Українська література 1904 – 1906 рр.

Іван Франко

Останні три роки мали для української літератури в Росії епохальне значення з огляду на нову еру російської історії, яка щойно розпочалася. Ця нова ера, яка, на жаль, до цього часу не призвела до стійкого конституційного устрою, усе-таки була насичена визвольними рухами та, поміж іншим, ліквідувала сумнівний указ 1876 року, який оголосив у цілій Росії українську мову та літературу поза законом. Якщо формально його і не скасували, то фактично цей указ зазнав усе-таки тиску нового часу, і з початку минулого року Україна вперше отримала для своїх духовних витворів нову «вільну» пресу та дещо вільніший обмін книгами.

Однак великі ініціативи та ідеї до цього часу ще не засвідчили жодної вартої згадки політичної дії, жодного гідного літературного наслідку. У Галичині також не краще: більшість інтелігентних сил настільки зайнята політичною боротьбою, що для спокійної літературної та наукової творчості залишається мало часу, а в публіки мало розуміння.

Останні роки перед великою російською катастрофою були для України особливо тяжкими. Для того, щоб створити бодай сурогат літературної періодики, групи письменників згуртувалися, щоб редагувати альманахи, кожен окремо сам за себе, але настільки часто один за одним та один біля одного, що мали хоча б віддалено нагадувати політичний часопис. Однак цензура відразу помітила задум і придушила більшість рукописів, інші ж роками тримала нецензурованими або випускала зі своїх рук лише скаліченими.

Перший з цих альманахів, «Вік», з’явився із запізненням на два роки, ще в 1900 році, до святкування сторіччя нової української літератури (1798 – 1898). Щодо змісту – це була досить коротка, значно цензурована антологія української поезії від її початківця Івана Котляревського до кінця XIX століття. Тут були представлені не більше як 50 письменників, більша половина з них уже належала до мертвих – промовисте свідчення бідності цієї літератури. Цензура могла бути задоволеною.

Однак книга, надзвичайно гарно оформлена, викликала збудження, як жодна з тих, що вийшли раніше. Перший наклад розкупили за кілька місяців, тому підготували новий, цього разу в трьох томах, з яких перший мав представляти поезію, обидва інші – прозу (роман, новелу, драму) впродовж їхнього столітнього розвитку. Знову була запекла боротьба з цензурою, і лише 1902 р. вийшов новий, тритомний «Вік»; число поетів у першому томі становило лише 48, другий том містив новели 14-и, третій – 21-го письменника. Це знову було небагато, але враження від книжки в Росії було великим. Українські вірші відомі ще з «Грає, грає, воропає!», але українська проза! І надто сучасні теми, життя інтелігенції! Сталося так, що багато українців, вихованих в російській школі, згадало про існування української літератури та переконалося в її життєздатності лише завдяки цій книзі.

Успіх надихнув редакцію на наступний крок. Під тим же заголовком – «Вік» – мала вийти серія нових літературних творів безстроковими випусками. Це було для цензури забагато, бо вона заборонила спільний титул і залишила лише порядкові числа. Так з’явилася в 1903 р. ця безтитульна серія, яку зараз продовжують видавати під її початковою назвою. Цензура сумлінно стежила за тим, щоб кожен том запізнився. Ця дріб’язкова війна проти політично цілком невинних книжок була дедалі сміховиннішою, бо українське слово в цей час на шляху так званої конспіративної преси, яка з’являлася в усіх важливих центрах, незважаючи на цензуру, втішалося вже найповнішою волею, навіть якщо й нелегально.

Успіх «Віку» привабив і інших редакторів. У 1903 р. в Києві з’явився альманах «Дубове листя», присвячений пам’яті П. Куліша, що його видали три письменники, Грінченко, Коцюбинський та Чернявський, одне з найкращих друкованих видань цього часу. Красиві ілюстрації та портрети, а також цікаві дописи найкращих сучасних українських письменників (nota bene, лише белетристика) поєдналися в гармонійне ціле та якнайкраще засвідчили українську літературу, яка набирала сил. Участь у виданні взяли, окрім ветерана Мирного, винятково молоді таланти, не лише росіяни, а й галичани, що мало засвідчити єдність літературних та культурних устремлінь українців по цей та інший бік Збруча.

У тому ж році в Одесі з’явився альманах «З-над хмар і з долин», який видав Микола Вороний. Видавець, молодий ентузіаст, хотів надати йому відбиток особливого українського «модерну» і ввів у літературу певну кількість «свіжих сил».

Незважаючи на цінні дописи Мирного, Коцюбинського, Матушевського та ін., менш вдалим, ніж решта, був альманах «Літературний збірник», який з’явився також у Києві 1905 року, виданий на спомин померлого Олександра Кониського. Два альманахи, які з’явилися в 1905 році, – «Багаття» в Одесі та «З потоку життя» в Херсоні, останні запізнілі видання цієї групи, сильнішими не були. Інтерес до таких книг вичерпався, особливо з огляду на те, що найновіший час відкрив цілком інші перспективи.

Для плекання літератури та науки українці заснували в 1905 році два нових місячники: «Вільна Україна» в Петербурзі під соціал-демократичним знаменом та «Нова громада» в Києві, яку видавала та ж група, що визначала політику «Громадської думки». «Вільна Україна» занепала вже після п’ятого числа; її тон був гострим, вона галасувала проти лібералів та буржуазії й наголошувала на необхідності автономії в організації українського пролетаріату.

Як белетрист, у рядах цієї партії друкується Володимир Винниченко, який, утім, публікував свої твори і в «Новій громаді». Це дужий і надзвичайно продуктивний талант, автор, що зображує нужду пролетаріату, дещо нагадує Горького з його «босяцькими» історіями, однак далекосяжніший; він зображує нижчі класи суспільства з такою ж певністю, як і вищі, володіє і суворим пафосом, і витонченою іронією та приперченим народним жартом. Здібний митець та енергійний агітатор, він, як жоден інший український письменник молодшої генерації, має всі дані для того, щоб зобразити у великих романах панораму сучасного українського життя.

«Нова громада» виявила цілу низку нових імен (новелісти Тесленко, Пахаревський, Труба, Смуток, Щербаківська, поетки та поети Алчевська, Черкасенко, Рутко та ін.), однак жоден з них до цього часу не засвідчив видатного таланту. Головними опорами української белетристики лишаються старші таланти: Борис Грінченко, Михайло Коцюбинський, Микола Чернявський, а з нових – щойно названий Винниченко.

Борис Грінченко – одна з найвизначніших постатей нової української літератури; наділений великою енергією, він є видавцем багатьох томів фольклорного матеріалу та бібліографії українського фольклору, редактор великого словника української мови, який Петербурзька академія нещодавно відзначила премією, окрім того, він прекрасний поет, новеліст та драматург. Останнього року в «Новій громаді» був добрий переклад віршового циклу Гайне «Північне море», драма «На нові шляхи» та низка цікавих есе про новішу літературу (Шевченко, Куліш), причім автор звертає особливу увагу на значення цих письменників для українського селянства.

Великим, гармонійним талантом є Михайло Коцюбинський, який обмежився лише новелою, однак вирізняється стислою композицією, повним розвитком характерів та прекрасною пластикою ландшафтного живопису, а також поетичною, мелодійною мовою. Своєю манерою письма він нагадує Тургенєва, хоча колорит у нього яскравіший. Він любить брати сюжети своїх новел з сусідніх з Україною земель, таких, як Бесарабія та Крим, і зобразив у своїх численних оповіданнях поряд із співвітчизниками дуже цікаві типи румунів і татарів. Останні витвори його пера стосуються злободенних подій у Росії: жахіть погромів і їх рефлексій у єврейській громаді невеликого міста та в сім’ї демократично настроєного адвоката.

З-поміж молодших українських талантів варто назвати ще Миколу Чернявського, який став відомим своїми віршами бездоганної форми (які вийшли також окремо під назвою «Зорі»), а також низкою новел. З поетів на чільному місці стоїть Володимир Самійленко, майстер форми, відомий як перекладач Данте та Мольєра («Тартюф»). У своїх оригінальних віршах він постає як справжній лірик, але і як талановитий сатирик, наділений добірним гумором.

Майже зовсім мовчала в ці роки Леся Українка, лірична поетеса, обдарована чоловічою серйозністю та великою глибиною почуття; у «Новій громаді» ми бачили лише кілька її перекладів із Гейне.

Іще один з новоявлених талантів молодої України, Гнат Хоткевич із Харкова, опублікував у Галичині свою останню драму «Лихоліття», де на сцену відверто й чесно також виводить сучасну російську революцію з її таємними угрупованнями, прокламаціями, страйками, барикадними боями та «погромами».

Слід назвати ще два російські періодичні часописи, які найтісніше пов’язані з літературними та науковими зусиллями українців у Росії. З 1881 року в Києві з’являється місячник «Киевская старина», який за двадцять п’ять років став центральним виданням української науки та опублікував цінну добірку матеріалів та монографій майже до всіх найважливіших тем з української археології, історії, літератури та етнографії.

Протягом останніх років вона з’являлася російською та українською мовами, останньою лише белетристика. Тут були надруковані історичні та соціальні романи П. Мирного та Івана Левицького, оповідання Познанського, Рильського та Кудринського, новели Грінченка, Коцюбинського, Чернявського та ін.; загалом майже 100 томів цього часопису є невичерпною скарбницею найрізноманітніших дописів для студій з україністики.

Інше російське видання, яке з’явилося цього року в Петербурзі, називається «Украинский вестник» і має на меті інформувати російську публіку, яка цікавиться українікою, про найважливіші політичні, соціальні та культурні течії, про літературу та мистецтво українців Росії і Австрії. Випуски, які з’явилися до цього часу, містили значну кількість статей про українську програму, а також про важливі моменти соціального життя України.

Літературний рух у Галичині був цими роками не надто пожвавленим та щедрим на врожай. Нові таланти не з’явилися, а старші не були продуктивними. Талановитий Василь Стефаник, чиї прекрасні ескізи з покутського життя неодноразово перекладалися німецькою, російською та польською мовами, після видання своїх старіших ескізів «Моє слово» мовчить. Так само мовчить і талановитий майстер змалювання гуцулів Марко Черемшина.

Бойовим органом літератури й критики був на цей час «Літературно-науковий вісник», місячник, який спочатку видавало Наукове товариство ім. Шевченка, нині – «Українсько-руська видавнича спілка» у Львові.

До останнього часу він був головним органом української літератури також і в Росії. Він друкує оригінальну та перекладну белетристику, критичні й літературно-історичні твори, а також висвітлює економічне та політичне життя й публікує в кожному номері вичерпні бібліографічні звіти. Поряд з «Літературно-науковим вісником» у ці роки у Львові з’явився двотижневик «Світ», який має стати органом літературних спроб наймолодшої генерації. Однак, незважаючи на багатообіцяючий початок, часопис не зміг зайняти відповідну позицію. Буде видно, чи зможе він надалі запропонувати щось краще.

З руських белетристів на австрійських землях можна назвати таких: у Буковині творить Ольга Кобилянська, талановита новелістка сучасного напрямку, чиї новели з’явилися і в німецькому перекладі. Вона зуміла здійнятися до високопоетичного й надзвичайно змістовного соціального роману «Земля». Її остання новела передрукована в «Світі».

У Чернівцях живе всіма улюблений поет та новеліст Осип Маковей, який за останні роки спробував свої сили також і в романі та змалював у «Петрі Ярошенку» історичну картину боротьби між турками, поляками та козаками в 1622 році, яка грунтується на детальному студіюванні джерел. Цей письменник має славу невимушеного фейлетоніста, а також автора сповнених гумору віршів та пісень.

З галицьких поетів молодої генерації необхідно назвати лише двох: Богдан Лепкий, чулий лірик, що дотримується нового напрямку; меланхолійний, часом дещо заплутаний, однак завжди мелодійний та сповнений такту. Як новеліст він теж завоював собі багатьох шанувальників. Цілком інший напрямок представляє Петро Карманський, колишній вихованець Інституту Атанасіуму в Римі. З-поміж руських поетів він є автором псалмів, а також опублікував у цьому році ошатний томик віршів під назвою «Ой люлі, смутку!»

Серед романістів треба назвати Андрія Чайківського, якому українська література вдячна за низку більших романів у дещо застарілому стилі, однак з багатими спостереженнями за життям, зокрема «», «У чужому гнізді», «Своїми силами». У 1905 році в «Літературно-науковому віснику» з’явився його новий роман «З ласки родини», який містить цікаві описи галицької юстиції, а також життя в малих містах.

На Буковині живе ще один галичанин, Сильвестр Яричевський, який видав минулого року свою збірку віршів «Барвисті звуки», які, незважаючи на «психо-фізичну» назву, видаються старомодними. Цілком сучасним намагається бути Остап Луцький, однак у своїх поезіях він до цього часу не вийшов за межі цікавих початків.

Дозвольте мені назвати тут і мої белетристичні твори останніх років. У 1905 році з’явився мій довший ліро-епічний вірш «Мойсей», де я спробував охарактеризувати на основі біблійної легенди про смерть Мойсея протиріччя між визначним індивідуумом та народною масою. У поточному році з’явилася моя збірка віршів «Semper tiro» та водночас томик новел.

Серед поетів та новелістів слід назвати й Василя Пачовського, чия збірка віршів «Розсипані перли», яка з’явилася три роки тому, пробудила великі надії. Його символічно-фантастична драма «Сон української ночі», опублікована пізніше, виявилася слабким наслідуванням польського символіста Виспянського й не справдила, не зважаючи на те, що містить багато гарних сцен, покладених на неї надій.

Дуже продуктивний новеліст і драматург Антін Крушельницький, хоча він не самобутній талант, а лише добрий спостерігач. Набагато характерніший, хоча й дещо примхливий, Михайло Яцків, який реалістично вривається в осередок життя й витворює з нього образи разючого страждання, хоча й висловлюється у ексцентричній фантастиці в стилі Пауля Шербарта. Його роман «Вогні горять», незважаючи на цікаві деталі, у цілому невдалий. Необхідно назвати ще рано померлого драматурга, Ганущака, чия драма «Доля жартує» була опублікована минулого року й уміло зображує середовище руського священичого дому.

Дозвольте лише коротко спрямувати погляд на наукову продукцію руською мовою. З огляду на неможливі умови в Росії, вона мала своїх представників лише в Галичині та обіймала до 1890-х років головно лише популярні та педагогічні праці.

Зміна сталася тільки завдяки реорганізації львівського Наукового товариства ім. Шевченка та невтомній, планомірній діяльності професора М. Грушевського у Львівському університеті. Незважаючи на недостатні державні та крайові дотації, за короткий час цьому товариству вдалося виступити з цілою низкою наукових публікацій.

Серед численних публікацій цього товариства можна назвати лише його центральний орган «Записки», який під редакцією проф. Грушевського містить, окрім оригінальних наукових статей, достатню бібліографію літературних видань, хронологічні огляди наукових досягнень з-за кордону та різне. Окрім цього центрального органу товариства з’являються як публікації окремих секцій та комісій різні серії, в основному збірки джерел, таких, як «Джерела до історії України» (до цього часу сім томів), «Пам’ятки української-руської мови та літератури» (до цього часу п’ять томів) або наукові роботи, як монументальна «Історія України» М. Грушевського, п’ять томів якої, що з’явилися досі, містять історію до кінця XVI ст.

Серед інших вартих уваги робіт, які опублікувало товариство ім. Шевченка, варто назвати ще двотомну, багато ілюстровану біографію поета Шевченка Ол. Кониського, систематичне зібрання та переклад фольклористичних студій М. Драгоманова (досі чотири томи).

До збірників матеріалів належать опубліковані дотепер 17 томів «Етнографічного збірника», до якого ввійшли систематично впорядковані та редаговані за сучасними науковими вимогами зібрання народних казок, переказів, пісень, мелодій, анекдотів тощо. Поряд з цим, археології української території та так званій описовій етнографії присвячена серія «Матеріали до українсько-руської етнології» (досі вісім томів). Для юридичних та природознавчо-медичних дисциплін існують окремі видання.

Примітки

Вперше надруковано німецькою мовою у вид.: Osterreichische Rundschau. – 1907. – Bd. 11. – № 6. – 15. VI. – S. 456 – 459, під назвою «Ruthenische Literatur 1904 – 1906». Друкувалося також у вид.: Franko І. Beiträge zur Geschichte und Kultur Ukraine. – Berlin, 1963. – S. 130 – 137.

Подається за першодруком у перекладі Лариси Цибенко.

…нову еру російської історії… – Йдеться про революційні події 1905 р. в Росії.

…великою російською катастрофою… – Мова йде про революцію в Росії 1905 р.

«Дубове листя» – літературно-художній альманах, вийшов у Києві 1903 р., присвячений П. Кулішеві. До нього ввійшли твори І. Франка, Лесі Українки, О. Кобилянської, М. Вороного, М. Коцюбинського та ін.

Чернявський Микола Федорович (1867 або 1868 – 1946) – український письменник, перекладач. Крім «Дубового листя», брав участь у виданні альманахів «З-над хмар і з долин», «За красою», «Досвітні огні», «З потоку життя».

«З-над хмар і з долин» – літературно-художній альманах. До нього ввійшли твори І. Франка, Лесі Українки, В. Грінченка, В. Самійленка, А. Кримського, І. Нечуя-Левицького, Г. Хоткевича та ін.

Матушевський Федір Павлович (1871 – 1919) – український громадсько-культурний діяч, публіцист, літературний критик. Був одним із засновників видавництва «Вік», працював у журналах «Киевская старина», «Украинская жизнь». За його редакцією виходила газета «Громадська думка», якій він надав демократичного спрямування. Автор багатьох нарисів, статей про Т. Шевченка, А. Свидницького, О. Кониського та ін.

«Літературний збірник», …виданий на спомин померлого Олександра Кониського. – Йдеться про альманах «Літературний збірник, зложений на спомин Олександра Кониського (1836 – 1900)» (К., 1903. – 401 с). До нього ввійшли твори М. Старицького, Панаса Мирного, Б. Грінченка, І. Франка, А. Кримського, І. Нечуя-Левицького, М. Коцюбинського, Дніпрової Чайки та ін.

«Багаття» – літературно-художній альманах, вийшов 1905 р. в Одесі. Упорядник – І. Липа. До видання увійшли твори Панаса Мирного, Б. Грінченка, І. Франка, Олександра Олеся, М. Вороного, Г. Хоткевича, О. Кобилянської, П. Карманського, О. Луцького та ін.

«З потоку життя» – літературний альманах, упорядниками якого були М. Коцюбинський та М. Чернявський. У ньому вміщено оповідання М. Коцюбинського, І. Нечуя-Левицького, новели О. Кобилянської, поезії Лесі Українки, І. Франка, М. Вороного, М. Чернявського та ін. За словами М. Коцюбинського, цензура «тяжко покалічила» альманах, вилучивши з нього ряд творів.

«Вільна Україна» – літературний, політичний і науковий місячник, виходив у Петербурзі 1906 р. спершу за редакцією І. Личка, згодом редколегії (М. Порш, С Петлюра та ін.). Франко помилився, вказуючи дату виходу часопису під 1905 роком.

…нагадує Горького з його «босяцькими» історіями… – Йдеться про збірку М. Горького «Очерки и рассказы» (1898), де, зокрема, зображено життя бідноти.

Тесленко Архип Юхимович (1882 – 1911) – український письменник, автор багатьох оповідань з життя селянства («За пашпортом», «Поганяй до ями», «У схимника» та ін.), повісті «Страчене життя».

Пахаревський Леонід (1880 – 193?) – український письменник, актор, перекладач. Автор збірки «Буденні оповідання», віршів («Пожовкле листя»), кількох п’єс.

Труба Іван (1878 – ?) – український письменник, громадський і політичний діяч.

Алчевська Христя (Христина Олексіївна; 1882 – 1932) – українська поетеса й педагог, авторка поетичних збірок «Туга за сонцем» (1906), «Вишневий цвіт» (1912) та ін.

Черкасенко Спиридон Феодосійович (1876 – 1940) – український письменник і педагог.

Познанський Борис Станіславович (1841 – 1906) – український громадський діяч, етнограф, письменник. Перебуваючи на засланні, проводив етнографічні дослідження серед українців Воронежчини й Північного Кавказу. Автор праці «Одежда малороссов» (1905), спогадів.

Рильський Тадей (1841 – 1902) – український громадський і культурний діяч, письменник, етнограф. Батько Максима Рильського. Автор багатьох досліджень про світогляд українського народу, його історичне минуле, а також кількох оповідань.

Кудринський Федот Андрійович (1867 – 1933) – український і російський історик, етнограф, фольклорист, літературознавець, письменник. Автор праць «Філософ без системи. Спроба характеристики Г. С Сковороди» (1898), «Білоруси» (1904), «Литовці» (1905), оповідань «Божий час», «Пан Юсько», «Замчисько» та ін.

«Світ» – літературно-науковий двотижневик, що виходив у Львові 1906 – 1907 рр. спершу як орган «Молодої музи», а потім як «ілюстрований часопис для руських родин». Редакторами були В. Бирчак, В. Будзиновський, М. Яцків.

Чайковський Андрій Якович (1857 – 1935) – український письменник, громадський діяч, адвокат.

Яричевський Сильвестр Гнатович (1871 – 1918) – український письменник, перекладач, літературознавець, педагог. Автор прозових збірок «На хвилях життя» (1903), «Між терням і цвітом» (1905), поетичної казки «Горемир» (1904) та ін.

Шербарт (Scheerbart) Пауль (псевдонім – Bruno Küfer [Бруно Кюфер]; 1863 – 1915) – німецький прозаїк і поет, наприкінці життя належав до кола ранньоекспресіоністичного часопису «Штурм». Помер від фізичного знесилення на знак протесту проти Першої світової війни.

Написав 30 книг, де зобразив фантастичні, утопічні, сатиричні та казкові світи, сам ілюстрував їх. Місце дії його творів часто незвичне. Славу здобув, написавши «роман астероїдів» «Лесабендіо» (1913). «Космічна» фантастика й гумористика письменника сформувалися під впливом орієнтальних казок і романтизму. Висвітлюючи соціальні проблеми, він водночас критикував раціоналізм натуралістів, мілітаризм та філістерство епохи вільгельмінізму. Кредо письменника: «єдиний порятунок – у фантазії». Найвідоміші твори: «роман місяця» «Велика революція» (1902), «Раккокс, більйонер» (1890), «Клариса Мюнхгаузена» (1906).

…двотомну… біографію поета Шевченка Ол. Кониського… – Праця О. Кониського «Тарас Шевченко-Грушівський, хроніка його життя» (т. 1 – 2, 1898 – 1901).

…систематичне зібрання та переклад фольклористичних студій М. Драгоманова (досі чотири томи)… – Мова йде про вид.: Розвідки Михайла Драгоманова про українську народну словесність і письменство: У 4 т. – Львів, 1899 – 1906.

Микола Легкий

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2010 р., т. 54, с. 723 – 731.