Будятинці
Іван Франко
Будятинці? А то що за Будятинці?
Очевидно, якесь село, хоч ні в якім шематизмі, ані «скоровиді», ані у Оржеховського, ані у Біга його нема. Село ідеальне, щось мов образ села з особливими прикметами – а наразі навіть сама гола назва, титул, титул інтересної драми, написаної ще в 1861 р., але досі нікому не відомої, крім тих кількох людей, що мали або мають копії з неї.
Ся триактова «мелодрама», як її назвав невідомий нам автор, що підписав її в титулі «Miłującym ruski naród Rusinom poświęca Rusin», – то чоловік єще з того часу, коли руський патріотизм промовляє у щоденнім житті і в літературі польською мовою, коли під впливом українських книжок, Шевченка, першого виступу Федьковича «Слова на «Слово»» і «Голосу на голос» та «Слова на часі» починало будитися наше національне життя і соціальне почуття, що мало проявитися і в перших народовецьких публікаціях, і в «Uciekinierach» Левицького, і в перших гімназіальних «громадах», таємних організаціях руської молодіжі майже по всій Східній Галичині.
От тоді-то, як один із перших виразних симптомів того народного розбудження, була написана отся драма, польськими і руськими віршами, але гарячим руським серцем, отся різка сатира на наші тяжкі хороби – безхарактерність та безсоромність, ренегатство та самоупідлення. Отсе й можна назвати ідейною основою титулу «Будятинці».
Ся назва в самій драмі зовсім не згадується; дія йде зовсім у іншім селі і в Мілятині; будятинці – се символ тих мертвих душ, не збуджених єще до людського життя, що залюбки сплять у багні. Ще не було новочасних руських хрунів, та перекинчиків, та апостатів, а вже автор отсеї мелодрами списав їх первовзори, отих Харапчинських, Слабодушків, Свинкевичів, Трубковських та Шпаргальських, немногими, але вірними рисами, змалював їх з душею і тілом внукам на науку.
На рукописнім примірнику, що находиться в руках о. Стефановича, який був ласкав вручити його мені для порівняння з моєю копією, писаною так само, як і екземпляр о. Стеф[ановича] 1861 року, автор дописав: «Nie wolno drukować». І справді, 46 літ лежала ся драма в рукописі, заказ авторів і його авторське право давно улягли задавненню, і ніхто якось не важився опублікувати його посмертний твір.
Нехай буде вільно мені подати до публічної відомості сей твір, гідний уваги загалу. Талановиті твори мають те до себе, що вони, коли не назавсігди, то довгий час держаться молоді й свіжі. Читаючи «Budziatyńce» нашого невідомого автора, дивуєшся, як багато того «будятинства» живе ще в нашій суспільності, в звичаях і традиціях нашої інтелігенції – бо власне на інтелігенцію направлене вістря сатири нашого автора, і, як каже він у титулі своєї драми, будятинці – се «ruscy zdrajcy obrządku i narodowości»!
Драма починається сценою в руськім парафіяльнім будинку в біднім селі Заможцях, себто в селі колись заможнім, а тепер збіднілім. Тут живе руський священик Харапчинський. Субота, вечір, і до парафіяльного будинку, до покою самого отця входить священик, о. Слабодушка. Розуміється, розмова між обома собратами ведеться по-польськи.
Ksiądz Słaboduszka
Laudetur Jesus Christus! Sługa uniżony!
Ksiądz ruski Słaboduszka podróżą znużony
Ośmielił się łaskę pańską o tyle tentować,
Żebyś go w swoim domu raczył przenocować.
Do sąsiedniej Podgorzanki przyjechałem wczora
Z polecenia dotycznego od Administratora;
Ztamtąd do Milatyna puściłem się w drogę,
Ale widzę, że się dzisiaj już tam dostać nie mogę.
Ks. Charapczyński
(z kwaśną miną)
In saecula saeculorum! Witam Jegomości!
Przenocuję, przenocuję! I jak to przy poście
Kilka smacznych kartofelek i kawałek chleba
Dla gościa znajść się muszą, bo go przyjąć trzeba.
Na nieludzkość imię moje nigdy nie narażę,
Wszakże tak obowiązek sumienia już każe.
Ale przy tern wszystkiem całkiem zapomniałem,
Że dotąd Jegomości się nie przedstawiałem.
Jestem Piotr Charapczyński i kapłan miejscowy,
A gościowi do usług w mym domu gotowy.
Muszę tu jeszcze dodać, że nieszczęście chciało,
Że mi się rirus graeci w przydomek dostało.
Jako ksiądz z tego miejsca mam tyle dochodu,
Że potrzeba chodzić boso i zaginąć z głodu.
To mi tylko miło, to cieszy jedynie,
Że ot mieszkam niedaleko tu przy Milatynie.
Co innego jest tam całkiem, tam inne gadanie:
Jedna chwila w Milatynie za miesiąc tu stanie.
Отець Слабодушка
Слава Ісусу Христу! Уклінно вітаю!
Руський отець Слабодушка, стомлений подорожжю,
Посмів вашої ласки остільки запобігати,
Щоб той його в своїм домі зволив переночувати.
До сусідньої Підгірянки приїхав я вчора
З пильного доручення від адміністратора;
Звідти до Мілятина пустився в дорогу,
Але бачу, що нині туди дістатися вже не зможу.
О. Харапчинський
(з кислою міною)
Слава навіки! Вітаю єгомостя!
Переночую, переночую! І в час посту
Кілька смачних картоплинок і кусень хліба
Для гостя знайти мушу, бо його прийняти треба.
На нелюдськість ім’я своє ніколи не наражу,
Адже так обов’язок сумління вже каже.
Але при тому всьому зовсім забув,
Що досі єгомостю не відрекомендувався.
Я – Петро Харапчинський, священик місцевий,
А гостеві до послуг у своєму домі готовий.
Мушу також додати, що нещастя хотіло,
Щоб мені річ грецька на прізвисько дісталося.
Яко ксьондз з цього місця маю стільки прибутку,
Що мушу ходити босий і гинути з голоду.
Те мені тільки любо, те тішить єдине,
Що ось мешкаю тут поблизу Мілятина.
Там – щось цілком інше, там – вже інша справа:
Одна хвиля в Мілятині – щомісяць отут (польськ). – Упоряд.]
В другій сцені виходить пані Харапчинська, жінка ще молода і здорова, сердита (zirytowana), кланяється злегка і промовляє:
Dobry wieczór moim panom! A co ta łajdaczka,
Ta Maryśka mi zrobiła! To czysta Rusniaczka!
Chciałam panu jak gościowi kilka jaj zgotować,
Bo jakżeż mu w naszym domu dać w głodzie noczować?
Ale gdzie tam! Ani myśleć z tymi żarłokami!
Zaledwiem się obróciła – bądź mi zdrów z jajami.
Zjadła szelma! Ażebyś je już nie wydychała!
Proszę przyjąć za uczynek, czemem służyć chciała.
Ile to też przy tern wszystkiem jeszcze przynieść trzeba!
Mówi do mnie: «Dziś nie jadłam ni barszczu ni chleba».
Ja to jeszcze dla czeladzi będę drzewo palić?
My nie jedli dzisiaj w domu, czegóż ma się żalić?
Ks. Charapczyński
(do swej żony)
To jest ksiądz Słaboduszka, a to moja żona,
Z łagodności i dobroci swej nieoceniona.
Ks. Słaboduszka
(kłania się)
Proszę przyjąć mój ukłon, szanowna Jejmości
I dziękczynność za względy, jakie masz dla gości.
Ks. Charapczyński
(cicho do swej żony)
Może by też, moja duszko, podać kartofelki?
Pani Charapczyńska
(głośno)
Miałbyś rozum! Miałbyś rozum! Czas już nato wielki.
Tobym pięknie dom mój zarekomendowała,
Gdybym gościa kartofelka tylko częstowała!
Proszę mi przebaczyć, księże Słaboduszka!
Spokojna noc moim panom! Idę już do łóżka.
[Добрий вечір, мої панове! А що та лайдачка,
Та Мариська, мені зробила! То справжня русначка!
Хотіла пану як гостеві кілька яєць приготувати,
Бо як же ж йому в нашому домі дати в голоді ночувати?
Але де там! Нема ради з тими ненажерами!
Ледве я повернулася – будьте здорові з яйцями.
З’їла, шельма! А щоб ти їх вже не видихала!
Прошу мати на увазі, чим я служити хотіла.
Скільки ж то при тому всьому ще принести треба!
Каже мені: «Сьогодні не їла ні борщу, ні хліба».
Чи я ще для челяді буду дрова палити?
Ми не їли нині вдома, чого ж має нарікати?
О. Харапчинський
(до своєї дружини)
Це є отець Слабодушка, а то – моя жінка,
У лагідності й доброті своїй неоціненна.
О. Слабодушка
(вклоняється)
Прошу прийняти мій уклін, шановна їмосте,
І вдячність за ласку, що маєш до гостя.
О. Харапчинський
(тихо до жінки)
А може би, моя душко, подати картопельки?
Пані Харапчинська
(вголос)
Мав би розум! Мав би розум! Пізня вже година!
То би гарно дім мій зарекомендувала,
Якби гостя картопелькою лише частувала!
Вибачте мені, отче Слабодушка!
На добраніч, мої панове! Іду вже спати (польськ). – Упоряд.]
О[тець] Слабодушка дуже скривився, бо голодний, а o. Харапчинський, уважаючи, що се найкраща нагода до моралізації, починає малювати своє окружения.
Ks. Charapczyński
Nie dziwuj się, mój mospanie, bo to ci Ruśniacy
Wszyscy gruby i niemowy i ludzie łajdacy.
Dokuczają do żywego i najlepszym z ludzi,
Jeszcze gęby nie otworzą, a już złość się budzi.
[О. Харапчинський
Не дивуйтеся, мій пане, бо то ті руснаки
Всі мугирі, і німі, і люди-лайдаки.
Докучають до живого і найліпшим з людей,
Ще уст не відкриють, а вже злість бере (польськ.). – Упоряд.]
І се говорить чоловік у 1861 році, не читавши, певно, «Słowa Polskiego» з 1907 р. про хапчивість, ненаситність та завидющість русинів! Але се не кінець, він говорить дещо більше, мовби дослівно вийнято з «Gazety Narodowej»:
Nawet księży ruskich znajdziem takich bardzo mało,
By z niemi żyć w sąsiedstwie naco się przydało.
Czy to święto, czy niedziela cerkiew swą zaludnia:
Rano jutrznia, potem msza, nieszpory z południa –
I naucza, naucza! Któż mu to zapłaci?
Ot kiep głupi, swe życie i wiek marnie traci.
A mów co z nim, ów ci zaraz o ruskim obrządku
Zaczyna pleść koszałki z samego początku.
To już gada i gada, zaledwie nie płacze,
Tak jak gdyby już jego upadek obaczył.
Jak by było bez sumienia i w tern złego wiele,
Że ksiądz ruski w swoje święto odprawia w kościele.
I to wszelka taka skarga po rusku się odbywa,
Mową, której nikt światlejszy, chyba chłop, używa.
I proszę cię jeszcze mówiąc między nami,
Śmie nazywać takich księży podłymi zdrajcami.
A ja przecież moją myślą przyszedłem do wątku,
Że obrządek dla mnie jest, nie ja dla obrządku,
I w bożnicy żydowskiej ja bym chętnie prawił,
Byłem tylko ułapał, najadł się, zabawił.
Naród! Co to za głupcy! Co mi do narodu?
Bierz go kat! Jemu służyć nie widzę powodu.
Ani pan, ani magnat, ot, ledwie co dysze, –
I jakież tam korzyście, gdzie sami hołysze.
Sumienie, obowiązek – to głupia gawęda!
I dziś do kata niechaj idzie ma prebenda,
Niech kto chce koło chłopa najtroskliwiej chodzi –
Smaczny rosół, dobra pieczeń z tego się nie zrodzi.
Ile razy sy wyjadę zaś do Milatyna,
Rosół, pieczeń na mnie czeka, i to nie bez wina.
Nie widzę ja w tern nic złego, o to się nie troszczę,
Że w środę jadam z mięsem, a w sobotę poszczę.
Boż kogutem ni piekła, ni szczupakiem nieba
Tegoczesnych mędrców zdaniem kto z ludzi osięga?
Człowiek naje się, napije, szeląga nie wyda –
Parafii swej pilnować na nic się nie przyda.
І w dodatku jeszcze grosze przywożę do domu –
Czy odprawię, na co wziąłem, co do tego komu?
Przy tern byłem, mój mospanie, nawet raz proszony,
Bym tam nigdy nie przyjeżdżał bez córki lub żony.
Naturalnie, młodą żonę na co w doma nudzić?
Pocóż ją wychowaniem swoich dziatek trudzić?
Po co też ją więzić w domu? Niechaj żyje w świecie,
Bez wydatków dla rodziców niech się kształcą dzieci.
Moja Stasia krakowiakiem ubawi Waspana,
Co wikary ją nauczył wziąwszy na kolana.
[Навіть отців руських знайдемо дуже мало,
Щоб жити з ними по-сусідськи на щось придалося.
Чи то свято, чи неділя – церкву свою залюднюють:
Вранці утреня, потім служба, вечірня з полудня –
І навчає, навчає! Хто ж йому за це заплатить?
От, бевзь дурний, своє життя і вік марно тратить.
А заговори з ним – він тобі зараз про руський обряд
Починає плести теревені з самого початку.
То вже балакає й балакає, мало не плаче,
Так, немовби його вже занепад зобачив.
Як би було без сумління і в тому злого більше,
Що руський ксьондз в свої свята відправляє в костьолі.
І то всяка така скарга по-руськи відбувається,
Мовою, якої ніхто освічений, лише хлоп вживає.
І прошу тебе ще, кажучи між нами,
Сміє називати таких отців підлими зрадниками.
А я, прецінь, своєю думкою прийшов до висновку,
Що обряд є для мене – не я для обряду,
І в божниці жидівській я б залюбки правив,
Аби тільки нахапався, наївся, забавився.
Народ! Що то за дурні! Що мені до народу?
Бери його кат! Йому служити не бачу причини.
Ані пан, ані магнат, от, ледве що дише, –
І яка ж там користь, де лише злидні?
Сумління, обов’язок – то дурна балачка!
І нині до ката хай йде моя пребенда,
Хай хто хоче коло хлопа найдбайливіше ходить, –
Смачний росіл, добра печеня з цього не зродиться.
Скільки разів собі виїду до Мілятина, –
Росіл, печеня мене чекає, і то не без вина.
Не бачу в тому нічого злого, про те не дбаю,
Що в середу їм із м’ясом, а в суботу говію.
Бо ні півнем пекла, ні щупаком неба,
На думку сучасних мудреців, сьогодні ніхто з людей не досягне.
Людина наїсться, нап’ється, шеляга не видасть –
Пильнувати своєї парафії ні на що не придасться.
І до того ж я ще гроші привожу додому,
Чи відправлю, на що взяв – що кому до того?
Крім того, був, мій пане, навіть раз прошений,
Щоб туди ніколи не приїздив без доньки чи жінки.
Справді, молоду жінку нащо вдома нудити?
Нащо її вихованням своїх діток трудити?
Нащо їй хиріти вдома? Нехай живе в світі,
Без кошту для родичів хай виховуються діти.
Моя Стася краков’яком потішить вас, пане,
Що вікарій її навчив, взявши на коліна (польськ.). – Упоряд.]
Маємо тут пречудову сповідь «porządnego księdza» старого типу, документ незрівняний тої глибини, до якої упала була колись частина нашого духовенства і загалом нашої інтелігенції. В тих простих, наївно-цинічних віршах малюється, як у дзеркалі, спідлена душа чоловіка, у якого сумління, заглушене, мовчить, розум здібний лише на глупі софізми для замасковання обридливого самолюбства, посуненого до крайньої брудноти. Але автор іде далі і ще кількома не менше влучними рисами доповнює малюнок того «porządnego księdza». Батько презентує гостеві, якого його жінка лишила голодного, свою 12-літню донечку як образок тої «едукації», якої вона набралася «без кошту родичів» від księdza wikarego, очевидно, латинського, що на своїх колінах учив її співати краков’яка.
Ks. Charapczyński
(słucha w sieni)
Zdaje mi się, nie spi jeszcze, o coś się tam kłóci, –
Ot zawołam moje Stasię, niech panu zanuci.
(Woła.)
Wchodzi Stasia, dziewczyna 12-letnia, piękna, mocno kokietująca a dumna, i siada.
Ks. Charapczyński
Ma Stasiu, przecież gościa pozdrowić wypada!
Któż tak, proszę, bez ukłonu przed gościem usiada?
Stasia
(z pogardą)
Co też tato głupstwa plecie! Przecież ja jedynie
Tych proboszczów li pozdrawiam, co są w Milatynie.
Ks. Charapczyński
(do Słaboduszki)
Nie dziw się, mój mospanie, to jeszcze dziecina,
Ale powiedz sam, nieprawda, jak dobrze przycina!
W towarzystwie najliczniejszem nie traci języka, –
Taka korzyść z Milatyna dla dzieci wynika.
(Do Stasi, całując ją w czoło)
Zaśpiewaj nam, moja Stasiu, krakowiaka tego,
Co toś go się nauczyła od księdza wikarego.
Stasia
(śpiewa)
Pamiętaj że, Stasiu, jak będziesz kochała,
Byś sy zawsze księdza polskiego wybrała,
Bo polski ksiądz zawsze pięknie konwersuje
Dziewczę młode, hole pieści i całuje.
On grzeczny kawaler, ma pieniądz w kieszeni,
Kupi wstążkę, kolję, broszki i pierścienie.
Za tyle grzecznostek dziewczę tylko prosi,
Jak mocno ją kocha, niech tego nie głosi.
Żebym ja wyrosła, jak najprędzej z dziecka,
Będę dla proboszczów słodziuchna dzieweczka.
Ks. Charapczyński
(całuje Stasię i mówi do ks. Słaboduszki)
To jest roskosz, mój mospanie, mieć taką córeczkę,
Dla tego to ją rodzice pieszczą jak koteczkę.
Pokaż że mi jakie dziewczę nie li tutaj, w Busku,
Żeby miała taki rozum chowana po rusku! (Do Stasi)
Idź spać, idź spać, moja duszko, śnij o Milatynie,
Jutro rano tam pojedziesz o siódmej godzinie.
Trzeba dobrze spać, ma Stasiu, przy bożej pomocy,
Nie powrócim jutro rano, aż koło północy.
Rozumie się, jak widno będzie, bo ma tę zaletę
Milatyński ksiądz proboszcz, że żadną kobietę
Nie wypuści jak ciemno z obawy prypadku, –
Przyjaciel dla mateczek, dla córeczek tatko.
(Стася виходить.)
Ks. Słaboduszka
Gdy Jegomość jutro rano z domu się uchyli,
Któż go tu zastąpi w cerkwi przy świętej niedzieli?
Ks. Charapczyński
Diak, Mospanie! Diak, Mospanie! Pocóż chłopu więcej?
Ja najczęściej tak święta i niedziele święcę.
Ks. Słaboduszka
A dziekan o tern nie wie, że tu się tak dzieje?
Ks. Charapczyński
Ja się z takich wiadomości, mój Mospanie, śmieję.
Nasz ksiądz dziekan, człek światły i tego nie zważa,
A co więcej, tak się bardzo często zdarza,
Sam tam jedzie w niedziele, święta uroczyste,
Przemówi tam do kieliszka i smacznej pieczystej,
Wciśne proboszcz do rąk piątkę, niby też to na mszę,
A właściwie to dla tego, żeby cicho siedział zawsze,
I chociaż my nie malutcy, żeby nas nie widział.
Ks. Słaboduszka
A do Lwowa że, mój panie, wieść ta nie dochodzi?
Ks. Charapczyński
Pan rozumiesz konsystorz? Cóż mię to obchodzi?
Czyliź oni o tern wiedzą, który ksiądz pracuje,
Który wierny obrządkowi, a który darmuje?
Ks. Słaboduszka
Słuchałem słów pańskich, jak gdyby kazania,
I przyszedłem dzięki Bogu już do przekonania,
Że ksiądz ruski każdy głupi, co obrządku broni,
Swojej cerkwi zawsze wierny, od kościoła stroni.
Tylko jedno racz wyjaśnić mądrymi słowami:
Jak utrzymasz przytem zgodę z twardorusinami?
Jak się zjadą na soborczyk, muszą w oczy rzucić,
Dowcipami, słowami, jak «zdrajca» dokuczyć.
Nie, Mospanie! Nie, Mospanie! O to bądź spokojny:
Często prawy wyhańbiony, darmozjad dostojny!
Tam to sądzę zawsze idzie jeszcze trybem starym:
Perekińczyk jest proboszczem, a rusin wikarym.
A jak szczęście już widocznie nie pociągnie za panem,
To zostaniesz za lat kilka ksiądzem kapelanem.
Będziesz bić się z wszelką biedą, łamać z kłopotami,
W połatanych butach chodzić i świecić łokciami.
Powiedz że pan teraz, proszę, czy rozumna praca,
Kiedy ona w taki sposób komu się wypłaca?
Ks. Charapczyński
(z lekkim uśmiechem)
Podam na to krótką radę i słowo otwarte:
Trzeba na to, mój kochany, mieć czoło wytarte.
Trzymam się twardo Rusi, zaledwo nie mdleję,
Za reńszczaka do kieszeni i z durnia się śmieję.
Ks. Słaboduszka
Więc zgoda, gospodarzu, sojuz między nami!
Od tej chwili trzymam ściśle z perekińczykami.
Będę służył w Milatynie jak najniższy sługa.
Ale myśli tu zachodzą – to kwestya druga:
Czy mnie przyjmie Imuść ksiądz proboszcz w grono swe łaskawie,
Chociaż mu mą usłużliwość wymownie predstawię.
Bo słyszałem, że niedawno dwóch naszych napędził,
Przyczem hańby, pośmiewiska bynajmniej nie szczędził.
Ks. Charapczyński
Bardzo proszę, powiedz że pan, czy rzecz przyzwoita,
By się nasi tam tak pchali, jak te do koryta?
Najeżdżają, cisną się z daleka i z bliska
I kolana każdy księdzu proboszczowi ściska,
Jak by to już nie było mężów zawołanych
I duszą i ciałem proboszczom do usług oddanych.
Niech tamci mu u nóg obcałują palce,
Nie znajdą się wierniejsi już jak my służalec
Gdyby zatem ich ksiądz proboszcz za drzwi nie wypychał,
My by całkiem zginęli, sam by ledwie dychał.
W panu widzę dobrą wolę, szlachetne skłonności, –
Nie lękaj się, sam przedstawię księdzu jegomości.
Ja się chlubię bez przesady, mam tam wielkie względy,
O tern się możesz przekonać od wielu i wszędy.
Ale życząc panu szczerze, byś nie popadł w sidła,
Musisz ściśle obserwować niektóre prawidła.
Powiem ci pod sekretem: są tam ruscy księża,
Z których każden po cichutku myśl swoją wytęża,
By kolegę u proboszcza z łaski wyrugować,
By co ma iść w dwie kieszenie, w swoją jedną schować.
Ks. Słaboduszka
Proszę bardzo Jegomości, słucham z wytężeniem!
Schylam głowę z poszanowkiem przed twem doświadczeniem.
Ks. Charapczyński
Słuchaj więc: proboszczowi kłaniaj się niziutko,
Jak co mówi, uśmiechaj się jak możesz milutko.
Trzeba we wszystkiem być usłużnym, więc mu nadskakiwać,
Jak cokolwiek on pochwali, sobie głową kiwać.
Jeśli mowa o rusinach, mów głośno i śmiało,
Że ogólnie naród głupi, światłych bardzo mało.
Z tych ostatnich bez wątpienia po większej połowie
Są ci, co ich kształcą księża proboszczowie.
Musiał bym ci w oczy rzec, żeś ty głupia głowa,
Gdybyś użył kiedy w mowie pół ruskiego słowa.
O, to bardzo mu zalecam, bo to grunt, mój panie,
Bo bez tego by daremne było twe staranie:
Nie chwal nigdy swój obrządek, mów, że jest bez myśli, –
Piękności zaś łacińskiego mowa nie okryśli.
Nie potrzeba także, sądzę, być i geniuszem,
By polskiego księdza stawić w równi z popeuszem.
Im pierwszeństwo wszędzie daj, w kościele, przy stole:
Niech ci siedzą zawsze w górze, ty przy samym dole.
W każdą ruską uroczystość masz być w Milatynie,
Pod tą bowiem kondycją ksiądz proboszcz jedynie
Najłaskawiej nas, Rusinów, w swe usługi bierze,
Daje grosze i śniadania, obiady, wieczerze.
Zresztą patrzaj na kolegów, jak ci postępują.
W końcu księża proboszczowie już cię utresują.
Ks. Słaboduszka
Ach będę cię, gospodarzu, będę miał w pamięci,
Twoje szczere, dobre rady wdzięczność ma uświęci.
Ks. Charapczyński
Oj, trochu już i późno, dochodzi dziesiąta!
Idźmy spać! Ot tam, proszę, wciśnij się do kąta.
Ks. Słaboduszka
Ja bym dzisiaj chciał jeszcze odczytać pacierze.
Ks. Charapczyński
Czyś oszalał? Alboś dziś jadł jaką wieczerze?
Razem jutro pojedziemy. Dobranoc Jejmości!
Ks. Słaboduszka
Spokojna noc panu i pańskiej Jejmości!
Ks. Charapczyński
(do siebie, odchodząc)
Niema to, niema, jak czyste sumienie!
Przyjaciół przybędzie, zwiększy się i mienie.
[O. Харапчинський
(слухає в сінях)
Здається мені, не спить ще, про щось там свариться, –
Ось покличу мою Стасю, хай пану заспіває.
(Кличе.)
Входить Стася, 12-літня дівчина, гарна, дуже кокетує, пихата, й сідає.
О. Харапчинський
Моя Стасю, адже ж гостя привітати належить!
Хто ж так, прошу, без поклону перед гостем сідає?
Стася
(з погордою)
Що це ви, тату, дурниці плетете! Адже ж я тільки
Тих пробощів вітаю, що є в Мілятині!
О. Харапчинський
(до Слабодушки)
Не дивуйся, мій пане, то ще дитина,
Але скажи сам, чи не правда, як добре відрізує?
В найбільшому товаристві не тратить мови –
Така користь з Мілятина для дітей виникає.
(до Стасі, цілуючи її в чоло)
Заспівай нам, моя Стасю, краков’яка того,
Що його навчилася від ксьондза-вікарія.
Стася
(співає)
Пам’ятай же, Стасю, як будеш кохати,
Щоб собі конче ксьондза польського вибрала,
Бо польський ксьондз завжди гарно промовляє,
Дівчино молода, пестить руки і цілує.
Він ґречний кавалер, має гроші в кишені,
Купить стрічку, намисто, брошку і перстені.
За всі ці люб’язності дівчину лиш просить:
Як міцно її любить – хай того не виказує.
Щоби я виросла якнайшвидше з дитини,
Буду для пробощів солоденька дівчина.
О. Харапчинський
(цілує Стасю і каже до о. Слабодушки)
Це розкіш, мій пане, мати таку донечку,
Задля цього батьки пестять її, мов киценьку.
Покажи ж мені якесь дівча хоч би тут, у Буську,
Щоби мала такий розум, вихована по-руськи!
(до Стасі)
Іди спати, іди спати, моя душко, хай тобі сниться Мілятин,
Завтра вранці туди поїдемо о сьомій годині.
Треба добре спати, моя Стасю, з Божою поміччю, –
Не вернемось завтра вранці, аж коло півночі.
Розуміється, буде видно, – бо має те достоїнство
Мілятинський отець-пробощ, що жодну жінку
Не випустить, коли темно, зі страху випадку, –
Приятель для матусь, для донечок татко.
(Стася виходить.)
О. Слабодушка
Коли єгомость завтра вранці з дому відлучиться,
Хто ж його тут замінить в церкві при святій неділі?
О. Харапчинський
Дяк, мій пане! Дяк, мій пане! Нащо ж хлопові більше?
Я найчастіше так свята й неділі святкую.
О. Слабодушка
А декан про це не знає, що тут так робиться?
О. Харапчинський
Я з таких відомостей, мій пане, сміюся.
Наш отець-декан – людина освічена й ні на що не зважає,
А щобільше, дуже часто, так здається,
Сам туди їде в неділі, свята урочисті,
Промовить там до келишка і смачної печені,
Втисне парох в руку п’ятку, нібито на службу,
А насправді це для того, щоб тихо сидів завше,
І, хоч ми не маленькі, щоб нас не бачив.
О. Слабодушка
А до Львова, мій пане, звістка та не доходить?
О. Харапчинський
Пан має на увазі консисторію? Що мене то обходить?
Чи вони знають про те, який отець працює,
Який вірний обрядові, а який дармує?
О. Слабодушка
Слухав я слів пана, наче проповідь,
І прийшов, Богу дякувати, до висновку,
Що отець руський кожний дурень, котрий боронить обряд,
Своїй церкві вірний, костьола уникає.
Тільки одне поясни мудрими словами:
Як втримати при цім згоду з твердими русинами?
Як з’їдуться на соборчик, мусять в очі закинути
Шпильками, такими словами, як «зрадник», допекти.
Ні, мій пане! Ні, мій пане! За те будь спокійний:
Часто правий оганьблений, дармоїд – достойний!
Там то, гадаю, все йде ще старим трибом:
Перекинчик є пробощем, а русин – вікарієм.
А як щастя вже певно не піде за паном,
То лишишся кілька років отцем-капеланом.
Будеш битися з всякою бідою, долати клопоти,
В полатаних черевиках ходити і світити ліктями.
Скажи тепер, пане, прошу, чи розумна праця,
Коли вона таким способом комусь виплачується?
О. Харапчинський
(з легкою усмішкою)
Дам на це коротку раду і слово одверте:
Треба на те, мій коханий, мати чоло витерте.
Тримаюся твердо Русі, мало не млію,
За ринського в кишені і з дурня сміюся.
О. Слабодушка
Отже, згода, господарю, союз між нами!
З цієї хвилі тримаюся міцно з перекинчиками.
Буду служити в Мілятині, як найнижчий слуга.
Але думки тут приходять – то питання друге:
Чи мене прийме єгомость отець-пробощ в гроно своє любо,
Хоч йому услужливість виразно покажу.
Бо чув, що недавно двох наших прогнав,
Причім ганьби, насмішок принаймні не шкодував.
О. Харапчинський
Дуже прошу, скажи, пане, чи то річ пристойна,
Щоб наші так туди пхалися, як ті до корита?
Наїжджають, тиснуться здалека і зблизька
І коліна кожний отцеві-пробощеві тисне,
Наче вже не було мужів покликаних,
І душею, й тілом пробощеві до послуг відданих.
Хай вони йому на ногах цілують пальці –
Не знайдеться вірніших, ніж ми, прислужників.
Якби їх отець-пробощ за двері не випихав,
Ми б зовсім згинули, він сам би ледве дихав.
В тобі, пане, я бачу добру волю, шляхетні наміри –
Не лякайся, сам представлю отцеві-єгомості.
Я горджуся без перебільшення, маю там велику ласку,
В цьому зможеш переконатися часто і всюди.
Але зичу вам щиро: щоб не потрапити в халепу,
Мусиш добре затямити деякі правила.
Скажу тобі по секрету: є там руські отці,
Кожен з яких крадькома свою думку гострить,
Щоб колегу від ласки пробоща усунути,
Щоб те, що має йти в дві кишені, в одну свою сховати.
О. Слабодушка
Прошу дуже, єгомосте, слухаю уважно!
Схиляю голову з пошаною перед твоїм досвідом.
О. Харапчинський
Слухай, отже: пробощеві кланяйся низенько,
Як щось скаже – усміхайся, як можеш, миленько.
Слід у всьому бути услужливим, коло нього упадати,
Як що-небудь він похвалить, собі головою кивати.
Якщо йдеться про русинів, кажи голосно й сміливо,
Що загалом народ дурний, мудрих дуже мало.
З цих останніх, без сумніву, більша половина –
Це ті, що їх виховують отці-пробощі.
Мусив би тобі в очі сказати, що ти – дурна голова,
Якби вжив колись у мові пів руського слова.
Ось що дуже тобі раджу, бо це основне, мій пане,
Бо без того було б марне твоє старання:
Не хвали ніколи свій обряд, кажи, що він без думки,
А краси латинського – мова не передасть.
Не треба також, думаю, бути генієм,
Щоб польського священика рівняти з попом.
Їм першість скрізь дай: в костьолі, при столі,
Хай вони сидять вгорі, ти – на самім долі.
Кожного руського свята мусиш бути в Мілятині,
Адже за цієї умови отець-пробощ єдино
Найласкавіше нас, русинів, до своїх послуг приймає,
Дає гроші і снідання, обіди, вечері.
Врешті, дивись на колег, як вони поводяться.
Втім, отці-пробощі тебе надресирують.
О. Слабодушка
Ах, буду тебе, господарю, буду пам’ятати,
Твої щирі, добрі ради моя вдячність освятить.
О. Харапчинський
Ой, трохи вже й пізно, доходить десята!
Йдемо спати! Он там, прошу, втиснися в кут.
О. Слабодушка
Я б сьогодні хотів ще прочитати молитви.
О. Харапчинський
Чи здурів? Хіба ж сьогодні їв якусь вечерю?
Разом вранці поїдемо. Добраніч єгомості!
О. Слабодушка
На добраніч панові і лановій їмості!
О. Харапчинський
(до себе, відходячи)
Нема-то, нема понад чисте сумління!
Приятель прибуде, піднесе себе й мене (польськ.). – Упоряд.]
На сьому кінчиться перша дія мелодрами, що, як бачимо, з сатиричного малюнка піднялася на висоту правдивої школи підлоти, деморалізації та винародовлення й фарисейства, якої рівної не має наше письменство. Автор проникнув глибоко в життя і досвіди своїх героїв і заставив одного з них розкрити перед нами всю свою душу, показати нам усі обридливості свойого нутра, ще й до того тоном учителя, що викладає слухняному та покірному ученикові про речі, найпотрібніші в його житті.
Мусив наш автор бути незвичайним обсерватором і мати око незвичайно бистре на всі виверти та відтіни людської підлоти, коли потрафив так влучно, так детально і при тім з такою артистичною пластикою змалювати таку фігуру, як о. Харапчинський, а при тім ані на момент не попасти в карикатуру. Його герой робить і говорить усі свої підлості зі спокійним сумлінням, у найсвятішім переконанні, що так, власне, треба жити і поводитися в світі, коли хто має розум і хоче добитися чогось у житті.
«Треба мати витерте чоло», – говорить він сам одверто і з повним переконанням. Треба при вищих, впливових людях випертися своєї народності, своєї людської гідності, свого власного «я», – от тоді зробиш кар’єру. Хто так не робить, той дурень і не варт доброго слова – отсе вся суть «будятинецької» моралі.
Ведений артистичним почуттям контрасту, автор нашої драми компонує другий акт якнайпростіше: пару маленьких сценок із життя селян у найближчу неділю. В першій сцені театр (отже, драма, очевидно, була призначена для сцени) представляє загальний вид села Заможців з боку занедбаної церкви, на гарнім сугорбі, попід який веде дорога до Мілятина біля корчми. Неділя рано. Два дуже старі селяни, Григорій і Стефан, розмовляють.
Григорій
Сядьмо тут трохи, Стефане, бо я утомився.
(Сідають.)
Вже ж в праці не одному в світі придивився,
Лиш ніколи така злоба тутка не бувала,
Як від літ кільканадцять в тім селі настала.
Дзвін голосить до церкви – скільки нас там буде?
Ви, Стефане, я і дяк – і ось вже всі люди.
Стефан
До чого то ся все здало, що він видзвоняє,
Коли в корчмі од досвітка вже музика грає.
Місто в церков, то все біжить у місце розпусти, –
Все то теє наробили от тії одпусти.
Помаленьку одвикали од руськой церквеньки,
Вирікалися злі діти своїй рідной неньки,
А нині вже не бувають, не бувають і в костелі,
Нині у них нема свята, ні святой неделі.
Гей, гей, вже літ 80 в світі пробуваю,
Так, як нині, кажу вам, тото пам’ятаю,
Як ся добре тото село в давні часи мало,
І відси то свою назву Заможці достало.
Як ту красно в кожде свято в церкві одправляли,
Утреню, службу Божу, вечірню співали,
Якая же наука – такую глядіти;
Добрі були родителі, добрі були діти.
Священик ся добре мав, бо пильнував хати,
То, бувало, стіжкам не було де стати.
(Спочиває.)
Службу Божу щодень правив, бо люди наймали,
В тій церкві ся хрестили і їй жертвували,
А багатства храму того все ся надвищали.
(Обтирає очі рукавами.)
Ох, бідні мої очі заходять слезами.
(Плаче і здіймає шапку.)
Ах, Господи милосердний, змилуйся над нами.
Ви, Григорій, тямите, як давно ся мав єм,
В гаразді дожити віку все ся сподівав єм.
А нині-то на старість нужда мя насіла,
Ні по-людськи поживитись, ні покрити тіла.
Що не стратив рідний син, то рознесли внуки,
І привели старика до крайньої розпуки.
В цілім маєтку моїм простий ринський маю,
І той на службу Божу понести гадаю.
На одправу служби Божой приклонно просил єм,
Бог ми свідком, що мій ринський три літа збирав єм.
Так крайцарок до крайцарка, нім го наскладав єм.
І звідки я більше возьму, нещасний старина,
Вижебрати стидаюся, у праці дитина.
А ту би-м рад перед смертев за небожку жінку
Помолитись, заким кинуть і на мене жмінку.
Потіш старця, потіш старця, пречистая Діво,
Поклич його з сього світу, ах, поклич вже живо.
Ах, до тебе руки взношу, найсвятіша Мати,
Не дай, не дай старикові в світі погибати.
Гіркі слези, Божа Мати, тогди сь проливала,
Як під хрестом твого сина сирота сь остала.
Вісімдесят числю років, старая дитина,
(гірко плаче)
Змилуй же ся, Божа Мати, і я сиротина.
Споможи мя Божим чудом на ту службу Божу,
А щасливий в зимний гріб тогди ся положу.
Григорій
(плаче ревними сльозами)
Цить же, цить же, мій Стефане, старенький мій друже,
Не давайся так жалості і розпуці дуже.
Ой маю я якийсь гріш, я вам допоможу,
І як браття дамо разом на ту службу Божу.
Єдним серцем, єдной гадки ми, оба старини,
Помолимся друг за друга і наші родини.
О умерших не забудем та й по-християнськи,
Нім ся з ними там зобачим із Божої ласки.
Ми ж перед всім просім Бога, Господа святого,
Аби зіслав селу тому в ласці Духа свого,
Щоб ся люди обчислили з своїми ділами
І служили чистим серцем Пану над панами.
Ой, сталися наші діти біднії людини,
Перекажуть своїм дітям жебрачі торбини.
Ой, не так то, і я кажу, перед тим бувало,
Коли то ся Бога в серці, а честь в очах мало.
Завірте ми, що гадаю, тяжко ми казати,
Бо як же ж то духовного отця обсуждати?
На нашії то потомки спаде того вина, –
Ой, то той руський священик єсть тому причина.
Не суть вірні своїй церкві, стидаються свого,
Гнівлять Бога, гудять нарід, пощо ж то того?
Прийде колись страшна хвиля, прийде смерті ложе,
Що ж тогди вже всякий жаль, що ганьба поможе,
Як парохіяни стануть власні обвиняти,
На священика пред Богом всю вину складати?
Стефан
І я так кажу, мій Григорій, но здаймось на Бога.
Дай-но руку! Ідім далі, до церкви порога,
Щоб ся з серця в Божім домі Богу помолити, –
Чую я, що вже не довго буду ся томити.
Бідна, наївна, панщиною та злиднями притомлена стара Русь, справді безсила і безрадна, як мала дитина. Ані думки про якесь своє право, про якийсь обов’язок священика, до якого має право напімнути його громада. Бідні старці не важаться навіть поза очі, в двійку судити свого отця духовного і преспокійно апелюють до Божого суду.
Та мені здається, що автор нашої драми не знав так близько села, як своїх кондеканальних, не збагнув хлопської психології і заставив їх плакати, на що наші старі діди бували дуже тверді. То бабське діло – плакати, а хлоп стидається своєї слези. Ні, ні, селяни в тій сцені змальовані не зовсім вірно.
Друга сцена веде нас від тужливих та слізливих дідів між веселих внуків. Розуміється, веде не куди, а в корчму. В корчмі повно людей, музика, співи – тут виявляються вповні плоди діяльності о. Харапчинського і подібних йому. Ось перед корчмою стоять два господарі, Іван і Федь, оба п’яні. Прислухаймося їх розмові.
Іван
(до Федя)
Скажи-но ми, Федю, що ти си гадаєш,
Що ти в неділю корчмицю минаєш?
Щоби сь ти був добрим парафіянином,
Вже був би сь тут давно з дочкою і з сином.
Бо жінку вже сь давно до небіжки мами
Того року в празник кілька кулаками
Вислав.
Федь
Бодай ти, Іване, засліпило очі!
Чи не час додому, вже коло півночі.
Іван
Та же слухай, дурню, на вечірню дзвонять,
По-нашому то знак, що до корчми гонять.
(Оба регочуться.)
Федь
(слухає)
Правда, що дзвонять, та якось потихо.
Іван
То борше ти в уха влізло якесь лихо.
Федь
Та бо єдиним дзвоном якось вибиває.
(Сміється.)
Іван
Дурню, то музика грає.
Федь
Коли так, то скажіть же раз дякові тому,
Нехай він перестане робити по-свому.
Як то він сміє нам перешкоджати,
Коли чесні люди зійшлися гуляти!
Війт
(виходить із корчми)
Що кажете, Федю?
(Заточується.)
От тут якісь ями
Покопав збиточник людям під ногами!
Дурне ви, Федю, стали говорити,
Я ліпше кажу дзвіницю спалити.
І раджу іще для миру святого
Із села вигнати реєнта того.
Старший брат
Добре війт радять, нема що казати;
Нащо дяка маєм дурно оплачати?
Ксьондз так по-свойому, як завше, так нині
Все набоженство правлять в Мілятині.
Панове громада, до ксьондза підемо,
І так з притиском до нього скажемо:
Маєм ми дурно дяка оплачати,
Волимо гроші тії пропивати.
Другий старший брат
Найлучче було би, щоб їх разом оба
Порвала відси тяжкая хороба.
(Сміх.)
Війт
Ні ксьондза не треба, ані його дяка,
Як з ними, так без них одправа єднака.
Тим часом у корчмі при музиці співають парубки і дівки.
Парубок
Ой нема то в нас неділі, нема у нас свята,
Люлька, корчма, а там скрипки, горілка й дівчата.
Дівка
Але бо то нема таки де, як в нас погуляти,
З парубками при горілці танці витинати.
Парубок
Ой нема то понад Фесю, та то зуховата,
Взяла вчора матір за лоб і вибила тата,
Бо їй сміли боронити до корчми ходити,
Бо казали, що то стид ся з хлопцями водити.
Дівка
Не величай ти ся Фесев, з нас то кожна вміє,
Коли треба, добре мамі голову загріє.
Парубок
То ж то файні в нас дівчата, як коли малини,
Нім ся віддасть, то справляє два рази хрестини.
2-й парубок
Налий же ми, арендарю, цілий мас горілки,
Я го вип’ю єдним душком до моєї дівки.
Арендар
А маєш ти, дурний ґою, чим його платити?
2-й парубок
Вже тим, пане арендарю, вам ся не журити.
Єсть там єще новісенький лемішець од плуга,
Возьміте го, лиш най буде зараз кварта друга.
Арендар
Як я виджу, наш Василь – не дурний хлопака,
Піде зараз і принесе того залізняка.
(Гладить бороду.)
2-й парубок
Арендаря пошануйте, то добродій, то наш пан,
По руках го обцюлюйте, подорожний і краян.
Годі! Картина деморалізації повна! Нічого не забуто, і автор уриває на тім і веде нас до головного гнізда сеї деморалізації, до Мілятина, де відбувається третій акт драми. Театр представляє простору їдальню в Мілятині. При обіді за довгим столом сидять угорі латинські ксьондзи, а в долішнім кінці – руські. Услугує Михавко. Розмовляють о. Харапчинський і о. Слабодушка.
Харапчинський
Uważasz, Pan, ile tu ruskich księży siedzi,
To są wszyscy milatyńscy, mój panie sąsiedzie.
Swinkiewicz, mój Mospanie, kazaniami słynie,
Bo dowodzi: niema Boga, tylko w Milatynie.
On u księdza proboszcza w wielkiem jest szacunku,
Darował mu parę spodni w dowodzie szacunku.
Kazalnica, mój Mospanie, jest to piękne pole,
A ja przecież ot tamtego (показує) stanowisko wolę.
Zowie on się ks. Trąbkowski, akafiściarz sławny,
W swym zawodzie, mój Mospanie, bardzo, bardzo wprawny.
Ks. Trąbkowski, mój Mospanie, jak «Raduj sia» śpiewa,
To i głową, ręką, uchem, nawet nosem kiwa,
Tym dodaje energii, by kładli na tacy,
A nie zimni na te znaki są głupi rusniacy;
Ten z rzemienia, owa z chustki rzuca w świętej wierze,
A on ciągle kiwa tylko i pieniądze bierze.
Trąbkowskiego już ks[iądz] proboszcz nie tyle szacuje,
A ja jemu powodzenie nie długie rokuję,
Bo się chcę przychylnością, Mospanie, oznaczyć,
I bodaj trzy Akafisty w polskie przetłumaczyć;
Ale wielkie mam trudności z tą mową słowiańską,
Nie rozumiem ja tę mowę przeklętą, szatańską.
Lecz pokonam ja tę trudność, jak ją wezmę w ręce,
Co nie umiem, to opuszczę, a resztę przekręcę,
I tę pracę proboszczowi memu dedykuję,
Przez co, myślę, me dochody bardzo ugruntuję.
Слабодушка
Proszę mi też powiedzieć, jak się tamten pisze?
On podobno, jak uważam, całkiem nic nie słyszy.
Харапчинський
To Szpargalski, ksiądz z Przesułki, chociaż ma dwa ucha,
Dziwne rzeczy, przecież bieda przy tern całkiem głucha.
Ale jednak, mój panie, wyśmienicie spowiada,
Pry spowiedzi tylko puka, nigdy nic nie gada.
Gdy penitent jemu w ucho swoje grzechy liczy,
On się w tedy, mój panie, w rachowaniu ćwiczy.
Jak zacząwszy od jednego trzydzieści zrachuje,
Wtedy już niezawodnie grzechy absolwuje.
Czy tamten już wypowiedział winy życia swego,
On zapuka, i bądź zdrów! Jemu nic do tego.
Dobrze robi! Jak może spowiednik być w stanie
Tylu ludziom udzielić dobre posłuchanie?
Skąd by się jeszcze wzięło nauki mu gadać!
Powiem panu, w Milatynie najlepiej spowiadać.
Слабодушка
Lecz widzę, przed łacińskimi stoją inne flaszki,
Nasi jedzą wołowinę, tamci jakieś ptaszki.
Coż mi na tę mą uwagę dobrodziej odpowie?
Харапчинський
Со przystoi znakomitym, hoc non licet bovi,
Oj tak, oj tak dziś już przyszło, mospanie, do tego,
Czy to człowiek, czy to zwierz, to zjada swój swego.
Te ptaszki – to są szpaki, strawa bardzo w modzie
U ludzi pewnego stanu i w pewnym narodzie.
Nadają one rozum, gdzie go całkiem niema,
Dla tego to popłacają jak lato, tak zima.
Ja sądzę, że prawie każdy dzisiejszy uczony
Od lat najmniej kilkunastu szpakami karmiony.
Ztąd pochodzą ludzie mądrzy, ztąd niektórzy wielcy,
Zdają się mieć grubo rozum, a są istne cielcy.
Ale jedz, pan, bo w swym domu panu jeść nie damy,
Jedz, pan, jedz, pan, co ino zarwiesz, i popijaj winem,
Słuchaj, jaki tu szczęk nożów, jak pod Solferinem.
Слабодушка
Ale czemu też ksiądz proboszcz przy stole nie siedzi?
Харапчинський
On z mą żoną w pokoiku jakiś dyskurs wiedzie.
[Харапчинський
Чи помітив, мій пане, скільки тут руських отців сидить?
Це все мілятинці, мій пане-сусідо.
Свинкевич, мій пане, казаннями славний,
Бо доводить: нема Бога, лише в Мілятині.
Він у ксьондза-пробоща в великій пошані,
Дарував йому пару штанів на доказ поваги.
Казальниця, мій пане, – це гарне поле,
Але я того
(показує)
волію становище.
Зветься він о. Трубковський, акафістяр славний,
В своїм фаху, мій пане, дуже, дуже вправний.
О. Трубковський, мій пане, коли «Радуйся» співає,
То головою, рукою, вухом, навіть носом киває,
Тим додає енергії, щоб клали на таці,
Й не байдужі на ті знаки дурні русняки.
Той з ременя, та з хустини кладе в святій вірі,
А він, знай, киває лиш і гроші бере.
Трубковського вже отець-пробощ не так поважає,
А я йому успіх не довгий віщую,
Бо я хочу прихильністю, мій пане, відзначитися
І бодай три Акафісти на польську перекласти;
Але великі маю труднощі з тою мовою слов’янською,
Не розумію я тієї мови проклятої, чортівської.
Та здолаю я ту трудність, як її візьму до рук:
Що не знаю – те пропущу, решту – перекручу,
І цю працю пробощеві моєму присвячу,
Через те, гадаю, свої прибутки дуже зміцню.
Слабодушка
Прошу мені також сказати, як онтой зветься?
Він, як бачу, зовсім нічого не чує.
Харапчинський
То Шпаргальський, ксьондз з Присілки, хоч має два вуха,
Дивні речі, попри це, біда, зовсім глуха.
Та проте, мій пане, чудово сповідає,
При сповіді лише стукає, ніколи нічого не говорить.
Коли сповідник йому на вухо свої гріхи лічить,
Він тоді, мій пане, в рахуванні вправляється.
Як від одного до тридцяти дорахує,
Тоді вже, безсумнівно, гріхи відпустить.
Чи той вже висповідав провини життя свого, –
Він постукає, і будь здоровий! Йому байдуже.
Добре робить! Як може священик
Стільком людям призначити добру покуту?
Звідки б йому стало ще науку подати!
Скажу пану, в Мілятині найліпше сповідатися.
Слабодушка
Але бачу, перед латинськими стоять інші пляшки,
Наші їдять воловину, а ті – якусь птицю.
Що ж мені на цю заввагу добродій відповість?
Харапчинський
Що належить знаменитим, те не личить бикові,
Ой так, ой так, нині вже дійшло, мій пане, до того, –
Чи то людина, чи звір – з’їдає свій свого.
Та птиця – то шпаки, страва дуже в моді
У людей певного стану і в певного народу.
Додають вони розуму, де його зовсім нема,
Тому вони корисні і влітку, і взимку.
Я гадаю, що майже кожний сучасний учений
Літ принаймні кільканадцять шпаками годований.
Звідти походять люди мудрі, звідти – деякі великі,
Що, покладаючись на власний розум, є справжніми дурнями.
Але їж, пане, бо в своєму домі пану їсти не дамо,
Їж, пане, їж, пане, що лиш запопадеш, запивай вином,
Слухай, який тут брязкіт ножів, як під Сольферіном.
Слабодушка
Але чому отець пробощ за столом не сидить?
Харапчинський
Він з моєю жінкою в кімнаті якийсь дискурс веде (польськ.). – Упоряд.]
А тепер коротенька сценка в кабінеті к[сьондза] пробоща, тут же, обік їдальні. Кабінетик старанно умебльований, чути парфумою, на стінах портрети жінок італійської школи, на столі обід на два накриття.
Кс. пробощ
Bardzo proszę jeszcze lampkę, to ruster, ma pani!
Пані Харапчинська
Bardzo pięknie dziękuję, już mi tego stanie.
Кс. пробощ
Dzisiaj jakoś w złym humorze mą panią znajduję,
Jednak zawsze niezachwianie ja na to rachuję,
Że i nadal nie odbierzesz, pani, mi swą łaskę.
Wiem, posiadam serce pani, po cóż nam tę maskę?
Zawsze ja mam z przyjemnością te chwile w pamięci,
Gdyśmy na sam rozmawiali przy ostatniem święcie.
Пані Харапчинська
(спускає очі і говорить скапливо)
Gdzież ma Stasia? Nie widzę ją, gdzie się też podziała?
Кс. пробощ
Widziałem ją w ogrodzie, z wikarym biegała.
Пані Харапчинська
Puść mię, pan, puść mnie, pan, bo już księża wstają.
Кс. пробощ
(пускає її руку)
І jak konie kopytami o tern wiedzieć dają.
No, cóż robić? Lecz dobrze pamiętaj, serduszko,
Iż ja ciebie oczekuję w altanie pod gruszką
[O. пробощ
Дуже прошу, ще чарку, то рустер, моя пані!
Пані Харапчинська
Дуже дякую, мені й цього досить.
О. пробощ
Сьогодні щось у поганому настрої мою пані бачу,
Але завжди непохитно я на те сподіваюся,
Що й надалі не позбавите мене, пані, вашої ласки.
Знаю, що володію серцем пані, нащо ж нам та маска?
Завжди з приємністю згадую ті хвилини,
Коли ми наодинці розмовляли на останньому святі.
Пані Харапчинська
(спускає очі і говорить скапливо)
Де ж моя Стася? Не бачу її, куди ж подівалася?
О. пробощ
Бачив її в саду, з вікарієм бігала.
Пані Харапчинська
Пусти мене, пане, пусти мене, пане, бо вже отці встають.
О. пробощ
(пускає її руку)
І як коні копитами, про це дають знати.
Ну, що ж робити? Добре, але пам’ятай, серденько,
Що я тебе чекаю в альтані під грушею (польськ.). – Упоряд.]
Тільки й усього «дискурсу»! Автор веде нас знов до їдальні. Руські духовні повставали від обіду і кланяються низенько кс. пробощеві.
Кс. пробощ
No, no, dobrze, dobrze! Już będzie, już będzie!
Żegnam was! Czy dziś niema u mnie ks. Krzyczki?
Michałku, masz mi zaraz porachować łyżki!
(до Слабодушки)
Pozwalam mu tutaj bywać, lecz niech to pamięta,
Że do mnie już należą wszystkie jego święta.
I czem więcej parochian swoich zaprowadzi,
Tern mu będę łaskawszym, tern więcej mu radzi.
(Киває рукою, яку Слабодушка цілує, всі кланяються і відходять.)
Кс. пробощ
Teraz księża-łacinnicy,
Po naszemu do piwnicy!
Zbyliśmy się tej czeladzi,
Nikt nam teraz nie zawadzi,
Kielich gęsty niechaj krąży,
Śpiew nam usta niech rozwiąże
Nie o Pańskich srogich mękach,
Lecz o kobiet miłych wdziękach.
[O. пробощ
Ну, ну, добре, добре! Вже досить, вже досить!
Прощавайте! Чи нині нема в мене о. Крички?
Михалку, мусиш мені зараз порахувати ложки!
(до Слабодушки)
Дозволяю йому тут бувати, але хай пам’ятає,
Що мені тепер належать усі його свята.
I чим більше парохіян своїх запровадить,
Тим більше буду ласкавим, тим більш йому радий.
(Киває рукою, яку Слабодушка цілує, всі кланяються і відходять.)
О. пробощ
Тепер, отці-латинники,
По-нашому, до пивниці!
Позбулися тієї челяді,
Ніхто нам тепер не заважає,
Келих часто підіймаймо,
Спів уста нам хай розв’яже,
Не про Господні важкі муки,
А про жінок милих принади (польськ.). – Упоряд.]
Примітки
Вперше надруковано в газ.: Діло. – 1908. – № 12. – 18 (5).01. – С. 1; № 13. – 20 (7).01. – C. l; № 15. – 22 (9).01. – С. 1 – 2, за підп.: Д-р Іван Франко.
Подається за першодруком.
Шематизм («скоровид») – довідкова література (покажчики, описи сіл і міст, переліки).
Оржеховський Тадеуш (1837 – 1902) – польський політичний діяч, депутат Австрійського парламенту, статистик. Автор праці «Przewodnik statystyczno-topograficzny i Skorowidz obejmujący wszystkie miejscowości z przysiółkami w królestwie Galicyi» (Краків, 1872).
Біго Ян – польський статистик, автор покажчика місцевостей «Najnowszy skorowidz wszystkich miejscowości z przysiółkami w królestwie Galicyi i Bukowiny» (Золочів, 1885).
…першого виступу Федьковича «Слова на “Слово”» і «Голосу на голос»… – Йдеться про брошури «Слово на Слово до редактора “Слова”» (Чернівці, 1861), автором якої був український літератор, редактор, видавець Антін Кобилянський (1837 – 1910), і «Голос на голос для Галичини» (Чернівці, 1861), яку написав український поет, журналіст Кость Гаврилович Горбаль (1836 – 1903).
Це були полемічні відповіді на звернене до письменників редакційне запрошення видавця і відповідального редактора «Слова» Б. Дідицького передплатити цю газету, а також на її перший номер (від 25 січня 1861 р.), де у двох редакційних статтях «Наш програм» і «Русь и её отношение к соседям» задекларовано політичну, літературну й мовну програму часопису.
Обидві брошури, написані українською мовою (чесько-латинським правописом), були спрямовані проти так званого язичія, «калічення» народної мови, вживання застарілих мовних форм. У першій брошурі надруковано цикл оригінальних поезій Ю. Федьковича («», «Дністер», «Оскресни, Бояне», «Виправа в поле», «У Вероні», «Під Маджентов», «Співецька доле»).
…в «Uciekinierach» Левицького… – Мова йде про сатиричний твір «Uciekinierzy» (1863) Левицького Остапа Михайловича (1839 – 1903) – українського письменника, педагога, перекладача.
«Słowo Polskie» – польська газета, яка видавалась у Львові в 1895 – 1934 рр.
«Gazeta Narodowa» («Gazeta Narodowa Lwowska») – щоденна польська газета, виходила у Львові в 1842 – 1915 рр.
Мілятин (Старий і Новий Милятин) – села, нині Буського району Львівської обл. Оскільки в п’єсі згадується Буськ (10 км на схід), можна припустити, що автор мав на увазі саме це конкретне місце.
Андрій Франко
Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2010 р., т. 54, с. 732 – 761.