Нова чеська література і її розвій

Іван Франко

Чеська література в своїм історичнім розвої виявляє образ, де в чому подібний до історії нашої літератури. Як у нас по гарних початках, що видали старі літописи, – «Слово о полку Ігоревім», «Данила Паломника» і т. і., наступила доба великих національних нещасть, упадку просвіти і ослаблення літературної творчості, що віджила вповні і на щиро національнім грунті розвивається аж у XIX в., так було і у чехів. І їх початкова література в XIV і XV в., хоч своїм світоглядом і темами належить до європейської середньовікової літератури, виявляє не тільки велику енергію духу і праці, але також сильний національний колорит, багатство, гнучкість мови і значну міру оригінальності в оброблюванні предметів.

Катастрофа, яка постигла чехів у битві на Білій Горі і була потім довершена жорстокою католицькою реакцією, в. великій часті знищила давніші культурні надбання чехів, придушила національне життя, спинила просвіту, підрізала літературу. Довгий час чеська нація дрімала, видавалася трупом і тільки в нашім віці зусиллями великих мужів, правдивих лицарів духу і слова, таких як Добровський, Шафарик, Коллар, Юнгманн, Танка, Челаковський, Палацький і їх наслідники, піднеслася і в своїй національній свідомості та енергічній культурній праці віднайшла й свою силу.

Наука і література були головною підоймою, що двигнули того мнимого трупа і поставили його в ряді живих. І наука, і література у чехів майже від перших своїх кроків розуміли ту свою мету – відродити національно чеський народ, відживити його історичні традиції, дати конкретний зміст його ідеалам. Працюючи для тої мети, наука і література в Чехії йшла рука в руку. Се мало свої добрі боки, як усяка праця, що б’є в одну точку, аде мало й деякі слабі точки, як усяка односторонність.

Та коли чеська наука в особі таких велетнів, як Добровський і Шафарик, здобула собі відразу почесне місце не тільки в цілій Слов’янщині, але, можна сказати, в цілій Європі, то література, з природи речі більше призначена для заспокоювання біжучих народних потреб, довго не могла здобути собі рівнорядного становища. Тенденційна і пропагандова з самого заложення, вона зуміла якийсь час розбудити загальну увагу в Європі хіба одним – високоталановитим фальсифікатом так зв. Короледвірського і Зеленогірського рукописів.

Власні поезії Ганки, Челаковського і їх товаришів хоч мали, безперечно, велике значення для чехів, не будили такого зацікавлення поза межами Чехії. Певна річ, були й між ними гарні поетичні перли, особливо між поезіями Челаковського; але ж не забуваймо, що в ту саму пору в Польщі постали були такі велетні, як Міцкевич, Словацький, Гощинський, а в Росії Пушкін, Гоголь і Лермонтов, супроти котрих блідли скромні чеські зірки, ледве чутно лунали дуди і сопілки співаків, що більше або менше вдатно переспівували мотиви людових пісень.

На ширшім, європейськім грунті пробував поставити чеську поезію високоталановитий К. Г. Маха, чеський байроніст, але смерть скосила його в цвіті літ, не давши йому принести тих плодів, які обіцював його незвичайний талант. А там звіялася хуртовина 1848 р. Політична боротьба почала абсорбувати чимраз більші сили чеського народу і потягла на свою услугу й поезію. Різке, розумне слово Гавлічка-Боровського, його статті, епіграми і пісні, потім його «Тірольські елегії» і політична сатира «Хрещення св. Владимира» – найїдкіше з усього, що мають у тім роді слов’янські літератури і при тім найбільше національне з усього, що має чеська література, – се найвидніші плоди сеї бурливої пори короткої весни і довгої важкої реакції.

З початком [18]60-х років починається нова доба в розвої чеської поезії. Гасла зміняються потроху. Від політичної злоби дня, від сатири і епіграми поезія переходить на поле чистої лірики, опису, оповідання, рефлексії. Серед плеяди нових поетів визначується Вітезслав Галек, що потроху йде ще слідами Челаковського і держиться рідного чеського грунту. Його збірки віршів «V přírodě» i «Pohádky z naší vesnice» («Оповідання з нашого села», вид[ані] 1874 р.) подають старий зміст у новій формі. Замість давньої простоти і наївності тут. бачимо вже високорозвинену техніку, мова блискотить усі ми барвами, обсяг обсервації і аналізи розширився дуже значно.

Зовсім новий дух вносить Ян Неруда. Не перестаючи ані на хвилю бути чехом і чеським патріотом, він, немов продовжуючи напрям, розпочатий Махою, вибігає з рамок національного змісту. Його «Knihy veršů» i «Písně kosmické» (1878) мають переважно широкий, загальнолюдський зміст: «Космічні пісні», приміром, були навіяні читанням книжечки Дю Преля «Der Kampf ums Dasein am Himmel», хоча в виконанні вони дуже далекі від усякої педантичності і наукового баласту і містять між собою правдиві перли широкої лірики [Про Неруду була гарна стаття Прімуса Соботки з портретом у «Світі» 1882 р.].

Галек і Неруда на порозі нової доби чеської поезії стали немов прототипи двох стежок, що ведуть до одної мети, хоч біжать різними полями, одна держачися національного грунту, друга інтернаціонального, вселюдського. Одною і другою стежкою пішли ряди молодших, талановитих поетів; за Галеком Адольф Гейдук, Елішка Красногорська, за Нерудою Сладек, Зейєр і інші. Два найбільші поети сеї доби, Ярослав Врхліцький і Святоплук Чех, силкуються в своїй творчості сполучити обі ті стежки, дати їх синтез. Та й тут видно деякі різниці між ними: у Чеха [Гарна стаття про Святоплука Чеха пера пок[ійного] Фр. Ржегоржа була поміщена в «Зорі» 1885 р.] перемагає національний, у Врхліцького інтернаціональний елемент.

Ярослав Врхліцький, його життя і творчість

Говорити в невеличкій статті про літературну діяльність Врхліцького – се значить силкуватися ложкою вичерпати море. Ся діяльність просто феноменальна по своїй безмірній ширині. Ані в Слов’янщині, ані загалом у Європі нема й не було поета, що обхопив би своєю поетичною творчістю таке широке поле і міг би конкурувати з Врхліцький з погляду на пильність пера і плодючість фантазії; деякі аналогії, виявляє хіба писательство Ганса Сакса та творчість іспанця Лопе де Веги. І як про сих двох, так і про Врхліцького можна сказати, що він один із найбільших гуртівників літературних тем і форм, яких видала людськість, один із наймогутніших посередників у міжнароднім обміні літературного добра. Те, що деінде роблять цілі гурти, цілі генерації поетів, для чехів, для Слов’янщини, він зробив сам, – і в тім буде його безсмертна заслуга. Та спеціально для чехів він має ще одну велику заслугу.

«Читаючи уперве його поезії, – писав про нього в часі його літературного ювілею Св. Чех, – я відразу почув, що тут якась майстерна рука видобуває з чеської мови нові тони, нові мелодії, яких ми не чули досі».

І справді, майстерство форми, панування над чеською мовою у Врхліцького незвичайне. Можна сказати, що він довершив те, що розпочали були Маха, Галек і Неруда: підняв чеську поетичну мову із ступня сільської дудки або маломіського кларнета на ступінь органів або могутнього оркестру, де сотки різних інструментів, ведучи кожний свої властиві тони і мелодії, зливаються в одну гармонійну музику. Не брак у тому оркестрі і рідних дудок та кларнетів, але вони – не головні інструменти, а дуже часто й зовсім тонуть у повені інших тонів.

Біографія Врхліцького вбога зовнішніми фактами, катастрофами і пригодами. Він родився 16 січня 1853 р. в селі Лоуни, коло міста Сляного в Північній Чехії, де його батько, прозвищем Фріда, був крамарем. Малий Еміль до четвертого року прожив під батьківською стріхою. Задля його слабого здоров’я і задля того, що в хаті прибувало дітей, батько віддав його до брата своєї жінки, Антона Коляржа, що був парохом у с. Овчарах коло Коліна. Там опікувалася малим слабовитим хлопчиком особливо його бабуся, обдарована незвичайно живою фантазією і даром барвного оповідання, і їй приписує Врхліцький ту заслугу, що уперве розбудила його уяву.

Шість літ прожив малий Еміль у Овчарах, часто слабуючи і приготовляючися до вступного екзамену до гімназії. Гімназіальні науки пройшов почасти в Слянім, потім у Празі, а вкінці у Клатові, де здав матуру 1872 р. Життя в домі старого пароха не стратило було для нього своєї принади; він задумав і сам зробитися священиком і вступив до духовної семінарії. Але вже в марті 1873 р. покинув теологію, а записавшися на філософічний відділ Празького університету, виучував історію, нові європейські язики і літератури і філософію.

По трьох роках університетських студій він почав приготовуватися до екзамену на гімназіального вчителя, але від сього невільницького ярма увільнив його щасливий випадок. Йому предложено місце домашнього учителя при синах графа Монтекукколі-Лядеркі, що задля здоров’я жили в Італії. І ось восени 1875 р. Фріда опинився в Італії, пробув зиму в Ліворно, а літо в Мерані над Панаром, у горах, відки робив короткі проїздки по італійських містах. Сей рік на півдні не тільки скріпив його здоров’я, але мав також великий вплив на його поетичну творчість.

Його побут у Італії перервала пропозиція, яку зроблено йому з Праги, щоб обняв редакцію літературного тижневика «Světozor». Література здавна була його мрією, а отсе траплялася нагода віддатись їй зовсім. Він покинув гувернантку і приїхав до Праги. Але тут стріло його розчарування: редакцію «Svetozor’a» обняв хто інший, і йому не лишилося нічого іншого, як податися на суплентуру при учительській семінарії. Три роки він працював на педагогічній ниві і вже стратив надію на те, щоб увільнитися від неї. Та проте він ані на хвилю не покидав пера, том за томом випускав у світ свої поезії. На нього звернені були очі цілої нації, і скоро тільки трапилося місце, відповідне для нього, його увільнено від важкої шкільної праці.

В 1878 р. йому надано посаду секретаря при чеській політехніці в Празі. Маючи пенсію, достаточну для удержання, а при тім досить вільного часу для літературної праці, Фріда, чи як звався він для цілої Чехії – Ярослав Врхліцький, віддався відтепер усією душею колосальній, нечувано плідній літературній праці, що мусить збудити подив кожного, і нині є справедливо предметом гордощів кожного чеха. Він оженився 1879 р. з дочкою звісної чеської писательки Жофії Подліпської, знайшовши в тім подружжі і в праці повне вдоволення і щастя.

Відтепер скінчилися в його житті всякі пригоди, зате множаться об’яви признання. Кілька разів він подорожував по різних краях Європи: по Німеччині, Франції, Бельгії, Нідерландах і Данії. В р. 1890 був іменований звичайним членом чеської Академії наук у Празі, в р. 1891 таким же членом академії в Падві. В р. 1892 чеський університет у Празі іменував його доктором honoris causa, а пару літ пізніше покликав його викладати історію романських літератур.

В 1894 р. обходжено в Чехії з незвичайним запалом двадцяті роковини його літературної праці; вже тоді його літературний доробок виносив 40 томів оригінальних віршованих творів, 19 оригінальних, звичайно віршованих драм, звиш 30 томів перекладів чужих поезій (в тім числі такі величезні твори, як Дантова «Божественна комедія», Аріостів «Скажений Орландо», Тассів «Увільнений Єрусалим» і Гетевий «Фауст» (обі часті), надто 3 томи оповідань і три томи літературних студій, отже, мало що не 100 томів. Від того часу Врхліцький ані на хвилю не покидає пера і рік-річно збагачує чеську літературу кількома томами своїх праць.

Первопочини літературної кар’єри Врхліцького загадкові. В 1874 р. виступає 21-літній парубок уперве з низкою перекладів із Віктора Гюго, що в многому був для нього взірцем, – виступає, можна сказати, вже скінченим майстром поетичної техніки, необмеженим паном над чеською мовою. Признаючи його незвичайний талант, ми мусимо при тім признати і подивляти незвичайно інтенсивну працю над собою самим, що попередила його перший виступ на літературне поле. Тільки сим можна вияснити собі те сильне враження, яке викликали перші його оригінальні поезії і яке засвідчив його товариш і потрохи супірник у літературі Святоплук Чех.

Перший том оригінальних поезій Ярослава Врхліцького вийшов у р. 1875 і мав титул «Z hlubin». Молодий студент філософії, видно, мав голову і фантазію, повну Шопенгауера і Гартмана: його вірші повні песимізму, меланхолії, резигнації. Правда, ми не чуємо сильних особистих нот, а коли вони й попадаються, то якраз такі, що промовляють проти передчасного молодечого песимізму, як ось щира любов до матері, почуття приязні. І справді, сей песимізм Врхліцького був тільки хвилевий і зовсім неглибокий; молодий поет швидко отрясся з нього. Та проте вже в тім першім томі своїх віршів він виявив таку різнородність форм, таке багатство мови і таку силу фантазії (дивись особливо алегорію «Z krčmy života»), що критика відразу признала в нім великого поета, а його вірші з не одного погляду вищими понад усе, що написали Галек і Неруда.

Уже в другій збірці віршів «Sny o štěstí», виданій 1876 р., бачимо зміну в настрої поетовім. Правда, він сам немовби не хотів признатися до такої наглої зміни, в передмові просить уважати сю книжку другою частиною «Z hlubin», але зараз же додає: «Прошу не цінувати сю книжку міркою першої книжки. Інша книжка, інше становище». Можна би похитати головою на сей останній афоризм; узятий загально, він міг би бути девізом писательської безхарактерності. Але тут було щось іншого, тут дозрівала велика сила, дозрівав талановитий поет, швидко, нагло, так, що й сам немов устидався такого наглого росту своєї душі. Від студентського книжкового песимізму він перейшов до дійсного життя, від студентського любовного зітхання до дійсної любові, і вся його поезія – то один великий, п’яний щастям любовний гімн. Сей елемент особистого щастя ще міцніє в третій збірці «Eklogy a písně», де автор оспівує медові місяці свого подружнього життя.

Той сам щасливий тон тягнеться ще і в четвертій збірці «Poutí k Eldoradu», щоб у п’ятій «Jak táhla mračna» уступити місця почуттям тихого домашнього щастя, переплітаного дрібними домашніми клопотами і тихою резигнацією. «Моя спрагнена душа бажала пити з цілого моря красоти, але захопила ледве кілька крапель», – така є меланхолійна конклюзія, що її висловлює поет у отсій книжці, мов здобуток своєї оптимістичної доби. В тих збірках він подав у формі чудових ліричних строф і пісень історію свого власного серця. Нехай і так, що як песимізм, так і оптимізм його був неглибокий і філософічно не вироблений, але чеська поезія збагатилася многими перлинами правдивої лірики, повними огню і нечуваного перед тим блиску. Критика признала згідно, що власне в тих збірках, особливо в «Еклогах і піснях», знаходяться найкращі твори, які вдалось написати Врхліцькому з обсягу ліричної поезії. Не диво, що власне ті збірки були найпопулярнішими творами Врхліцького і протягом кількох літ мали по кілька видань.

Але лірика особистого життя не вичерпувала творчості Врхліцького, – навпаки, була, як заявляє титул «Снів про щастя», тільки інтермеццо, епізодом у великій праці його духу. Рівночасно за «Снами про щастя» (1876 р.) вийшов том «Епічних поезій» – збірка прегарних оповідань, балад, легенд і романсів, котрих теми бере поет із найрізніших сторін світу. Скандінавці, бретонці і цигани пересуваються тут перед нами, іспанські дами, Людовік XV і міфічний грецький Ендіміон і вкінці старі жидівські рабини, в тім числі й Бен-Акіба, що мав пізніше статися героєм його «Бар-Кохби».

Кожне з тих невеличких оповідань держане у властивім йому тоні, в кожнім талант поета виявляє якусь нову свою сторону, а всюди він гармонійний і повний грації, хоча не раз йому бракує короткості і прецизії, яка надає таким творам властивий чар. Та проте були се твори, яких чеська література не мала досі. Правда, критика почала вже тепер дорікати йому, що покидає національний грунт і шукає мотивів для своєї поезії в чужині, але Врхліцький не зважив на ті докори.

Лишаючи іншим черпати теми з Палацького «Історії чеської землі» та із старих чеських хронік, він летів духом у широкий світ. При тім же в його поглядах знов під впливом життєвого досвіду, ненастанних студій і роздумувань доконувався новий зворот: первісний песимізм і пізніший суб’єктивний оптимізм зливалися в одно, творили вищий синтез, котрий поет означив словом гуманізм. Певна річ, се слово дуже широке: мов у безбережне море, можна туди вмістити все, що кому хочеться. Врхліцький умістив у нього свою власну вдачу – здорову, гармонійну, щиро прихильну до всього, що гарне, і чесне, і сильне в людській природі, вдачу без жовчі і без іронії, та зате навіяну теплим чуттям і тихою меланхолією.

Філософ і історик ідуть у нього все в парі з поетом, і в тім він подібний до Шіллера та Віктора Гюго, хоча не має ані сліду їх гарячої революційності, їх могутнього пафосу і їх глибокого драматизму. Його життя зложилося спокійно, доля ощадила йому болючих ударів, розчарувань і конфліктів, то і в своїй поезії він не вміє знайти тонів дикої пристрасті, болю, розпуки, гніву, докору і іронії, так само як недоступний є для нього гумор і сміх. Він – лірик і епік, але не епік у великім стилі, не творець великих епопей, а радше творець невеличких, барвистих і надиханих чуттям малюнків al fresco. От тим-то найгіршу прислугу його талантові робили ті критики, що впевнювали його в тій думці, буцімто від нього чеська нація, а то й ціла людськість жде чогось великого, нечуваного, жде якоїсь «епопеї людськості».

Яр. Врхліцький майже від початку своєї літературної діяльності звернув свої мрії на сей шлях, на котрім не могло пострічатись йому нічого, крім остаточного розчарування, при всім багатстві гарних дрібниць, зібраних по дорозі. Його більші поеми, в яких він пробував свою епічну силу, як ось «Вітторія Колонна» (1877), «Гіларіон» (1882), «Твардовські» (1885), не зробили такого враження, якого, мабуть, надіявся поет; їм бракує драматичного нерву, пластики і суцільності фігур; у них забагато рефлексій, описів, а замало акції; вони мляві, а не глибокі. Ще найкраще вдалась йому «Легенда про св. Прокопа», основана на чеських джерелах; вона зробилася настільною книгою в кожнім чеськім салоні, її видано і в скромних виданнях для шкіл, і в розкішно ілюстрованім квартанті.

Остаточно поет покинув сю стежку, хоча не покинув своїх мрій. Та він волів іти до своєї мети іншою, так сказати, аналітичною дорогою. Замість творити відразу велику цілість, на яку йому не ставало духу, він пішов і далі ловити на лету ті тисячі постатей, сцен та картин, що роїлися в його фантазії. Так повстали дві збірки оповідань п[ід] заголовком] «Міфи» (1879 і 1883), збірка «Пантеон» (1880), збірки «Старі вісті» (1883), «Нові епічні поезії» (1885) і вкінці «Zlomky epopeje» (1886), де поет виразно вказує на свої епічні оповідання з міфології, історії і легенди як на часті одної великої цілості, одної епопеї людського роду.

Певна річ, у тих дрібних епізодах міняються щохвиля не тільки барви, але також погляди і мотиви; нема того основного одного тону, що творив би з них щось подібне до цілості, хоч би тільки в такій мірі, як «Легенда віків» Віктора Гюго. Врхліцький, мабуть, чув се і задумав дійти до своєї цілі ще іншою дорогою, лучачи у одно епічний задум з драматичною формою. Так постав його «Бар-Кохба», поема найобширніша з усього написаного досі великим чеським поетом. Та поки приступимо до розбору сього твору, треба нам кинути оком ще на інші групи оригінальних поезій Яр. Врхліцького.

Ми сказали вже, що історик у ньому йде поруч з філософом. Історик раз у раз забігає очима у минувшину і бачить тисячі і мільйони фактів і постатей, що манять до себе очі і душу поета; філософ силкується внести якусь цілість у ті розрізнені деталі, дивитись на них із якогось вищого погляду, так сказати, sub specie aeternitatis [З погляду вічності (лат.). – Ред.]. Та се становище таке високе, що деталі щезають з-перед очей філософа і лишаються з них тільки бліді абстракти, категорії та великі, а безцільні питання вроді: відки се все? пощо се все? – питання, про які справедливо сказав Гейне, що «ein Narr wartet auf Antwort».

І наш поет приніс щедру дань тій моді філософічної поезії. Маємо її в збірках «Дух і світ», «Симфонії» (обі 1878 р.), «Сфінкс» (1883), «Перспективи» (1884), «Dědictví Tantalovo» (1888) і майже в кожній пізнішій. Признаюсь, усі ті поезії мені видаються одною великою помилкою. Їх найважніша хиба та, що вони скучні. Поет обертається в колесі загальників і старих утертих шаблонів. Його філософія не має в собі нічого оригінального; се звичайна собі еклектика, що висловлена прозою, без поетичних прикрас, була би не раз банальною. Та як же ж та банальна філософія шкодить поезії!

Поет потребує багато віршів, образів, історичних і міфологічних ремінісценцій на те, щоб висловити думку саму в собі просту і ясну, як «два рази два є чотири». Прочитавши таку поезію, ми й собі питаємо: пощо було вистрілювати стільки пороху на таку муху? І при тім ми чуємо, що всі ті філософічні запитання і відповіді такі загальні, що ані для поета, ані для його суспільності не мають ніякого практичного значення. Вони, певно, не образять нічийого релігійного чуття, але ж не розвіють нічиїх сумнівів, не піддержать нікого на важкій стежці шукання правди і ідеалу. Се нові варіації на дуже старі теми.

Я не сумніваюся, що певне відчуження, яке в останніх роках запанувало між Врхліцький і чеською суспільністю, а особливо її молодшою генерацією, походить поперед усього із його філософічних поезій і зі зложеної в них блідої еклектичної і часто зовсім ненаукової філософії. Врхліцький у своїх поезіях майже не торкається сучасного чоловіка, сучасної суспільності, її потреб, змагань і ідеалів, і для того легко зрозуміти, що й суспільність починає відвертатися від нього. І хоча така дисциплінована та патріотична суспільність, як чеська, не ігнорує свого найбільшого поета, купує і хвалить його, але годі заперечити, що нові його твори не будять нині такого ентузіазму, як будили колись, а часто минають майже не зауважені критикою.

Не здобув Врхліцький великих лаврів і на драматичнім полі. Хоча не можна сказати, щоб його драми були зовсім невдалі; на кожній знати руку великого поета, але не драматичного поета. Всюди в його драмах прекрасні вірші, живі діалоги, добрі характеристики фігур, та всюди брак одного – властивого драматичного темпераменту, пристрасті, глибоких конфліктів, – значить, того, в чім лежить головна сила драми. І коли в читанні більшина його драм подобається, а деякі навіть здобули собі багато читачів і були видавані по два рази, то на сцені не вдержалася ні одна. Правда, винна тут у значній мірі екзотичність тем: яка охота чеській публіці, зайнятій промислом, торгівлею та політикою, вислухувати на сцені трилогію про міфічну Гіпподамію, драми про «Смерть Одіссея», «Юліана Апостату», «Катуллову помсту», «Петра Аретіна» або «Мідасові вуха»?

«Бар-Кохба»

Останній великий твір Яр. Врхліцького «Бар-Кохба», з якого ми подали три частини в перекладі на нашу мову, є новою пробою поета – наблизитися до його давнього ідеалу, сотворити велику епопею людськості.

«Автор, – пише він про себе в передмові до сього твору, – в гордих снах своєї юності марив про велику епопею цілої людськості, в якій історія Бар-Кохби мала бути частиною, хоч би так, як написані давніші праці «Гіларіон» і «Юліан Апостата». Зібрані досвіди давніших літ розбили цілий план, і він розсипався на самі більші або менші «відламки епопеї». Працю про Бар-Кохбу раз у раз відкладано набік головно задля недостачі джерел».

Над «Бар-Кохбою» працював Яр. Врхліцький чотири роки (1894 – 1897), певно, не виключно, але, певно, по-свойому інтенсивно. Не тільки зміст, але й форма чинила йому великі трудності, і він не без причини зазначує, що віднайдення тої форми, в якій написаний сей твір, було для нього правдивим Колумбовим яйцем. «Бар-Кохба» – се епопея в дванадцяти піснях, але кожна пісня має форму малої драми або радше одного акту драми. Епічна композиція з драматичною формою епізодів – отсе дійсна новість. Вона нагадує потрохи Гетевого «Фауста», хоча тут нема лірики, якою щедро напоєна німецька поема. Епік і драматик, історик і філософ зложилися тут на цілість, що може служити найкращою характеристикою того, чим є Яр. Врхліцький у теперішній хвилі в чеській літературі.

Погляньмо поперед усього на історичний підклад твору. Щоб зрозуміти дальші уваги, подамо насамперед зміст поеми. Шістдесят літ по зруйнуванні Єрусалима Тітом почало між жидами в Палестині і в т. зв. діаспорі (по римських провінціях) проявлятися нове розворушення, викликане месіанською ідеєю. Головним апостолом тої ідеї був славний рабин Бен-Акіба, що своє довге життя присвятив її ширенню. Обходячи всі місця, заселені жидами, він усюди будив дух національної незалежності і ненависті до римлян. Довго ті чуття проявлялися у жидів тільки глухою пасивністю, подорожами до Єрусалима та плачливими молитвами на руїнах храму (Пролог).

Тільки рабини, ті природні провідники жидів, знали, до чого ведуть народ. Кесар Гадран, що зразу не переслідував жидів, змінив свій погляд на них по розмові з Акібою на горі Гаріцім (пісня І), побачивши, що жиди думають про незалежність і можуть стати небезпечними Римові. Він постановив знищити їх політично, розорати руїни Єрусалима і заснувати там наскрізь поганське місто Елі я Капітоліна, заказав жидам виконування їх обрядів і надав свойому легатові Руфові дуже широку власть. Се обурило жидів дорешти.

В долині Бет-Рімон зібралася їх велика сила на нараду; порішено вислати післанців до Руфа, щоб не тикав руїн храму, а коли Руф не послухає, підняти явний бунт. Акіба подав зібраним відомість, що в одній печері близ Єрусалима з давніх часів заховано багато оружжя і що він вибере їм гетьмана (пісня II).

В третій пісні автор виводить Бар-Кохбу, що постить і молиться між гробами на Йосафатовій долині. Тут знаходить його Акіба і покликає його бути гетьманом жидівському війську в війні з римлянами.

Далі йде пісня IV, звісна нашим читачам, де показано розмову Руфа з двома рабинами і те, як Бар-Кохба не допускає до роЗорення Сіону.

В V пісні показано, як Бар-Кохба з великих куп охочих набирає собі військо. Він хоче мати військо, зложене з самих людей, що зважаться на все, і кладе умову: кожний, хто хоче належати до «господнього війська», повинен утяти собі палець на лівій руці. Бар-Кохба сам чинить се перший, а коли між іншими хотів се вчинити молодий парубок Бар-Дрома, а його мати спротивилася сьому, Бар-Кохба звільнює його з сього обов’язку, але за нього сам собі втинає ще один палець.

Пісня VI, надрукована в отсій книжці, показує жорстокі поступки Руфа з жидами і здобуття першої твердині жидами.

Пісня VII: Бар-Кохба, не можучи здобути Єрусалима, закладає свою столицю в Бетарі. Комендантом твердині Тур-Сімона він іменує Бар-Дрому, котрого мати колись була його любкою. Тепер вона повдовіла, і Бар-Кохба бере її за жінку. Щоби скріпити свою силу, він хоче перетягти на свій бік християн, але розмова з Юдою, єпископом єрусалимським, не доводить ні до чого.

Пісня VIII: Бар-Кохба врочисто оголошує себе королем і месією, невважаючи на тайне супротивлення рабинів, коронується і велить бити монети зі своїм портретом. Акіба один стоїть при нім і допомагає йому.

Пісня IX. Щастя починає обертатися на бік римлян. Вони здобули Тур-Сімон, із котрого ледве втік, покритий ранами, Бар-Дрома, щоб умерти при ногах Бар-Кохби. Широким колесом римляни обводять Бетар. Жиди починають буритися. В Бетарі затроєно криниці, підозріння падає на рабинів, і Бар-Кохба присуджує вигнати їх усіх із Бетару. Се доводить до розриву між ним і Акібою, котрий з іншими рабинами також виходить із Бетару. Виходячи, рабини кидають клятву на Бар-Кохбу. Тільки один рабин Єлеазар Мед на просьбу війська лишається в Бетарі.

Пісня X. За намовою жінки Юдіти, Бар-Кохба вирікається Єгови і віддається чорній магії. Для чарів Юдіта вбиває Ізмаеля, хлопчика, якого вона взяла в одного пастуха, виточує його кров, а тіло покидає в однім гробі в Йосафатовій долині. Там серед бурі знаходить його батько і відкриває підземний хід, що веде до Бетару, яким ходили сюди Юдіта і Бар-Кохба.

Пісня XI. Новий римський комендант Юлій Север облягає Бетар і хоче змусити його оборонців голодом до піддання. До табору приводять рабинів, вигнаних із Бетару; вони оповідають про своє вигнання, але не хочуть показати дороги до Бетару ані виявити силу Бар-Кохби. Та ось до римлян зголошується пастух, батько Ізмаеля, і обіцюється з помсти за замордування свого сина завести римлян підземним ходом до Бетару.

Пісня XII. Бар-Кохба лагодиться до останнього бою. Його жінка віддається культові офітичному (поклонінню гадюкам). Обляжені жиди мруть з голоду, але не подаються. Бар-Кохба, підозріваючи зраду, копненням ноги вбиває рабина Єлеазара Меда. Римляни впадають до міста підземним ходом. По лютій боротьбі Бар-Кохба з жінкою замикається в своїм домі. Виламавши двері, римляни застають його на ліжку обік жінки, обоє неживі і оплетені величезними гадюками.

В епілозі рабин Мейр, останній ученик Акіби, оповідає про смерть свойого вчителя. Римляни обдерли його зі шкіри; в тім стані перед смертю він пророцьким духом проповів усі переслідування, які мали впасти на жидів аж до кінця віків, а вкінці виголосив величну молитву, звану Каддіш, яку жиди досі відмовляють в судний день.

В передмові до поеми Яр. Врхліцький подає історичний нарис тих подій, які виведено в поемі, і вважає потрібним толкуватися з деяких змін, які він поробив у історичнім скелеті для своїх політичних цілей. Головна зміна в мотивуванні упадку Бетару. Історики згадують про те, що жиди бурилися против Бар-Кохби, але не говорять чому. Отут автор уважав відповідним увести мотив релігійної апостазії Бар-Кохби і офітського культу його жінки, мотив, по-нашому, дуже нещасливий.

Та, по моїй думці, ся зміна не була би така важна; найважніша зміна против історії є та, про котру не згадує автор, а власне, що Акіба по новим дослідам не мав нічогісінько спільного з повстанням Бар-Кохби, значить, ціла основа поеми Врхліцького полягає не на історії, а на пізній рабинській легенді. Так само неісторичне є оповідання про смерть Акіби, не говорячи вже про його пророцтво, зложене, очевидно, аж десь у XVIII в. Остатні переслідування, про які воно згадує, – се переслідування на Русі (очевидно, різня жидів на Вкраїні за часів Хмельницького і Руїни) і в Польщі (може, кроваві екзекуції жидів у Каменці і на Литві за мнимі ритуальні вбійства в половині XVIII в.).

Та байдуже нам про історію. Історичні чи легендові факти виведено в поемі, – для нас найважніше те, як виведені вони, яке роблять враження, які навівають думки і зворушення.

Отже, тут нам приходиться сказати одно: епічна основа чи легенда, що лежить у основі поеми, дуже вбога на справді трагічні, загальнолюдські моменти і задля сього ледве чи заслугувала би на те, щоб бути таким важним епізодом у «епопеї людськості», яким, очевидно, вважає її Яр. Врхліцький. Герой Бар-Кохба нічим не інтересний і не симпатичний для нас. Його волова сила, з якою він ламає кедри і вбиває бика ударом п’ястука в чоло, може імпонувати хіба малим дітям, тим більше, коли тій воловій силі відповідає справді курячий мозок. У поемі він найбільший там, де не говорить нічого або де про нього оповідають інші.

Його психологічна драма зовсім банальна: без власної заслуги винесений на ступінь володаря, він держиться на тім ступні, доки може імпонувати людям своєю фізичною красою і силою, і падає швидко, скандально, коли треба показати розум і характер. Ані одного, ані другого у нього нема; про брак одного й другого свідчить його поводження з Акібою і з рабинами, з Юдітою, його відступство від Єгови, його офітизм.

Найсумніше те, що сам автор не бачить порожнечі свого героя і до кінця трактує його серйозно, велить нам вірити, що в апостазії Бар-Кохби був якийсь трагізм, хоча сей трагізм абсолютно не може розігріти нашого серця, збудити нашого співчуття. Що нам рабинські догми і що нам офітизм, щоб ми перехід від одних до другого мали вважати чимсь іншим, як переміною одного одуру на трохи інший!

Ще в XVIII в. Лессінг, критикуючи Корнелевого «Полієкта», підніс дуже вірно, що догматичні боротьби і конфлікти, муки і смерть за віру не можуть бути основою трагедії, бо не дають місця для властивого трагічного конфлікту в душі героя і не є в силі збудити в нас повного, щиро людського співчуття. В поемі Врхліцького се можливе тим менше, що в основі тут покладене рабинство з його пустими сварами, тісною схоластикою і заїлістю, а найбільше свобідного, гуманного духу видно хіба в поглядах Кесаря Гадрана, а ніяк не в Акіби, Терадіона, Мейра та інших рабинів.

Але вже з оповіданого тут змісту видно, що властивим героєм поеми є не Бар-Кохба, а рабин Акіба, постать, з котрою, очевидно, Врхліцький найбільше симпатизує в драмі. Він є моральним батьком цілого фатального руху, він виносить Бар-Кохбу на вершок його могучості, служить йому радою й ділом доти, доки нерозум Бар-Кохби не розриває зв’язку між ними. Погляньмо ж, наскільки зумів автор зробити нам симпатичним сього свого героя.

Інтересно, що оповідання про Акібу займали Врхліцького віддавна. Ще в перших своїх «Епічних поезіях» він оповів дуже гарно ось який епізод із його молодості. Молодим парубком Акіба вчився у багатого рабина Азаля і закохався в його дочці. Вона обіцяла йому бути вірною, але батько, довідавшися про се, прогнав Акібу з дому. Він пішов мандрувати по світі, віддав свою любов свойому народові, працював над Талмудом, обходив різні краї, заселені жидами. По десятьох роках він вертає до рідного міста і довідується, що Азалева дочка не хоче вийти заміж і жде на нього. Не бачившися з нею, він виходить з міста і знов мандрує 10 літ по світі; вертає і довідується, що Азаль умер, видідичивши дочку, вона жиє в бідності і все ще жде на нього. Він знов опівночі виходить із міста, мандрує ще десять літ і тільки тоді вертає вже славним учителем і пророком. Його в тріумфі ведуть до синагоги, та тут його стрічає давня коханка, тепер посивіла бабуся, що досі ждала на нього. Акіба цілує її і бере за жінку.

Лишаючи на боці чисто людський зміст оповідання, по нашій думці, невисокий (роль Акіби не дуже симпатична, а закінчення напрошується більше на іронічне, ніж на наївно патетичне трактування), ми звернемо увагу на одну дрібницю, характерну для молодого Врхліцького. В своїм оповіданні про Акібу він короткими словами характеризує еволюцію, яка протягом літ відбувається в релігійних поглядах його героя. Коли Акіба по 20 роках мандрівки вертає до рідного міста, автор говорить про нього:

«Дух людськості нахилявся над його ліжком і вступив у його душу, як божі ангели. Він пізнав болі і терпіння людськості і їй віддав своє життя і свої мрії. Він знає, що бог не говорив з одним Ізраїлем, але що вся людськість – ціль його ласки; що кожний людський дух з квітками своїх думок, се огнистий корч, із якого бог говорить з цілим світом».

А при третім повороті автор показує дальше розширення поглядів Бен-Акіби:

«Він бачив старий Бабель, гостив над Гангесом, у пості і молитві проводив віщі ночі, і тут нараз пізнав, що бог жиє в світах, як тепло в сонці та як запах у квітках; що вся природа блищиться в божій руці, як рожа, що її дитина покладе собі на долоні. Чоловік спішить до вічності, а ріка до моря, і над обома світить божа ласка».

В першій із тих цитат автор, видно, хотів зазначити прогрес у поглядах Акіби від тісного жидівського націоналізму, радше від національної релігії, до інтернаціоналізму, підбитого трохи християнською думкою про те, що кожний чоловік однаково може бути предметом божої ласки, значить, і предметом, через який бог виявляє себе цілому світові. По другім уступі зазначено дальший крок до індійського пантеїзму, що вбачає бога у всіх творах, а тим самим і всі твори, живі й неживі, вважає рівновартими проявами божества. Се, очевидно, думки самого автора, підсунені Акібі; ані рабинські легенди, ані історія про таку еволюцію у сього рабина не знають нічого.

Отже ж, цікаво бачити, що в «Бар-Кохбі» Врхліцький змалював нам зовсім іншого Акібу, ніж у «Епічних поезіях». І мусив се зробити. Адже ж Акіба-інтернаціоналіст, Акіба-пантеїст не буде посвячувати свойого життя і праці на те, щоб піднімати найглупіше, найфанатичніше повстання і віддавати провід над ним такому Бар-Кохбі. Акіба в поемі «Бар-Кохба» – ярий націоналіст; він відкидає всяку думку про примирення з християнами, у нього Єрусалим є центром світу, жиди вибраним народом, а жидівський бог – одиноким богом, якому слід вірити і поклонятися.

З наївністю столітньої дитини він вірить, що Бар-Кохба – се жидівський месія, і вмовляє сю віру і в самого Бар-Кохбу. У нього ані на хвилину не проявляється ніякий сумнів; свій план – підняти жидів до бунту проти Риму – він доводить до кінця з такою певністю себе і з таким радісним спокоєм, якому міг би позавидувати всякий лунатик або божевільний. І сей спокій не покидає його до кінця. Він бачить при кінці, що помилився на Бар-Кохбі, але, сконстатувавши се, він і байдуже собі. Коли се велич, то в усякім разі надлюдська, така, якої звичайний чоловік або не може зрозуміти, або мусить зрозуміти зовсім фальшиво, та в ніякім разі не може симпатизувати з нею.

А тим часом коли б Яр. Врхліцький схотів чи зумів був держати своїх героїв на поземі дійсних живих людей, то тут було зерно глибокого трагізму, що могло б було збудити глибокі симпатії для героїв і порушити тисячі серць. Учитель, що всі надії свого життя поклав на ученика і ошукався на нім, провідник народу, що всю працю свого життя поклав на одну ідею і вкінці бачить, що здійснення тої ідеї довело його народ до страшної катастрофи, – се тема справді трагічна і вічно жива, та Яр. Врхліцький, на жаль, навіть не підозрівав її існування. Занятий своїм Бар-Кохбою і його офітизмом, він у другій часті поеми лишив Акібу зовсім на боці і тільки при кінці, в епілогу малює його нічим не мотивоване мучеництво і вкладає йому в уста апокрифічне пророцтво, котре не вдоволяє нас зовсім за те, чого ми могли надіятися від розвою його психології, і попросту будить несмак своїм тоном.

Як бачимо, цілість «Бар-Кохби» не робить такого враження, якого, певно, надіявся по ній автор. Історик не зумів зайняти справді історичного становища супроти подій і дійових осіб і заплутався на тіснім, одностороннім, жидівсько-рабинськім становищі. Філософ не зумів піднестися понад рабинський догматизм, а ті міфічні фігури, які він вивів у драмі для зазначення ніби вищого філософічного становища, – Асмавет, ангел знищення, і Агасфер, раз, що являються зовсім зовнішньою декорацією, а по-друге, висловлюють зовсім банальні і філософічно неглибокі думки. А поет, наскільки великий у техніці і в виконанні деталей, – настільки слабий психолог, нездібний видобути тих елементів психічної трагіки, які могли б були додати поемі високої вартості, зробити її справді трагедією людськості, тобто трагедією, яку в певних випадках у скромнім розмірі може пережити кожний чоловік.

Та вважаючи цілість «Бар-Кохби» невдатною, ми не хочемо заперечувати її добрих прикмет. Хоч невдатна в цілому, поема всюди має на собі печать великого таланту. Вона написана чудовою мовою, ясною і прозорою, як кришталь, мовою, що пливе свобідно і широко, блищить і міниться тисячними барвами. Деякі сцени, особливо в першій половині поеми, належать до правдивих перлин поезії і зробили би честь і найбільшому поетові. Особливо вдалися Врхліцькому сцени, де він малює більші маси народу, отже, пролог, збори в долині Бет-Рімон, муки жидів у Тур-Сімоні. Гарна також, хоч не досить поглиблена, є розмова між Гадраном і Акібою на горі Гаріцім. Усе те ясно показує, в чім лежить сила, а в чім слаба сторона таланту Врхліцького. Чеська нація справедливо може бути горда на такого поета.

Примітки

Вперше надруковано в журн. «Літературно-науковий вісник», 1899, т. 8, кн. 12, с. 153 – 169.

Подається за першодруком.

Битва на Білій Горі – Білогорська битва 1620 року, в результаті якої Чехія втратила свою державну незалежність і була підкорена німецькими феодалами. Битва на Білій Горі мала тяжкі наслідки для чеської культури і літератури.

Юнгнавн Йозеф (1773 – 1847) – чеський філолог, діяч чеського національно-культурного Відродження.

Ганка Вацлав (1791 – 1861) – чеський вчений, поет і перекладач, видатний діяч національно-культурного Відродження.

Челаковський Франтішек Ладислав (1799 – 1852) – чеський поет і вчений-славіст, професор Вроцлавського та Празького університетів; виступав за дружбу й співробітництво слов’янських народів.

Палацький Франтішек (1798 – 1876) – чеський історик та політичний діяч, автор численних праць з історії Чехії.

Високоталановитим фальсифікатом так зв. Короледвірського і Зеленогірського рукописів. – Мова йде про Вацлава Ганку, який опублікував Краледвірський (1819) і Зеленогірський (1820) рукописи як пам’ятки старочеського епосу. Насправді, як виявилося пізніше, це були підробки, здійснені ним і поетом Йозефом Ліндою (1793 – 1834).

Маха Карел Гінек (1810 – 1836) – чеський письменник, представник революційного романтизму.

Гавлічек-Боровський Карел (1821 – 1856) – чеський письменник-демократ, реаліст і сатирик.

Галек Вітезслав (1835 – 1874) – чеський письменник, один з зачинателів реалістичного напряму в чеській літературі.

Неруда Ян (1834 – 1891) – чеський письменник, розробляв в літературі тему національно-визвольної боротьби.

Гейдук Адольф (1835 – 1923) – чеський поет, який виступав проти поневолення словаків австро-угорського монархією.

Красногорська Елішка (псевдонім Альжбети Пехової, 1847 – 1926) – чеська письменниця і перекладачка.

Сладек Йозеф Вацлав (1845 – 1912) – прогресивний чеський письменник, член Чехословацької Академії,

Зейєр Юліус (1841 – 1901) – чеський поет демократичного напряму.

Чех Сватоплук (1846 – 1908) – чеський письменник-демократ.

Сакс Ганс (1494 – 1576) – німецький поет, автор алегоричної поеми «Віттенберзький соловей» (1523), мейстерзінгерських пісень, драм, новел, шванків.

Лопе де Вега (1562 – 1635) – іспанський письменник епохи Відродження, основоположник національної драматургії.

Соботка Прімус (1841 – 1925) – чеський письменник, етнограф і фольклорист. В 1879 – 1884 рр. був редактором літературного журналу «Světozor», що виходив у Празі з 1867 по 1899 р.

Ржегорж Франтішек (1857 – 1899) – чеський письменник Демократичного напряму, етнограф, діяльність якого високо оцінював І. Франко.

редакцію «Svetozor’a» обняв хто інший… – Прімус Соботка.

Подліпська Жофія (1833 – 1897) – чеська письменниця, автор повістей і романів, в яких закликала до патріотичного виховання і жіночої емансипації.

Тассів «Увільнений Єрусалим»… – поема італійського поета епохи Відродження Торквато Тассо (1544 – 1595).

Гартман Едуард (1842 – 1906) – німецький реакційний філософ-ідеаліст, войовничий захисник юнкерсько-буржуазної Німеччини.

Ендіміон – герой грецької міфології, символ довгого сну. За античними переказами, юнак надзвичайної вроди, якого Зевс, приревнувавши до Гери, покарав вічним сном.

Бар-Кохба – ватажок іудейського повстання проти Римської імперії у 131 – 135 рр.

Міфічна Гіпподамія – Гіпподамія, за грецькою міфологією, красуня – дочка Еномая, царя Пізи в Елладі, який убивав всіх її наречених, перемігши їх спочатку в кінних змаганнях.

три частини в перекладі на нашу мову… – З «Бар-Кохби» Я. Врхліцького І. Франко переклав пролог, IV і VI пісні, які надрукував 1899 р. в «Літературно-науковому віснику» (т. VII, кн. 9, с. 196 – 302; т. VIII, кн. 2, с. 209 – 220; кн. 12, с. 322 – 332).

правдивим Колумбовим яйцем – тобто дуже простим розв’язанням проблеми.

Веспасіан Тіт Флавій (9 – 79) – римський імператор (69 – 79), засновник династії Флавіїв. Під час його правління придушено повстання Цівіліса у Галлії, Акінета у Понті, захоплено і зруйновано Єрусалим (70).

Кесар Гадран – очевидно, мається на увазі римський імператор Андріан Публій Елій (76 – 138) з династії Антонінів, за часів панування якого було придушене повстання Бар-Кохби в Іудеї.

Йосафатова долина – одна з долин поблизу Єрусалима. Її географічне положення точно не визначене, найчастіше її ототожнюють з долиною Кедронською, між горами Моріа і Елеонською, вважаючи, що вона так називається в пам’ять похованого там іудейського царя Йосафата.

Лессінг Готфрід-Ефраїм (1729 – 1781) – німецький письменник-просвітитель, один з основоположників німецької класичної літератури. В історико-літературних та естетичних працях відбились характерні для його світогляду матеріалістичні тенденції.

Корнель П’єр (1606 – 1684) – один з найвидатніших представників французького класицизму.

Пантеїзм – філософське вчення, яке ототожнює бога з природою; на відміну від ідеалізму, що вважає бога творцем природи, пантеїзм не бачить різниці між природою і богом.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 31, с. 481 – 498; Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. Покажчик купюр. – К.: Наукова думка, 2009 р., с. 174 – 175.