Драгоманов М. Шевченко, українофіли й соціалізм

Іван Франко

Друге видання з передмовою Івана Франка. Львів: Накладом Українсько-руської видавничої спілки, 1906. XI + 164 с.

Переднє слово

В р. 1880 у кружку львівської української молодіжі, що групувалася довкола редакції «Світу», ходив у відписах вірш, написаний одним із членів тої молодіжі під заголовком «Вопль ц[ісарсько]-к[оролівського] галицького народовця». На жаль, я не маю повного тексту сього вірша в руках, а в друк він тоді чомусь не попав. Він починався, скільки тямлю, строфою:

Чули? З Женеви прийшли

Дуже страшливії річі!

Кажуть, Татарин якийсь

Геть Кобзаря покалічив.

Далі «ц[ісарсько]-к[оролівський] народовець» у побожнім перестрасі переповідав зміст уваг «Татарина», обурювався на те, що Кобзаря здеградовано з пророка, з історика України і признано йому тільки «нюх історичний», і кінчив, не тямлю вже, чи якимось побожним бажанням, чи крепкою лайкою. Се була гумористична пародія того дійсного враження, яке зробила видана в IV томі женевської «Громади» стаття М. Драгоманова «Шевченко, українофіли й соціалізм» (стор. 101 – 230).

Справді, стаття викликала в деяких сферах галицьких українофілів того часу формальний переляк, немов прилюдно, голосно вимовлене богохульство; в інших сферах, спеціально в кружку, що купчився біля Володимира Барвінського, редактора «Правди», переважало роздразнення, що знайшло собі вираз у статті В. Барвінського «Відповідь п. М. Драгоманову з причини нападів в «Громаді»» («Правда», 1879, ст. 376 – 390).

Барвінський, щоправда, реагував тут тільки на статтю, поміщену в тій же IV кн. «Громади» п[ід] з[аголовком] «Дещо про львівських народовців і соціалізм в Галичині (з поводу брехні «Руского Сіона» та «Газети школьної»)», стор. 361 – 370, але з принагідних вибриків у сторону статті про Шевченка, прим[іром], з підчеркнення допущеної Драгомановим граматичної помилки «eine überwundene Standpunkt» [Слід так: ein überwundener Standpunkt – спростована точка зору (нім.). – Упоряд.] видно було, що й ся стаття немало псувала крові Барвінському.

Правда, ані він сам, ані ніхто інший із тодішніх народовців не взявся одверто поборювати сю статтю, не висловив і не мотивував прилюдно поглядів, які б заперечували висновки Драгоманова. Щонайбільше обмежимося тим, що в святочних промовах на шевченківських вечорницях та комерсах, ігноруючи весь майстерний будинок Драгомановської аргументації, стверджувано з більшим завзяттям, як з розумінням діла: нехай собі Драгоманов говорить, що хоче, а Шевченко таки наш пророк, наш учитель, наш історик і взір українського патріота!

З другого боку, ми, молоді соціалісти і раціоналісти, в ту пору занадто мало були підготовані в українській історії та літературі, занадто живо зайняті самою теорією соціалізму та починами соціалістичної пропаганди на місці, щоб могли забрати голос у сій справі.

Шевченко й без того мав для нас тільки історично-літературне значення, а уживати його для пропаганди соціалістичних ідей на нашім грунті, ще до того у Львові, серед переважно польських робітників, нам ніколи й не спадало на думку. Аж пізніше сам Драгоманов зробив пробу в тім напрямі, видавши спеціально для Галичини, для міської публіки Шевченкову «» латинськими буквами; книжечка, хоч сконфіскована нашими властями, пішла дуже добре, але й тут головним знарядом пропаганди була не сама Шевченкова поема, а передмова Драгоманова.

Коли додати до того ще факт, що на Україні, де праця Драгоманова могла б була знайти найбільше відгуку і викликати дискусію, «Громада» взагалі вважалася дуже страшною нелегальщиною і хоч і була декому відома, то все-таки читалася мовчки і не викликала ніякої прилюдної дискусії, то зрозуміємо, чому й отся стаття про Шевченка пройшла в своїм часі майже не завважена українською публіцистикою, не викликала ніякої дискусії, ніяких поправок ані потверджень, лишилася скарбом, на довгі роки закопаним у землю.

А вона справді скарб, багатий скарб не лише фактів – їх нині маємо далеко більше, ніж мав Драгоманов, та й на підставі нових матеріалів можемо спростувати не одно таке, що він приймав за факт, – але головно думок і критичних уваг не лише про самого Шевченка, а ще більше про сучасну йому українську і російську суспільність.

[Зазначимо тут безпідставність його припущення, буцімто автором «Історії Русов» був кн. Репнін і буцімто на ній слідно вплив ідей декабристів, спростуємо його маловаження Шевченкової лектури і т. і. – Іван Франко.]

Усе те, що про ті речі говорить Драгоманов, хоч не дає повної, пластичної картини, але кидає ярке світло в хаос тодішнього життя і мусить бути взяте на увагу кожним, хто захоче відтворити нам повну картину Шевченка і його духової еволюції на тлі його часу.

Драгоманов у своїй праці не дав нам повної, пластичної картини життя й розвитку Шевченка на тлі його часу. Він і не міг дати нам сього, не маючи під руками ані повного, критичного видання його творів (російські писання Шевченка були майже зовсім не відомі йому), ані зводу споминів про нього інших людей, ані того засобу листів Шевченка та його сучасників, яким тепер розпоряджаємо ми.

Другий розділ його статті, присвячений життю й творчості Шевченка, – се радше аналіза й критика матеріалу, що мусить служити для змалювання такої повної картини, аніж проба синтези. Та й сама вихідна точка статті, сам, так сказати, привід, задля якого вона була написана, був не історико-літературний, але хвилевий, публіцистичний; Шевченко був тут не основою, а радше побічним предметом.

Вихідною точкою було повстання і пропаганда соціалістичних ідей на Вкраїні і питання, наскільки можна самого Шевченка вважати соціалістом чи соціал-демократом, і то не лише прихильником ідей, але також їх пропагатором, і наскільки його твори можна вживати для пропаганди тих ідей серед українського народу.

Нам сьогодні само поставлення такого питання мусить видатися нераціональним і не вартим такої довгої та детальної відповіді, яку дав на нього Драгоманов. Та треба перенестися в ті часи, коли писалася його стаття, і в душевний стан тодішніх передових кругів російської суспільності, яку мав перед очима Драгоманов, пишучи свою статтю.

Соціалістичні ідеї розпалювали людей до фанатизму; при тім же ті ідеї далекі були від тої критичності, якої набралися пізніше. Маркс (і то лише перший том) був євангелієм, а те, чого не ставало в ньому, доповнювано фантазією, чуттям. Великий соціальний переворот мерещився всім на яві; Енгельс і інші західноєвропейські соціалісти пророкували його настання за 10 літ, а коли ті літа минули, переносили реченець на дальших 10 літ і т. д.

В головах росіян, переважно людей широкої, але несистематичної освіти, ті ідеї родили формальний хаос і завершувалися самими фантастичними перспективами, де «остатні слова» західноєвропейської науки чудернацьким способом мішалися з віковічними забобонами старої Росії. Тямлю, як приїжджі до Львова російські соціалісти, бачачи наші дрібні змагання коло просвіти народу і творення свого письменства, сміялися з нас і говорили зовсім категоричним тоном:

– І що вам заходитися коло таких дурниць! Час пре до того, що всі люди мусять бути рівні, отже, всі національні різниці мусять щезнути, а ви, працюючи для здвигнення своєї якоїсь нації, робите тільки назадницьку, реакційну роботу.

І даремно було говорити їм, що вже хоч би для пропаганди тих самих ідей рівності серед нашої суспільності ми мусимо вживати того язика, яким вона говорить і думає.

– Не нужно! Не нужно! – відповідали диктаторським тоном наші розмовники (а були між ними й родовиті українці). – Малі нації мусять приставати до великих і вчитися їх язика. Отсе найпростіша дорога до вселюдської рівності.

З другого боку, пророкування західноєвропейських соціалістів, особливо марксистів, про близькість соціальної революції та вид Росії, безвладної, скованої автократизмом і в політичнім, і в економічнім розвої, наскрізь хлопської і неподатливої на революційну пропаганду, наповняв російських соціалістів жахом, що ану ж завтра прийде загальний кладдерадач, а нас при тім не буде? Ану ж соціальна революція з усіми благодатями, що мали висипатися «на другий день по ній», обмине Росію?

Се питання ворушилося вже в 1860-х роках; над ним ламали собі голови і Герцен, і Чернишевський; один хапався за відкриту німцем Гакстгаузеном російську «общину», щоб переконувати себе й інших, буцімто Росія силою тої общини вже й тепер ближча [до] соціалістичного ладу, ніж Західна Європа; другий накручував Гегелеві логічні тріади («Письма без адреса»), щоб доказати, що не вся людськість мусить в однаковім темпі переходити всі фази розвою; що одна частина перейшла довговіковою працею, те друга, користаючи з її здобутків, може перейти в дуже скороченім темпі; значить, і Росія від свого абсолютного режиму і примітивно-хлопського стану може при щасливих обставинах з меншим багажем перескочити до соціалістичного ладу, ніж західні, традицією перетяжені краї.

На сю тему ще в 1870-х роках велася забавна полеміка між Ткачовим, редактором російської емігрантської часописі «Набат», і Енгельсом, який з комічним пафосом відкидав претензії росіян і відсилав їх у кут ждати своєї черги, коли соціальна революція, обійшовши передові країни, зволить загостити й до Росії.

В кінцевих уступах отсеї статті Драгоманова знайдуть читачі приклади на те, яких розпучливих способів хапалися російські революціонери, щоб хоч сяк-так нав’язати свою пропаганду до якихось живих традицій у народі, щоб у даний момент, у часі вибуху загального катаклізму в Європі, потягти також маси російського народу до революції.

Недокладне знання власного народу і власної історії, поверховий і більше сангвінічний, ніж логічний, спосіб думання доводив до курйозних проб. Одні нав’язували до розкольницьких способів пропаганди, інші до традиції «понизової вольниці», до бунтів Разіна та Пугачова, навіть із самозваними царями включно; інші силкувалися підкладати свої плани під містичний термін «слушного часу», про який мріяло селянство, особливо на Україні, пробували будити традиції козацтва та Коліївщини, а нарешті хапалися й за найвиднішого представника новочасного українського відродження, анектуючи його і як чоловіка ідей, і як практичного діяча для себе.

Коли б усе те обмежалося на теоретичну дискусію, то, розуміється, можна б було здвигнути плечима і лишити людей дискутувати далі. Але при тій гарячковості та імпульсивності, з якою вівся тодішній революційний рух у Росії, кожна така ілюзія, кожна логічна помилка могла довести до великої шкоди, до страти сил і формальних катастроф, які, крім людей, безпосередньо причасних до діла, дуже легко могли захопити й людей, зовсім не причасних до нього.

Адже ж на очах був класичний приклад указу з мая 1876 р., для якого безсовісні люди вжили приводу – видання одною революційною групою кількох українських пропагандових брошурок у Відні, а репресією за се був указ, що на довгі десятиліття мав зовсім знівечити всякий, хоч і найприродніший національний рух на українській землі. От тим-то стаття Драгоманова, руйнуючи соціалістично-революційні ілюзії щодо особи й поезії Шевченка, була корисна як причинок до того отвереження, без якого і найблагородніші революційні пориви часто пропадають марно.

Та була ще й друга група ілюзій, які робили собі інші українці щодо Шевченка і значення його творів. Се був т[ак] зв[аний] культ Шевченка в Галичині, якого представленню присвячена перша частина статті Драгоманова. З незрівняною діалектикою і влучністю схарактеризував він тут вихідні точки того культу в суперечних поглядах на Шевченка самих його найближчих товаришів, Куліша та Костомарова, щоб потім показати, як модифікувалися та карикатурувалися ті погляди в Галичині серед різнородних партій та фракцій, що витворилися в лоні галицько-руської інтелігенції.

Рукою великого сатирика, при тім ані на хвилю не сходячи з дороги совісного історика, малює тут Драгоманов ті контрасти від пророцької авреолі, якою дехто окружав Шевченка, аж до ординарної лайки та церковних проклять, які кидано на нього з іншого боку, а все в тій ілюзії, що Шевченко – суть і корінь українства, що, величаючи його, підноситься українство, а нищачи та лаючи його, задається смертельний удар тому українству.

Від часу написання статті Драгоманова прийшлось би немало нового матеріалу в тім же роді додати до його малюнка, матеріалу не менше курйозного, як той, що зібрав Драгоманов. Та досить буде зазначити, що в чільній часті галицько-руської інтелігенції власне ся часть праці Драгоманова мала значний вплив і що більше-менше від появи його праці датується упадок того безтямного та містичного культу Шевченка і рівночасно змагання до критичного студіювання його письменської спадщини.

Обік тих головних сторін, де Драгоманов виступає як критик не стільки літературний, скільки громадський, як великий нищитель ілюзій та самообманів, маємо в його праці немало позитивного, що має свою вартість і поза рамами самої теми.

Сюди треба зачислити його уваги про ту вбійчу розтіч серед української громади, що лишала такого Шевченка самітним і безрадним у найтяжчих хвилях його життя, про ту безпрограмовість і несистематичність праці, що й тепер заїдає немало наших талановитих людей, про важність гуртового і солідарного зусилля для успіху всякої громадської праці, про відміни громадської еволюції в Росії супроти Західної Європи, про важність міст у суспільнім розвої і т. д.

Як інтересне особисте признання Драгоманова підчеркну ще те, що він говорить про свої давніші вислови про Шевченка як противника українського сепаратизму в «Неделе», 1874 та в «Киевском телеграфе», 1875, зазначаючи тепер, 1879 р., свій відмінний погляд на сей бік Шевченкової поезії. Такі признання Драгоманова до зміни його поглядів дуже рідкі і для того тим інтересніші не як признаки людської слабості, а, власне, як свідоцтва росту та поглиблення його поглядів в міру розширення світогляду та глибшого вникнення в дійсні факти.

Передруковуючи отсю многоцінну, а так мало відому ширшому загалові працю Драгоманова, надіємося, що тепер вона не збудить ніяких квасів та сердитостей. Те, що було в ній задирливе в своїм часі, давно перейшло до історії та обсипалося, мов відцвілий цвіт; те, що в ній основне, виношене в душі автора і висловлене ясним, гарячим словом, лишається й донині цінним і неперестарілим і гідне того, щоб як окраса нашої критичної літератури було в руках усіх, кому дороге наше слово і дорогі ті ідеї, для яких працювали й боролися оба чільні сини України – Шевченко й Драгоманов.

Примітки

Вперше надруковано у вид.: Драгоманов М. Шевченко, українофіли і соціалізм. – Друге вид., з передмовою Івана Франка. – Львів: Накладом Українсько-руської видавничої спілки, 1906. – С. III – XI, за підп.: Іван Франко.

Подається за першодруком.

«Громада» – український громадсько-політичний і літературний неперіодичний збірник, що виходив у Женеві за редакцією М. Драгоманова у 1878 – 1879 рр. (4 випуски) та 1882 р. (5-й випуск).

«Руский Сіон» – український греко-католицький двотижневик, орган Львівської архієпархії, що виходив за редакцією С. Сембратовича у Львові впродовж 1871 – 1879 рр. З 1880 р. називався «Галицький Сіон», з 1882 р. – «Сіон руский».

«Газета школьна» – газета народовського спрямування, що виходила у 1875 – 1879 рр. у Львові двічі на тиждень за редакцією О. Партицького.

…Шевченкову «Марію» латинськими буквами… – Йдеться про вид.: Szewczenko T. Marija Maty Isusowa: Wirszy / Z uwahamy M. Drahomanowa. – Żenewa, 1882. – VII + 66 s.

Маркс (і то лише перший том)… – Йдеться про перший том праці німецького мислителя Карла Маркса (1818 – 1883) «Капітал».

Енгельс Фрідріх (1820 – 1895) – соратник К.Маркса, автор праць «Анти-Дюрінг» (1878), де дано виклад усіх складових частин марксизму, «Діалектика природи», «Походження сім’ї, приватної власності і держави» (1884) та інших досліджень. Опрацював для видання незавершені другий і третій томи основної праці життя К. Маркса «Капітал».

Герцен Олександр Іванович (1812 – 1870) – російський публіцист, письменник, видавець альманаху «Полярная звезда» (1855 – 1862) та газети «Колокол».

Гакстгаузен Август фон (1792 – 1866) – німецький письменник, економіст; барон. З метою вивчення суспільних відносин мандрував Російською імперією (зокрема, Україною), внаслідок чого з’явилася його праця «Studien über die inneren Zustänge, das volkleben und unsbesondere die ländlichen Einrichtungen Russland» (1847), в якій автор сформулював концепцію російської общини. Цю працю було заборонено в Росії.

Ткачов Петро Микитович (1844 – 1885) – російський публіцист, літературознавець.

«Набат» – російський журнал, який видавали в Женеві російські й польські емігранти впродовж 1875 – 1881 рр. Вийшло 20 номерів. Серед редакторів був і П. М. Ткачов.

Разін Степан Тимофійович (бл. 1630 – 1671) – отаман донських козаків, керівник повсталих селян і козаків у 1670 – 1671 рр.

Пугачов Омелян Іванович (бл. 1742 – 1775) – керівник селянсько-козацького повстання в Росії у 1773 – 1775 рр.

«Неделя» – щоденна суспільно-політична газета, яка виходила в Петербурзі з 1866 до 1901 р. (з перервами).

Микола Легкий

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2010 р., т. 54, с. 681 – 688.