Лекції ненависти
Іван Франко
Ненависть – злий дорадник, а ще гірший учитель. Вона сліпа і осліпляє своїх учеників. Страшна, коли має в руках фізичну силу, вона робиться смішною, коли силкується орудувати зброєю духу, аргументувати, поясняти та мотивувати.
Приклади бачимо день у день у галицько-польській пресі. Національна ненависть супроти русинів так осліпила її репрезентантів і за їх проводом широкі круги польської публіки, що коли б історія кермувалась якоюсь логікою, а справа розвивалася далі в тім самім напрямі, то приходилось би заломити руки над будущиною не лише русинів, що мусять терпіти від вибриків фізичної сили противника, але також над будущиною поляків, у котрих дикий огонь тої ненависті може вигризти з душі всяке почуття справедливості, людяності, загалом усе те, чим стоїть і живе людська суспільність.
Події остатнього року, такі як сецесія руської молодіжі, як аграрний страйк у Галичині, події зовсім природні, породжені пануючими здавна в Галичині обставинами, викликали в галицько-польській пресі нечуваний одур, правдивий furor polonicus, настільки дикий і скандалічний, що вже й полякам із інших частин Польщі стає його забагато, і вони, хоч несміло, підносять голос остороги. Об’яви того одуру показуються навіть на таких, здавалось би, розважних людях, як д-р Дибовський, професор Львівського університету, звісний зоолог і антрополог, який тепер у «Kurj[erze] Lw[owskim]» виписує про русинів просто скандальні дурниці, рівняючи їх з калмиками та чукчами та пропонуючи консервувати їх хіба на показ, як литовських зубрів. На такі гуманні пропозиції русинам лишається відповісти хіба старою фаталістичною приказкою: «Бог нас не дасть, свиня нас не з’їсть».
Коли на такім зеленім дереві виростають такі ягідки, то що ж говорити про суху бзину, що називається «Dziennik Polski» і здавна серед польської преси веде перед у русиножерній заїлості, спарованій з бездонною глупотою. В двох н[оме]рах тої шмати (458 і 459) з д. 2 і З с[ього] м[ісяця] якийсь «glos z kraju» видушив із себе «Kilka uwag w sprawie ruskiej».
Варто поглянути на сей виплід польської премудрості та культурності. По думці автора статті, «рух руський» розпочався страйком молодіжі і перенісся потім на села та прийняв форму аграрного страйку «через розбудження в масах апетиту на чужу власність». Що сей рух міг так розширитися, сьому винні самі поляки. Не тим винні, що погано платили робітника та збиткували його – економічні причини були «tylko pretekstem do akcyi ruskiej». Винні чимсь зовсім іншим, а власне двома головними гріхами, чи то занедбаннями.
«Треба було, – каже, – вже давно, бо 40 літ тому, коли лише почало виколюватися теперішнє руське питання, проложити в публічній опінії дорогу принципіальному поглядові на становище руської людності в тім краю і випливаючому звідси її трактуванню, а то в двох основних напрямах:
Раз, що руська людність – то не народ, лише парість польського народу;
по-друге, що язик тої людності не самостійний, але наріччя польського язика.
Що руська людність, яка живе в східній часті краю, не є ніякий народ, доказує те, що вона не має ніякої минувшини – бо якою ж минувшиною може виказатися руська людність. Отже, існування кількох малих князівств, що поборювали себе взаємно, а потім п’ятивіковий сон, життя звіряче, без ніяких аспірацій духовних, політичних і національних. Бо й чому ж не потрафив із тої людності витворитися протягом віків самостійний державний організм?
Видно, не було в ній для сього матеріалу, не було почуття і бажання національної самостійності ані, очевидно, потреби; з-під польської держави перейшли під забір австрійсько-російський не лише без боротьби і протесту, але так спокійно й природно, як хтось, що надягає на себе іншу одіж. Отже, така людність не була й не є народом, і не так поступала мала Сербія, хоч також не мала шляхти й міщанства.
Другу точку, що руська людність не має самостійного язика, можуть доказати слов’янські філологи, коли б запитати їх про се. І коли б перед роками наша Академія наук у Кракові була запросила слов’янських філологів із цілої Слов’янщини, вони були б узнали, що язик, яким говорить мільйонова (тобто, кількомільйонова? чи, може, лиш 1-мільйонова?) руська людність, – се не самостійний язик, лише наріччя.
Може б, одні признали той язик парістю язика польського, другі – язика російського, не пересуджую, але ніхто з них, – тверджу рішуче, – не був би заявив, що се язик самостійний, тобто такий, що не потребує запозичатися у іншого, щоб міг відповідно до вимогів культурного язика самостійно, сам із себе розвиватися. Усе велика наша вина, що ми давно не віддали сеї справи під суд слов’янських філологів, бо се було би відразу ясно поставило справу язикову, а тим самим і національну.
На основі наукового оречення, що се не язик, а наріччя, не народ, а парість, оречення, що віссалось би в інтелігентні сфери як руські, так і польські, не було би сьогодні руського питання, не було би тих непотрібних зусиль до творення нібито огнищ освіти руської, огнищ зайвих, зусиль до здобуття недосяглої державної будущини, а властиво, як добре відомо нам, що живемо тут, огнищ племінної ненависті и неспокою в краю».
Бідний обскурант! Кілько ж то він мусив намучитися, щоб видушити з себе ті дві рації, якими рад би прикрити соромну наготу своєї ненависті! Адже ж і без кінцевих, підчеркнених нами слів видно добре, що його колють в очі зусилля русинів коло просвіти народу, коло витворення науки на своїй питомій мові, коло виборення для свойого народу тих економічних та політичних обставин, що дають можність усякому народові жити вповні своїм національним життям. Се його коле, се його злить, а чуючи, що у нього руки закороткі, щоб силою здушити ті зусилля, він висилює свій недотепний мозок на чисто шляхетські концепти.
«Русини – не народ, бо вони не мають минувшості, не мають предків, парентелі!» – гукає обскурант-шляхцюра. Не будемо з ним спорити про нашу минувшину, бо з сліпим не спорять про барви. А відповімо йому способом, приступнішим для його тупої макітри, – анекдотою.
Про папу Сикста говорили, що коли він, син убогого свинопаса, був вибраний єпископом, то в часі врочистого обіду один із єпископських дворян під чаркою почав кпити собі з нового єпископа, бувшого свинаря. Сикст зачув се і, обертаючись до того дворянина, промовив:
– Не то сором – із свинопаса вийти на єпископа, а ось коли вас із шляхетного дворянина за вашу глупоту та повернуть у свинопаси, то се буде справді сором.
Зрештою, нашому шляхцюрі вирвалося в його історичнім балаканні одно цінне признання. Він назвав наше життя під Польщею «п’ятивіковим сном і звірячим життям». Історично беручи, се така сама дурниця, як і всі прочі твердження сеї статті. Та вона відкриває інтенцію автора – повернути русинів назад у той блаженний стан.
До якої міри неправильно функціонує мізковий апарат нашого шляхтича, видно з його здивування, що русини з-під володіння Польщі без протесту перейшли під Австрію та Росію. Цікаво, чим мали вони дорожити в Польщі? Коли Польща в часі п’ятивікового володіння не дала їм нічого, крім сну та звірячого вегетовання, то з якої речі було їм боронити її? Дивно, як автор не зрозумів сього відразу. А порівняння з Сербією так тут на місці, як п’ястук на носі. Сербія стратила свою національну державу і не переставала боротися за її відзискання; русини в 1772 р. не стратили нічого, а, навпаки, зискали бодай у Австрії дуже багато, позбувшися шляхетської самоволі та 500-літнього сну.
А щодо філологічної гармати, якою польський шляхтич палить на русинів, то скажемо ось що. Нам не дивно, що поляки, живучи в Галичині з русинами, не знають руської мови, руської літератури, руської культурної праці. Нехай собі й не знають, незнання принесе їм відповідну ренту. Але свою власну, галицько-польську літературу, вони повинні би знати хоч трохи. Ну, розуміється, й до сього ми їх силувати не думаємо. Може, вона й справді така, що її не варто й знати. Ми, некультурні русини, мусимо знати й студіювати її, а панам вільно, як то кажуть, і… муху з’їсти.
Так ось, ми пригадаємо вельможному пану, що пускається на філологічне поле, як та баба з решетом на черпання сонячного світла, що ще 20 літ перед заснуванням Краківської Академії наук, в 1848 році, скоро тільки показалися перші проблиски руського національного руху, польські публіцисти у львівськім «Dzienniku Narodowym», і то не тумани з теперішнього «Dziennika Polskiego», а такі мужі, як Август Бельовський, Йосиф Супінський, виписували, що на світі нема ніяких русинів, що руська мова – наріччя польської, а Бельовський перекладав наше «Слово о полку Ігореві» «z narzecza Polan Dnieprowych na narzecze Polan Wiślanych».
В тім самім 1848 р. видав Каспер Ценглевич по-польськи й по-німецьки свою брошуру «Krew Czerwonoruska». Дай-но пан шляхтич прочитає її, то побачить, що все те, що він міг видушити зі свойого здегенерованого мізку, там стоїть написано вдесятеро сильніше, ясніше, категоричніше. А проте ані ті писання (а було їх у самім 1848 році тьма), ані голосна сеймова «Ти nie ma Rusi» Лешка Борковського, ані денунціації на русинів і руський рух Голуховського, систематично пересилані до Відня від самого 1850 р. (див. Br. Łoziński, Agenor hr. Gołuchowski), ані всі пізніші «автономічні» заходи над здушенням руського руху, – ніщо не могло здушити ані ослабити його, бо се – зрозумійте раз, панове! – рух елементарний, масовий, рух живої національної одиниці до здобуття условин культурного і вповні самостійного життя.
А щодо оречення слов’янських філологів, то ми можемо хіба плечима здвигнути над автором і редакцією, що друкують такі дурниці, не знаючи, очевидно, що говорить слов’янська філологія про українсько-руську мову, починаючи від чеха Добровського і переходячи далі до славних імен Копітара, Шляйхера, Міклошича, Лавровського, Малиновського, Потебні, Ягича й інших; нехай той панок, що пише такі проекти, загляне вперед до азбуки слов’янської філології.
А на дорогу дамо йому ще лиш одну увагу: слов’янська філологія – то не галицький староста, ані не маршалок повітовий; вона видає свої оречення на основі холодно простудійованих фактів, а не по «widzimi się» якого-будь шовінізму. На оружжя для національної ненависті та сполошеного обскурантизму вона не надається зовсім.
Примітки
Вперше надруковано в газ.: Діло. – 1902. – № 213. – 23. IX (6. X). – С. 1, за підп.: І. Фр.
Подається за першодруком.
Дибовський Бенедикт (1833 – 1930) – польський зоолог, природознавець, лікар; професор Львівського університету. Дослідник Байкалу й Камчатки. Автор дослідження «Про Сибір і Камчатку» (1900) та інших праць.
«Dziennik Polski» – польська газета, яка виходила у Львові (1869 – 1906).
Про папу Сикста говорили… – Очевидно, йдеться про папу Римського (1585 – 1590) Сикста V (Фелікса Перетті; 1521 – 1590), сина незаможного італійського селянина.
«Dziennik Narodówy» – польська щоденна газета, яка виходила з березня до жовтня 1848 р. у Львові, у квітні 1848 р. – в Кракові.
Супінський Йосиф (Юзеф; 1804 – 1893) – польський економіст, соціолог-позитивіст, співпрацював з газетою «Dziennik Narodowy», де займався українським питанням, про що згадав І. Франко у статті «Галицьке краєзнавство».
Борковський (Дунін-Борковський) Лешек (Олександр; 1811 – 1896) – польський письменник і громадсько-політичний діяч, учасник Листопадового повстання. У 1848 – 1849 рр. посол до австрійського парламенту, а з 1861 до 1872 р. – Галицького крайовою сейму. Автор сатиричної повісті з життя Галичини «Parafiańszczyzna» (1843 – 1844).
…див. Br. Łoziński, Agenor hr. Gołuchówski… – Йдеться про працю «Агенор гр[аф] Голуховський», що її написав польський історик, автор досліджень з історії Галичини Броніслав Лозинський (1848 – 1911).
Шляйхер (Шлейхер) Август (1821 – 1868) – німецький лінгвіст, один з перших німецьких славістів.
Малиновський Михайло (1812 – 1894) – український історик, церковний діяч, греко-католицький священик, посол до Галицького крайового сейму. Автор праці з історії греко-католицької церкви («Die Kirchen- und Staats-Satzungen bezüglisch des griechisch-katolischen Ritus der Ruthenen in Galizien», 1861), інших досліджень.
Потебня Олександр Опанасович (1835 – 1891) – філолог, професор Харківського університету. Йому належать дослідження з теорії словесності, фольклору, етнографії, мовознавства, зокрема, «Язык и народность» (1895), «Заметки о малорусском наречии» (1870).
Андрій Франко
Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2010 р., т. 54, с. 362 – 367.