Studien auf dem Gebiete der ruthenischen Sprache
von dr. Emil Ogonowski

Іван Франко

Lemberg, Verlag des ruthenischen Ševčenko-Vereins, 1880

Се, безперечно, найосновніша праця на полі малоруського язикознавства, яка досі появилась в Галичині і становить хороше доповнення язикових праць Житецького й Потебні. Хоть автор сам каже на вступі, що поклав собі на завдання виказати властивості малоруської мови, а особливо її відносини до великоруської, з чого мож би вносити, що се буде праця переважно полемічна, однако ж на ділі так не є, бо автор уживає форм великоруських тільки до порівняння, щоб ясніше виказати відрубність форм малоруських, а головно занимається слідженням самого малоруського язика, його внутрішньої будови і його розвитку.

Особливо одна річ утішила нас. Ми, галичани, віддавна привикли по школах і газетах стрічатися з голосними а голослівними твердженнями про неумісність всяких «провінціялізмів», котрі-ді всі суть тільки пізнішими збоченнями, попсованнями властивої руської бесіди під впливом чужих елементів і котрих в письмі якмога треба стеречися. Отож, автор не то що не годиться з тим твердженням, але противно, в розмаїтості провінціяльних форм бачить силу і багатство бесіди, а що найважливіше, бачить в них сліди і останки давніших фаз її розвитку, т. є. не хоробливі нарости, але органічні попередниці нинішнього язика. Автор завдав собі багато праці, збираючи старанно ті цінні сліди не тільки з письменних пам’ятників давньої і новішої літератури, але (переважно) з живих уст людових і від людей, занимавшихся збиранням матеріалів язикових та етнографічних між народом.

Особливо щодо галицьких місцевих говорів зібраний автором дуже значний і цікавий матеріал, і ми не сумніваємся, що многим галичанам, котрі досі вважали себе вповні владіючими своєю мовою, книжка д. Огоновського подасть дуже багато зовсім нового. А для чужих учених (особливо для німців) вона прямо необхідна для широкого і докладного пізнання нашої мови у всіх її особливостях і незлічимих відтінях. Автор, очевидно, й мав те передовсім на думці, пишучи свою книжку на німецькій мові. I за те належиться авторові повне признання, що в писанні слів малоруських уживав правописі зовсім фонетичної (систему Караджича).

Не думаємо ми тут входити в подрібний розбір праці д. Огоновського. Вона всюди держана дуже об’єктивно і, окрім згаданих уже загальніших думок про відрубність малоруської мови від російської і польської, не доходить ніде до більше загальних, філософічних виводів, котрі могли б обходити ширший круг читачів. Книжка призначена для вчених, котрі займаються порівнюючим слідженням слов’янських язиків, і яко така вповні відповідає свому завданню.

Примітки

Вперше надруковано в журн.: Світ. – 1881 р., № 1, 10 січня, с. 20, за підп.: І. Ф. Подається за першодруком.

Житецький Павло Гнатович (1836 – 1911) – український філолог, педагог, громадський діяч.

Потебня Олександр Опанасович (1835 – 1891) – філолог, професор Харківського університету.

Огоновський Омелян Михайлович (1833 – 1894) – український лінгвіст і літературознавець, письменник і громадський діяч, народовець.

…уживав правописі зовсім фонетичної… – фонетичний правопис – система орфографії, яка грунтується на принципі написання слів відповідно до їх вимови.

Караджич Вук (1787 – 1864) – сербський філолог, фольклорист, етнограф та історик. Розробив на народнорозмовній основі принцип мовної і правописної реформи, завдяки якій 1850 р. між сербами й хорватами було укладено угоду про єдину літературну мову. Мовлячи про систему Караджича, І. Франко має на увазі його варіант фонетичного правопису.

Наталія Тихолоз

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 53, с. 26 – 27.