Історія про українців
Іван Франко
Уже довгий час якась надто офіційна особа, що підписується літерою К., подає у газеті «Czas» більш-менш цікаві матеріали з історії про українців. Втім, ця особа має певні амбіції, хоче бути не тільки істориком, а й наставником українців. З двовушної амфори вона ллє на їхні голови єлей доброзичливості і лояльності, а що без великих наслідків, то вже не її вина. Адже щоб бути істориком і наставником народу, треба знати цей народ, його життя і розвиток хоча б трохи краще, ніж знає ця особа. Тенденція, якою б не була доброзичливою, не може замінити знання фактів.
В останньому (37) номері «Czasu» надибуємо чудовий зразок такого мудрування, розлитого аж на чотири обширні шпальти першої сторінки. Кореспондент з «українського табору», не задовольняючись розкидуваними досі von Fall zu Fall похвалами п. Барвінському і осудом п. Романчука, одразу вирішив висвітлити питання au fond і пояснити зі своєї точки зору всі українські партії. Моральний сенс цієї чотиришпальтової студії вийшов досить несподіваним, хоч і цілком логічним, якщо мати на увазі позицію автора і застосований ним метод. Автор від усіх українців знає такі складові частини: – редакцію «Галичанина», яка утворює москвофільську партію, редакцію «Діла», п. Романчука, п. Барвінського (його, розуміється, знає найкраще) і чув щось про радикалів, їх віча і «Народ».
Яку споруду можна побудувати з таких карт? Погляньте тільки! Москвофіли заперечують українську народність, тож – геть їх. Радикали вигукують: «все для демосу» і прагнуть міжнародного соціалізму, тож і вони противники української національної справи, тому – геть їх. Отже, народовці, власне кажучи, залишаються єдиною українською партією. На жаль, вона складається з трьох елементів: з п. Романчука, з «Діла» і п. Барвінського. Оскільки пан Романчук нічого не робить, тільки коливається, а «Діло» час від часу цьому сприяє, кокетуючи з слов’янською коаліцією, тому з тієї єдиної української партії залишається, власне кажучи, один п. Барвінський, який «найбільш стало і послідовно протидіє» підривним тенденціям москвофілів, радикалів, Романчука і «Діла». Він «дав стільки вже доказів свого патріотизму і стільки приніс своїми діями справжньої користі українському суспільству». Стільки… стільки… стільки… – шкода, що не сказано скільки.
Той самий п. Барвінський, на думку пана К., «незважаючи на «принципову» політику п. Романчука, послідовно дотримується засад програми 1890 р., внаслідок чого ці засади, ефективно (!) підтримувані отцем митрополитом, щораз більше посилюються». «Незважаючи на радикальні й москвофільські атаки, ці засади гуртують навколо себе дедалі більше число щирих українських народовців». «Aber man merkts nicht» – додамо до цих магічних розповідей рефрен однієї німецької пісеньки.
Отак препарувавши собі українську справу, пан К. може гостро, сміливо і безрозсудно повчати правити і розпоряджатись. Згода партій є, розуміється, нонсенсом, бо і радикали і москвофіли прагнуть оволодіти ситуацією і повалити пана Барвінського. Дивно тільки, чому в такому разі п. Романчук, якому теж хотілось би повалення пана Барвінського, був противником згоди поміж руськими партіями. Ні, ні! Препарат з українців, скомбінований паном К., не відповідає дійсності, а ті, що будуть вивчати на ньому анатомію, зможуть припуститись фатальних помилок. Втім, tu l'a voulu, George Dandin!
Примітки
Вперше надруковано польською мовою в газ. «Kurjer Lwowski», 1894, № 48, 17 лютого, с. 1 – 2, під назвою «Historia o rusinach», без підпису.
Подається за першодруком в українському перекладі.
…якась надто офіційна особа, що підписується літерою К… – І. Франко має на увазі польського буржуазного публіциста А. Креховецького, який у статті «З українського табору» («Z obozu ruskiego»), надрукованій в газеті «Czas», всупереч фактам, намагався зобразити діяльність О. Барвінського «корисною для українського суспільства».
…отцем митрополитом… – тобто Сильвестром Сембратовичем.
Ти цього хотів, Жорж Данден. – Крилатий вираз з комедії Ж.-Б. Мольєра «Жорж Данден, або Обдурений чоловік».
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 46, ч. 2, с. 191 – 192.