Юрій Брандес

Іван Франко

До р. 1870 Данія мала те спільне з усіма малими державами, положеними осторонь від великих шляхів економічного і духового руху, що її розвій був припізнений на півстоліття. Промисел був слабо розвитий, міста були більш осередками бюрократії, ніж огнищами промислу і духового життя, по селах біднота, народ без землі, зведений в значній часті на рівень безземельного пролетаріату, – і відповідно до сього духове життя слабе, інтереси обмежені, в науці пережовувано забутий уже в Європі гегельянізм, в літературі панував також пережитий в Європі романтизм.

Але новочасні змагання вже віддавна і чимраз голосніше стукали до дверей. Великий промисел народжувався, серед робучого люду прокидалися початки соціалізму, навіть в релігійнім житті під впливом Грундтвіга і його ученика Кіркегарда почалася реакція проти засохлої протестантської ортодоксії.

І в літературі уважний зір міг би був завважити познаки нового звороту. Ще 1849 р. вийшла поема Палудана-Мюллера «Adam Homo» – сміла проба реалістичного малюнка, щось немов Байронів «Дон-Жуан», перекладений на сучасні датські обставини і позбавлений навіть відтінку байронівського романтизму і світобурної революційності. Війна з братньою Німеччиною і удари, які одержала від неї Данія 1864 р., породили у датських писателів і вчених бажання – увільнитися у всім від німецьких взірців і від німецької манери, обернули їх очі на Францію і Англію.

В краях малорозвитих, темних, без самостійної інтелігенції такі переходові епохи бувають дуже тяжкі і довгі; суспільність живе в тумані, без ясного шляху, а ті немногі, що відчувають або бачать нові шляхи, здобувають не заохоту, а наругу, переслідування та почесну назву зрадників і апостатів. В таких краях усякі новатори подібні до тої господині, що силкується натопити піч мокрими дровами: і куриться, і сичить, і очі гризе, а огню як нема, так нема.

Але Данія не належала до таких країв. Народна освіта в ній здавна стояла високо, інтелігентних людей було багато, великі центри європейської цивілізації, хоч не по дорозі, а все-таки були досить близько, і літературна традиція могла повеличатися такими назвами, як Гольберг, що вмер у Парижі гарячим прихильником і свідком великої революції, як Андерсен і Еленшлегер. От тим можна було наперед міркувати, що чоловік, котрий тепер виступить провідником нових сучасних думок із синтезою і критичною провіркою дотеперішнього надбання і висловом нових потреб і нових ідеалів, знайде для себе вдячний грунт і багато гарячих прихильників і по довшій або коротшій боротьбі здобуде безсумнівний успіх.

Такий чоловік явився в особі Юрія Брандеса.

Юрій Брандес, властиво Морріс Коген, родився д[ня] 4 лютого 1842 р. в Копенгазі в жидівській сім’ї, в 1859 р. вступив на університет, скінчив його 1864 р., видержавши екзамен з відзначенням, в 1867 р. одержав золоту медаль за наукову працю, а в 1870 р. одержав ступінь доктора. Якийсь час він студіював право, але швидко покинув сей фах і посвятив себе студіям філософії і естетики. Здавши докторат, він вибрався в дальшу подорож, в 1870 і 71 пробував довший час в Парижі, Лондоні і в Римі. В Парижі він ознайомився з Теном, а в Лондоні зі Стюартом Міллем; оба ті мислителі мали рішучий вплив на його ідейний розвій.

Восени 1871 р. він вернув до Данії і розпочав на Копенгагенськім університеті виклади про «Головні течії в європейській літературі XIX віку». Зараз перші його лекції здобули собі такий розголос і зробили таке враження, що столична публіка юрбами поспішила слухати їх. Найбільший зал університету не міг помістити натовпу слухачів; елегантні дами годинами вистоювали в коридорі, щоби здобути собі перші місця в аудиторії. Сміле ярке слово молодого доцента, таке неподібне до всього, що досі роздавалося з університетських кафедр Данії, запалювало молодіж, лякало консерватистів, лютило реакціонерів.

Майже всі газети завзято накинулись на Брандеса, окричали його революціонером і просто кликали уряд, аби рятував Данію від небезпеки. І уряд справді швидко усунув Брандеса з кафедри, котра так і лишилась досі не обсаджена. Він якийсь час пробував вести боротьбу, разом зі своїм братом заснував місячник «Дев’ятнадцятий вік», але по кількох роках побачив, що його положення в Данії зробилося майже неможливе, і 1874 р. на довгі роки покинув свій рідний край.

Він осів у Берліні і взявся тут поперед усього до оброблення свойого задуманого університетського курсу. Так постала його славна книжка «Die Hauptströmungen der europäischen Literatur des XIX Jahrhunderts», видана первісно по-німецьки в чотирьох томах; пізніше Брандес дописав ще томи V і VI. Ще в Данії написана була студія про Севера Кіркегарда. В Берліні Брандес зробився співробітником поважного місячника «Deutsche Rundschau», у котрім надрукував ряд студій про сучасних німецьких, французьких, датських, шведських, норвезьких і російських писателів, із котрих виросла його книжка «Moderne Geister». Там же постали його праці про лорда Біконсфілда і Лассаля.

Тільки в 1886 році він вернув назад до Данії, куди його запросив кружок приватних людей, щоб мав виклади про датську літературу. Охочих до слухання тих викладів було так багато, що годі було знайти зал, що міг би помістити всіх, і прийшлося розділити їх на дві серії, так що Брандес кожний виклад мусив читати два рази. В Копенгазі його стрічали з великими оваціями, а 25-літній ювілей його літературної діяльності зробився великою маніфестацією всіх поступових елементів Данії.

В 1886 році Брандес відбув першу подорож до Польщі і Росії і відтоді був у Польщі ще два рази. Пару разів він відвідував Італію і пробував там досить довго, студіюючи штуку епохи Відродження. При кінці минувшого року [1898] відвідав Галичину і мало що не познайомився з русинами.

Літературний доробок Брандеса дуже показний і блискучий. Він пильний робітник і про все, чого доторкається, вміє сказати немало інтересного. Він почав писати ще на університеті, друкуючи по газетах розвідки з теоретичної естетики, в котрих виступав проти консервативно-правовірної філософії Нільсена, що тоді займав кафедру філософії на Копенгагському університеті. Брандес так само, як і Нільсен, були оба гегельянцями, але Брандес хилився більше до Фейербаха чи то до т. зв. гегельянської лівиці, коли тим часом Нільсен силкувався погодити філософію з релігійною правовірністю.

Свої студії зібрав Брандес пізніше в книжку п[ід] заголовком] «Естетичні етюди». Ся книжка, а також більша розвідка – «Дуалізм у нашій новішій філософії» – се перші проби Брандесового таланту.

По скінченні університету він від Гегеля і Фейербаха перейшов до Мілля, перекладав дещо з його праць на датську мову, а рівночасно познайомився з французькими писаннями Сент-Бева, Тена і інших і написав книжку «Сучасна французька естетика». Вже під впливом нових поглядів, здобутих із знайомості з тими мислителями, він написав ряд нарисів про датських і норвезьких писателів, що вийшли окремою книжкою п[ід] заголовком «Критичні портрети». Се була перша книжка, в котрій Брандесів талант тонкої аналізи і влучної характеристики заяснів повним блиском. Ся книжка приготовила йому грунт для тої популярності, яку 1871 р. здобули собі його виклади про головні течії європейської літератури.

Досі Брандес був виключно датським писателем, і його писання, хоч які талановиті, мало могли цікавити публіку поза границями Данії. Його «Hauptströmungen» були першою працею, що збудила зацікавлення в безмірно ширших кругах і була перекладена на різні європейські мови. Від видання сеї праці Брандес зробився критиком європейської слави, посередником між різними літературами сучасної Європи, інтерпретом провідних ідей і красот найрізніших сторін і націй.

Швидко йшли одна за одною його праці про Біконсфілда і Лассаля, про Кіркегарда і Тегнера, про братів Гонкурів і Флобера, про Тургенева, Достоєвського і Толстого, про Гейза, про Ніцше, про Польшу і про Росію і вкінці велика і прекрасна монографія про Шекспіра, із котрої виривок ми подали в перекладі в попередній книжці «Вісника». Тепер побіч інших, поменших праць Брандес працює над монографією іншого титана в сфері творчості – Михайла Анджело Буонарроті.

По своїм провідним ідеям Брандес – вільнодумець і ліберал, але далеко не революціонер. Він вірить в поступ людськості, але бачить його не в еволюції економічного і соціального побуту мас народних, а радше в великих одиницях, в духових репрезентантах та проводирях мас. Тільки там, де він може зосередити свою і читачеву увагу на таких одиницях, його представлення набирає сили і барвності без огляду на те, чи та одиниця – великий поет, чи артист, чи дипломат, чи полководець, чи агітатор, чи філософ.

От тим-то Брандеса так тягнуть до себе такі одиниці, як Шекспір, Наполеон, Мольтке, Біконсфілд, Кіркегард, Лассаль, Ніцше; от тим-то книга, де він забажав змалювати «головні течії літератури», вийшла яко цілість зовсім слабою і не менше слабою в тих партіях, де треба було малювати загальний ідейний стан якоїсь суспільності, а найкраще в ній удалися авторові знов-таки портрети поодиноких писателів, і то великих писателів, таких як Байрон і Шеллі.

З погляду на методу праці Брандес є учеником французів Сент-Бева і Тена. За приміром Тена він намічує собі у кожного писателя, в кожній фігурі якусь одну визначну рису характеру і, підносячи та тінюючи її, групує довкола неї інші риси. Змальована таким робом постать виходить упрощена супроти дійсності, багато деталів відпадає зовсім, інші ледве зазначуються, але зате цілість тим сильніше вбивається в нашу пам’ять. Зате Тенову доктрину, що кожний чоловік являється витвором осередка (milieu), серед котрого живе і з котрого виходить, Брандес обертає догори ногами; він показує, як великі люди силою свойого генія перетворюють осередок, з котрого вийшли, з одержаних виражень і ідей силою вродженого комбінаційного дару і чуття творять зовсім нові образи, могутні імпульси для дальшого історичного розвою.

Супроти новочасної історичної науки, що бачить розвій головно в змінах економічного стану, продукції і обміні, а далі в змінах стану освіти широких народних мас, ся теорія є застаріла, є поворотом до суб’єктивізму Карлейля, до його «культу героїв», доведеного в останніх часах до абсурду німецьким поетом-аферистом Ніцше в його дифірамбах про «надчоловіка» і у найновіших поетів крайнього індивідуалізму, декадентизму та егоїзму («голої душі»).

Абсурд лежить в тім, що коли Карлейль, а за ним і Брандес освітлюють нам справді великих людей, героїв людства, то Ніцше і ніцшеанці бачать кожний у собі самім такого героя, вважають кожний сам себе вищим понад усі закони, понад усякий суспільний розвій, жадають від суспільності для себе всього, не даючи їй за те нічогісінько. Так треба розуміти й той аристократизм, до якого признався Брандес у Львові в кружку польських аристократів; так вияснюється та симпатія, з якою він кільканадцять літ по написанні монографії про великого соціаліста Лассаля написав монографію про Ніцше, ідейного репрезентанта анархізму.

Для своєї вітчизни – Данії, Норвегії і Швеції – був Брандес справді великим реформатором. Під його впливом перетворилася скандінавська література і здобула собі поважне, майже пануюче місце в сучасній Європі, а особливо в Німеччині і в тих краях, що знаходяться в сфері духового провідництва Німеччини. Під впливом Брандеса старші писателі, такі як Бернштерн Бернсон і Ібсен, «змодернізувалися», а обік них виринула в [18]70-х роках ціла плеяда перворядних талантів, таких як Кілланд, Анре Гарборг, Август Стріндберг, Хольгер Драхман, Єнс Якобсен, Шандорф, Ерікскрам; за ними в [18]80-х роках пішли молодші, такі як Ола Ганссон, Вернер Гейденстам, Кнут Гамсун і багато, багато інших.

Брандес з правдиво батьківським чуттям плекав і пестив ті таланти, не щадив праці, щоби промощувати їм дорогу в батьківщині, і ніколи не вагався вжити свойого голосного слова, щоби підносити, величати їх – не раз і геть понад їх дійсну вартість – за границею. Головно його впливові треба завдячити, що ті писателі зробилися модними в сучасній Європі, що навіть зовсім слабі їх твори перекладаються на німецьку, на польську, на російську, що висловлені в їх писаннях ідеї, переважно песимістичні і антисуспільні, робляться необхідними приналежностями духового умеблювання в головах європейських «модерністів».

Поза границями Данії і Норвегії Брандес не всюди однакову має повагу. В Англії і в романських краях його знають дуже мало; зате в Німеччині і в слов’янських краях він тішиться великою популярністю. Його читають і перекладають багато, навіть такі речі, як враження з його подорожей, котрих вартість треба признати дуже проблематичною власне задля поверхового знання предметів, про котрі йому приходиться говорити. Але тут він звичайно бере формою – блискучим стилем, барвистим висловом, дотепними порівняннями і сміливими характеристиками, котрих правдивість звичайно годі справдити. Для французів і англічан се не новина: там такий спосіб писання прийнятий загально і має високоталановитих репрезентантів.

В європейську науку, в європейське думання не вніс Брандес нічого нового. Він не є оригінальний мислитель, навіть не глибокий критик. Він поперед усього естетик, обдарований тонким почуттям краси, а притім чоловік настільки широкого ума і досвіду, що не затіснюється ні в яку формулку, а вміє відчути красу і силу і в масивних креаціях Золя, і в тонкій іронії Мопассана, і в колосальній панорамі Толстого, і в душній клініці Достоєвського, і в упарфумованій будуаровій атмосфері Бурже.

До розбору всякого твору штуки він підходить без упереджень, без виробленої наперед думки, то й не диво, що дуже часто замість критики подає нам тільки l’art de goûter, не доводить до основ, на яких стоїть сей твір, не дає відповіді на тисячні суспільні та моральні сумніви, які розбуджує він у душі читача. Хоча не принципіальний прихильник «штуки для штуки», він усе-таки дав немало імпульсів до зросту сього напряму.

В чім його найбільша сила і заслуга, так се в його інтернаціоналізмі. Для нього нема національних границь, він своїми писаннями не тільки знайомить різні народи між собою на полі духової творчості, але помагає різним народам пізнавати себе самих, вводить їх, так сказати, на естраду європейського духового концерту. Певна річ, він не сотворив сього інтернаціоналізму, він застав його – насліддя великих людей, як Гердер, Гете, Карлейль, але він перший здужав обхопити такий широкий горизонт і віддав на услуги сій праці свій першорядний популяризаційний талант.

Брандес не є ученим, що промощує нові дороги, але він прекрасний популяризатор, що вміє перетравити здобутки вчених дослідів і в приступній, лискучій формі подати їх широким масам. Його книжка про Шекспіра – се архітвір в тім роді, се витяг усього розумного, істрого і гарного, що сказано про Шекспіра в цілій бібліотеці, витяг, замкнений у однім томі; се та одна книжка, про яку говориться в аполозі Рюккерта, що вона містить у собі мудрість цілої бібліотеки, яку двигало сто верблюдів.

І тут його досягає іронія історії. Аристократ по духу і роду (його предок плавав у ковчезі під час потопу!), славословець Лассаля, Біконсфілда, Мольтке і Ніцше, він являється одним із двигачів новочасного демократизму, того демократизму, що поклав собі метою – дати цілим масам народу не тільки хліб, і здорові хати, і вигоди життя, але також розуміння всіх найвищих здобутків науки і штуки.

Примітки

Вперше надруковано в журн. «Літературно-науковий вісник», 1899, т. V, кн. 2, с. 121 – 128.

Подається за першодруком.

Гегельянізм – філософське вчення, родоначальником якого був німецький філософ-ідеаліст Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель (1770 – 1831), що поклав початок систематичному дослідженню і теоретичній розробці принципів діалектичного мислення. Говорячи «забутий уже в Європі гегельянізм», І. Франко мав, очевидно, на увазі старогегельянізм – реакційне крило школи Гегеля в Німеччині 30 – 40-х років XIX ст., яке намагалося інтерпретувати його вчення в дусі церковно-християнської ортодоксії.

Грундтвіг Ніколай Фредерік Северін (1783 – 1872) – датський поет, представник реакційного романтизму, педагог, проповідник і засновник секти «грундтвігіанців». Обстоював відокремлення церкви від держави.

Кіркегард (К’єркегор) Север (1813 – 1855) – датський богослов, містик. Його погляди пройняті антигуманізмом, проповіддю необхідності і доцільності людських страждань.

Палудан-Мюллер Фредерік (1809 – 1876) – датський поет-романтик. Найвидатніший його твір – поема «Першолюдина» («Adam-homo») – своєрідний роман у віршах, де розробляється тема марності буття і де є, однак, виразні елементи антибуржуазної сатири.

«Дон-Жуан» – незакінчена ліро-епічна поема Джорджа-Гордона Байрона (1788 – 1824), розпочата 1818 р. В ній виразно відбились реалістичні і викривально-сатиричні тенденції його творчості.

Війна з братньою Німеччиною… – Йдеться про австро-датсько-прусську війну 1864 р., розпочату Пруссією проти Данії за привласнення пов’язаних окремою унією з Данією герцогств Шлезвіг та Гольштейн з переважаючим німецьким населенням. Проти Данії виступила також Австрія. Війна кінчилася поразкою Данії. Внаслідок Віденського миру 30 жовтня 1864 р. Данія втратила Шлезвіг, Гольштейн та Лауенбург.

Гольберг Людвіг (1684 – 1754) – датський поет, байкар і драматург, реформатор національної літературної мови. Про Гольберга Брандес написав такі праці: «Людвіг Гольберг», «Ще раз про Людвіга Гольберга».

Андерсен Ганс-Хрістіан (1805 – 1875) – датський письменник-казкар. Робота Брандеса про Андерсена: «Андерсен як автор казок».

Еленшлегер Адам-Готліб (1779 – 1850) – датський письменник-романтик демократичного напряму.

Мілль Джон-Стюарт (1806 – 1873) – англійський буржуазний економіст, філософ-позитивіст.

«Deutsche Rundschau» – щомісячний журнал консервативно-буржуазного спрямування з питань політики, культури і літератури. Виходив у Берліні з 1874 р. Після другої світової війни виходить в Штутгарті.

Лорд Біконсфілд (Дізраелі Бенджамін, 1804 – 1881) – англійський державний діяч, засновник і лідер партії консерваторів; письменник, представник реакційного романтизму в англійській літературі. Йдеться про працю Брандеса «Літературні характеристики. Лорд Біконсфілд».

Лассаль Фердінанд (1825 – 1864) – німецький дрібнобуржуазний соціаліст, родоначальник лассальянства – однієї з опортуністичних течій в робітничому русі. Йдеться про роботу Брандеса «Фердінанд Лассаль».

Нільсен Расмус (1809 – 1884) – датський філософ, професор Копенгагенського університету. Спочатку прихильник гегельянства, потім змінив свої погляди. Відтоді дивився на віру й знання як на два протилежні принципи, припускаючи, однак, можливість їх співіснування у свідомості людини. Вчення Нільсена про віру й знання стало приводом для гострої філософської полеміки.

Фейербах Людвіг (1804 – 1872) – німецький філософ-матеріаліст.

Сент-Бев Шарль-Огюстен (1804 – 1869) – французький критик і письменник, представник біографічної школи в літературознавстві.

Швидко йшли одна за одною його праці про… Тегнера, про братів Гонкурів…, про Польщу і про Росію… – Йдеться про роботи Брандеса: «Ісайя Тегнер», «Едмон і Жюль Гонкури», «Росія. Спостереження і роздуми, літературні враження», «Романтична література в Польщі».

прекрасна монографія про Шекспіра, із котрої виривок ми подали в перекладі в попередній книжці «Вісника». – Йдеться про видання: «Шекспірів «Юлій Цезар» – студія Георга Брандеса» (з німецької переклав Іван Франко)». – «Літературно-науковий вісник», 1899, т. V, кн. 1, с. 1 – 27.

Бернштерн Бернсон (Бйорнсон Бйорнсерне, Мартініус, 1832 – 1910) – норвезький письменник і політичний діяч. Відомий оповіданнями з селянського життя («Арне», «Орлине гніздо») і драмами («Кульгава Гульда», «Редактор», «Рукавичка», «Понад наші сили»). Останню переклав І. Франко – «Літературно-науковий вісник», 1900, т. XII, кн. 10, с. 82 – 108.

Кілланд Олександр (1849 – 1906) – норвезький письменник, автор романів («Торговий дім Гарман і Верзе», «Робітники», «Якобіт») та новел, в яких піддавав критиці буржуазне суспільство.

Гарборг Арне (1851 – 1924) – норвезький письменник. У перший період літературної діяльності писав соціальні романи («Селяни-студенти», 1883, «У мами», 1890, «Втоплені люди», 1891, та ін.). Пізніше став на шлях крайнього індивідуалізму, містицизму, декадентства. Брандесу належить праця «Арне Гарборг».

Стріндберг Юхан-Август (1849 – 1912) – шведський письменник, автор драматичних творів, романів, в яких критикував феодальні пережитки, буржуазний практицизм, продажність преси і духовенства, засуджував монархію. Разом з тим в його літературній діяльності помітним є вплив містицизму і натуралістичних тенденцій.

Драхман Хольгер (1846 – 1908) – датський письменник і художник-мариніст. Писав романтично-бунтарські вірші («Поезії», 1872), романи («Зайвий», 1876), оповідання. Згодом зовсім відходить від дійсності в казковий світ і екзотику.

Якобсен Єнс-Петер (1847 – 1885) – датський письменник-реаліст, автор романів «Марія Груббе», «Нільс Люне», в яких торкався питань атеїзму і жіночої емансипації.

Шандорф Софус (1836 – 1901) – датський письменник. Ранні його твори – романтичні, в пізніших переважають реалістичні тенденції (збірка «Вибрані поезії», 1875; роман «Прості люди», 1880; збірки оповідань «Із життя провінції», 1876, «Новели», 1882, та ін.).

Ерікскрам (Ерік Скрам, 1847 – 1923) – датський письменник-реаліст.

Ганссон Ола (1860 – 1920) – шведський критик і письменник натуралістичного напряму, згодом символіст і містик.

Гейденстам Вернер фон (1859 – 1940) – шведський письменник-натураліст, згодом декадент. Брандес написав про нього статтю «Вернер фон Гейденстам».

Гамсун Кнут (Педерсен, 1859 – 1952) – норвезький письменник, який в своїй творчості відверто захищав капіталізм, а в роки другої світової війни співробітничав з фашистськими окупантами.

Гердер Йоганн Готфрід (1744 – 1803) – німецький філософ, письменник, представник Просвітительства XVIII ст.

Рюккерт Фрідріх (1788 – 1866) – німецький поет, перекладач-орієнталіст, літературознавець, професор Берлінського університету.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 31, с. 378 – 384.