Редакція «Правди» в боротьбі з вітряками

Іван Франко

(замітки на примітки до Шелля в XII вип. «Правди»)

Подаючи нашій читаючій громаді окремою книжечкою переклад (скорочений) статті звісного німецького катедер-соціаліста Ганса Шелля про німецькі суспільно-політичні сторонництва, мали передовсім на оці – вказати ціль і програму нового, робітницького руху в Німеччині, котрому Шелль посвятив V розділ своєї праці. Се і спокійне та, оскільки можна було, безстороннє представлення сторонництв становить, як для нас, головну вартість Шеллевої праці.

Одно тільки хотіли б ми замітити на закінчення сеї книжечки. Стаття Шелля друкована була в «Правді», котрої редакція вважала потрібним пододавати до посліднього розділу свої примітки, котрі, як звичайно, займають більше місця, ніж дотичущий текст. В тих примітках ред[акція] «Правди» старалася по змозі сил своїх збивати думки, висказані в програмах радикальних сторонництв або подані Шеллем яко основні точки науки поєдинчих їх представників. Не входячи вже в те, що подібні примітки не дуже-то на місці при такім тексті, ми хочемо тільки роздивитися, скільки правди в тих примітках і наскільки ред[акція] «Правди» може ними гордитися.

Поперед усього вилучимо з нашого розбору все, що тикається А. Шеффле, котрого ред[акція] «Правди» тиче всюди, де приходиться говорити про такі діла, котрі ані ред[акції] «Правди», ані самому Шеффле не досить ясні. Лишаючи на будуще обширніший розбір економічних та соціологічних думок Шеффле, ми замітимо тепер лиш тільки, що Шеффле самі німці і його одновірці – катедер-соціалісти вважають одним з тих мудреців, що то після Колумба їздять Америку відкривати, причім не раз Америку минуть, а до Хіни заїдуть. І так кожному, хто переглядав його «Bau und Leben des socialen Körpers», звісно, що він кладе великий притиск на те, що от се робить зворот в суспільній економії, слідячи її в зв’язку з соціологією, і старається навіть випертися знакомства з Контом і Спенсером.

Думав би чоловік, що ось то знаменитий Шеффле яку штуку вдрав. А між тим Америка давно вже була відкрита і Контом, і Марксом, а Шеффле не здужав і так її відкрити, як вони, бо ані в соціології не сказав нічого нового, не сказав навіть тілько, як Спенсер (не кажучи вже о важкій, абстракційній та нестравній бесіді супроти популярного і приступного викладу Спенсера), ані в економії не сказав нічого поза Маркса, ба, і тут не всюди зумів удержатися на науковій висоті Марксових думок, і там, де спробував сказати щось свого супротив Маркса, звичайно тільки попсував, а не поправив, і пізніше мусив назад вертатися до того, що каже Маркс. Так було, між іншим, з теорією вартості. Тож для короткості сеї замітки ми не будем тут розбирати того, що ред[акція] «Правди» наводить з Шеффле, а тільки власні її думки, і то тільки теоретичні.

В першій примітці, подавши шеффлівську характеристику Лассаля, ред[акція] «Правди» каже: «Показується, що й загальне голосування не підносить робітницького стану до такої потуги, яка потрібна до конституційного осущення робітницьких забагів». Ну, чудні ж має поняття ред[акція! «Правди» о вліянні загального голосування і о дійснім стані робітницького сторонництва в Німеччині!

По-перше, що право загального голосування ніхто ніколи не вважав універсальним ліком на всі суспільні недогоди: ніхто ніколи не думав, щоб воно відразу могло, мов ліскою чародійською, перевернути суспільність.

А по-друге, ред[акція] «Правди», відай, не знає о тім, що для «конституційного осущення» яких-небудь «забагів» треба мати свою більшість в парламенті, чого ще соціал-демократи не мають. О неможності поправи відносин суспільних такою дорогою можна би говорити аж тоді, коли б така більшість була, трібунки робила і то не раз, а вони не вдалися.

А чень же ред[акція] «Правди» знає, що сього досі не було, – чи, може, схоче, приміром, такого трібунку покласти Паризьку комуну 1871? А при тім же ред[акція] «Правди» най зостановиться і над тим, під якою пресією з боку пруського уряду та лібералів відбуваються там вибори до ради державної! Далі каже ред[акція] «Правди», що «замисли соціал-демократів не можуть навіть приближаючо знайти такого відгомону і такої підмоги серед цілої суспільності, яку мали ліберальні змагання свого часу серед загалу суспільності абсолютно правленої».

По-перше, се ще питання, про котре можна дуже спорити з ред[акцією] «Правди». Бо, насамперед, звісна річ, що ліберальні змагання й досі ще, навіть в найліберальніших краях, не прийнялися у більшої часті суспільності, т. є. і сільського, і міського робучого люду. А й у самій середній верстві, колишнім «третім стані», ті ліберальні змагання приймалися безмірно тяжче і поволіше, ніж соціал-демократичні думки тепер приймаються між робітниками. Треба було довгого ряду поколінь, щоб здобути ліберальним думкам хоть тілько і так гарячих прихильників, скільки, наприклад, в Німеччині здобув для себе соціалізм в посліднім десятку літ. Не завадить ще додати й те, що т[ак] зв[аний] ліберальний переворот звершився в дуже значній часті робітниками, котрі і тоді вже бажали зовсім чого іншого, ніж панування теперішнього лібералізму. (Гляди хоть би Bernhard Becker, Geschichte der revolutionären Pariser Commune, 1789 – 93.)

А по-друге, хоть би воно й так було, як каже ред[акція] «Правди», то все-таки се ще нічого не значить. Хіба ж ред[акція] «Правди» гадає, що переворот суспільний коли-небудь звершувавсь або може звершитись через агітацію, проповідь яких-будь теорій? Всякі суспільні перевороти (ред[акція] «Пр[авди]» зболить сама побачити на се докази у Маркса, Бокля, а нехай і у Маколея, Тена і др.) відбувалися силою законів економічних, силою попереду вже звершених змін в продукції та обміні достатків серед даної суспільності. Всякі суспільно-реформові теорії всіх часів – від Лікурга і Гракхів аж до Оуена та Маркса – були тільки виводами з даних в сучасній суспільності фактів, були тільки немов підведенням одної суми під те, що було, були виразом довершеної вже зміни економічної і жаданням змін формальних, відповідаючих тим змінам реальним.

В другій примітці ред[акція] «Правди» силується опрокинута т[ак] зв[аний] «залізний» закон робучої плати Рікардо. Передовсім треба завважити, що ред[акція] «Правди» взялась до опрокидання сього «закону», заким ще сама вспіла його зрозуміти. Ред[акції] «Пр[авди]» здається, що Лассаль (звісна річ, що в своїй брошурці «Offenes Antwortschreiben» i т. д.), між іншим, спопуляризував тільки думку Давида Рікардо про робітницьку плату; ред[акція] «Правди», спираючись на повазі «Augsburger Allgem[eine] Zeitung», зволить, однако, твердити, що Рікардо не так думав, як се сказав Лассаль; замість «Augs[burger] Allg[emeine] Zeitung», воліла ред[акція] «Правди» заглянути до самого Рікардо, от хоть би в російськім переводі Зібера, де на стор. 23 «Осн[ов] политической экон[омии]» думка ця написана дуже виразно і зовсім недвозначно твердить, буцімто плата робітницька держиться завсігди (ред[акція] «Пр[авди]» повторює се аж два чи три рази) на мінімумі конечних до прожитку знадіб.

Проти такої нісенітниці, видуманої самою ж ред[акцією] «Пр[авди]», починається полеміка і наводяться передовсім слова того ж самого Лассаля, котрий ніби суперечить сам собі, кажучи, що це мінімум має бути залежне від даних привичок народних. Хто би не знав діла, а видимо на те й числить ред[акція] «Пр[авди]», той би подумав, що тут справді Лассаль противиться в однім місці тому, що сказав в другім місці. А між тим, се тільки дві нерозлучні часті одного речення, се іменно сформулювання того «закону робітницької плати!»

Коли б ред[акція] «Правди» схотіла була се бачити, то не була б потребувала далі мучитися, доказуючи, що той «мінімум» різний в різних краях. Адже якраз те саме каже і Рікардо, і Маркс, і Лассаль за ними! Але ред[акція] «Пр[авди]» мала свій інтерес в тім, щоб перекрутити се питання, і то ось який інтерес. Мінімум, про котрий ніби говорить Лассаль, мінімум, ограничений народними привичками, – се нонсенс. Треба прецінь розрізнити: мінімум поживи, потрібної для робітника з поглядом на вимоги фізіології, – і мінімум з поглядом на привички народні. Перший мінімум – сталий і незмінний, другий в різних краях різний і раз у раз міняється.

(Замітимо мимоходом, що ред[акція] «Пр[авди]» і тут помилилася, бо й перший мінімум, біологічний, зовсім не сталий: він для єдиниці людської міняється і з віком, і з кождоразовим станом культурним.)

Значить, одержуючи той з двох боків ограничений мінімум плати, робітник, властиво, дістає сталий мінімум біологічний надзвишку, обусловлену народними привичками. Значить, не можучи зі своєї плати утворити капіталу і розбагатіти, робітник повинен нарікати не на капіталіста, не на плату, а на погані привички народні, котрі кажуть йому розмітувати лишню надзвишку грошей. Значить – робітник повинен свій прожиток ограничити на «мінімум біологічний», т. є. жити в яскинях та норах, як первісний чоловік, живитися корінцями, саранчею та кропивою, вбиратися в шкіри або фігове листя, а з надзвишки плати збивати капітал, бо до більшої плати він не має права! Ось куди при помочі божій заїхали!

Допровадивши так зручно ad absurdum лассалівський мінімум, ред[акція] «Правди» при помочі Шеффле ставить «здоровий економічний закон». «При теперішнім устрою економічнім остається головною нормою регуляції плати: подаж [!] і попит за роботою, а властиво стосунок між подажею роботи а попитом». Ну, се стара новина, – редакція «Правди» могла се знайти і у Рікардо, і у Маркса, і у Лассаля, іменно з тої самої норми вони й виводять сей закон.

Але поглядім, що виведе з неї ред[акція] «Пр[авди]». А от що! Буває так, що часом з’являється якась «надпродукція сил робучих» і тоді – ред[акція] «Пр[авди]» признає се – плата сходить справді на той іно що опрокинений мінімум. Ба ні, «коли з робітниками без маєтку співубігаються робітники з маєтковими засобами, тоді перші робітники можуть попасти навіть понижче того мінімуму!» Ось тобі й на! Значить, таки можуть! А коли можуть?

А що се тота «надпродукція сил робучих»? Сього ред[акція] Пр[авди]» не вміє чи не хоче сказати – видно, бачить, що й так уже договорилась через верх. Звісна-бо річ, що в «здорових» економічних порядках, де суспільність ціла вважається одним робучим фондом, немов одним соборовим робітником, там і не може бути забагато сил робучих. Чим більше їх, тим ліпше, тим більше суспільність натворить витворів, тим багатшою стане. Але звісно також, що при «нездорових» економічних порядках не так робиться, а так, що чи то нужда, чи які другі обставини зганяють маси людей в одне місце, н[априклад], до одної фабрики, до одного заняття і пр., так що всім їм в тім місці ніщо робити. Се у нас називається надпродукцією робучих сил.

Кождий видить, що се зовсім не значить, немовбито суспільність мала забагато робучих рук, так що ніде їх і дівати, – такої суспільності досі ще не було на світі; се значить тільки, що якісь обставини зігнали забагато людей до певного одного заняття, до певного розряду занять, т[о] зн[ачить] відірвали їх від інших занять, котрі гинуть без робітників. А при таких обставинах і сама ред[акція] «Правди» признає, що плата може зійти до мінімуму удержання або й нижче його.

То само говорять (тільки ясніше і логічніше, ніж ред[акція] «Правди» враз із Шеффле) також Рікардо, Маркс і Лассаль. Ба, вони говорять ще більше. Вони кажуть, що понижче мінімуму ані навіть на мінімумі плата не може довго вдержатися, бо робітники то вимирають, то знов розходяться, а щоб вдержати прочих, капіталісти мусять підвищити їм плату понад мінімум. Але й там вона знов довго не може вдержатись, бо при корисніших обставинах знов напливає більше посторонніх або намножується більше місцевих робітників і знов починається давня історія знижування. Се й називають вони хитанням (Oscilliren) робучої плати довкола мінімуму. Ось що вони кажуть. А ред[акція] «Пр[авди]», чи то не розуміючи, чи не хотячи розуміти сього, дармо й мучилась, опрокидаючи те, що потім і сама признає.

А що се хитання – не виїмок, то показують загальні промислові кризи, котрі від 1825 р., мов періодичний приплив і відплив моря, повторяються більше-менше до 10 літ. Кризи – то крайні вершки тої хвилі, того хитання робучої плати. А про повстання того хитання зволить ред[акція] «Пр[авди]» прочитати собі у Маркса очерк історичний повстання капіталістичної продукції. Розуміється, говорячи о капіталістичній продукції, треба ззвсігди мати на оці ті краї, де вона панує, бо там, де її нема або де вона доперва починається, то й закони її не можуть вповні і виразно проявлятися. А ред[акція] «Правди» і сього не знає і дуже часто мішає прояви ладу капіталістичного з проявами зовсім інших ладів.

Не досить того, що в перших частях примітки № 2 ред[акція] «Пр[авди]» так досадно показала свою незнаємість того, що береться опрокидати. В третім уступі тої примітки вона збиває другу засаду Лассаля, що-ді «дохід (плата) робітника не стоїть в справедливій пропорції до його виложеної праці в порівнянні з тою частю добутків, які присвоює собі капіталіст». Ред[акція] «Правди» збиває сю ненависну думку шефом саксонського статистичного бюро Бемертом і щасливо вказує нам, що плата робітницька: при малюванні домів виносить 2/3 вартості витвору, в копальнях 7/10, в фабриках битих сукон 1/4, в фабриках шовку і саєтів 24/100, в прядильнях і фарбярнях бавовни 1/7, в фабриках хімікалій 1/10, а в винницях 1/30 вартості витвору.

З тих цифр – припустим, що вони правдиві – ред[акція] «Пр[авди]» прямо виводить, що «зарплата робітника є розмірна до якості і кількості роботи, з одного боку, і до якості і кількості матеріалу, вкладеного предприємцем, з другого боку». Дільна ред[акція] «Правди»! Як щасливо бореться вона з вітряками! Раз, що всі ті цифри, хоть і як дорогі для ред[акції] «Правди», для самої правди поти не мають ніякої ваги, поки не знаємо, як довго працює денно робітник на сяку або таку плату. А по-друге, що все ж таки, хто його знає, чи тяжче покої малювати, чи в копальнях або фабриках працювати і чи, приміром, робота в фабриках хімікалії така то вже дуже легка, приємна та здорова для робітника. А напослідку, – жаль, що ред[акція] «Пр[авди]» і ті цифри подала, бо вони, сяк чи так, тільки стверджують те, що сказав Лассаль, а іменно, що не відповідно до кількості і якості праці та матеріалу платиться робітник, але що на плату його вліяють інші обставини.

А й те, що наостатку збиває ред[акція] «Пр[авди]», буцімто закон робучої плати тому вже неправдивий, що прецінь між робітниками можлива капіталізація, се тільки послідній замах ред[акції] «Пр[авди]» против власного її вітряка, против того «сталого і незмінного мінімуму», про котрий нікому, крім ред[акції] «Правди», й не снилося. Противно, правдивий закон робучої плати, котрий каже, що плата тота раз опадає нижче мінімуму, а знов підноситься вище нього, зовсім тому не противиться, щоб робітники при підвишці плати могли складати які-небудь заощади про лиху годину.

В четвертій примітці ред[акція] «Правди» переважно воює против другого вітряка – лассалівських продукційних спілок. Позаяк тепер ніхто з соціалістів не покладає такої ваги на тоті спілки, яку покладав на них Лассаль; позаяк теперішні робітники, коли й не вичеркують їх зі своєї програми, то вважають їх тільки одним ступенем в ході змін суспільних, то ми й оставимо ред[акції] «Правди» поборювати кріпко сей вітряк, а звернемся до іншого питання, котре розбирає ред[акція] «Правди» в початку четвертої і в шостій примітці.

Ходить там о опрокинення Марксової теорії вартості. Редакція «Пр[авди]» твердо переконана, що всі соціалісти із своїм Марксом не знають і азбуки з теорії вартості. Та й куди їм, туманам вісімнадцятим, знати її, коли вони держаться «перестарілої теорії Адама Сміта…». їм здається, що «вартість товару рівняється кількості роботи, вложеної в сей витвір». Що за глупа теорія! Та й сліпі ж тоті соціалісти, що не розглянуть ближче тої теорії. Адже «щоденний досвід показує, що та сама кількість роботи, вложена в різні витвори, має різну, а не однакову вартість, – значить, вартість витвору не йде тільки за кількістю роботи». Гм, може, воно й справді так, що не йде! Ану, спробуймо порахувати.

Кравець, наприклад, купує сукна і всяких там приборів за 10 р., а за зроблену з того сукна одежу бере 15 р., значить, сукну прибуло вартості, воно перестало бути сукном, а стало сурдутом, іменно перетворене працею кравця. Сума 5 р. виражає ту, іменно тоту підбільшку вартості товару, – се ціна праці. Але чи стосунок той зміниться, коли кравець замість за 10 р. купить матеріалів за 100 р. і замість одного зробить 10 сурдутів, т. є. в матеріал вложить 10 раз по рівній кількості праці?

Очевидна річ, що стосунок не зміниться, доки загальний стан продукційної техніки в суспільності не зміниться. Значить, доки того нема, доти вартість товару пересічно (розуміємо тут нормальні условини обміну, а не монополь ані шахрайство) рівна кількості вложеної в нього праці. Кажемо: пересічно. Се така річ, котру всі, скільки-небудь чесні економісти зовсім ясно розуміють і признають. Але ред[акція] «Правди» готова на те закинути, що прецінь же діамант, найдений случайно на смітнику, має без міри більшу вартість, ніж праця на його найдення виложена. Се так, а тільки, з другого боку, находження діамантів на смітниках належить щонайменше до виїмків, а головна їх маса добувається в копальнях, причім статистика вказує нам, що праця, виложена на їх здобування, коштує більше, ніж варті ті діаманти, і що, значить, вони тепер продаються пересічно нижче своєї вартості, а се знов можливе тільки при тім стані невольництва та безграничної нужди, в якім держаться люди, здобуваючі діаманти.

Але ні, скаже ред[акція] «Пр[авди]» – є приміри, коли рівна кількість праці витворює нерівну кількість вартості. На се ми скажемо, що є навіть такі приміри, коли велика кількість праці потрафить не витворити взагалі ніякої вартості, т. є. коли тота праця буде потрачена на предмети невжиточні. А є знов і такі приміри, коли велика праця витворить меншу вартість, ніж менша праця, наприклад, коли велика праця ужита була незручно, неекономічно. Ні, каже ред[акція] «Пр[авди]», не те ми хотіли сказати.

Ми говоримо про пересічно зручну і дуже вжиточну працю, про працю хлібороба. Один корець пшениці обіймає в собі певну кількість праці і інших коштів. Коли ж жнива випали злі і грозить голод, тоді збільшується ужиткова вартість сього кірця пшениці…», через те ціна його іде вгору. Кождий знає, що таке ужиткова вартість. Наскільки якийсь предмет може заспокоїти яку» небудь потребу чоловіка, настільки він має ужиткову вартість.

Ужиткова вартість кірця пшениці така, що з нього можна, напр., спекти стільки а стільки хліба, а тим знов нагодувати стільки а стільки людей. Чи під час неврожаю з того самого кірця пшениці спечеться більше хліба, чи ним буде більше людей ситих? Очевидно, що ні. Ужиткова вартість кірця пшениці незалежно від доброго або злого врожаю остає однакова, а зміняється тільки його замінна вартість, і треба було вже крайнього незнання самих елементарних понять економічних, щоб помішати ті дві речі докупи. Але се тільки неважна річ для самого нашого питання. Редакції «Пр[авди]» вільно помилятися в азбуці, вільно, впрочім, і не знати її докладно, – на се у неї є привілеї, – а ми тим часом глядім далі.

Сяк чи так, – а самі ми признали, що в разі плохих жнив замінна вартість кірця пшениці збільшується, і се, очевидно, хотіла виразити також ред[акція] «Пр[авди]» в своїм висказі. Але й тут мусимо замітити, що «ігла тота сама, але вушко не те». Чи той сам корець пшениці по добрих, а по злих жнивах представляє ту саму кількість праці? Простого застановлення досить, щоб се розібрати. Коли в добрий рік 100 одиниць праці витворить 1 000 кірців пшениці, а в злий рік тих самих 100 одиниць праці витворить тільки 500 кірців, то очевидна річ, що в першім разі вартість кірця буде 1/10, а в другім разі вже 1/5, т. є. в 2 рази більша. Бачимо затим, що й тут вартість прямо пропорціональна кількості виложеної праці.

Але що ви мені плетете сухого дуба, – скаже гнівно ред[акція] «Пр[авди]». Ви тут, сяк чи так, бороните застарілої теорії вартості, над котрою новіша економічна наука перейшла вже до денного порядку! Ну, – відкажемо ми со смиренієм, – так, то й так. Для нас благодать, коли новіші економісти видумали щось ліпшого, але для вас то, чесна ред[акція] «Пр[авди]», сором, що ви і тої застарілої теорії вартості не те що не збили, але навіть не зрозуміли, як бог приказав. А ми боронили тут, властиво, супротив вас не тої «застарілої» теорії, а тільки логіки і здорового розуму. А ось тепер ми й до вас заглянемо та посмотримо, яку то ви мудрість ставите супроти застарілої смітівської теорії?

«Корисний стосунок ужитковості до коштів товару становить його вартість». Ось якою теорією обдарувала світ велемудра ред[акція] «Пр[авди]». Теорія ся справді зовсім оригінальна, і всім, хто закидає нам, галицьким русинам, недостачу оригінальних помислів наукових, може вона служити «арматою ізбієнія» і відстрашуючим приміром! Хоть і як ми завидуєм ред[акції] «Правди» сього геніального помислу, а все-таки, хотячи бути безсторонніми, мусимо признати, що тота теорія робить огромний переворот в цілій економії, – попросту, цілу економію ставить догори ногами! Бо поглядім лиш ближче!

Дефініція ред[акції] «Пр[авди]» вводить до економічної науки замість одної – три вартості. Бо коли порівняємо кошти витворення товару з його ужитковістю, то побачимо, що деякі товари, не перестаючи бути товарами, потягають більше коштів, ніж виносить їх вартість ужиткова. Приміром подібних товарів можуть служити діаманти і загалом усі клейноти. Коли тільки ті предмети мають вартість, котрі більше приносять пожитку, ніж потягають коштів, то діаманти або не будуть мати ніякої вартості, або, властиво, будуть супроти вартості оставатися ще в довзі, т. є. будуть мати вартість. Багато знов товарів справді відповідає вимогам ред[акції] «Пр[авди]» і таких вартість буде +. Але дуже багато товарів може в певних хвилях тільки якраз оплачувати кошти витворення, так що з порівняння вжиточності їх з коштами одержимо 0, так що й вартість їх, хоть би на ділі й як велика, після нової дефініції буде 0. Чи припадком і сама тота нова дефініція не буде належати до тих, може й дорогих товарів, але з дійсною вартістю 0, – се лишаємо на суд пізньої потомності, коли тота почує що-небудь про сю дефініцію.

Ось яка вона, тота «своя » мудрість. Справді, не багато можна за неї дати. Та й треба ж було ред[акції] «Пр[авди]» братися до таких питань! Та й треба було їй виступати з таким запалом і з такою певністю у своїй побіді! А між тим наша громада, здається, уже й з сеї короткої та зовсім на всього тикаючої замітки переконалася, що ред[акція] «Пр[авди]» береться судити про питання, котрих сама не розуміє, – через що, розуміється, замість доказати соціалістам їх грубу несвідомість законів економічних, вона тільки виказала тим наглядніше свою власну несвідомість тих же законів.

Розуміється, що ані ціль, ані об’єм сеї замітки не позволяють нам входити далі в потрібності і вказувати обширніше, що й як думають соціалісти про питання, порушені ред[акцією] «Пр[авди]», а особливо розібрати Марксову теорію вартості. Однако ми надіємося зробити се з часом в «Дрібній бібліотеці».

Примітки

Вперше надруковано як додаток до 13-го випуску видання «Дрібної бібліотеки»: Шелль Ганс. Суспільно-політичні сторонництва в Німеччині. З нім. переклали І. М. і І. Ф., передрук з «Правди», Львів, 1879.

Переклад статті німецького катедер-соціаліста Ганса Шелля, здійснений І. Мандичевським та І. Франком, вперше було надруковано в журналі «Правда» (1879, № 6, 7, 10 – 12). Здійснюючи цей переклад, І. Франко мав на меті використати його для популяризації соціалістичних теорій, виклад яких містила стаття Г. Шелля. Редактор «Правди» В. Барвінський в 11-му номері журналу за 1879 р. надрукував свої примітки до праці Шелля, в яких, по суті, заперечувалися соціалістичні теорії, а рух соціалістів представлявся необгрунтованим. Це викликало гострий протест з боку І. Франка, що й було приводом для написання статті.

Подається за першодруком.

«Дрібна бібліотека» – видання перекладних творів художньої і наукової літератури, здійснюване І. Франком, М. Павликом, І. Белеєм (1878 – 1879). Головне спрямування «Дрібної бібліотеки» полягало в пропаганді ідей революційного просвітництва, матеріалістичного природознавства, зразків прогресивної художньої літератури. Вийшло 14 випусків.

Барвінський Володимир Григорович (1850 – 1883) – один з лідерів буржуазно-націоналістичного «народовства» в Галичині, публіцист, редактор журналу «Правда», засновник і редактор газети «Діло» (органи «народовців»).

«Правда» – український літературно-науковий і політичний журнал. Виходив у Львові (з перервами) протягом 1867 – 1898 рр. В ранній період – ліберально-буржуазного напряму, з кінця 80-х років став трибуною українського буржуазного націоналізму.

Катедер-соціалізм – напрям у буржуазній політичній економії, виник у другій половині XIX ст. серед ліберальних німецьких професорів-економістів, які під гаслом соціалізму проповідували «теорію» мирного вростання капіталізму в соціалізм.

Шеффле Альберт-Ебергардт-Фрідріх (1834 – 1903) – німецький буржуазний соціолог і економіст, представник «катедер-соціалізму», автор книги «Устрій і життя суспільства».

Хіна (Хіни) – польська назва Китаю.

Конт Огюст (1798 – 1857) – французький буржуазний філософ, один із засновників позитивізму і буржуазної соціології. Позитивізм Конта грунтується на запереченні філософсько-теоретичного пізнання об’єктивної дійсності, на розгляді пізнання як простого описування фактів. Конт робив спроби створити «позитивну» науку про суспільство – соціологію. Однак його теоретичні побудови звелись до відвертої апологетики буржуазного суспільства. Був противником революції і соціалізму, соціальний ідеал вбачав у гармонії класових інтересів капіталістів і робітників.

Спенсер Герберт (1820 – 1903) – англійський філософ-ідеаліст, соціолог, психолог, один із засновників позитивізму, представник «органічної теорії суспільства». Соціальна концепція Спенсера доводила природність і вічність капіталізму. Ідея закономірності поступального розвитку людської історії, що здійснюється, на думку Спенсера, згідно з природними законами, мабуть, і приваблювала І. Франка.

…зволить побачити на се докази у Маркса, Бокля… – Обстоюючи по суті матеріалістичну ідею про те, що суспільні перевороти завжди відбивають зміни в економічному житті суспільства, І. Франко пов’язує її із ім’ям Бокля, який в розумінні історії стояв на ідеалістичних позиціях.

Бокль Генрі-Томас (1821 – 1862) – англійський ліберально-буржуазний історик та соціолог-позитивіст, автор «Історії цивілізації в Англії». Історичний розвиток він пояснював впливом географічного середовища на психологію і виробничу діяльність народу.

Маколей Томас-Бабінпон (1800 – 1852) – англійський історик, публіцист і політичний діяч консервативного спрямування, автор п’ятитомної «Історії Англії від сходження на престол Якова II».

Тен Іпполіт (1828 – 1893) – французький теоретик літератури й мистецтва, історик, філософ-позитивіст. Визнавав суспільну зумовленість мистецтва, хоча ігнорував його класовий зміст. В історичних дослідженнях представляв так звану культурно-історичну школу. Основними працями його є «Історія англійської літератури» (1863 – 1864), «Філософія мистецтва » (1865), шеститомне дослідження «Походження сучасної Франції» (1876 – 1894).

Лікург (IX ст. до н. е.) – напівлегендарний законодавець Спарти (Давня Греція).

Гракхи (брати Гай і Тіберій) – народні трибуни (133 і 121 рр. до н. е.) у Давньому Римі, вбиті за спробу полегшити долю малоземельних селян шляхом реформи.

Оуен Роберт (1771 – 1858) – англійський соціаліст-утопіст. У створених ним так званих комуністичних колоніях намагався втілити на практиці свої ідеї про економічний лад без експлуатації, справедливі суспільні відносини. Але ці спроби зазнали невдачі. За філософськими поглядами Оуен – представник метафізичного матеріалізму. Йому належить визначне місце в історії суспільної думки як одному з попередників наукового комунізму.

Зібер Микола Іванович (1844 – 1888) – російський економіст, один з перших популяризаторів і захисників економічного вчення К. Маркса в Росії. Однак революційна суть марксизму для Зібера лишилася чужою, зокрема він не зрозумів революційної ролі пролетаріату.

Адже якраз те саме каже і Рікардо, і Маркс, і Лассаль за ними. – В дійсності К. Маркс критикував Ф. Лассаля за те, що він «не розумів, що такс заробітна плата, і слідом за буржуазними економістами приймав видимість за суть справи» (Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. 19, с 25).

…прочитати собі у Маркса очерк історичний повстання капіталістичної продукції. – Мається на увазі 24-й розділ І тому «Капіталу» К. Маркса, переклад якого в цей час здійснив І. Франко. Він мав намір видати його окремою брошурою під назвою «Початок і розвиток капіталістичної продукції» в серії «Дрібна бібліотека» (див. лист І. Франка до М. Павлика від 10 лютого 1880 р.). Але цим планам не судилося здійснитись. У березні 1880 р. І. Франко був заарештований у зв’язку із судовим процесом косівських селян. Видання «Дрібної бібліотеки» припинилося. Вперше переклад розділу «Капіталу», здійснений І. Франком, надруковано в журналі «Культура», 1926, № 4 – 9 (див. т. 44, кн. 1 даного видання).

Сміт Адам (1723 – 1790) – англійський економіст, представник класичної буржуазної політичної економії.

…розібрати Марксову теорію вартості. Однако ми надіємося зробити се з часом в «Дрібній бібліотеці». – Йдеться про передмову, написану І. Франком до перекладу 24-го розділу І тому «Капіталу» Маркса. Передмову цю вперше опубліковано в журналі «Культура», 1926, № 4 – 9.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 45, с. 58 – 68.