Поезії Яна Каспровича

Іван Франко

Kasprowicz Jan. Poezye. 1889. (Biblioteka Mrówki, t. 257-[25]9)

Польська поезія перебуває тепер в стані кризи. Великий скарб мотивів, картин і форм романтичної поезії вже давно вичерпаний. Шляхетський елемент висловив уже чи не все, що мав сказати, а з Вікентієм Полем зійшов у могилу його останній бард, який щиро вірив у те, що оспівував. Його сучасник Сирокомля не мав уже цієї віри в святість і виняткову вагу місіонерства шляхти, звідси його гарячкові пошуки мотивів для своїх пісень по всіх закутках історії та по різних країнах, звідси улюблені його перетворення в сільського лірника, з ліри якого, однак, він не зумів видобути вражаючих звуків. Шляхетський елемент доживав свої дні, не знаючи, хто прийде йому на зміну, щоб успадкувати його ліру, не маючи віри в народ або вважаючи його стадом істот настільки низьких, темних і брудних, що його дотик до струн, що їх колись плекали Міцкевич, Словацький і Красінський, здавався шляхті профанацією національної святині.

Вперше польська громадськість повірила в можливість поезії, яка мала б народний характер і високу мистецьку вартість, лише після того, як заговорив мазур Теофіл Ленартович. Звуки сільської ліри, сумовиті мелодії народної пісні прозвучали в поезіях цього поета з таким могутнім і настільки новим і оригінальним відгомоном, що в них відразу відчулася нова стихія, що вступає у святиню польської поезії, почувся подих нового світу, якого не збагнули великі генії романтизму, який, проте, був такий самобутній, рідний і такий сильний.

Однак Ленартович, хоч і підгледів життя народу, хоч вслухався в народні пісні і відчув їхню чарівну мелодію, ні поглядами, ні тенденціями не сягнув поза обрії шляхетського середовища; інтересам же шляхти мала служити й чудова народна пісня. До того ж події відірвали Ленартовича від землі, від улюблених мазовецьких лісів, перервали його живий зв’язок з дійсністю, і він, замість того, щоб стати натхненним народним поетом, перетворився на музиканта-віртуоза, який на чужині ще неодноразово намагався заграти на давньому інструменті, але ніколи не виходив за межі своїх первісних мотивів і повторював що раз тихіше свої колишні мелодії, поки не замовк зовсім. Однак його значення в польській літературі, на нашу думку, величезне – як провісника нової народної поезії.

Інший сучасник Ленартовича, який дорівнювався йому талантом, щасливіший у житті, з більш всебічним і ширшим поглядом на світ, Асник (El-у), почав з того, на чому Ленартович закінчив, – з віртуозності. Володіючи чудовою формою, маючи могутню фантазію і широку освіту, він звертався по черзі до усіх тонів і мотивів (крім народних), які залишила нам у спадщину поезія не тільки польська, а й світова. Цей еклектизм є природним явищем у Асника, як у представника суспільної верстви, що теж до певної міри була новою в польській поезії – заможного освіченого міщанства, сформованого у вирі сучасних живих міжнародних взаємин, з витонченим смаком і органічно вразливими нервами, міщанства, яке здатне усе відчувати й усім захоплюватися, а разом з тим бажає скуштувати усього, до чого тільки здатна людська натура. Воно, як метелик, прагне пити нектар з кожної квітки і, як єврей, хоче мати вигоду з кожного деревця, джерельця і камінчика. Таким уявляється нам обличчя поезії Асника, яка не без підстав користується сьогодні такою широкою популярністю.

Орієнтація на народну поезію знайшла тим часом нову свою представницю в особі Конопніцької. Маючи більш широкий і глибший, ніж Ленартович, погляд на світ і на життя, вона зуміла з такою майстерністю оволодіти сільською сопілкою. На жаль, вона надто мало знає життя народу; народившись у панському дворі, вихована оддалік від селянської хати, вона наблизилася до неї не під натиском свого таланту, наскрізь романтичного, а під впливом теорії, доктрини й переконання про необхідність такого кроку. Народна поезія – це тільки частина її творчості, одна струна в її лірі, зате в інших випадках вона виступає чистокровним епігоном шляхетського романтизму, що пережовує мотиви і навіть звороти Словацького і кидається в погоні за поетичними мотивами по всіх нивах іноземної поезії, по широких перелогах історії людства. Певне тільки одне: що справжня народна поезія в польській літературі, як і в усякій іншій, може зазвучати тільки з-під сільської стріхи. Нам здається, що в Каспровичі можна привітати ту нову зірку, яка сходить на горизонті польської літератури.

Ім’я Яна Каспровича в Галичині було досі дуже мало або й зовсім не відоме, бодай серед тієї частини читаючої громадськості, яка, вдовольняючись доморослою лектурою, не заглядає до варшавських часописів. Там же, в центрі польської літератури, п. Каспрович, хоч ще й молодий віком, відомий уже кілька років. Його твори охоче друкують найвизначніші польські часописи, такі як «Przegląd tygodniowy», «Głos», «Kraj», «Zycie» та ін. Деякі його вірші друкувалися в «Przeglądzie społecznym», «Kurjerze Lwowskim», «Dzienniku Poznańskim», а деякі більші переклади (особливо з улюбленого ним Шеллі) з’явилися в часописах або окремими відбитками.

Те, що вийшло тепер у видавництві «Biblioteka Mrówki», є тільки частиною поетичних творів цього плодовитого поета, частиною, дбайливо зібраною і укладеною в одну цілість. Ці твори завжди зустрічали з прихильністю; тільки ретроградна, юнкерсько-реакційна преса ставилась до них з нехіттю, показуючи тим самим, що все те, що посуває вперед справу прогресу, є для неї незрозумілим, ворожим і чужим.

А тим часом у провідних ідеях пана Каспровича немає нічого такого, що не було б уже досі висловлене в яскравішій формі, категоричніше і стисліше – якщо й не в поезії, то в польській прогресивній, а почасти навіть у консервативній пресі. В них пробивається той самий ідеалізм, той самий гарячий порив до поступу, братерства й любові, без якого немає поезії в новітньому значенні цього слова; віє той самий дух, який з непереможною силою панує в усій сучасній європейській поезії. Зрештою, в поясненні механіки людських вчинків і прагнень психологічний момент у нього бере гору над економічним. Що ж тоді могло викликати таку нехіть молодоконсервативної преси до молодого поета? Здається, що це хіба інстинктивне відчуття, те таємниче тремтіння, яке інколи охоплює знервованих, випещених салонних ляльок, коли в їхньому товаристві ні з того, ні з сього з’явиться мужик – простий мужик у сіряку, у важких чоботях, з грубими руками, від яких відгонить сильним запахом землі, що його годує.

Таким гостем з іншого світу постає в польській поезії Каспрович. Цей інший дух, який віє з його віршів, відчувають передові критики. Зокрема, знаменитий романіст Т. Т. Єж у надзвичайно симпатичному листі, надрукованому в формі передмови до виданої нещодавно збірки поезій Каспровича, підкреслює передусім саме цю їхню ознаку. Він пише:

Мені здається, коханий пане, що серед наших сучасних поетів Ви виступаєте з своїм особистим творчим обличчям; з яскраво вираженою самобутністю, з викарбуваним на Вашому чолі доводом, що кастальське джерело в Польщі не висохло. З цього боку передусім повинна розглядати Вас критика.

Шановний автор «Uskoków» надзвичайно влучно відзначив цю особливість поетичної фізіономії молодого поета, хоч і не сказав усього. Далі він аналізує зміст і форму творів Каспровича.

В формі, – пише він, – я помітив сліди боротьби з труднощами, які справляють таке враження, немовби викликані навмисне; у змісті відчув відгомін тієї туги, болів і скарг, які становлять сутність життя поневолених народів.

І тут характеристика правильна, хоч не підкреслює того, що бувають різні види неволі: політична, економічна, духовна, які мають зовсім відмінний характер.

Дальше порівняння Каспровича з Шевченком, який, за словами Єжа, черпав зміст своїх творів з того самого джерела, теж тільки в загальних рисах правильне, хоч воно безумовно далеко доцільніше, ніж порівняння Шевченка з Красінським чи Сирокомлею. Передусім маємо тут дві ягоди з того самого поля, двох селянських синів, які власною важкою працею піднялися з сірого натовпу простих людей, по щаблях безлічі страждань і принижень видряпалися на ті височини, на яких, хоч і не зовсім тепло та вигідно, але з яких, зате, видно широко, з яких орлиним оком можна осягнути далекі горизонти, розпізнати круті й заплутані стежки людськості.

Це і є головна риса близькості Шевченка і Каспровича, хоч, зрештою, природа, темперамент, а, отже, і характер їхньої поезії настільки різні, наскільки відмінними є типові темпераменти поляка і українця.

Спробуймо схарактеризувати докладніше творче обличчя п. Каспровича на основі його поезії.

Передусім ми повинні зауважити, що це обличчя – так, як воно виглядає в поданому томику, – не є цілісним, власне кажучи, ще не є зовсім оформленим.

Поет не відразу потрапив на шлях, що відповідає його талантові, а труднощі, які йому доводиться долати і які на Єжа справляють враження навмисне створених, на нашу думку, є справжніми труднощами, боротьбою сильного і оригінального таланту з традицією, невластивою його духові, і зі школою, яку він з історичної необхідності мусив проходити, але яку він мусить пройти і залишити. Я маю тут на увазі романтичну школу – не тільки польську, а й загальноєвропейську, особливо англійську школу Байрона і Шеллі. Пан Каспрович за своєю природою реаліст, поет жорстокої, але здорової дійсності, тим часом традиція романтичної школи веде його в світ примар і фантастичних постатей, утоплеників, надхмарних дів, наяд і дріад, ангелів і чортів та інших декоративних істот цього гатунку.

Немає потреби додавати, що це романтичне лахміття, яке подекуди могло ще мати місце в поезії Словацького, в поезії Каспровича вражає, як грубий анахронізм. Із цього погляду вступний вірш цієї збірки під назвою «Прохання гусляра» – і з інших поглядів найслабкіший у цілій збірці – вважаю за абсолютно недоладний. Археологія – це не сфера пана Каспровича, а тим більше археологічна поезія.

Другим залишком традиції байронівської школи у п. Каспровича є його закоханість у чисто абстрактну поезію і філософські роздумування, його схильність подавати читачам у віршованій формі елементи фізики, психології та історіософії. У цих його творах виразно відчувається, як важко буйна й жива фантазія поета змагається з цією філософською традицією і як даремне вона силкується логічні формулки прибрати в чудову форму поезії.

Подібні твори постійно викликають розчарування і втому в душі читача; він хоче бачити й відчувати, а поет змушує його думати і філософствувати, збуджуючи при цьому безупинно фантазію й почуття читача, але одночасно й сковуючи їх. Найкращим прикладом того, на які манівці може звести поета така школа, є вірш п. Каспровича під назвою «Джордано Бруно». Чудова, хоч і однобічна характеристика цього ченця-філософа (строфи V – VIII) розпливлася, як залитий острів, у цілому морі неясних роздумувань, що ніби з’ясовують концепції героя.

Те, що в його постаті є справді поетичним, бо є глибоко людським, – це його смерть за ідею (чи за правду, як твердить автор, – і це ще велике питання, бо абсолютної правди для людей немає), про те якраз автор говорить лише кілька побіжних слів.

Таким віршем, побудованим цілком на роздумах, до того ж роздумах доволі слабких і плутаних, можна вважати вірш «Вони й ми», який у свій час наробив у варшавській пресі багато шуму і в якому намагалися побачити ніби поетичний вираз програми наймолодшого покоління. Нам здається, що думки в цьому вірші, якщо їх висловити простими словами і позбавити поетичної фразеології (бо нічого більше в цьому вірші ми не бачимо), за своїм характером є настільки загальними, а подекуди й елементарними, що можна їх вважати (наскільки вони самі собі не суперечать) програмою загалом кожного молодого покоління, кожної генерації, програмою кожної прогресивної партії. Свобода думки, волелюбний дух (цього дуже мало, бо дух вільний, навіть і тоді, коли тіло заковане в кайдани!), бажання діяти, вимога гарту, сили, волі в мистецтві й енергії в житті, протест проти аскетизму й романтизму – мій боже, та це ж речі такі старі, такі відомі і такі загальнопоширені, що потрібно було б хіба що великого неуцтва або злої волі, щоб бачити в них якусь нову програму, якусь жахливу революційну маніфестацію.

Оскільки свою характеристику поезії п. Каспровича я розпочав з аналізу її слабких сторін (мабуть, така вже загальна людська вдача шукати у ближнього в першу чергу його слабкі сторони – і ця вдача, перетворена в метод, є звичайним ремеслом критика!), то відразу ж спробую тут вичерпати всі її тіні. Я хотів би передусім відзначити одну характерну рису його поетичної фантазії. Ця фантазія справді могутня, вона володіє величезним засобом оригінальних і художніх образів, однак вона гаряча і бурхлива. М’які тони їй чужі, немає в ній ані сліду наївності і спокійної пластики. В уяві цього поета природа й життя – це постійний, невпинний і неймовірно швидкий кругообіг, від якого мерехтить в очах. Переважають кольори яскраві або неприродні (особливо автор кохається в синьому кольорі: в ньому він бачить не тільки небо, воду, хмари, але також піски, залізо і навіть чисто психологічні процеси, наприклад, біль тощо).

Сила й енергія, навіть на шкоду природності й гармонії, – це його ідеал у житті і мистецтві, тому й героями своїх поезій він залюбки вибирає собі постаті енергійні, як Мойсея, Самсона, Юдиту, Джордано Бруно та ін. А оскільки йому бракує спокою, потрібного для художнього відтворення цих постатей, то характеристику їх він переносить десь у глибини їхніх душ, змальовуючи передусім ці постаті в стані надзвичайно сильних душевних хвилювань, завдяки чому нерідко йому вдається досягти справді сильних ефектів (наприклад, у постаті Самсона).

Зате такі речі, як «Аріман і Оромаз», такі «фантазії», де немає ні крихти фантастичності, ані краплі наївної віри, без якої фантазія стає сухим шаблоном, зовсім не підходять поетичному хистові пана Каспровича. Названа поема, крім своєї кострубатої форми, має ще всі інші хиби римованих філософських трактатів і програмних вступних статей, про які вже йшлося вище. Цей самий закид можна б подекуди зробити й циклу дрібніших його поем під назвою «На біблійні мотиви». Бурхливі, майже несамовиті вибухи людських почуттів, які ми часом зустрічаємо в біблії, автор передає майстерно, з великою силою. Однак брак наївної простоти, якою відзначаються усі старовинні твори, особливо біблія, не дає авторові змоги викликати таке враження, яке твори цього роду повинні викликати щодо біблійних мотивів.

А втім, ще одне зауваження. Вважаючи біблію каноном стародавньої гебрейської літератури, належало б перед вивченням біблійних мотивів докладно визначити спосіб трактування їх. Велика частина біблійних книг має, крім релігійного, безпосереднє поетичне значення. Переказ уривків із тих книг, модернізування чи, точніше, розбавлення їх водою і прикрашування без будь-якої ідеї – це те ж саме, як коли б хто захотів, приміром, своїми словами переказати деякі частини «Одіссеї» або грецьких трагедій. Простий, точний переклад оригіналу звичайно може викликати далеко сильніше враження й далеко більше навчити нас. З другого боку, біблію можна теж уважати збіркою міфів, легендарних і психологічних мотивів, які в ній самій опрацьовані в такий чи інший спосіб, зате сьогодні вони можуть бути опрацьовані зовсім інакше, відповідно до наших поглядів на світ і на людську природу. В такому разі, очевидно, перед індивідуальністю поета відкривається широке поле і про будь-який рабський переказ оригіналу не може бути й мови. Як зразок такого підходу назвемо «Каїна» Байрона. Однак у цьому розумінні п. Каспрович не пішов за прикладом Байрона.

Примітки

Вперше надруковано польською мовою під назвою «Poezje Jana Kasprowicza» без підпису в газ. «Kurjer Lwowski», 1889 р., 22 січня, с. 1 – 2; 23 січня, с. 6; 24 січня, с. 2 – 3.

Статтю написано з приводу виходу в світ першої збірки Я. Каспровича (Kasprowicz Jan. Poezye. Львів, 1889. (Biblioteka Mrówki)).

Подається в перекладі за першодруком.

Каспрович Ян (1860 – 1926) – польський письменник. Його рання творчість позначена демократизмом і рисами критичного реалізму. У 1880-х роках співробітничав разом із І. Франком у редакції газети «Kurjer Lwowski». З середини 1890-х років поет зійшов на позиції декадансу, за що його справедливо критикував І. Франко.

Biblioteka Mrówki – серійне видання класиків польської і європейської літератур; протягом 1869 – 1939 вийшло 356 томів.

Сирокомля Владислав (літературний псевдонім Людвіка Кондратовича; 1823 – 1862) – польський демократичний письменник, перекладач поезій Т. Г. Шевченка польською мовою.

Асник Адам (1838 – 1897) – польський демократичний письменник.

Przegląd tygodniowy życia społecznego, literatury i sztuk pięknych – польський прогресивний тижневик, виходив у Варшаві у 1866 – 1905 рр.

Zycie – польський літературно-науковий і громадський тижневик, 29 номерів якого вийшло 1887 р. у Варшаві. Обстоював засади позитивізму.

Dziennik Poznański – польська буржуазна газета, виходила у Познані в 1859 – 1939 рр.

молодоконсервативної преси… – Йдеться про видання групи краківських консерваторів – проурядової партії великих землевласників і вищих урядовців, яка в 1869 р. виступила з політичним памфлетом «Тека Stańczyka». Головним органом цих молодих консерваторів, або станьчиків, був краківський журнал «Czas».

Єж Теодор Томаш (справжнє ім’я та прізвище – Зигмунт Мілковський; 1824 – 1915) – польський письменник, учасник угорського (1848) повстання і польського визвольного руху. У повістях «Василь Голуб», «Гандзя Загорницька» звернувся до теми селянського життя.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 27, с. 257 – 264.