С. А. Корф. Заметка об отношениях древнерусского летописца к монархическому принципу
Іван Франко
(Журнал Министерства народного просвещения,
1909, VII, ст. 50 – 71)
Вже сам титул сеї статті, в якім говориться про «древнерусского летописца», показує, що автору не зовсім ясне те діло, про яке береться говорити. Кождому, хто хоч трохи познайомлений з нашими старими літописами, повинно бути ясно, що маємо там діло не з одною особою, але з многими авторами різних часів і різних станів, а також з многими редакторами, що й від себе додавали дещо до різнорідних писань, із яких складали свої літописні компіляції.
Неясність сеї основної ідеї відбивається скрізь також у представленні автора. Йому здається, що «личность древнего летописца можно установить более или менее легко» (ст. 51), отже, не знати, чи «более», чи «менее», а направду виходить, що се діло було досі ані більше, ані менше легким, тільки попросту неможливим. Сам автор зараз же й признає се, пишучи: «Современная наука пока не определила еще в точности, как составлялись древнейшие летописные своды Киева и Новгорода» (ст. 51), значить, не тільки особа автора досі не знайдена, але навіть спосіб збирання і складання матеріалів не усталений наукою.
За тою першою недоречністю йде зараз друга. В очах автора «уже самые ранние летописные записи носят на себе некоторый духовный отпечаток». Сей «духовный отпечаток» в очах автора виявляє «несомненно западное влияние» (ст. 51). Стоїмо немов перед важним науковим відкриттям, бо ж західний вплив на наше старе літописання вияснений досі дуже мало, а декому й зовсім сумнівний. Та тут же дізнаємося від автора, що під тим западом треба розуміти не Швецію з Норвегією та Данією, не Німеччину та Польщу, не Францію та Італію, а тільки Візантію з Балканським півостровом, що ще від часу скіфів і савроматів, від Олега та Ігоря лежали й лежать на південь, а не на захід Русі.
На тій же самій стороні автор установляє «личность летописца» ось якими словами: «Трудно установить национальность первых летописцев; это могли быть свои, славяне, русские, научившиеся грамоте, могли быть и пришельцы, греки, болгары, другие славяне Запада; но писали они для русских и имели близкое соприкосновение с христианской церковью». Як бачимо, із особи первісного одного літописця зробився цілий міжнародний хаос можливостей, в якім автор невідомо на якій основі скрізь добачає тільки одно – «соприкосновение с христианской церковью», якраз те, чого в найстарших складових частях нашого літопису можна добачити найменше.
Так само ясно й логічно автор уявляє собі початки розширення християнства на Русі. Літописні свідоцтва він кладе ось у якім хронологічнім порядку: «уже не говоря о свидетельствах летописи о крещении Ольги, о христианах при Аскольде и Дире, об Андрее Первозванном и других» – невідомо, котрих інших, чи апостолах, чи учениках, і з якого часу, бо ж хронологію літописних свідоцтв автор поставив чомусь коміть головою, починаючи найпізнішим, хрещенням Ольги, про яке літописне оповідання подає якраз легенду, а не історичну правду, а кінчаючи найдавнішим апокрифічним свідоцтвом про проповідь Андрія Первозванного невідомо якому народові, на місці, де кілька віків пізніше повстав Київ.
Автор твердить, як про річ відому, про те, що «в порядке вещей должно считать проникновение на Русь христианского учения при посредстве единичных миссионеров» (ст. 52). Було б цікаво знати, яких місіонерів має на думці автор, бо доступні нам свідоцтва згадують тільки про дуже мале число місіонерів, та й то з пізнішого часу, X або XI віку. Автор сам, мабуть, сумнівається про правду свого твердження, пишучи зараз по тім: «Правда, для христианства эти первые миссионеры не имели особенного значения, их было слишком мало, язычество было слишком сильно. Но за первыми единичными миссионерами шли другие, более многочисленные» (ст. 52).
Все те не більше як пуста комбінація, яка зовсім не поясняє відомих нам фактів, що вже в часи Ольги в Києві була численна християнська громада, яка мала свою церкву, і вже в половині X віку на території Західної Русі могла повстати така визначна літературна пам’ятка, як Супрасльський рукопис мартової Четьї-Мінеї та поучень на всі дні великого посту.
Автор хапається утертого здавна погляду про важність торговельних зносин старої Русі з Візантією як чинника, що мусив багато причинитися до ширення християнства на Русі. Се, розуміється, певна річ, але вона перечить поглядові автора на церковно-монашеський характер того первісного християнства. Наївною треба вважати замітку автора: «Уже Терновскому («Изучение византийской истории») принадлежит мысль о существовании довольно развитых взаимных торговых сношений между Русью и Византией, могших служить проводником на Русь византийских идей и помимо духовных и церковных путей» (ст. 53).
Знов думка зовсім вірна, але суперечна з тим, що далі хоче доказати автор, а до того «принадлежит», коли не помиляюся, не першому Терновському, але, може, першому авторові договора Олега з греками з р. 908, який, представляючи докладно торгові зносини старої Русі з греками, не менше докладно виповідає архіхристиянську ідею, щоб русини і греки «возлюбили друг друга».
Вважаю зайвим розбирати таким самим способом усю статтю д. Корфа, повну всякого рода баламутства. Зупинюся тільки ще на його твердженні, буцімто «в настоящее время раскрыты более или менее достоверные личности наших летописателей более позднего времени (начиная с XII века), и все они свидетельствуют об одном – главным местом летописания были монастыри или церкви, главными летописцами – монахи и духовные лица вообще» (ст. 58). I тут автор говорить значно більше, ніж дослідила сучасна наука, бо котрі ж то «достоверные личности» наших літописців, починаючи від XII віку, розкриті, вияснені до тої міри, щоб ми знали щось докладно про їх життя, не говорячи вже про їх політичні та соціальні погляди?
Посилаючися на Соловйова, автор уявляє собі монастирі як джерело староруського літописання ось чому:
«В монастырь приходил князь за благословением для задуманного дела, сюда он шел и по окончании его для поклонения местной иконе; отсюда посылались духовные, назначаемые послами для заключения договоров, здесь же могли вербоваться и первые дьяки – секретари и т. д. » (ст. 57).
Все те досить неясні комбінації, яким перечить множество фактів, наведених у літописах. Послами найчастіше висилано впливових бояр або міщан, а численні описи битв і облог укріплених міст у літописах писані зовсім не так шаблонно, як би се кому здавалося, свідчать аж надто виразно, що авторами їх не могли бути священики ані церковні дяки. Основана на таких непевних премісах тенденція статті, що в основі нашого старого літописання лежить монархічний принцип, модельований на візантійськім деспотизмі, поминаючи її застарілість, паде сама собою, як незгідна з дійсним характером тих джерел, на які покликається автор.
Примітки
Вперше надрукована в ЗНТШ, 1910 р., т. 94, кн. 2, с. 222 – 224 (Бібліографія).
Подається за першодруком.
Корф Сергій Олександрович (1876 – ?) – російський дворянський буржуазний історик, юрист, професор російського державного права та історії російського права в Гельсінгфорському університеті. Автор багатьох правознавчих праць з вітчизняної та зарубіжної історії, в яких намагався історично обгрунтувати правомірність самодержавного ладу в Росії.
…Супрасльський рукопис мартової Четьї-Мінеї… – Мінеї-Четьї – церковно-релігійні збірки, що містили «житія святих», різні перекази та повчання, складені за порядком днів кожного місяця. Виникли у Візантії приблизно в IX ст. У Київській Русі з’явилися в XI ст. як переклад візантійських зразків житійної літератури. Супрасльський літопис складений у кінці XV – на початку XVI ст. у Білорусії на основі літописних заміток, написаних на Україні. Він висвітлює події з XIII ст. до 1515 р. Зокрема, в ньому містяться Четьї-Мінеї за березень місяць.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 47, с. 398 – 401.