В справі «Нарису історії української літератури»

Іван Франко

Лист до редакції газети «Рада» з приводу рецензії

Львів, дня 13 липня 1910

Надруковане в бібліографічному відділі «Ради», ч. 145, обговорення мойого «Нарису історії українсько-руської літератури до р. 1890», підписане буквами Д. Д., зачіпає, може, помимо волі автора, деякі основні питання літературної критики, які, здається, повинні бути зовсім ясні, принаймні тим, що беруться писати літературні критики, а не мусять бути неясні також широкому кругові читачів. От тим-то прошу вибачення у хв[альної] редакції «Ради», коли свою відповідь на уваги Д. Д. до мойого «Нарису» попереджу деякими загальними міркуваннями, які насунулися мені не лише при сій особливій нагоді.

Яка може бути мета літературної критики? Здається, не помилюся, коли скажу, що може бути двояка: або дати по змозі об’єктивне поняття про зміст, а в данім разі також про мову і зверхню форму книжки, не вдаючися в критичну оцінку висловлених у ній поглядів, – се буде найскромніше завдання літературного реферата. Добре виконання такого завдання вимагає, окрім принаймні середньої освіти, також пильності і терпливості, щоб референт уважно прочитав книжку, та настільки вправи в літературній техніці, щоб умів по змозі вірно чи то своїми словами, чи вдачно вибраними виписками з рецензованої книжки дати читачам – чи таким, що вже читали книжку, чи таким, що, може, хотіли би ще її прочитати – [уявлення] про її зміст, уклад, мову і т. ін.

Вищий ступінь літературної критики, чи вона доторкає твору белетристичного чи наукового, буде той, де критик, задоволивши елементарні вимоги першого ступня, підіймається вище, до критичного контролювання наведених у книжці фактів та до критичної оцінки чи то її плану, тенденції, основних думок, чи нарешті поодиноких деталей.

Випускаючи в світ свій «Нарис», диктований у часі не тільки безвладності обох рук, але також страшної психічної депресії, при якій треба було майже надлюдського зусилля, щоб заховати спокій і ясність духу, потрібний для наукової праці, я вияснив також потрохи характер книжки, яка принаймні в першій часті, в огляді нашого старого письменства до Котляревського, постала на основі статті, писаної для одної енциклопедії, і мала тим самим потрохи енциклопедичний характер.

Зрештою, сама назва «Нарис» свідчить про те, що се не повний курс історії літератури, а короткий, з конечності більше річевий та бібліографічний звід найважніших фактів і появ не тільки нашого письменства, але також звиш тисячолітньої історії та культури нашого народу. І коли Д. Д. пише, що мій «Нарис» «далеко не виправдовує тих надій, які на нього можна було покладати, далеко не задовольняє давньої, настиглої потреби в систематичній, строго науковій і разом з тим доступній по викладу для широкої публіки історії нашого письменства», – то скажу на се, що мойого «Нарису» ніхто не надіявся, то й нічиїх надій він не міг ані справдити, ані ошукати, а коли хто надіявся або надіється від мене «систематичної, строго наукової і разом з тим по викладу доступної для широкої публіки історії нашого письменства», той може переконатися із опублікованого мною в «Записках наукового товариства ім. Шевченка» у Львові, з р. 1909, кн. 3, стор. 5 – 45, вступу до такої систематичної праці, що має титул «Теорія і розвій історії літератури», з якого читач може набрати доволі ясного поняття про те, як я розумію завдання історика нашого письменства.

Перша критична увага Д. Д. доторкає укладу мойого «Нарису».

«Автор, – пише Д. Д., – додержується хронологічного порядку, хоч в деталях іноді йому не удається строго того порядку додержати».

Коли б рецензент був уважніше прочитав мій «Нарис», то був би зрозумів і сам або, може, знайшов би й мою власну принагідну заяву, що в нашім староруськім письменстві домонгольської доби, а навіть потім іще в XIV – XV віках, про докладне хронологічне впорядкування літературних пам’яток переважно не може бути й мови, і тому в «Нарисі» вони обговорені групами, причім, здається, я не поминув ані одної важнішої групи.

Далі я держався хронологічного порядку, в якому на XV вік припадають три розділи, на XVI п’ять розділів, на XVII шість розділів, на XVIII три розділи, а на XIX – останні 17. Що друга половина «Нарису», про XIX вік, вийшла значно просторіша від першої, а останніх 8 розділів, про другу половину XIX в., зайняли майже половину книжки – се, на мій погляд, не «диспропорція», як подобалося сказати д. Д. Д., а зовсім природна річ супроти багатства змісту нашої новішої літератури.

Друга половина XIX в. трактована в мене по десятиліттям, окремо кожде в російській Україні і в Галичині; сього конечно вимагала сама природа предмета, бо розвій нашого письменства в тих часах по обох боках Збруча йшов значно відмінними дорогами. Що при такім трактуванні про деяких письменників доводилося писати по кілька разів і в різних місцях, се було зовсім природно при додержуванні хронологічного та географічного поділу, який, на мою думку, одиноко відповідає вимогам не тільки нарису, але й систематичної історії літератури, [щоб] дати суцільний культурно-історичний образ духовного розвою народу, а не ряд хоч би й як докладних біографій, як се для нашого письменства зробили Н. Петров і Ом. Огоновський.

Що ся остання часть, а особливо розділи про [18]70-ті та 80-ті роки мусили вийти в значній мірі бібліографічними, се не повинно дивувати нікого, хто бачив подібні нариси німецького, французького та інших західноєвропейських письменників.

Не можу зрозуміти докору д. Д[митра] Д[орошенка], що про наше старше письменство перед Котляревським у мене «говориться дуже коротко, якось похапцем», тимчасом як у зв’язнім нарисі, який має вияснити еволюцію нашого письменства на всім протязі його існування, дуже важно було б докладніше зупинитись саме на тих моментах, які найменш відомі серед широкої публіки і які в її представленні, виробленому в офіціальній школі, зовсім ніби і не належать до нашого письменства. Здається, що говорячи досить детально про Супрасльський рукопис, Толкову Палею, Мінеї, Патерики, апокрифічні оповідання та літописи, я дав широкій публіці досить ясне поняття про такі речі, про які не знайдете ані згадки, пр[иміром], у просторій «Истории русской словесности» Пипіна, або в спеціальній «Истории древне-русской письменности домонгольского периода» Владимирова.

Не зрозумівши конечності мойого поділу старого письменства на групи пам’яток, а середнього й новішого на століття та десятиліття, д. Д. Д. уважає такий поділ штучним і не систематичним, і доходить до того, що

«це не може дати ясного представлення про розвиток літератури, про зміну впливів і напрямків, надає книзі характер сухого підручника».

Цікаво б знати, який саме поділ міг би сповнити ті вимоги рецензента. На мою думку, се не може зробити ніякий поділ, тілько мусить бути зроблено в самім тексті в різних місцях, і се в мене, здається, зроблено в достатній мірі. Увага автора «загальної картини розвитку культури і письменства немає» доторкає мене о стілько хіба, що «Нарис» не доведено до кінця XIX в., де було в моїм плані подати загальні уваги про цілість нашої духовної культури і нашого національного розвою. Та се ще не втекло.

Переходячи до критики поодиноких розділів, рецензент поперед усього закидає мені, «що про народну поезію княжих віків не сказано буквально [відсутня сторінка рукопису. – Ред/]…військом і походами в далекі краї, за Дунай і до Царгорода. За ними йдуть численні колядки побутового характеру, що малюють спокійне хліборобське життя великих родин у дворищах з принагідними радощами стрілецтва або рибальства. Ще пізніші коляди містять неясні спомини про татарські напади та козацькі війни».

«Про слово о полку Ігоря», – пише рецензент, – зовсім мало і сухо». Замість відповіді наведу те, що в мене сказано про сю поему:

«Найкращим твором старого південно-руського письменства, а власне твором поетичним, зложеним своєрідною ритмічною прозою, а властиво більше-менше правильними віршами, є «Слово о полку Ігореве», якого основою був похід князя Ігоря Святославича з Новгорода-Сіверського і його брата Всеволода Курського весною 1185 р. проти половців, який скінчився повним пораженням русинів над річкою Каялою, полоненням князів, пізнішою втекою Ігоря і замиренням, яке заключилося шлюбом Володимира, Ігоревого сина, з половецькою князівною в р. 1187. Поема написана очевидно, сучасником, а може, й очевидцем походу, по всякій правдоподібності того самого 1187 р.

Класичним доказом на се може служити той розділ поеми, де автор відкликається до сучасних князів, аби помогли Ігореві, і де між тими сучасними живими князями згадано також з великими похвалами галицького князя Ярослава Осмомисла, що вмер при кінці того ж 1187 р. Поема визначається красотою і поетичністю стилю, який дуже часто виблискує алітераціями та асоціаціями, властивими старо-германській поезії, суто міфічним підкладом, почасти взятим із народних вірувань, а почасти, може, витвореним як Loci communes поетичною школою боярсько-дружинної верстви, яка, очевидно, мусила існувати в старій Південній Русі довгі століття, коли її сліди і ширші остатки маємо в літописі і в окремих творах. Із таких останків найінтересніший уривок пісні про степове зілля євшан і половецького співака Оря, поміщений на чолі Галицько-Волинського літопису в додатку до похвали князя Романка [Сей уривок поміщено в віршовій формі при обговоренні Галицько-Волннського літопису в нотці на ст. 381 – І. Ф.]. При ближчім [відсутня сторінка рукопису. – Ред.]

… Мусін-Пушкіним у Москві в р. 1800, затратилася під час пожежі Москви 1812 р. – тепер можемо мати майже певність, що не згоріла, бо палата Мусіна-Пушкіна не згоріла в Москві у тім році» (стор. 17 – 18).

Якої ще води потрібно рецензентові, щоб отсе обговорення староруської поеми не було так дуже «сухе».

«Про літопис, – пише далі д. Д. Д., – говориться у двох різних місцях і знов же таки дуже неясно». Сей вислів на стільки ж неясний, на скільки й несправедливий. Що я говорю про літопис у двох різних місцях, се не значить, як би виходило зі слів, рецензента, що говорю в двох різних місцях про той сам літопис, бо ж у мене на ст. 13 – 17 говориться про найстарший літопис, невластиво званий Несторовим, а в додатку, ст. 376 – 382 про літописні компіляції XII – XIV віків, т[о] зн[ачить] головно про т[ак] зв[аний] Київський і Галицько-Волинський літопис. Що могло бути неясне в тих моїх уступах для рецензента, не можу вгадати; хіба що йому трафилася така сама немила пригода, як і мені, що в оправнім примірнику, власне в уступі про найстарший літопис, не стає одної картки, ст[ор]. 15 – 16. Се сталося в деяких примірниках з недогляду інтролігатора (переплетчика), який, відрізуючи титулову картку, котру довелося передрукувати по скінченні друку книжки, не вложив у переплет окремо відрізану останню картку першого аркуша, яку подоклеювано до найбільшої часті примірників. Надіюся, що не надужию терпливості читачів, а з боку редакції вбачаю простий обов’язок подати читачам, хоч і з деякими скороченнями, той розділ мойого «Нарису», про який рецензент без найменшого мотивування висловив такий острий присуд.

«Найважнішою пам’яткою староруського письменства треба, без сумніву, вважати твір, що має в однім рукописі титул «Рускій лѣтописець», а докладніше «Се повѣсти временных лѣт, откуду пошла єсть руская земля и кто первѣе нача в Киевѣ княжити». Сей історичний твір обіймає час від найдавніших, відомих авторові споминів старослов’янського розселення, племенного поділу північно-східніх слов’ян і побуту староруських племен. Далі йдуть перекази про початки державної організації Південної і Північної Русі, про найстарших князів київських, про хрещення Русі і панування Володимира, про його безпосередніх потомків аж до панування Володимира Мономаха включно.

Се т. зв. найстарший літопис, редагований, безперечно, в Києві в першій половині XII в., який пізніше був продовжуваний різними руками і з різних джерел ут. зв. першім Київськім літописі, що сягає до 1180 р. Перша половина ceгo твору, що сягає до 1112 р., в якім, правдоподібно, була зредагована, має назву «Найстаршого літопису» і дійшла до нас у багатьох рукописних копіях,у яких можемо розрізнити дві редакції, неслушно досі називані одна південною, а друга північною, бо обі були зредаговані на Півдні, одна в Києві, а друга, може, в Чернігові, на що вказувало би включене в неї поучения чернігівського князя Володимира Мономаха. З огляду одначе, що Мономах умер великим князем у Києві, проще буде допустити, що обі редакції таки постали в Києві.

Найстарший літопис в обох редакціях має компілятивний характер і складається з різних елементів, оригінальних і перекладних або перероблюваних, що розпадаються на чотири часті, відмінні щодо свого походження, а зв’язані тільки одною спільною редакцією. Перша часть, що сягає від початку до смерті князя Святослава, містить у собі, крім вставок із грецького хронографа Григорія Гамартола, також виписки із болгарського хронографа враз із легендою про славянських апостолів Кирила й Мефодія, далі норманські саги про норманських завойователів Рюрика з його братами, Олега, Аскольда і Діра, Ольгу й її мужа Ігоря та їх сина Святослава.

Стоїмо тут, без сумніву, на історичнім грунті, але далеко від історичної правди, бо всі найважніші події, подані в нашім літописі про життя тих осіб, мають виразний характер поетичного вимислу, не раз у високо драматичній або навіть у мало що зміненій поетичній формі, і майже всі без виїмку при порівняних дослідах з іншими сучасними джерелами показуються відбитками міжнародних саг та легенд про творення нових держав або самовільними переробками подій, що направду виглядали зовсім інакше.

Обік тих частин, які можна вважати династичною традицією пануючої династії Рюриковичів, маємо в найстарішім літописі три важні пам’ятки документального характеру, про яких автентичність особливо двох перших не можна сумніватися: се договори Олега з греками з р. 911, Ігоря з греками, 941, і Святослава з греками. Сі договори, крім високої історичної вартості, важні також як літературні пам’ятки X в., даючи нам найстарші зразки актового язика і юридичної термінології дохристиянської Русі.

Крім сих документів, маємо в першій часті літопису також ряд дуже важних місцевих записок, прив’язаних до певних місць або до певних осіб. Ті записки, між іншим, свідчать про те, що значний час перед заведенням християнства, ще, може, в IX в., на Русі був звичай записувати важніші події, чи то на окремих табличках або пергаментових картках, чи на вільних полях якихось старших, може, чужих рукописів.

Друга часть найстаршого літопису, що починається пануванням Ярополка і кінчиться упадком Святополка Окаянного, писана, очевидно, по одному плану якоюсь духовною особою, напевно, сучасником Володимира Великого, але таким, що мало цікавився політичними відносинами Південної Русі, а далеко більше дбав о обрисування морального обличчя своїх героїв.

Оповідання починається коротким описом панування Ярополка і його убійства слугами Володимировими, і високодраматичним оповіданням про перші роки панування Володимира, де він малюється правдивим варягом, насильником і многоженцем; потім іде просторе оповідання про його навернення на християнство,оповідання, зложене далеко більше з легендових мотивів (іспитання вір, образ страшного суду як доказ правдивості християнства), ніж із історичних фактів, і розширене дуже просторими вставками, перекладеними з грецьких джерел (промовафілософа з поданням змісту старозавітної історії і поучения Володимиру дане буцімто йому корсунським духовником, а перероблене із грецького твору Михайла Синкелла).

Можливо, щодо оповідання про Володимира було пізніше додане оповідання про вбійство його синів Бориса і Гліба їх братаничем Святополком і про трагічний кінець того ж Святополка, але й се оповідання, очевидно, написане особою духовною, у якої поза моральними моментами щезають політичні.

Третя часть літопису, що обіймає часи від смерті Святополка до р. 1090, компільована також духовною особою, і її можна вважати коли не вповні, то в значній часті тим печерським літописом, про котрий згадується в «Патерику» і якого авторство приписується там Несторові. З порівняння сеї часті літопису з дійсними писаннями Нестора переконуємося, що він не був автором того літописного оповідання, а був ним, по всякій правдоподібності, печерськин монах Теодор, який сам про себе згадує, що, вступаючи до печерського монастиря, застав іще Теодозія живим, а в р. 1090 віднайшов його мощі в його келії.

Остання часть найстаршого літопису, починаючи від р. 1091 і вриваючися р. 1111, являється нам окремим твором, писаним рукою світського чоловіка, києвлянином і дружинником київського князя Святослава, на ім’я Василієм. Про себе самого він оповідає тільки те, що в шкільних справах був післаний з Києва на Волинь і бачився там з осліпленим князем теребовельським Васильком, але ціле його оповідання про ті бурливі роки, про переговори і з’їзди князів та боротьбу з половцями навіяне політичною думкою про доконечність союзу князів супроти спільного ворога і занехання домашніх роздорів».

Сього, думаю, досить буде для випробування правдивості осудів та уваг рецензента. Завважу, ще хіба його вислів про Сковороду, якого «філософським писанням» я буцімто «не надаю жодної ціни». Не вважаючи Сковороду взагалі філософом, тільки моралістом, я не міг також запускатися в оцінювання його питань з філософічного погляду. Дещо, зрештою, і то трохи ліпше обдумане, ніж би се здавалося рецензентові, сказано на стор. 82.

При кінці рецензент виказав деякі помилки в датах, знайдені в моїм «Нарисі»; за всякі такі вказівки автор, особливо такий, що змушений був диктувати свій твір серед дуже важких обставин, буде вдячний усякому рецензентові. Але виказавши 5 або 6 таких помилок, із яких деякі можуть бути навіть коректурними недоглядами, ніякий рецензент не має права кидати на книжку загальний засуд: «щодо неточностей і помилок, то їм нема кінця». Рецензент, очевидно, не привик числитися зі своїми словами.

Д-р Іван Франко.

Примітки

Вперше надруковано частково: «Советская Украина», 1955, № 7, с. 164 – 166 (публікація Д. М. Йофанова «Неопубликованные письма Ивана Франко», без 6 – 12 сторінок рукопису).

Датується на підставі попереднього листа-супроводу.

Текст зберігся не повністю, не виявлено ще 8 і 11 сторінок рукопису. Написаний рукою сина Андрія. Друкується вперше увесь текст. Подається за оригіналом (ЦНБ АН УРСР, ф. 1, № 8520).

…на основі статті, писаної для одної енциклопедії… – Статті «Kisoroszok» («Малоруси»), вміщеної в четвертому томі «Загальної історії всесвітньої літератури».

…як се… зробили Н. Петров і Ом. Огоновський. – Йдеться про «Очерки истории украинской литературы XVIII ст.» (1880), «Очерки истории украинской литературы XIX ст.» (1884) українського і російського літературознавця Петрова Миколи Івановича (1840 – 1921) та шеститомну «Історію літератури руської» (1887 – 1894) О. М. Огоновського.

Супрасльський рукопис – одна з найдавніших пам’яток старослов’янської літератури, писана кирилицею, датується XI ст., містить березневу мінею, слова Іоанна Златоуста, Єпіфанія Кіпрського і патріарха Фотія, знайдена в Супрасльському монастирі біля Білостока.

Палея – збірник апокрифічних переказів на біблійні теми, виник у IX ст. на візантійському грунті, на Русь потрапив через південних слов’ян. Було дві Палеї: Палея історична – переклад візантійського оригіналу, яка скорочено викладала біблійну історію до царювання Давида з додатком апокрифічних оповідань, і Палея толкова (тлумачна) – книга, що виникла на східнослов’янському грунті в XIII ст. і є твором полемічним, спрямованим проти іудаїзму та магометанства.

Мінеї-Четьї, Четьї-Мінеї – церковно-релігійні збірники, в яких «житія святих», перекази, повчання тощо, розміщені по днях кожного місяця. Виникли у Візантії в IX ст. У Київській Русі вперше з’явилися в XI ст. Чернець Києво-Печерської лаври Д. С. Туптало (з 1702 р. – митрополит Димитрій Ростовський) в 1689 – 1705 рр. створив «Мінеї-Четьї», які перевидавалися зі змінами аж до XX ст. «Мінеї-Четьї» були засобом релігійно-морального виховання в дусі офіційних догм православної церкви.

Патерик – назва збірок оповідань про подвиги пустельників і ченців якогось краю або певної громади. Поширювались у Київській Русі серед перших перекладних літературних творів. Найвідоміші серед них – Єгипетський («Сказання про єгипетських чорноризців») та Сінайский («Лимонар, або «Луг духовний»). На слов’янському грунті постав так званий «Зведений патерик», куди ввійшли оповідання з різних перекладених патериків. Ці оповідання послужили зразком для створення оригінальної збірки 13 ст. «Києво-Печерського патерика».

Владимиров Петро Володимирович (1854 – 1902) – російський і український історик літератури, професор Київського університету. І. Франко має на увазі працю П. Владимирова «Древняя русская литература киевского периода XI – XIII веков» (1900). Рецензію Франка на цю працю див. в 35-му томі цього виданий.

Ігор Святославич (1151 – 1202) – князь новгород-сіверський (з 1178) і чернігівський (з 1198), син чернігівського князя Святослава Ольговича.

Всеволод Курский – Всеволод Святославич, рідний брат Ігоря Святославича новгород-сіверського, князь трубчевський й курський, учасник походів на половців і князівських міжусобиць.

Володимир, Ігорів син – Володимир Ігоревич Путивльський, син Ігоря Святославича новгород-сіверського.

Ярослав Осмомисл (30-і рр. XII ст. – 1187) – князь галицький (1153 – 1187), син Володимирка. «Осмомисл» (той, що має «вісім смислів») означало мудрий, розумний.

алітераціями та асоціаціями, властивими старогерманській поезії… – див. Франкові праці «Слово о Лазеревѣ воскресеніи. Староруська поема на апокрифічні теми» (ЗНТШ, 1900, кн. 3 – 4) і «Найстарші пам’ятки німецької поезії ІХ-ХІ вв.» (Львів, 1913).

…пісні про степове зілля євшан і половецького співака Ора… – див. Франкову поему 1899 – 1914 рр. «Ор і Сирчан. Половецька історична сага».

Галицько-Волинський літопис – пам’ятка історіографії і літератури XIII ст., яка збереглася в Іпатіївському літописному зведенні XVI ст. У ній відображено події Галицько-Волинського князівства; галицька частина літопису охоплює події 1201 – 1261 рр., волинська – події 1262 – 1291 рр.

…князя Романа… – Романа Мстиславича (? – 1205), галицько-волинського князя протягом 1199 – 1205 рр.

Мусін-Пушкін Олексій Іванович (1744 – 1817) – російський історик і археолог, колекціонер старовинних рукописів і друків.

…найстарший літопис, невластиво званий Несторовим. – Йдеться про «Повість временних літ» – твір давньоруського літописання, укладений на початку XII ст. Авторство його приписують києво-печерському ченцю Нестору. І. Франко поділяв заперечення погляду на Нестора як на автора «Повісти временных літ», яке грунтується, головним чином, на тому, що з усіх списків «Повісти временных літ» тільки один, Хлебниковський, містить вказівку на авторство Нестора, а між окремими відомостями про Києво-Печерський монастир, поданими у «Повісти временных літ» та у безсумнівно Несторових творах, зокрема в «Житії Феодосія», існують істотні розбіжності. Більшість пізніших дослідників визнає аргументи скептиків за недостатні для відмови од віками освяченої традиції – давньоруський письменник і літописець Нестор (? – 1113) є автором і упорядником «Повісти временных літ» (див.: Повесть временных лет. Часть вторая. Приложения. Статьи и коментарии Д. С. Лихачова. М. – Л., 1950, с. 102 – 104).

Київський літопис – одна з найдавніших історичних і літературних пам’яток Київської Русі, складова частина Іпатіївського літопису, продовження «Повѣсти временных лѣт». Охоплює події 1118 – 1199 рр. Зведений у Видубецькому монастирі (Київ) з літописів, складених у Києві, Чернігові, Переяславі, в Галицько-Волинській землі та ін. До нього ввійшли монастирські, особисті й родові князівські літописи, воїнські повісті, оповіді про народні повстання проти бояр і купців тощо.

…хрещення Русі і панування Володимира… – Мається на увазі Володимир Святославич (? – 1015), великий князь київський, що завершив об’єднання всіх східнослов’янських земель у складі Київської Русі і запровадив християнство (98« – 989).

Володимир Мономах (1053 – 1125) – великий князь Київський (1113 – 1125), державний і політичний діяч Давньої Русі, письменник.

Святослав Ігорович (? – 972) – великий князь київський (945 – 972).

Амартол (Гамартол) Георгій – візантійський історик IX ст., автор хроніки всесвітньої історії, яка є одним з джерел початкової чаотини «Повести временних літ».

Рюрика з його братами… – Рюрик (? – 879), Синеус, Трувор – за літописною легендою три брати-конунги, ватажки варязьких дружин, яких новгородці покликали «з-за моря» князювати на Русь. Рюрик 862 р. захопив владу в Новгороді і поклав початок династії Рюриковичів.

Олег (? – 912 р. за даними Лаврентіївського літопису, 922 р. – за даними Новгородського першого літопису) – давньоруський князь, родич Рюрика; після його смерті князював у Новгороді як правитель при малолітньому Ігорі.

Аскольд і Дір – за літописними даними, бояри Рюрика, потім київські князі. 882 р. були вбиті Олегом, який на чолі новгородської дружини оволодів Києвом.

Ольга (після хрещення Єлена, бл. 890 – 969) – велика княгиня київська, дружина Ігоря.

Ігор (? – 945) – великий князь київський (912 – 945), походив від Рюрика.

Ярополк І Святославич (? – 980) – великий князь київський (972 – бл. 978), старший син Святослава Ігоревича.

Святополк Окаянний (бл. 980 – 1019) – князь туровський (988 – 1015) і великий князь київський (1015 – 1019), син Володимира Святославича.

…твору Михайла Синкелла. – Йдеться про полемічний твір Михайла Синкелла (? – 835) – єрусалимського патріарха «Виклад про православну віру», спрямований проти католицизму.

Борис і Гліб (? – 1015) – молодші сини київського князя Володимира Святославича. Під час поділу давньоруських земель (987 – 989) Борис дістав від батька Ростов, Гліб – Муром. У міжусобній боротьбі за великокнязівську владу, що почалася після смерті Володимира, вбиті за наказом їхнього старшого брата Святополка Окаянного.

Печерський літопис – мається на увазі «Повість временних літ».

Василько Ростиславич (? – 1124) – князь теребовльський з 1092 р.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 50, с. 378 – 386.