Не виростеш!
Іван Франко
Чого ходиш, головоньку хилиш?
Чом задумавсь, молоденький друже?
Ой не думай, сердешний, не думай,
бо та дума зрадливая дуже.
Зранку стане віночок ти вити,
квітом-маєм увивати екрані,
сни солодкі слати на добраніч,
золотими лучами будити.
І полюбиш ти її душею,
вище любки, вище щастя свого,
і підеш ти, друже мій, за нею,
но чи знаєш, на яку дорогу?
Пов’ялить вона надії-квіти
і в вінець вплете терни колючі,
людські кривди й болісті пекучі
вкаже ти, щоб твій спокій струїти.
І до бою з кривдою попере тя, –
но чи встоїш ти в тім бою, друже?..
Ей, не думай, молодче, не думай,
Бо та дума зрадливая дуже!
Примітки
Уперше надруковано у журн.: Наша культура. – Варшава, 1936. – Ч. 1. – С. 15 – 16, у тексті статті К. Ординського «З редакційної теки Івана Франка: 3 приводу віршів Мелітона Бучинського».
Публікований у цій статті твір є доопрацюванням з боку І. Франка вірша Мелітона Осиповича Бучинського (1847 – 1903), українського фольклориста й етнографа, громадського діяча.
По закінченні Віденського університету М. Бучинський працював адвокатом у Станіславові, де й помер. Ще за студентських часів він як учений-народознавець активно співробітничав з М. Драгомановим, записи М. Бучинського увійшли до виданої В. Антоновичем і М. Драгомановим у двох томах збірки «Исторические песни малорусского народа» (К., 1874 – 1875). Протягом різних періодів свого життя М. Бучинський вів широке листування з багатьма діячами Галичини та Наддніпрянської України, зокрема з М. Драгомановим, із яким багатобічно обговорював явища громадсько-політичного й культурного життя, ідеї якого пропагував серед свого оточення.
1910 р., уже по смерті обох кореспондентів, вийшла впорядкована М. Павликом «Переписка Михайла Драгоманова з Мелітоном Бучинським: 1871 – 1877», збірка матеріалів, що справила значне враження на галицьке суспільство гостротою піднятих проблем і подала чимало історичних свідчень про обставини громадського руху. З опублікованих листів також, як зауважив К. Студинський,
«ударив ясний жмут світла на цю живу, інтересну постать голови віденської «Січі» (в рр. 1869 – 1871), що своїм листуванням з М. Драгомановим зробив велику прислугу галицькій справі та став невтомним оборонцем зв’язків Галичини з Україною» («Наша культура», 1936, ч. 1, с. 12; далі посилатимемося на це видання у тексті, вказуючи тільки сторінки).
За свідченням автора статті, М. Бучинський «пробував також свого пера на літературному полі», в архів Наукового товариства імені Шевченка разом із об’ємним листуванням він передав свої вірші, які підписував псевдонімами «Підгірський чоловік» та «Кассян». Один із таких віршів під назвою «Не виростеш!» свого часу, разом з іншими зразками творчості, був висланий М. Бучинським редакції журналу «Світ» для опублікування в цьому журналі.
Вірш «Не виростеш!», підписаний псевдонімом «Кассян», об’єкт Франкового доопрацювання, також наведено в зазначеній статті. Подаємо за нею (враховуючи автограф) вірш М. Бучинського:
Не виростеш!
Чого важко любій головоньці,
чого тужиш, молоденький друже?
Ой не думай, молодий, не думай –
бо та дума зрадливая дуже.
Зранку стане віночок ти вити,
квітом-маєм увивати екрані,
сни солодкі пішле на добраніч,
золотії лучі – вранці рано.
Сподобаєсь і ти їй полюбиш,
подружечку твою золотую, –
аж головку молоду одурить –
і у тебе сама запанує.
І в віночку пов’ялить ти квіти, –
тернь колючий втолочить на екрані,
свідомостев неправд безконечних
затроїть ти і вечір і рано.
І не сподійсь душі твоїй миру, –
не виростеш, мій добрящий друже!
Ой не думай, молодий, не думай,
бо [та] дума непевная дуже!
«Має цей вірш свою історію, – зауважує К. Студинський. – Бучинський присвятив його своєму товаришеві з станіславівської громади Олексі Слюсарчукові, пізніше] перекладчикові «Псалтиря» на українську мову й помічникові при виданні «Святого Письма Старого й Нового Завіту» (Відень, 1903 р.), що вийшло коштом Британського Біблійного товариства, а в перекладі Куліша, Пулюя, Івана Нечуя-Левицького» (с. 14).
Знаючи обставини життя М. Бучинського, а саме те, що він походив із заможної родини, К. Студинський витлумачує головну думку зазначеного твору як своєрідну гризоту душі багатого панича, автора цього вірша.
«Бучинський, – пише він, – у вірші «Не виростеш!» хотів дати натяк на суспільне недомагання, та сам себе питав, чи має право він, заможний, що не відчуває недостатку, говорити про суспільне горе та нужду».
У листі М. Бучинського, адресованому згаданому тут О. Слюсарчукові, автор статті підкреслює слова кореспондента: «І думається оттак, видиться мені, що гайнувавши, кривджу та краду велику мою братію убогу й голодну…» (с. 14).
«Оця думка, – твердить К. Студинський, – схилила Бучинського, що він написав вірш «Не виростеш!» і враз з іншими віршованими спробами післав його до редакції львівського «Світу», надзвичайно інтересного літературного журналу за вісімдесятих років XIX віку» (с. 15).
Погоджуємося з імовірністю того, що практичним першоімпульсом написання цього вірша М. Бучинським могло бути почуття провини, усвідомлення особистої причетності автора твору до злиденного стану мас. Проте варто все ж зауважити, що вже й у віршеві М. Бучинського (не кажучи про переробку його І. Франком) провідна думка твору не зводиться до зазначеної приватної обставини, має значно ширше звучання: заглиблене розмірковування над явищами бідувань, кривд і несправедливостей у світі відбере спокій думаючій людині, затруїть зрештою її життя, не дасть насолоджуватись невинними радощами.
Подальший рух по шляху, на який настановляє така «дума», – небезпечний: він обіцяє «терни колючі» на скроні; на цьому шляху, за словами М. Бучинського, «не виростеш», а за слушним запитанням автора переробки – «чи встоїш в бою?» Примітно, що й у вихідному тексті, і в допрацьованій його редакції акцентовано на «зрадливості» «думи»: на початку вона постає як захоплюючий мислительний процес, але далі все більше втягує особистість є усвідомлення своєї відповідальності, вимагає дійового рішення, штовхає героя на шлях конфронтації із суспільством. Безперечно, така ідея була близькою І. Франкові, він її емоційно переживав саме в цей період, коли до його рук потрапив вірш дописувача «Світу».
«Вірш Бучинського, – зазначає К. Студинський, – без сумніву, слабий під поглядом поетичної форми та невиразний у провідній думці, а все ж він варт був того, щоб над ним призадуматись задля його незвичайної щирости та очевидної іскри таланту. Воно так і склалося, що вірш попав у руки одного з редакторів «Світу», Івана Франка, а він вірша переробив, ще й написав сердечного листа до автора. І вийшов вірш Бучинського у переробці Франка дійсно гарний» (с. 15).
Переробляючи твір, Франко залишає незмінною його строфіку й метрику, проте вносить помітні стильові й змістові правки, інтенсивність яких наростає у напрямку до фіналу твору. Автор переробки увиразнює загальну зміну ситуації засобом протиставлення («…Но чи знаєш, на яку дорогу?..»), в останній строфі драматизує сюжет більш конкретними й загостреними реаліями («І до бою з кривдою попре тя, – Но чи встоїш ти в тім бою, друже?..»).
Орієнтовно у лютому – березні 1881 р. І. Франко писав у листі до М. Бучинського, зокрема з приводу зазначеного вірша, що його доопрацював:
«Посилаємо Вам один з Ваших стишків, перероблений так, як, по нашій думці, було б відповідно для «Світу». Зміни в нім пороблені: 1) для вигладження форми, 2) для виразнішого підчеркнення основної гадки: до яких консеквенцій доводить мислення. Коли б ви пристали на ті зміни або відповідно переробили цілу штучку по-своєму, то ми радо надрукували б у найближчім (3) н[оме]рі» (48, 282).
До зазначеного листа додано й Франкову редакцію вірша «Не виростеш!».
«Лист Ів. Франка, – підсумовує К. Студинський, – свідчить про те, з якою сумлінністю брався він до оцінки присланих до редакції віршів. Про Франка як про редактора галицьких видань, про його точність, а навіть дрібничковість доведеться ще не раз говорити дослідникам [автор статті при цьому посилається на одне з досліджень про роботу Франка над редагуванням Кулішевих перекладів із Шекспіра. – Упоряд.], а вірш Бучинського в переробці Франка є в цьому напрямі гарний зразок. Окрім поетичної форми, вклав у нього Франко свою думку з великою користю для віршу Бучинського.
Одначе автор із переробки Франка не скористав. Бучинський, як розумна людина, не хотів силою видиратися на Парнас і з думкою Франка – видрукувати переробку в «Світі» під своїм ім’ям чи псевдонімом, не згодився. Так і залишилася Франкова переробка в рукопису, звідкіля я видобуваю її на денне світло» (с. 17).
На основі цієї переробки постав вірш Франка «Молодому другові» (збірка «З вершин і низин», 1893).
Подається за автографом (ф. 3, № 1574, на звороті аркуша з текстом вірша М. Бучинського).
Студинський Кирило Йосипович (1868 – 1941) – український літературознавець. Академік ВУАН (з 1929 р.). Тривалий час викладав у Львівському університеті. Значна кількість робіт вченого присвячена проблемам давньої української літератури, дослідженню наукових і культурних контактів Галичини й Наддніпрянської України, життю й творчості І. Франка.
«Січ» – українське земляцьке студентське товариство, засноване у Відні 1868 р., упродовж своєї тривалої історії кілька разів практично згортало роботу, «розв’язувалося». Остаточно припинило існування у 1947 р. Проводило культурно-освітню й видавничу діяльність. 27 листопада 1889 р. товариство обрало І. Франка своїм почесним членом, у спеціальній Грамоті, адресованій Франку, зазначивши: «за знамениті заслуги, які Ви поклали для нашого товариства і для русько-українського письменства».
«Світ» – «ілюстрована літературно політично-наукова часопись», журнал, що видавався у Львові в 1881 – 1882 рр. Краще з українських видань свого часу за рівнем свободи думки, за вміщуваними там зразками художньої творчості. Видавцем і редактором журналу був Іван Михайлович Белей (1856 – 1921). Найактивнішим учасником журналу – І. Франко, котрий виконував також величезний обсяг редакторської роботи (зокрема, літературної частини журналу) в один із найскрутніших періодів життя, в умовах цілковитої невлаштованості свого побуту.
Слюсарчук Олекса (1838 – 1912) – український церковний і громадський діяч, організатор української громади у Станіславові, один з перших у Галичині авторів навчально-релігійної літератури.
…ти їй полюбиш… – тут у значенні «ти її полюбиш».
Микола Бондар
Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 52, с. 327 (текст), 886 – 889 (примітки).