Що мусить знати кожний українець?

Іван Франко

(Видавництво «Всеукраїнська бібліотека». Ч. 1. Всеукраїнський катехизм. 10 % на рідну українську школу). Вижниця, 1911. З друкарні С. Л. Іппена у Вижниці. 16-ка, ст. 29 + 3 ненум.

Вижниця – невеличке буковинське містечко над Черемошем. Кілька літ тому повстала там укр[аїнська] гімназія, а отсе маємо й вислід вищої цивілізації, українську книжечку, друковану в Вижниці. Що друкарня жидівська – се нічого не вадить, а навпаки – се характерна прикмета тої нашої цивілізації.

Автор книжечки, що підписав себе аж на самім кінці під оголошеним криптонімом Вс. К., зайнявся думкою видати з найсвіжішого цивілізаційного гнізда таку річ, якої не дали досі найстарші гнізда нашої цивілізації. «Всеукраїнський катехизм» – виклад у питаннях і відповідях про те, «що мусить знати кожний українець». Думка похвальна, нема що сказати! В формі катехизмів викладаються звичайно релігійні віроісповідання.

Та що для автора отсеї книжечки всеукраїнський патріотизм стоїть вище від релігії, то він попробував зложити його догми у формі катехизму. Ся форма викладу, зрештою, не нова також серед інших народів. Пригадую собі початок польського патріотичного катехизму, уложеного Владиславом Белзою для польських дітей:

Kto ty jesteś? – Polak mały.

Co twe znamię? – Orzeł biały.

І так іде далі коротенькими реченнями, віршованими дуже складно. Такі катехизми тим ліпші, чим коротші, чим влучніше висловлюють основні питання даної справи і чим менше входять у байдужні або спірні подробиці. На жаль, автор вижницької брошури пішов іншою дорогою. Його «Всеукраїнський катехизм» має складатися з чотирьох частей, а надто в окремій часті містити «Всеукраїнські заповіді». Видана досі перша часть дає аж надто ясний доказ, що автор менше здібний до уложения такого катехизму, бо крім гарячого та доволі неясного патріотичного чуття, він не розпоряджає ані сотою частиною того позитивного знання та життєвого досвіду, яких вимагає уложення якої-будь життєвої програми, а катехизм по своїй суті власне хоче бути такою програмою.

Нема що входити в подрібний розбір змісту сеї книжечки, а досить буде спинитися на деяких деталях. Отже, на думку автора, українська мова

«своєю красою стоїть вище інших мов; ані німецька, ані польська, ні московська, ні румунська, ані навіть французька мова не дорівняє нашій укр[аїнській] мові» (ст. 10 – 11).

Се твердження основує автор на опінії якихось учених людей, не наводячи, одначе, ані одного з них. Про відносини української мови до інших автор каже коротко:

«Трохи подібні до нашої мови є слов’янські, але такої самої мови, як наша українська, ніде більше нема на цілім світі» (ст. 11).

Про споріднення слов’янських і всіх індоєвропейських мов він, очевидно, не знає.

Говорячи про антропологічні типи, автор твердить, що український тип

«не має нічого спільного з сусідніми народами, бо українці круглястоголові, чорняві і високі, коли тимчасом північні слов’яни, приміром, поляки, низького росту, подовговатоголові, біляві» (ст. 14).

Се очевидна нісенітниця, бо серед українського народу, так само, як майже серед кожного індоєвропейського племені, стрічаються доліхокефали та брахікефали, чорняві та біляві, а серед українців білявих далеко більше від чорнявих.

Автор твердить категорично, що наша народна пісня займає перше місце поміж народними піснями всіх народів світу (ст. 18), очевидно, не маючи поняття ані про українські пісні, ані про пісні інших народів.

Велика часть питань, які ставить автор у своїм «Катехизмі», наївна аж до глупоти, приміром: «Чи є ще на світі інші народи?», «Чи ми маємо свою історію?», «Чим можемо повеличатися?», «Що треба все пам’ятати?», «Що значить нищити зрадників?». Варто зазначити, кого причисляє автор до зрадників. На його думку,

«зрадник – се такий підлий чоловік, що покидає наш народ, а переходить до чужого, ворожого нам народу. Або такий, що удає, нібито він належить до нас, але тим часом за гроші або за яку нагороду чи ласку зраджує свій народ, робить усе на шкоду рідного народу і доносить ворогам про все, що діється в його народі. Все робить він на користь ворогів, котрим він запродався, і то так довго, доки свої люди такого зрадника не спізнають і не уб’ють, як скажену собаку» (ст. 25).

На думку автора,

«зрада рідного краю – се найгірший злочин, який лише знають люди. Всі чесні люди ненавидять зрадника, погорджують ним і стараються якнайскорше зробити нешкідливим: як трафиться нагода, то убивають зрадника, як скажену собаку, або з ласки вішають на сухій вербі, а пам’ять його проклинають навіки» (ст. 26).

Як бачимо, автор не позбавлений деякого катівського-гицлівського дотепу, але, мабуть, не зміркував того, що коли б довелося практично приміняти приписи його «Катехизму», то до зрадників українського народу прийшлося би зачислити, приміром, масу нижчих і вищих чиновників, які служать російській державі, та значну часть українських письменників, що вживали російської мови. Патріотизм, оснований на такім розумінні національних обов’язків, а на повнім нерозумінні різниці поглядів та непошануванні відмінної людської індивідуальності, переміняється в канібалізм.

Примітки

Вперше надруковано в газ.: Неділя. – 1911. – № 49. – 17. XII. – С. 5 (рубрика «Критичні замітки»), за підп.: Іван Франко.

Подається за першодруком.

Вижниця – тепер районний центр Чернівецької обл.

Вс. К. – криптонім Богдана Романовича Заклинського (1886 – 1946) – українською публіциста, фольклориста й педагога. Відомі ще два видання цієї брошури: Що треба знати кождому українцеві? – Відень, 1915. – 39 с; Відень, 1916. – 40 с.

Белза Владислав (1847 – 1913) – польський письменник, літературознавець, видавець, зокрема, кількох популярних книжечок для дітей і юнацтва.

Микола Легкий

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2010 р., т. 54, с. 875 – 878.