«Будучність, суспільно-політична часопись
для українсько-руського народу»

Іван Франко

Під таким заголовком розпочала від 15 н[ового] ст[илю] червня виходити у Львові нова часопись під редакцією д-ра Євгена Левицького, д-ра Володимира Охримовича і Івана Труша.

Досі вийшли три н[оме]ри, що містять ось які статті: «Переднє слово» (про розвій і стан українсько-руської національної ідеї), «Про хліборобські спілки (синдикати) у Франції»; «Арнольд Беклін», нарис І. Труша; «Новий митрополит», «Внутрішнє положення в Австрії і справа поділу Галичини» Р. Сембратовича; «Василь Стефаник», студія І. Труша; «Науковий огляд (справоздання з книжки Каутського “Die Agrarfrage”)»; «Святий вечір», оповідання В. Стефаника; «Уліво! Розвій новочасної нації в Західній і Середній Європі»; «Саша Шнайдер» І. Труша; «Мушля», новела Тора Гедберга; вірш «Часом в пивниці», а надто в кожнім н-рі політичний огляд, дрібні замітки і нотатки.

Програма редакції виложена у вступній статті обширно, але не досить ясно. Автор її нарікає, що у нас «нема виробленого національного ідеалу, тої основної думки національної, що була б не лише формальною вивіскою, але програмою праці і змагань, загальним регулятором в поглядах і публічній роботі». Автор доказує се, оглядаючи побіжно (з важними помилками) нашу давнішу історію і розбираючи думки наших партій, особливо ж Драгоманова. В кінці він доходить до такого висновку,

«що наша суспільність мусить поволі ввійти в стадію ідейної консолідації та перейти процес перетворювання ся (!) з етнографічної маси в народ в політичнім значенні».

Редакція «Будучності» хоче приспішити той процес, «виробити спільний ідеал політично-національний» і з погляду того, ще не витвореного ідеалу, «вияснювати всі важніші події народного життя» і таким робом «витворити той кит (!) моральний, що лучив би нашу суспільність у одну цілість».

Яким способом думає редакція осягнути ту високу мету, поки що не сказано, та нам здається, що в її стилізації і мотивуванні є деякі фатальні помилки та недогляди.

Поперед усього, чи правда се, що ми досі не маємо ніякого національно-політичного ідеалу і через се не вийшли ще зо стадії сирої етнографічної маси? Сміємо сказати, що се є цілковита неправда. Ідеї «Кирило-Методієвого братства», Шевченка, Драгоманова, Навроцького (котрий ще 1874 р. коригував думку Драгоманова про українщину під російським дахом) і останніх наших народних рухів – се, будь-що-будь, ідейний капітал, котрого не годиться одним замахом викидати на сміття.

Коли се правда, що нації піднімаються вгору по своїх ідеалах, як виноград по тиці, то вже сам незаперечений факт нашого національного відродження і зросту повинен би був підшепнути авторам програмової статті «Будучності», що український народ переступив із стадії сирої етнографічної маси на вищий ступінь самостійного духового (отже, і наційного) життя щонайменше перед 100 роками. Певна річ, той ідейний капітал, згромаджений нашими політичними проводирями, потребує ненастанної провірки і доповнювання, мусить бути ненастанно в живім обороті, в крові і думках нації – бо се й є її політичне життя.

Але твердити нині, що у нас того капіталу, того національного ідеалу зовсім нема, – се, по нашій думці, є робота pour le roi de Prusse, се значить гнати воду на млин тих наших сусідів з одного і другого боку, котрі й досі позволяють собі експериментувати на нашім народнім організмі, як in anima vili, котрі й досі не перестали вважати нас сирою етнографічною масою.

Наскільки невірна ся аргументація не тільки на тепер, але і для давніх часів, – досить згадати, що автор, роздивляючи нашу минувшину, не добачає значного розвою міст і міських організацій (братств, шкіл, друкарень) в часі між 1580 – 1648 р., не добачає того, що власне серед того міщанства почали будитися (ще в початку XVII в., див. «Пересторогу» !) перші проблиски національного руського почуття і відси перейшли й до козацтва.

Автор повторює шаблонові докори козацькій старшині XVIII в., що закріпощувала народ, не розуміючи того, що власне серед сеї старшини жили і розвивалися традиції української окремішності і знаходили свій вираз у літописях (Величко), і в дневниках, і в геройських учинках такого Полуботка та Калниша, і в піснях Головатого, і в еміграції запорожців на Добруджу, і в наказах депутатам на катерининський сейм і т. д.

Автор загалом не бачить одної фундаментальної речі, котру перед ним уже дуже ясно бачили і Костомаров, і Драгоманов, що причиною слабості української нації є не брак ідеї, а брак організації, брак політичної сили.

Найбільша проба організації, яку зробив у себе український народ, козацтво, була фатально засуджена на загибель. Се була організація воєнна, зроблена в пору, коли скрізь по Європі, навіть у Росії, воєнна організація держави перетворилася на цивільну адміністрацію. Українці перейняли свою організацію, зрештою, подиктовану нещасним географічним положенням, від поляків, і разом з Польщею впали під ноги державам з сильною цивільною адміністрацією. Не маючи сеї адміністрації в своїх руках у жодній часті своєї території, українська нація тим самим не має й політичної сили.

Не брак національної ідеї, а брак власної адміністрації є причиною нашої національної слабості. В міру того, як ми можемо мати хоч найменший вплив на адміністрацію краю, ми робимося політичним чинником, росте й наша політична ідея, котра й не є нічим іншим, як тільки свідомістю своєї політичної сили. Сього почуття сили не заступить абстрактне розуміння ніяких ідей при фактичному безсиллі.

По нашій думці, питання нашого розвою не стоїть так: чи є у нас політичний ідеал або чи його нема? а тільки чи є в нас сила для реалізації якого-небудь ідеалу, або чи її нема? А така сила, в першій лінії сила, яку дає політична машинерія, здобувається в наших часах двома способами, двоякою дорогою: зверху вниз або знизу вгору, себто: або захапуючи політичну власть силою двірських впливів, протекцій, вислугування перед міродайними сферами, або піднімаючи цілу масу народну до політичного життя способами, виробленими новочасною цивілізацією.

Першого способу незрівнянними майстрами є поляки, і нам зовсім не диво, що часть нашої інтелігенції пішла до них у школу. Другого способу великим учителем був пок[ійний] Драгоманов. Ред[акція] «Будучності» в перших своїх н-рах присвячує багато місця полеміці з ідеями Драгоманова. Правда, ся полеміка зраджує дуже неглибоке розуміння тих ідей; для нас вона має більше симптоматичне значення; автори полеміки шкурою своєю чують, що Драгоманов їх противник і що їх тягне на іншу дорогу. Тільки чому ж би не висловити се виразно і недвозначно?

Коли редакція справді думає повести нашу суспільність за собою, то повинна мати відвагу висловити виразно свою думку і боронити її. Як сильне у редакторів «Будучності» почуття противенства до Драгоманова, доказує їх увага про роковини його смерті, обходжені сього року академічною молодіжжю. Редакція вважала потрібним дати Драгоманову научку, що націоналізм не є пустою формою, а нація не є пустим і дурним словом.

На щастя, Драгоманов ніде не говорив нічого такого і коли обертав вістря своєї полеміки в сей бік, то тільки на те, щоб поборювати абстракційне розуміння націоналізму без нації, без живих людей, їх поглядів і інтересів, щоб аналізувати «народні святощі», котрими ретрогради силкувалися і силкуються, мов колодами, завалювати нації дорогу розвою. Як конкретно і широко розумів Драгоманов слово «нація», сього не він з «Будучності», а редактори «Будучності» можуть навчитися від нього, от хоч би з його «Исторической Польши».

Се непорозуміння мститься на редакції далі. Ось, приміром, у статті про нового митрополита редакція викладає, що від нового митрополита нашій національній справі не ждати добра, бо він, мовляв, є чоловік найвідповідніший для цілей польських верховодів і у всьому буде гнати воду на їх млин. Ред[акція] «Будучності» дуже вірно мовить, що справа церкви для нас дуже важна, і додає, що кожний свідомий нарід старається всіма силами мати «повну так названу автономію в справах церковних», що є тільки до певної міри вірне (яку автономію мають, приміром, російські поляки, боснійські серби або хоч би чехи та німці-католики в Австрії?).

По думці редакції «Будучності», «брак автономії в справах церковних стався причиною, що рівно унія, як і православіє, щодо свого впливу політичного починають іти проти наших народних інтересів». Починають! Добре починають! Ну, а відки ж пішов той брак автономії? І як нам вибороти сю автономію? Як мала б виглядати вона? Про се «Будучність» нічогісінько не каже, хоча се й є властивий сук.

А те, що «ми маємо абсолютне право жадати від кожного нашого митрополита, щоб був патріотом і свідомим українцем», – се слаба потіха. Ми можемо сто разів жадати сього, але коли він каже «зась вам», то що ми скажемо? Чи ми маємо право і можність не прийняти або скинути митрополита не-патріота? Редакція заявляє, що ми «мусимо йти щодо русько-уніатської церкви з мотивів національних проти права патронату і проти назначування згори церковних єрархів».

Дуже красно, але як іти? Редакція хотіла би, щоб єрархів вибирала «чи капітула, чи – ліпше ще – загал русько-уніатського духовенства». Виходить, немовби редакція не знала, що ані Рим, ані корона добровільно не зречуться своїх прав номінації зглядно затверджування єрархів, як не зреклися того в жодній іншій державі. А в такім разі що ж нам дає рада «Будучності»? Нічогісінько, бо по утертих і нібито «рішучих» та «абсолютних» загальниках доводить нас якраз до порога, де зачинається властиве питання і навіть не подає проби сформулювання цього питання.

В 3 н-рі редакція, мабуть, бажаючи дійти до більшої ясності в розумінні національного питання, розпочала статтю про «розвій новочасної нації». Стаття розложена на кілька н-рів, то ми й не будемо розбирати самого початку. Та, на жаль, уже сей початок заложений досить нещасливо, замість показу фактів дає розумування, ні на чім не оперті, а де пробує входити на фактичну дорогу, робить помилки вроді тої, що перси розділилися від індусів з релігійних причин. І тут видко, як багато міг би був автор навчитися от хоч би з «Чудацьких думок» Драгоманова.

Сих кілька критичних уваг ми висловили не для того, щоб пошкодити виданню, котрого потребу признаємо вповні і котрому не можемо відмовити ані щирої волі в шуканні виходу із нашого сумного положення, ані талановитості в писанні. Але ж питання, порушені програмовими статтями «Будучності», такі важні, що, по нашій думці, кожний тямущий чоловік повинен відгукнутися на них, вияснити їх собі у власній свідомості і подати свій голос у прилюдній дискусії. Досі такої дискусії не було; наша щоденна преса занадто зайнята біжучою політикою і нерадо вдається в програмові дискусії. Се й спонукало нас подати свій голос, нехай справа вияснюється.

Примітки

Вперше надруковано в журн.: ЛНВ. – 1899. – T. 7. – Кн. 8. – С. 125 – 127 (3 газет і журналів), за підп.: І. Ф.

Подається за першодруком.

Левицький Євген (1870 – 1925) – діяч радикальної партії в Галичині, пізніше один із засновників національно-демократичної партії, публіцист.

Охримович Володимир Юліанович (1870 – 1931) – український письменник, етнограф, мовознавець, адвокат.

Труш Іван Іванович (1869 – 1941) – український художник-імпресіоніст, .

Сембратович Роман (1876 – 1906) – український публіцист і критик. Автор статті «Забута нація».

Каутський Карл (1854 – 1938) – один із лідерів і теоретиків німецької соціал-демократії та 2-го Інтернаціоналу.

Гедберг Тор (1862 – 1931) – шведський письменник, літературознавець, журналіст.

Навроцький Олександр Олександрович (1823 – 1892) – український поет, перекладач, громадський діяч, учасник Кирило-Мефодіївського братства.

«Пересторога» – полемічний трактат на захист православ’я, з програмою культурно-освітньої діяльності, написании 1605 або 1606 р. у Львові, повна назва: «Пересторога зело потребная на потомніе часи православним христианом». Уперше опублікував Д. Зубрицький (1851).

Величко Самійло Васильович (1670 – після 1728) – український козацький літописець, автор опису подій в Україні періоду 1648 – 1700 рр. і 1720 – 1723 рр. («Летопись событий в Юго-Западной России в XVII веке», т. 1 – 4, видана у Києві в 1848 – 1864 рр.).

Полуботок Павло Леонтійович (бл. 1660 – 1724) – наказний гетьман України з 1722 до 1724 р.

Калниш – Калнишевський Петро Іванович (Калниш) (1690 – 1803) – останній кошовий отаман Війська Запорозького Низового (1762, 1765 – 1775).

Головатий Антон Васильович (1744 – 1797) – кошовий отаман Чорноморського козацького війська (1797).

…в еміграції запорожців на Добруджу… – Після зруйнування Запорозької Січі російським генералом Текелієм 1775 р. частина запорожців осіла на Дунайських гирлах, заснувавши в Дунавці Дунайську Запорозьку Січ.

…в наказах депутатам на катерининський сейм… – Йдеться про роботу так званої Комиссии об уложении 1767 р.

…з його «Исторической Польши». – Йдеться про працю М. Драгоманова «Историческая Польша и великорусская демократия» (1883).

…з «Чудацьких думок» М. Драгоманова. – Повна назва цієї праці – «Чудацькі думки про українську національну справу» (1891).

Олена Луцишин

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2010 р., т. 54, с. 237 – 242.