Правове становище української літератури в Росії
Іван Франко
Вже давно, ще до 1825 року, відомий російський поет Пушкін сказав:
В России нет закона,
Но столб, а на столбу корона.
Зрозуміло, що через те говорити про «юридичний» статус будь-чого – справа проблематична. Такий стан не змінився там і досі. «Свод законов» там сягає сотні томів, але, на думку іншого видатного російського письменника Щедріна, ті «закони» друкуються лише для того, щоб бути окрасою канцелярських полиць, а країною і долями людей, що мешкають у ній, керує «планета», тобто випадок, сваволя вже не якоїсь однієї людини, а воля якихось невідомих елементарних сил.
Наводимо ці зауваження на початку цієї статті з тією метою, щоб читач міг виробити собі належну норму для оцінювання тих «правових» обставин, серед яких вегетує письменство одного братнього, 18-мільйонного слов’янського народу під берлом Росії, – письменство малоруське, чи українське.
У цій справі знаходимо в «Ділі» змістовну і написану з об’єктивним спокоєм статтю, з якою вважаємо за потрібне ознайомити польську суспільність. Додамо лише, що для читачів «Кур’єра» представлені тут речі не будуть новими, адже про них неодноразово йшлося в нашому часописі.
Коли сьогодні, на початку панування царя Миколи II, в Росії говорять про сподівані зміни ліберального прогресивного характеру, то мимоволі згадується та велика пляма на новій історії Росії, якою є заборона русько-українського письменства за часів обох попередників теперішнього царя, обох Олександрів.
Історія заборони мови 20-мільйонного народу є більш-менш відомою, однак уважаємо за потрібне подати її тут із зазначенням нинішнього правового становища русько-українського письменства в Росії.
Перше вилучення українського слова з-під загальних законів преси відбулося в Росії 1863 року, коли синод як духовна цензура заборонив будь-які українські друки релігійного змісту, а міністерство внутрішніх справ у відділі світської цензури заборонило друкувати українські книжки популярно-наукового та педагогічного змісту.
У 1873 – 1875 роках заборони з року 1863 почали de facto забуватися, але 1876 року видано, цього разу вже «за найвищим наказом», відому «Legem Jusefowiciam», яку створила комісія у складі міністра внутрішніх справ Тимашева, шефа жандармів Потапова, міністра освіти Дмитра Толстого і таємного радника М. Юзефовича як знавця справи. Цей незвичайний акт законодавчої російської мудрості складається з трьох параграфів, перший з яких забороняє без усяких вийнятків без спеціального дозволу міністерства у справах преси будь-які книжки і брошури, видані за кордоном українським наріччям; у другому § заборонялося друк і видання в Росії будь-яких оригінальних творів і перекладів тим самим наріччям, за вийнятком: а) історичних документів і пам’яток і б) белетристичних творів, однак із тими вийнятками, якщо в пам’ятках і документах зберігається правопис оригіналу, а в белетристичних творах правопис загальноросійський, і до того ж, якщо друкування української белетристики залежатиме не від місцевої цензури, а кожний рукопис посилатиметься до відомства у справах преси в Петербург. Третій § забороняє також сценічні вистави і лекції малоруською мовою, а також друкування малоруських текстів з нотами.
Ті «обмежувальні постанови щодо вживання малоруського наріччя» міністерство внутрішніх справ надіслало керівникам губерній циркуляром 1. 357 від 26 липня за ст[арим] ст[илем] 1876 року.
Однак і ця заборона від 1876 року de facto за різних причин почала забуватися, зокрема щодо пункту 3, який забороняв сценічні вистави малоруською мовою. Бо коли в одних місцевостях не дозволяли відспівати на концерті жодної малоруської пісні, то в інших відбувалися цілі вистави малоруських драм. Так само траплялися спорадичні випадки і щодо пункту 2; коли з одному місці не дозволили друкувати популярної брошури «Про холеру», то в іншому дозволили видрук такої ж брошури «Про дифтерію».
Врешті 1881 року міністр внутрішніх справ Ігнатьєв надіслав губернаторам новий циркуляр, в якому, додавши постанову за 1876 рік, подав до неї доповнення і пояснення.
«Цим, – говорилося в циркулярі, – цар наказати звелів:
1. Пункт 2 постанови за 1876 рік доповнити тим, що до переліку видань, котрі можна друкувати малоросійським наріччям, додати словники за умови, що при друку зберегги загальноросійський правопис або правопис, що використовувався в Малоросії не пізніше, ніж у XVIII ст.
2. Пункт 3 розуміти так, що драматичні твори і пісні в малоросійському наріччі, що були дозволені драматичною цензурою давніше, а також ті, які й надалі дозволятимуться головним відомством у справах преси, можуть бути поставлені на сцені з особливого в кожному випадку дозволу генерал-губернатора і що головне відомство у справах преси може дозволити друкування малоросійських текстів під нотами за умови збереження російського правопису.
3. Забороняється спеціально створювати малоруські театри і формувати трупи для постановки творів і сцен тільки малоруським діалектом»».
Як бачимо з автентичного тексту циркуляру Ігнатьєва з 1881 року, він змінив декрети з 1863 і 1876 років незначно. Хіба що:
1) до українських видань з умовою додали словники;
2) також з умовою дозволено сценічні вистави русько-українські, які декретом від 1876 року були заборонені без вийнятків;
3) з умовою дозволили друкувати українські тексти до музичних нот, котрі декретом від 1876 року були заборонені без вийнятків.
Це й усі полегшення від 1881 року, і так залишається до нинішнього дня. Отже, юридичний статус українського письменства в Росії нині виглядає так:
1. Не можна видавати українських книжок релігійного, популярно-наукового та педагогічного змісту.
2. Не можна друкувати українських книжок наукового змісту.
3. Не можна привозити в Росію без окремого дозволу головного відомства у справах преси жодних українських книжок; брошур і часописів, надрукованих за межами Росії.
4. Не можна нічого друкувати іншим правописом, за вийнятком: а) історичних документів і пам’яток – правописом оригіналу; б) словників, белетристики і музичних нот російським правописом або тим правописом, що використовувався на Україні не пізніше, ніж у XVIII ст.
5. Не можна виголошувати будь-яких лекцій чи рефератів українською мовою.
6. Не можна існувати театрам суто українським (українське товариство, драматичні трупи мусять поруч з українським твором грати також російський).
7. Навіть усе те, що не є забороненим, може друкуватися тільки з умовою, тобто лише тоді, коли головне відомство у справах преси в Петербурзі визнає рукопис як такий, що надається до друку.
8. Вистави українських драм можливі також лише за умови, тобто тоді, коли генерал-губернатор за кожним разом дасть дозвіл.
Так виглядає сьогодні правове становище української мови в Росії!
Примітки
Вперше надруковано в газ. Kurjer Lwowski, 1895, № 4, 4 січня, s. 1 – 2, під заголовком «Prawne stanowisko literatury ruskiej w Rosji», без підп. Авторство: Павлик M. Спис творів Івана Франка… – С. 101; Дорошенко В. Спис творів Івана Франка… – Львів, 1918. – Т. 4, – Вип. 1. – С. 106 (№ 2779); Мороз М. О. Іван Франко: Бібліографія творів. – С. 277.
Подається за першодруком у перекладі.
В России нет закона – ця епіграма довгий час приписувалась Пушкіну; але нині , що вона йому не належить.
щоб бути окрасою канцелярських полиць – наприклад: «А закон пущай в шкафу стоит» (Помпадуры и помпадурши. – ).
Микола II (1868 – 1918) – останній російський імператор (1894 – 1917), син Олександра III.
…за часів обох попередників теперішнього царя, обох Олександрів. – Олександр II – російський імператор з 1855 р., відмінив кріпосне право; убитий народовольцями. Олександр III (1845 – 1894) – російський імператор з 1881 р., другий син Олександра II. Проводив консервативну політику, спрямовану на зміцнення державної влади.
Тимашев Олександр Єгорович (1818 – 1893) – російський військовий та державний діяч, генерал-губернатор. Протягом 1868 – 1877 рр. – міністр внутрішніх справ.
Потапов Олександр Львович (1818 – 1886) – російський військовий та державний діяч, генерал-губернатор. Протягом 1874 – 1876 рр. був шефом царської жандармерії.
Юзефович Михайло Володимирович (1802 – 1889) – таємний радник, помічник куратора Київського шкільного округу, голова Київської археографічної комісії.
Наталія Тодчук
Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 53, с. 468 – 471.