Додаток. Сліди скіфської традиції в історії та побуті українського народу

Іван Франко

Найдавнішим слідом скіфської традиції в історії українського народу можна вважати літописне оповідання про подорож апостола Андрія на Русь і спеціально про т[ак] зв[ані] новгородські бані. Ся аналогія вказана мною в студійці про найстарші традиції київської землі, що появиться незабаром у друку.

Другим важним слідом скіфської традиції в історії України треба вважати спосіб воювання таборами, практикований українськими козаками та ляхами в війнах XVII в. Ся тема варта спеціального досліду.

Про деякі сліди скіфської традиції в побуті галицько-руського народу помістив я ось яку статейку в ч. 164 «Діла» з вівторка дня 3 липня 1912 р., ст. 7, яку подаю тут із деякими поправками.

«Дня 18 липня вечором наш господар Василь Якібюк приніс два старі гуцульські вироби, а власне, деревляну порошницю типу кубка, на випуклій часті вибивану мосяжними бляшками в формі малесенької підкови, і деревляний черпак з широким вухом, виструганим із одного дерева. Сі предмети він одержав для продажі від свого сусіда, а сей одержав їх із Жаб’я, де вони переховувалися в домі одного газди, що після родинного переказу був товаришем Довбуша. Оба предмети були власністю того товариша, і наш господар, добре обізнаний із технікою гуцульських виробів і сам визначний майстер у тій техніці, оцінив їх давність на більше як 200 літ. Я купив аби оба сі предмети.

Показуючи їх, наш господар згадав про давній спосіб гуцулів варити кулешу в деревлянім горшку або черпаку. До такої посудини наливали воду, окремо на ватрі розігрівали камінці і розпечені сильно вкидали в посудину з водою, яка від того в скорім часі закипала; на сей кип’яток сипали стільки муки, скільки було треба на кулешу. Коли вона обварилася так, що втягла в себе весь окріп, її вимішували деревляним приладом, т[ак] зв[аним] кулешіром, потім, приложивши зверху деревляним кружком, обертали посудину догори дном так, що кулеша вся відразу випадала на кружок. Сей спосіб варіння пригадує те, що Геродот оповідає про скіфів, які для своїх бань (лазень) розігрівали воду, вкидаючи до неї розпалене каміння.

Ся старинна традиція заховалася не тільки в Гуцульщині, але також у інших частях нашого краю. З моїх дитячих літ пригадую собі, що в Нагуєвичах та в Ясениці Сільній золили шмаття таким способом, що в деревляну посудину, звану поливанницею, зроблену з дошок у формі круглої діжки з трьома дощаними ногами внизу, вкладали брудну білизну, посипали зверху попелом, а потім, розігрівши в печі два або три великі горшки, т[ак] зв[ані] баняки окропу вливали в поливанницю і вкидали в той окріп кілька розпечених у печі великих каменів, які спричинювали дуже інтенсивне кипіння і клекотання води в деревляній посудині.

Сю посудину зараз по вкиненні каміння щільно накривали веретами, аби з води не бухала пара на хату, і так лишали на всю ніч, по чім рано виймали визолену таким способом білизну для прання. Такий спосіб золення більшої маси білизни мав зв’язок із життям по дворах та в великих родинах, т[ак] зв[аних] дворищах, де було багато людей і звичайно щотижня або що дві неділі треба було нараз прати багато полотняної одежі».

Криворівня, дня 19 липня 1911 р.

Вже по написанні сеї статейки д. Василь Якібюк оповів мені ще одну подробицю в тім же роді, а власне про те, як отець його першої жінки, пішовши з декількома товаришами зимою в «бутини» (рубати дерева в лісі) і опинившися там у потребі живності, зварив кулешу в повстяній «крисані» (капелюсі). До крисані, зробленої з грубої повсті, яка не пропускає води, налляли води, один газда держав її в руках за криси, а інші вкидали до крисані дрібні камінці, сильно розпалені в ватрі, поки вода не закипіла. Потім, повиймавши скоро камінці, всипали до кип’ячого окропу відповідну скількість кукурудзяної муки і таким способом заварили кулешу. Вона була заварена не дуже добре, але все-таки настільки, що її можна було з’їсти.

Писано дня 2 вересня 1912.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 47, с. 547 – 548.