

Кобринський опублікував маленьку збірочку приповідок у додатку до свого букваря 1842 р., Вагилевич і Головацький подали свої спостереження етнографічні в статтях, друкованих по-чеськи в «Časopis Českeho Musea», 1838 – [18]40, а матеріали опублікував Головацький 1846 – [18]47 р. в збірнім письмі «Вінок русинам на обжинки», виданім у Відні.

Варто зазначити, що й поляки інтересу вались тоді живо руською етнографією; принагідні причинки знаходимо в львівських часописях «Rozmaitości» та «Lwowianin» і в часописі «Przyjaciel Ludu», видаваній у Лешні в Познанщині; часть із них ввійшла в книгу Семенського «Powieści і podania polskie, ruskie i litewskie», видану 1845 р. Незалежно від русинів збирав руські матеріали Казимир Войціцький та публікував їх по-польськи (пісні 1835, казки 1838) в формі, переробленій і зміненій відповідно до тодішнього літературного смаку, через що його публікації стратили наукову вартість, хоч свого часу були дуже популярні.

Важні причинки до етнографії Галичини, особливо галицької Русі, находимо також у істориків польської культури: Голембйовського (див. особливо його «Lud polski, jego zwyczaje, zabobony», Warszawa, 1830, 2 т.) і Мацейовського (див. особливо «Polska i Ruś aż do pierwszej połowy XVIII w.», 4 томи, Petersburg, 1842). Дещо знайдеться і в тогочасних німецьких публікаціях, особливо в часописі «Galizien» з р. 1840 – 18[41] і т. і. В кінці варто зазначити пробу наукового опрацювання тодішніх здобутків етнографічних збирань у книзі львівського професора Гануша «Die Wissenschaft des slavischen Mythus», Lemberg, 1842. Автор стоїть на грунті метеорологічної теорії Грімма, але охота до скомпонування повної системи слов’янської міфології, повна безкритичність в доборі джерел і апріорність методи позбавили його працю наукової вартості.

Та під кінець [18]40-х років зайшли в Галичині два факти, що відібрали польській інтелігенції на довгий час охоту до етнографії. В р. 1846 польські селяни Західної Галичини кинулися на своїх панів, порізали і покалічили багато з них і в польській крові втопили задумане польське повстання. А в р. 1848 піднявся в Східній Галичині з нечуваною доти силою руський національний рух, і русько-польський антагонізм заострився дуже сильно.

На оба ті факти польська шляхетська інтелігенція реагувала негацією. Устами одного ex-революціонера Ришарда Бервінського вона висловила тезу, що ніякого польського люду нема, що польська нація – се польська шляхта, а те, що деякі фантасти вважають національним скарбом, – людові пісні, казки, традиції, приповідки, звичаї і т. і., – се або нужденні решти попсованої шляхетської цивілізації, або запозики від чужих народів.

А устами другого ex-революціонера Ценглевича вона вирекла тезу, що так само ніякого руського народу ані руської мови нема, а те, що деякі фантасти називають сим ім’ям – се попсований жаргон польщини, так, як загалом Русь має значення тільки яко appendix Польщі. Розуміється, що при таких поглядах – а вони були далеко не індивідуальні – не варто було займатися дослідами над тим людом і його духовими творами. І справді, [18]50-і роки – се майже повна пустиня на полі етнографічних пошукувань; лише де-де появляються в друку розрізнені нар[одні] пісні або давніші збірки, як ось згадана вже збірка руських приповідок Петрушевича.

Небагато робила й руська інтелігенція. І тут після широкого розмаху 1848 р. наступила реакція, але в іншім напрямі. Під впливом декого з росіян (Погодіна), а також під враженням російської армії, що ходила 1849 р. через Галичину на Угорщину усмиряти угорське повстання, зродилася де в кого з галицьких русинів думка про близький перехід Галичини під Росію, про племенну єдність галицьких русинів з великорусами, про непотрібність праці на власнім народнім грунті і про можливість та конечність зіллятися з великорусами і прийняти їх мову та літературу. Сей погляд породив у тих людей, вихованих у шляхетсько-польськім дусі, обік язикового макаронізму не раз фактичну погорду до мови, традицій і життя рідного люду. Розуміється, що про студіювання мови, пісень, звичаїв і побуту сього люду тим добродіям ніщо було й говорити.

Тільки в [18]60-их роках повіяло іншим духом у Галичині. З України дійшли сюди твори Шевченка, Куліша, Максимовича, Костомарова і інших українських письменників та етнографів, збудили серед молодіжі гарячу любов до рідного народу і заохотили її до студій над його традиціями. Почалось пильне збирання етнографічних матеріалів. Гнідковський у Калуськім повіті збирає приповідки, Торонський подає характеристику лемків, того найдалі на захід висуненого відламу русинів, Гушалевич записує пісні в Стрийськім пов[іті], Галька видає гарну збірочку казок, Саламон збирає коломийки, але псує свою збірку фальсифікатами власного виробу. В кінці значна часть молодших і старших збирачів достарчає Головацькому матеріалів до його 4-томової збірки пісень Гал[ицької] і Уг[орської] Руси, – збірки, зарівно замітної багатством матеріалу, як безсистемністю, некритичністю і недбалістю впорядкування та видання.

Головацький був душею схарактеризованого вище москвофільського напряму, і 1867 р., покинувши кафедру руської літератури в університеті Львівськім, перейшов до Росії, а свій збірник пісень видав аж 10 літ пізніше в Москві.

Незалежно від нього і його прихильників, під впливом прикладів і заохоти з України, кинулася в Галичині до збирання етнографічного матеріалу ціла купа молодіжі т[ак] зв[аного] українофільського напряму. Із збирачів сеї групи назвемо Володимира Навроцького, Мелітона Бучинського, Олександра Стефановича, Осипа Білінського, Амвросія Дольницького, Михайла Царя, Тита Реваковича.

Головна маса зібраного ними матеріалу перейшла до Києва, в руки пок[ійного] М. Драгоманова, і досі лежить неопублікована; тільки дещо було видане сим ученим і свідчить про велику вартість зібраного тоді матеріалу. Правда, збирано майже самі тільки пісні; лиш дехто (Лучаківський) збирав приповідки та загадки, а Желехівський, Верхратський, Партицький і Огоновський – матеріали лексикальні; інші галузі народознавства полишано на боці. Та и то по кількох літах, коли призбираний матеріал заляг у скринях і не міг дождатися публікації, запал збирачів остиг, а деякі з давніших збірок попропадали в рукописях.

Пощастилось тільки одній збірці буковинця Гр. Купчанка, що її вповні опубліковано, та й то не в Австрії, а в Києві. Ще перед тим вийшла в Петербурзі збірка галицьких приповідок, упорядкована Віслоцьким; се була некритично обкроєна збірка Ількевича з додатком інших давніших, друкованих у Галичині, і рукописної збірки Гнідковського. Попсувавши мову своїх оригіналів і довільно попропускавши значну часть поміщених у них приповідок, Віслоцький позбавив свою працю всякої наукової вартості. Далеко цінніше було видання Номиса «Українські приказки», куди увійшли також галицькі приповідки Ількевича.

В [18]60-тих роках починається живіша етнографічна діяльність і між галицькими поляками. Назвемо тут історика Бельовського, що в своїй статті «Pokucie» подав деякі цінні уваги і про етнографію сеї території. Другий історик-дилетант, домініканець Садок Баронч, видав 1863 р. книжку оповідань, казок, анекдотів і приповідок, зібраних переважно в Східній Галичині, але записаних з пам’яті і перекладених на польську мову – матеріал цінний, але виданий по-варварськи. Даровський збирав приповідки десь над Збручем, але збірки своєї не опублікував.

Але над усіх видвигається постать великого «збирача польської землі» Оскара Кольберга, що, розпочавши від збирання польських людових мелодій, помалу розширив рами своїх колекцій і задумав дати повний етнографічний образ польського люду у всіх його частинах. Перейшовши з Варшави до Кракова, він розпочав тут публікацію своєї збірки «Lud», що за його життя дійшла геть поза 20 томів, та для якої він лишив удвоє стільки матеріалу.

Кольберг був спеціаліст від збирання матеріалу, але обсяг його наукових інтересів був досить вузький. Пісні, казки та вірування, спеціально демонологія – ось що інтересувало його головно, далі – костюми, будова хат і потроху звичаї (дорічні). Збираючи поспішно, він хапав у кождій околиці, що міг наборзі захопити, наповнював свої томи описами околиць, виписками зі старих газет і т. і., а в записанім матеріалі друкував при описах різних околиць по 10 разів ті самі пісні, казки, вірування, рідко коли покликаючися на попередні томи, не говорячи про чужі збірки.

Таким способом багатство зібраного ним матеріалу в значній мірі ілюзоричне; таким методом можна би заповнити сотки томів, а не посунути науки наперед. Та проте Кольбергові треба признати велику заслугу: він поставив на міцну основу студії польської етнографії по територіям, розпочав досліди над польською народною музикою і головно своїм замилуванням до етнографії і своїм особистим впливом умів розбудити таке замилування у інших, умів зорганізувати собі по всіх сторонах пильних і сумлінних помічників-збирачів. Стоячи на становищі історичної Польщі, він пробував втягнути в обсяг своїх пошукувань також руські землі, і сій його тенденції завдячуємо 4 томи його «Pokucia», 1 том «Przemyskie» і два томи «Chełmskie», в яких поміщено багаті причинки до руської етнографії.

Щодо свойого погляду на етнографічні матеріали, то Кольберг стояв на давнім становищі їх автохтонності, придержуючися міфологічної теорії Грімма. На тій самій теорії стояли й руські вчені, що в тих часах пробували науково роздивляти етнографічні матеріали, отже, Галька в своїй праці про Купала, Головацький у своїм друкованім нарисі словенської міфології і Огоновський у своїх університетських викладах про слов’янську міфологію. Ся теорія найшла була в Росії талановитого заступника в особі Афанасьева, якого «Поэтические воззрения славян на природу» містять також немало галицько-руського матеріалу і були пильно читані в Галичині. На основі сього твору стоїть праця Згарського «Народний світогляд у приповідках» і Левицького «Світогляд українського народу».

В [18]70-х роках повстає на руськім грунті реакція проти сих поглядів. Вона виходить із Києва, де головним її мотором був Драгоманов. Незвичайно критичний ум, фаховий історик з широкою європейською освітою, він вніс у студіювання етнографічного матеріалу строгу історичну методу, остро виступив проти дилетантства і міфологічних апріорних фантазувань, жадаючи порівняних студій і докладного відрізнення в етногр[афічних] матеріалах того, що міжнародне, запозичене, а того, що повстало на власнім грунті.

Епоху творило тут видання українських історичних пісень, доконане ним на спілку з Антоновичем (2 т., 1873 – [18]74 р.), а також його виступ на київськім археологічнім з’їзді 1874 р. з показом, як мандрували деякі новелістичні та пісенні сюжети з заходу на схід, а на російській території – з полудня на північ.

Нещасні політичні обставини не позволили Драгоманову віддати етнографії стільки сили і праці, скільки він бажав, і виконати всі заложені ним плани. Та проте його вплив на розвій етнографічних студій на Україні і в Галичині був дуже великий і ще збільшиться тепер, коли збірне видання його фольклорних творів дасть змогу новим поколінням відразу розглянутися і в методах, і здобутках та цілях сеї науки.

Та вплив сей зазначився вже в [18]70-их роках тим, що нові збирачі під його впливом значно розширюють обсяг своїх обсервацій, не в’яжучись ні статистичними, ні історичними, ні міфологічними формулками. З тих нових збирачів назвемо М. Павлика, Ів. Франка, О. Терлецького, Льва Василовича, Івана Кузьова, Михайла Зубрицького, Ольгу Рошкевич, Євгенію Бохенську, Іларія Огоновського. Незалежно від сих збирали різнорідні матеріали Сабат, Никорович (головно саги локальні), під впливом драгоманівських поглядів видаваний журнал «Громадський друг» помістив ряд звісток про побут народу в різних верствах і сторонах, звертаючи увагу на економічний їх побут і на психологію суспільних відносин.

Ся праця йшла далі в [18]80-их роках. Часопись «Світ» подала ряд студій про етнографічні матеріали місцевого характеру (пісні і оповідання про Борислав, про картоплю і т. і.). Серед академічної молоді у Львові заінтересовання етнографією і заразом ширше її розуміння проявило себе заснуванням (1882 – [188]3 рр.) «Етнографічно-статистичного кружка», де обговорювано нові появи на полі сих наук і велись теоретичні дискусії про їх методи.

Щоб ввійти в живий контакт з народом, молодіж почала устроювати літом преміальні мандрівки по різних сторонах краю. Правда, для етнографії ті мандрівки не принесли безпосередньої користі, але значно причинилися до піднесення духового життя «глухої провінції». Тим часом повстали в краю деякі огнища для публікації етнографічного матеріалу. Зав’язана при Краківській академії наук Антропологічна комісія розпочала за ініціативою проф. Коперницького в р. 1877 публікацію «Zbioru wiadomości do antropologii krajowej».

Проф. Коперницький, медик з фаху, етнографом не був, і перші томи «Zbioru» обік цінних розвідок антропологічних і археологічних подавали етнографічні матеріали, польські й руські, дуже невисокої вартості, збирані дилетантами, публіковані без розбору і без системи. Бажаючи опублікувати в «Zbiorze» дещо з нагромаджених у мене матеріалів, я розпочав кореспонденцію з проф. Коперницьким, обробив для «Zbioru» гарний опис весілля в Лолині по записам пані Ольги Рошкевич і старався загріти Коперницького до думки – устроїти під фірмою Краківської академії і під його проводом етнографічну експедицію в різні сторони Галичини для збирання етнографічного і антропологічного матеріалу.

Проф. Коперницький не сперечався про важність і потребу такої експедиції, але дав мені пізнати, що Академія не має ані грошей, ані охоти для такої експедиції, щонайбільше може вибратися він сам. І справді, він по моїм сказівкам вибрався в таку експедицію літом, але всіх здобутків своєї поїздки так і не встиг опублікувати.

Значний вплив на розвій етнографічних інтересів у Галичині мали дві етнографічні вистави, устроєні в тім часі: перша в Коломиї 1881, друга в Тернополі 1887 р. Перша з них відкрила, так сказати, гуцульські і покутські домашні промисли, отже: килимкарство, гончарство і кафлярство, різьбу, вишивки і т. і., і зацікавила ними широкі сфери в Галичині і поза її границями; друга показала надто невидану досі в Галичині колекцію етнографічних типів і костюмів, що, знята фотографічно група за групою, утворила розкішне альбум. Наслідком першої вистави була розпочата львівським Промисловим музеєм публікація альбому «Wzory przemysłu domowego włościan na Rusi» (вступні тексти Вержбицького), 9 томів; обі вистави послужили основою багатих етнографічних колекцій музеїв: львівського Промислового, львівського гр[афа] Дідушицького і краківського кн[язя] Любомирського, не говорячи про численні приватні колекції. Друга вистава була імпульсом до засіювання заходом В. Федоровича школи килимкарства в Вікні.

В [18]80-их роках почалась також довголітня невтомима діяльність на полі галицько-руської етнографії Франтішка Ржегоржа, чеха, що, переселившися до Галичини, посвятив етнографічній праці всі свої сили. Незвичайно пильний і талановитий збирач, хоч каліка (глухий), він цікавився найрізнішими предметами, особливо деталями побуту, костюмами, будинками і уладженням хазяйства, звичаями, товариським життям і річевими пам’ятками з побуту галицьких русинів. Він об’їздив майже всю Східну Галичину, записуючи, рисуючи, фотографуючи і збираючи предмети для галицько-руського відділу в музеї Напрстків у Празі; сей багатий і гарний відділ – вповні його праця. В чеських часописях він опублікував більше як 100 своїх праць – цінних причинків до галицько-руської етнографії. Не вдаючися в ніякі наукові теорії, він збирав і стягав докупи однорідні явища – і в тім головна його заслуга.

Значно інший характер має етнографічна робота на Галицькій Русі в [18]90-х роках. Виробляються збирачі нового типу, такі, як Іван Колесса, Осип Роздольський, Володимир Гнатюк, Володимир Шухевич, що, обіймаючи широкі наукові горизонти, рівночасно стараються вичерпати запас етнографічних фактів у певній околиці, подати, прим[іром], весь репертуар пісень, оповідань і т. і. якогось незвичайного оповідача чи рапсода, вичерпати запас пісень, казок, обрядів даної околиці і, з другого боку, обняти запас доступного однорідного матеріалу в цілім краю.

Повстає ряд талановитих збирачів народної музики: Порф. Бажанський, якого колекція (неопублікована) обіймає 3 000 мелодій, Філарет Колесса і и[нші]. Вол. Шухевич звертає головну увагу на вистудіювання Гуцульщини з кожного погляду і являється головним впорядчиком етнографічного відділу на крайовій виставці 1894 р. У всіх тих збирачів видно порядну методу; записи виходять стенографічно вірні; матеріал записується від найліпших оповідачів, про яких подаються докладні відомості; при описах реалій подаються рисунки, фотографії, поміри; збирачі приступають до діла не насліпо, де-будь, але познайомлені добре з попередньою літературою, вишукують території, найцікавіші для досліду, вповні розуміючи його наукову донеслість.

Аналогічне явище бачимо також у Західній Галичині: замість давніх етнографів-аматорів, що громадили всяку всячину, всього потрохи, аби тільки заповнити том, повстають збирачі-систематики, що виходять із наукових поглядів на ціль етнографії і дивляться критично на матеріал. Збірки тих людей, як Swiętek, Udziela, Ciszewski, Federowski, мають характер, значно відмінний від давніших, визначаються строгим групуванням однорідного матеріалу. Антропологічна комісія при Краківській академії майже перестала публікувати руські матеріали, принагідно збирані дилетантами.

Для публікації руських матеріалів повстають центри у Львові, зразу основане мною «Житє і слово», що в двох роках успіло опублікувати широкий цикл етнографічних записів і зазначити широку програму для дальших пошукувань. В р. 1895 повстало у Львові польське «Towarzystwo ludoznawcze», засноване також при участі русинів (Франко, Колесса, Гнатюк); його орган «Lud» публікує також, хоч рідко, руські матеріали, а в перших роках містив також деякі праці русинів з обсягу етнографії і фольклору. Такі праці (І. Франка) друкувала також варшавська «Wisła», а працю Охримовича про весільні обряди помістило (в часті) московське «Этнографическое обозрение».

Тепер русини відтяглися від сього Товариства, знайшовши можність публікувати і оброблювати етнографічний матеріал у себе і своею мовою. Зреформоване з початком [18]90-их років Наукове товариство імені Шевченка у Львові заснувало від 1895 р. спеціальне видання «Етнографічний збірник» і вибрало окрему Етнографічну комісію для його ведення.

Надто за ініціативою Хв. Вовка засновано спеціальне періодичне видання для праць по археології, антропології і дескриптивній етнографії – «Етнологічні матеріали». І в інших виданнях Товариства знаходить наука фольклору узгляднення: багато археологічних дослідів, рефератів друкується в «Записках» Товариства, де також друкуються більш або менше детальні рецензії і розбори всіх важніших етнографічних та археологічних публікацій, що доторкають українсько-руської території. Надто в «Збірнику філологічної секції» опубліковано два томи фольклорних студій М. Драгоманова, розсипаних за життя автора по різних російських часописях і під різними псевдонімами, і таким робом уперве віддано їх вповні для вжитку публіці.

В виданих досі VIII томах «Етнографічного збірника» зазначено вповні характер сього видання. Воно намагається давати заокруглені колекції однорідного матеріалу, по змозі такого, на який досі менше звертано уваги. І так маємо тут багату колекцію лірницьких пісень, дві значні колекції казок, одну колекцію народних новел, колекцію легенд, велику колекцію нар[одних] анекдотів, дві колекції нар[одних] вірувань, багату збірку гуцульських заклинань («примівок») і прецікаву збірку народних поголосок про сучасні політичні події (коронацію царя). Увагу спеціалістів звернула особливо багата двотомова збірка угро-руського матеріалу, яка буде ще сього року доповнена третім томом. Приготовляється до друку збірка пісень з мелодіями і збірка приповідок, гладжена Ів. Франком.

В «Етнологічних матеріалах» звернули увагу з галицько-руських матеріалів особливо гарна праця М. Кордуби про писанки і початок монографії В. Шухевича про гуцулів. Обі праці з численними ілюстраціями.

Зазначу ще, що окрім матеріалу, збираного безпосередньо з уст народу, Товариство звернуло пильну увагу також на ту півнародну літературу рукописних легенд, повістей і апокрифів, що здавна знаходиться в руках народу і часто є джерелом його оповідань та вірувань. Публікація тих творів, важних для етнографа, рівно як і для історика літератури, розпочата Археографічною комісією Наук[ового] тов[ариства] ім. Шевченка по плану, предложеному Ів. Франком. Під його редакцією видано досі два томи, що містять апокрифи старозавітні і першу часть новозавітних, тобто апокрифічні євангелія.

Львів, 4/IX [1]900

Примітки

Вперше надруковано у збірн.: Первісне громадянство та його пережитки на Україні. – К., 1928. – Вип. І. – С. 157 – 163, як додаток до статті: Возняк М. С. З діяльності! Ів. Франка як етнографа (в 10-у річницю смерті). – С. 145 – 156, за підп: Ів. Франко. Публікатор зазначив:

«…подаю на закінчення з течки архіву Франка № 476 його на 21 сторінках написаний і не друкований досі, а призначений, мабуть, для “Літературно-наукового вісника”, оцей “Огляд праць над етнографією Галичини в XIX в.”» (С. 156 – 157).

Наступна публікація у кн.: Возняк М. С. З життя і творчості Івана Франка. – К., 1955. – С. 233 – 245 (як додаток до розділу «З діяльності Івана Франка як фольклориста»). Передруковано у вид.: Франко І. Вибрані статті про народну творчість. – К., 1955. – С. 233 – 242.

Автограф: ІЛШ. – Ф. 3. – № 608, за підп: Ів. Франко. Датовано: Львів, 4/IX [1]900.

1900 р. в Парижі відбувся Міжнародний фольклористичний конгрес (10 – 12 вересня), на якому Ф. Вовк виголосив повідомлення І. Франка «Le Mouvement Traditionniste en Galicie, dans le courant du XIX siècle» («Етнографічний рух у Галичині в XIX ст.»). Його надруковано у вид.: Exposition Universelle Internationale de 1900. Congres International des Traditions Populaires tenu a Paris du 10 au 12 septembre 1900. – Paris, 1902. – S. 90 – 91. Переклад опубліковано у збірн.: Українське літературознавство. – 1993. – Вин. 58. – С. 6, у корпусі статті Г. Цвенгроша «Невідоме Франкове повідомлення на Паризькому міжнародному конгресі». Це повідомлення було коротким рефератом, що його зробив Ф. Вовк, Франкової студії «Огляд праць над етнографією Галичини в XIX в.». Подаємо його нижче в українському перекладі Г. Цвенгроша, додавши не розібране публікатором прізвище Купчанка.

«Етнографічний рух у Галичині в XIX ст.

Після того, як у кінці XVIII р. частина Польщі була прилучена до Австрії, австрійські урядники зацікавилися русинами і вони скоро стали предметом етнографічних студій мандрівників та німецьких учених. На початку XIX ст. кілька руських пісень переклав німецькою мовою Pohl; у той час вони стали дуже модними серед польських магнатів.

Розбуджена до національного життя руська молодь, починає інтересуватися фольклором свого краю, збирати матеріали, і 1833 року виходить перший великий фольклорний збірник Галичини Вацлава з Олеська, який був епохою у розвитку етнографічного руху в краї. Майже одночасно працювали Адам Чарноцький (Зоріан Ходаковський), Шашкевич, Ів[ан] Вагилевич, Яків Головацький та інші, і в 1837 році вийшов у Будапешті фольклорний альманах “Русалка Дністрова”, а в 1839 році видані збірки Жеготи Паулі та праці Гануша, який додержувався теорій Грімма.

Під впливом повстання 1848 року, переходу через Галичину російської армії та думки про етнографічну і навіть політичну єдність русинів з росіянами-московинами стався певний занепад у фольклористичному русі Галичини, котрий відродився тільки близько 1860 року разом із пробудженням подібного руху в Україні. Праці Драгоманова, Купчанка просували далеко вперед етнографічні студії, які, зі свого боку, провадили польські учені О. Кольберг і члени краківської Академії наук.

Значний вплив на розвій цих студій у Галичині мали також етнографічні вистави (у Коломиї 1881 року та Тернополі 1887 року), як і створення Наукового товариства імені Шевченка, яке продовжує публікувати нові матеріали у своїх виданнях “Етнографічний збірник” і “Матеріали до українсько-руської етнології”».

«Огляд праць над етнографією Галичини в XIX в.» подається за автографом.

Гакет Бальтазар (1740 – 1815) – австрійський вчений і публіцист, професор природничих наук Львівського університету, досліджував Карпати.

Енгель Йоган-Христіан (1770 – 1814) – австрійський історик, автор праць з історії України: «Історія Галича і Володимира до 1772 р.» (ч. 1, 1792; ч. 2, 1793), «Історія України та українських козаків» (1796) та ін.

Вацлав з Олеська – псевдонім Залеського Вацлава-Міхала (1799 – 1849), польського фольклориста, етнографа і письменника. Видав збірку «Пісні польські й руські галицького люду» (т. 1 – 2, 1833).

Йосиф II (1741 – 1790) – імператор Священної Римської імперії німецької нації (з 1765 р.), австрійський цісар (з 1780 р.), представник «освіченого абсолютизму».

Білянський Петро (1736 – 1797) – львівський греко-католицький єпископ у 1780 – 1797 рр., відомий як борець проти народних вірувань наприкінці XVIII ст. В архіві Франка зберігся зошит з його фольклорними записами (ІЛШ. – Ф. 3. – № 4078).

Чарноцький Адам-Зоріан (літературний псевдонім – Доленга-Ходаковський; 1784 – 1825) – польський етнограф, археолог, збирач українського фольклору. Зібрав понад дві тисячі українських пісень, частину з яких опублікували М. О. Максимович, В.-М. Залеський та ін.

В р. 1812 публікує поляк Червенський свої «Obrazy z okolic Naddniestrskich»… – Йдеться про твір польського письменника та етнографа Ігнація-Любіша (Любима) Червінського (1769-1834) «Okolica Za-Dniestrska między Stryjem i Łomnicą, czyli opis ziemi i dawnych klęsk lub odmian tej okolicy, tudzież jak jest lud prosty dla religii i dla pana swego» (Lwów, 1811).

Поль Вінцентій – (W. Pol; 1807 – 1872), польський поет, прозаїк і публіцист.

Левицький Осип (Йосиф) Іванович (1801 – 1860) – український письменник і культурний діяч, фольклорист. Деякі його записи ввійшли до збірки «Колядки і щедрівки» (1965), переклав частину поеми «Слово о полку Ігоревім», яку 1896 р. опублікував Франко. Хрестив І. Франка, коли був священиком (з 1852 р.) у с. Нагуєвичі. Про це є згадка у Франковому листі від 26 квітня 1890 р. до М. Драгоманова (в автобіографії).

Лозинський Осип (Йосиф) Іванович (1807 – 1889) – український етнограф, мовознавець, автор «Граматики руської мови» (1846).

Мінчакевич Филимон – український фольклорист, підтримував дружні зв’язки з «Руською трійцею», збирав народні приповідки (рукописи збереглися у львівських бібліотеках). Частина з них увійшла до збірника І. Франка «Галицько-руські народні приповідки».

Петрушевич Степан (1772 – 1860) – український письменник і громадський діяч. Автор поезій і драми «Муж старий – жінка молода».

Кобринський Осафат (Йосафат) Миколайович (1818 – 1901) – український педагог і громадський діяч. 1842 р. видав у Львові «Буквар, новим способом уложений для домашньої науки» та методичний посібник до нього, де вперше в Західній Україні запропонував звуковий метод навчання грамоти.

Паулі Жегота (1814 – 1895) – польський фольклорист, етнограф та історик, директор Ягеллонської бібліотеки у Кракові. Видав «Пісні руського народу в Галичині» (т. І – 2, 1839 – 1840); близький до «Руської трійці».

Ількевич Григорій Степанович (1803 – 1841) – український фольклорист і громадський діяч. Видав збірку «Галицкії приповідки і загадки, зібранії Григорим Ількевичом» (Відень, 1841).

«Przyjaciel Domowy» – польський часопис, який виходив у Львові впродовж 1852 – 1870 рр. У 1860-х роках його видавав І. Ступницький.

«Časopis Českeho Musea» – науковий журнал, що виходив у Празі з 1827 р. під назвою «Časopis Musea kralovstvi Českého», a в 1855 – 1919 рр. під назвою «Časopis spolecnosti vlasteneckeho Museum v Cechach».

«Вінок русинам на обжинки» – літературний збірник, що його видали Яків та Іван Головацький у Відні (1846 – 1847).

«Rozmaitości» літературний додаток до львівської газети «Gazeta Lwowska» (1817 – 1859).

«Lwowianin» – щомісячний журнал, який виходив у 1835 – 1842 рр. Головний редактор – Людвік Зелінський.

«Przyjaciel Ludu» – польський суспільно-політичним і літературний ілюстрований журнал. Виходив у Познані та Лешно (1834 – 1850).

Семенський Люціан (1809 – 1877) – польський письменник і літературний критик.

Войціцький Казимир-Владислав (1807 – 1879) – польський історик, фольклорист, письменник, педагог і видавець. Автор збірок: «Pieśni ludu Bialochorwatów, Mazurów i Rusi z nad Bugu» (т. 1 – 2, 1836 – 1837); «Kolędy, starożytne podania i powieści ludu polskiego i Rusi» (1837).

Голембйовський Лукаш (1773 – 1849) – польський археолог, етнолог та історик.

Мацейовський Вацлав-Александер (1793 – 1883) – польський юрист та історик, дослідник права, професор стародавньої літератури варшавського ліцею та римсько-католицької академії. У своїх працях проводив ідею єдності слов’ян, досліджував українське звичаєве право.

Гануш Ігнатій-Ян (1812 – 1869) – чеський історик, професор Львівського, Оломоуцького та інших університетів. Автор праці «Слов’янська міфологія».

Бервінський Ришард-Вінцентій (1819 – 1879) – польський поет, учасник революційних подій 1848 р.

Ценглевич Каспер (1807 – 1886) – польський суспільно-політичний діяч, революціонер, поет. Писав вірші польською та українською мовами.

Максимович Михайло Олександрович (1804 – 1873) – український історик, фольклорист, етнограф, літературознавець, перший ректор Київського університету.

Гнідковський Михайло (1789 – 1861) – український фольклорист. Зібрані ним прислів’я увійшли до збірки В. Віслоцького «Пословицы и поговорки Галицкой и Угорской Руси» (1868). I. Франко використовував фольклорні матеріали М. Гнідковського.

Торонський Олексій (1838 – 1899) – український письменник, педагог, громадський діяч; священик.

Гушалевич Іван Миколайович (1823 – 1903) – український письменник і громадський діяч москвофільського спрямування.

Галька Гнат (Ігнатій) Михайлович (1824 – 1903) – український фольклорист, етнограф, греко-католицький священик. Видав збірку «З народних казок» (1893).

Саламон Щасний (1834 – 1900) – український етнограф, греко-католицький священик, упорядник збірника «Коломийки і шумки», автор публікацій у «Слові» й «Проломі».

…достарчає Головацькому матеріалів до його 4-томової збірки… – Йдеться про збірник «Народные песни Галицкой и Угорской Руси» (г. 1 – 4, 1878), що його упорядкував Я. Головацький.

Навроцький Володимир Михайлович (1847 – 1882) – український економіст-статистик, етнограф, публіцист, письменник і громадсько-культурний діяч Галичини.

Бучинський Мелітон Йосипович (1847 – 1903) – український фольклорист, етнограф, громадський діяч.

Стефанович Олександр Стефанович (1847 – ?) – український педагогічним і церковний діяч, публіцист, бібліограф та етнограф. Автор бібліографії українських видань за 1877 – 1879 рр.

…Амвросія Дольницького… – Очевидно, йдеться про Дольницького Антона Августиновича (1853 – 1953) – публіциста, письменника, журналіста, видавця, громадсько-політичного діяча народовського спрямування, етнографа-аматора, судового чиновника (члена Найвищого крайового суду у Львові, радника двору при Найвищому суді у Відні у 1907 – 1918 рр.). Один із засновників, головний редактор (1874 – 1876) журналу «Друг», один із редакторів альманаху «Дністрянка» (1877), співробітник часопису «Батьківщина» (1880 – 1884); член президії товариства «Просвіта» у Львові (з 1891 р.), дійсний член НТШ (з 1899 р.). Публікував під псевдонімом Переплис власні літературні твори (зокрема, повість «На потемки»), переклади, рецензії, есе («Язик в галицкой літературі» та ін.).

Цар Михайло (1846 – 1920) – священик, збирач українського фольклору.

Ревакович Тит Іванович (1846 – 1919) – український публіцист.

Лучаківський Володимир (1839 – 1903) – український письменник і фольклорист.

Желехівський Євген Ієронімович (1844 – 1885) – український фольклорист, автор «Українсько-німецького словника» у двох томах (1886).

Верхратський Іван Григорович (1846 – 1919) – український письменник, діалектолог, природознавець, викладав українську мову й математику в Дрогобицькій гімназії.

Партицький Омелян Осипович (1840 – 1895) – український мовознавець, етнограф, історик та педагог, один з ідеологів народовців, видавець і редактор журналу «Зоря» (1880 – 1885).

Пощастилось тільки одній збірці буковинця Гр. Купчанка. – Йдеться про збірку: Лоначевський А. Сборник песен буковинского народа. – К., 1875. Упорядник – Купчанко Григорій Іванович (1849 – 1900) – український етнограф, фольклорист, поет, співробітник різних москвофільських газет і журналів, видавець газети «Русская правда». Крім того, у Києві вийшла друком стаття Г. Купчанка «Некоторые историко-географические сведении о Буковине» (Записки Юго-Западного отдела Русского географического общества. – 1875.-Т. 2. – С. 289-372).

Віслоцький Владислав (1841 – 1900) – польський етнограф і бібліограф. Йдеться про його видання «Пословицы и поговорки Галицкой и Угорской Руси» (1868).

Бельовський Август (1806 – 1876) – польський історик, літературознавець, перекладач, джерелознавець, поет-романтик, етнограф, учасник Листопадового повстання 1830 – 1831 рр., науковий співробітник бібліотеки Інституту Оссолінських, один із видавців альманаху «Ziewonia» (1834, 1837), ініціатор і видавець зібрання «Monumenta Роlonіае Historiсa» (т. 1 – 3; 1864 – 1876), до якого увійшов давньоруський літопис «Повість временних літ». Переклав «Слово о полку Ігоревім» та деякі сербські пісні.

Баронч Садок (справжнє ім’я – Вінцентій Ферріуш, Вінкентій Ферерш; 1814 – 1892) – польський фольклорист та історик. Вірменин за походженням, жив у Галичині. Автор праць (польською мовою) з історії галицьких міст, історії вірменів на українських землях. Видав збірку «Bajki, fraszki, podania przysłowia i pieśni na Rusi» (1886). Примірник книжки зберігається в особистій бібліотеці І. Франка (№ 1179).

Даровський (Верига) Олександр (1815 – 1874) – польський письменник і вчений. Видав збірку польських прислів’їв «Przysłowia polskie, odnoszące się do nazwisk szlacheckich i miejscowości» (1874).

Згарський Євген Якович (1834 – 1892) – український письменник, етнограф. Автор праці «Народна філософія, писана по народним пословицям» (Правда. – 1867. – № 7 – 17).

Левицький – йдеться про І. Нечуя-Левицького (справжнє прізвище – Левицький). «Світогляд українського народу» І. Нечуя-Левицького надруковано у львівському журналі «Правда» (1876. – № І – 9, 13 – 17, 20, 22, 23) й окремим відбитком під назвою «Світогляд українського народу. Ескіз української міфології» (Львів, 1876. – 80 с.) – в обох випадках за підп: І. Левіцький.

Антонович Володимир Боніфатійович (1834 – 1908) – український історик, археограф, археолог, етнограф. Професор історії Київського університету (з 1878 р.), голова Історичного товариства Нестора Літописця (1881 – 1887). Разом з М. Драгомановим видав «Исторические песни малорусского народа» у двох томах (1874 – 1875).

Павлик Михайло Іванович (1853 – 1915) – український письменник, публіцист, перекладач, видавець, громадський діяч радикального спрямування. Автор праці «Потреба етнографічно-статистичної роботи в Галичині» (1876). Фольклорні та етнографічні записи публікував у журналах «Зоря», «Житє і слово», «Народ», в «Етнографічному збірнику».

Терлецький Остап Степанович (1850 – 1902) – український громадсько-політичний діяч, літературознавець, публіцист. Автор розвідок «Галицько-руським нарід і галицько-руські народовці» (1874), «Літературні стремління галицьких русинів у 1772 – 1872 рр.» (1894 – 1895) та ін.

Василович Лев Іванович (1858 – 1883) – український письменник, народний учитель у Сапогові (тепер – Борщівського району Тернопільської обл.). Друкувався під псевдонімом Лев Сапогівський.

Кузів Іван – фольклорист, автор статті «Життя, буття, звичаї і обичаї гірського народу» (Зоря. – 1889). Священик с. Дидьова на Львівщині, у якого неодноразово відпочивав І. Франко з родиною.

Рошкевич Ольга Михайлівна (1859 – 1935) – перше кохання І. Франка, вчителька, збирач фольклорного матеріалу. Під керівництвом І. Франка видала «Obrzędy i pieśny weselne ludu ruskiego we wsi Loline, powiatu Stryjskiego. Zebrała Olga Roszkiewicz. Opracował I. Franko» (1886).

Бохенська Євгенія Іванівна (1866 – 1944) – українська письменниця і фольклористка, збирала матеріали у Збаразькому повіті, с. Голешові (тепер Жидачівського району Львівської обл.) та с. Перегінському (тепер Рожнятівського району Івано-Франківської обл.). Підписувалася псевдонімом Марта.

Огоновський Іларій Михайлович (1854 – 1929) – український філолог і педагог. Автор «Методичної граматики» (1894).

Никорович Григорій (1859 – 1916) – громадський діяч на Буковині.

«Громадський друг» – літературно-політичний журнал, який видавали І. Франко і М. Павлик у Львові 1878 р. Вийшло два номери, що були відразу ж конфісковані цензурою.

«Етнографічно-статистичний кружок» – гурток, заснований у Львові восени 1883 р. за участю І. Франка при студентському товаристві «Академічне братство» з метою вивчення побуту українського народу.

…при Краківській академії наук… – Академія наук у Кракові, заснована 1873 р. З 1919 р. – Польська академія наук (у Кракові). У 1950 р. переведена до Варшави.

Коперницький Ізидор (1825 – 1891) – польський антрополог, етнограф, фольклорист і археолог, професор Краківського університету. У фонді І. Франка збереглося 13 листів І. Коперницького до письменника.

…він по моїм сказівкам вибрався в таку експедицію літом… – Йдеться про етнографічну подорож, яку здійснив І. Коперницький улітку 1888 р. і на підставі результатів якої написав працю «О góralach ruskich w Galicji: Zarys etnograficzny według spostrzeżeń w podróży, odbytej w końcu lata 1888 г.».

…дві етнографічні вистави… – Йдеться про виставки в Коломиї (1880) і Тернополі (1887).

Вербицький (Вербицький) Людвік (1835 – ?) – професор Львівської політехніки, директор Промислового музею у Львові.

Дідушицький (Дзедушицький) Володимир (1825 – 1899) – польській зоолог, етнолог, археолог, член-кореспондент Краківської академії наук (з 1881 р.); засновник Природознавчо-етнографічного музею у Львові, маршал крайовий (1876).

Федорович Володислав Іванович (1845 – 1917) – поміщик с. Вікно Скалатського повіту (тепер Гусятинського району Тернопільської обл.), що був головою культурно-освітньої організації «Просвіта» у Львові (1873 -1876). Син політичного діяча, галицького посла до австрійського сейму Івана Федоровича (1811 – 1870), учасника подій 1848 р.

…в музеї Напрстків у Празі… – Виник біля 1600 р. як музей п’яти з’єднаних старовинних будинків. Наприкінці XVIII ст. реконструйований. У XIX ст. його купили Войтех і Йозефа Напрстки, які створили тут велику бібліотеку. Тепер – відділ загальної етнографії Національного музею (Музей народів Азії, Африки і Америки, де зібрані предмети побуту і культури туземиих народів світу – індійців, ацтеків, майя, етносів островів Тихого океану).

Колесса Іван Михайлович (1864 – 1898) – брат Олександра та Філарета Колесс, лікар, фольклорист, видав «Галицько-руські пісні з мелодіями», зібрані у с. Ходовичах (Етнографічний збірник. – Т. 11).

Бажанський Порфирій Іванович (1836 – 1920) – український композитор, музикознавець і фольклорист. Автор статті «До ластівки» (Зоря. – 1885. – № 23).

…на крайовій виставці 1894 р. – Йдеться про промислову, сільськогосподарську та культурну виставку, яка відбулася у червні – серпні 1894 р.

Цішевський (Ciszewski) Станіслав-Бронислав (1865 – 1930) – польський етнограф, фольклорист. Автор праць «Краків’яни» (1894), «Праці етнологічні» (т. 1 – 4, 1925 – 1936), «Жіноче обличчя» (1927) та ін. Працював у Львівському університеті.

…Наукове товариство імені Шевченка у Львові… вибрало окрему Етнографічну комісію… – Етнографічну комісію створено філологічною секцією НТШ 1898 р. Першим її головою був І. Франко, заступником голови – Ф. Вовк. Франко очолював комісію у 1898 – 1900 рр. та 1908 – 1913 рр.

Вовк Федір (Хведір) Кіндратович (1847 – 1918) – український вчений і громадський діяч. У етапі «Украинцы в антропологическом отношении» уперше подав характеристику фізичних особливостей українського народу.

«Етнологічні матеріали» – науковий журнал НТШ «Матеріали до українсько-руської етнології», що його заснував і редагував Ф. Вовк (з 1899 р.). І. Франко був неофіційним співредактором декількох його томів.

…двотомова збірка угро-руського матеріалу… – Йдеться про працю В. Гнатюка «Етнографічні матеріали з Угорської Руси».

…збірка приповідок, зладжена Ів. Франком. – Йдеться про «Галицько-руські народні приповідки», опубліковані в «Етнографічному збірнику» (1901 – 1910; у 6 випусках, у З томах) та окремими виданнями.

Кордуба Миром Михайлович (1876 – 1947)-- українським історик та етнограф.

…розпочата Археографічною комісією Наукового товариства ім. Шевченка… – Археографічну комісію НТШ створено 15 січня 1896 р.

…два томи, що містять апокрифи старозавітні і першу часть новозавітних, тобто апокрифічні євангелія. – Йдеться про перші два томи Франкового видання «Апокрифи і легенди з українських рукописів»: т. 1 – «Апокрифи старозавітні», т. 2 – «Апокрифи новозавітні. А. Апокрифічні євангелія», які вийшли друком у видавничій серії НТШ «Пам’ятки української мови і літератури» (1896, 1899).

Андрій Франко, Оксана Франко

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2010 р., т. 54, с. 259 – 271.