Двоязичність і дволичність

Іван Франко

Питання про становище москвофільства в Галичині завдяки розвоєві випадків у нас і в Росії чимраз різкіше і ясніше сходить на властиву дорогу, з питання політичного робиться питанням етичним. Чимраз виразніше показується також, що воно було таким і давніше, навіть у пору найголоснішого крику про його політичне значення.

Виставлювані pro foro externo поклики оборони руської народності перед полонізацією і грецького обряду перед латинізацією показуються чимраз виразніше грубо підмальованими шильдами, під якими довгі літа провадився шиночок дуже нечистих інтересів, ішла потайна ліцитація на апостазію, відступство від служби інтересам рідного народу, ішов вербунок на службу різним темним силам дома й за границею.

Кореспонденція Лебединцева, опублікована в «Киевской старине», відслонила нам одну картку тої історії; швидко надіємося одержати нову ревеляцію, яка освітить самі початки тої історії в 1850-х роках. Та поки се станеться, подаю один причинок до тої самої матерії і позволю собі нав’язати до нього деякі загальніші уваги, адресуючи їх спеціально до москвофільської молодіжі, до якої була звернена моя стаття в попередній книжці «Л[ітературно]-н[аукового] вісника».

Дехто з молодих москвофілів сердився на мене, що я в своїм конспекті історії укр[аїнської] літератури, друкованім у російськім виданні лексикону Брокгауза і Ефрона, висловився досить неприхильно про діяльність і характер Івана Наумовича. Д-р Святитський у «Живой мысли» похитав, так сказати, головою на мій осуд і побажав мати його більше мотивованим, а ось д-р Дамов у своїй побрехеньці, іронічно названій «Горькая истина» і друкованій недавно в «Галичанине», побіг аж до «благородного украйнофила» М. Павлика позичати лайки на мене і на ціле Наукове товариство ім. Шевченка за те, що я буцімто зневажив пам’ять Наумовича.

Що ж, за лайкою у нас далеко ходити не треба, особливо коли хто задоволяється павликівською, голослівною, подиктованою ображеним почуттям, а не розумом. Але ось що дивує мене: ані д-р Святитський, ані д-р Дамов, ані ніхто з молодших москвофілів не попробували ввійти в саму річ, зачеплену мною, і показати річевими доказами нестійність мого суду.

Адже Ів. Наумович і його діяльність не за горами, а у людей, що величають його як апостола і вважають його пам’ять святою, повинні б бути під руками факти, супроти яких мусила би замовкнути всяка неприхильна критика. Правдива духова великість і правдива заслуга не боїться світла критики і перетриває всякі і найзлобніші вибрики партійної критики.

Візьмім Шевченка. Скільки-то від самого 1859 року написалися про нього поляки, якими калюмніями обкидали його по смерті, скільки насміялися з нього наші москвофіли і насердилися на нього наші клерикали! Він був і «chłop», «pijak», «szaleniec», «hajdamaka», «богохульник» та «безбожник» і т. д., а проте його слава не паде, а росте, і чим глибше критика вникає в його твори, тим більше красоти знаходить у них; і чим більше деталів із його життя виходить на денне світло, тим більше ми вчимося поважати і любити його також як чоловіка. Се правдива велич, та се заразом огнева проба для всякої фальшивої, дутої величі, що вона ані руш не може витримати історично-критичної перспективи.

Щодо Наумовича я вже показався фатальним пророком. Буде тому швидко п’ять літ, як д. Мончаловський при кінці своєї книжки про Наумовича шумно заповів, що його поклонники приступають до друкування збірки його творів, яка – говорить д. Мончаловський – займе зо сто томів.

Розбираючи ту книжку в «Л[ітературно]-н[ауковому] в[існику]», я тоді ж сказав, що з сеї шумної заповіді не буде нічого, що москвофіли не видадуть не то сто, але ані одного тому творів Наумовича, а то з тої простої причини, що збірне видання тих творів було би заразом смертельним ударом для штучно роздутої слави його, показало би всю безвартність його писань.

І справді, з заповіді д. Мончаловського досі не вийшло нічогісінько, крім, може, одного-двох передруків Наумовичевих повісток у популярних москвофільських виданнях. Для наукового видання творів Наумовича, для докладного пізнання та освітлення його життя, для оцінки його літературної та просвітньої діяльності москвофіли не зробили також нічого.

Як се пояснити? На мою думку, тут лежить глибокий психологічний проблем, якого коріння сягає малодосліджених досі тайників – зв’язку людської психіки з тими нібито конвенціональними, а проте так дивно органічними системами звуків, що називаємо рідною мовою. Здається, що таке рідна мова? Чим вона ліпша для мене від усякої іншої і що мені вадить при нагоді заміняти її на всяку іншу?

Практик, утилітарист, не надумуючися ані хвилини, скаже: пусте питання! Мова – спосіб комунікації людей з людьми, і, маючи до вибору, я беру ту, яка дає мені можність комунікуватися з більшим числом людей. А тим часом якась таємна сила в людській природі каже: «Pardon, ти не маєш до вибору; в якій мові вродився і виховався, тої без окалічення своєї душі не можеш покинути, так як не можеш замінятися з ким іншим своєю шкірою».

І чим вища, тонша, субтельніша організація чоловіка, тим тяжче дається і страшніше карається йому така переміна. Візьміть для прикладу двох геніальних українців – Гоголя і Шевченка. Як безмірно корисніші були обставини, серед яких писав Гоголь, у порівнянні до тих, серед яких пройшло бурлацьке та невольницьке життя Шевченка!

А в їх духовій діяльності що бачимо? У Гоголя – прудкий хід на недосяжні височини артизму, та на тих височинах заворот голови, внутрішнє роздвоєння, чорні сумніви і упадок у дебрі містицизму; а у Шевченка – рівну ясну дорогу, все вгору та вгору, все на вищі, світліші височини, до таких гармонійних акордів гуманної євангелії, як «». Які були причини такого кінця Гоголевої кар’єри – різні різно поясняють, та все-таки серед тих причин важне місце займає відчуження геніального українця від рідної мови та його болюча внутрішня трагедія, якої відкриття завдячуємо пані Єфименковій.

Отсе внутрішнє роздвоєння було також, можна сказати, трагедією нашого галицького москвофільства. Люди, що могли б були зробитися пожиточними діячами на рідній ниві, люди талановиті і працьовиті, перейнявшися нещасною манією міняти свою рідну мову на чужу, раптом робилися мов духово в часті спаралізовані, тратили живе чуття до живих потреб рідного народу і вимогів сучасності, забивалися в мертву і навіть науково безплідну старовину, як Петрушевич, марнували свій талант, як та , або кидали рідний край і йшли туди, де їх внутрішнє роздвоєння хоч почасти могло бути коли не усунене, то заглушене ( і многі інші ренегати, остатній Ю. Яворський).

Може, найтрагічніша, та ні в якім разі не найсимпатичніша в тім ряді була доля Івана Наумовича. Чоловік, без сумніву, талановитий, енергічний і невтомимо працьовитий, але з малою освітою, при тім сильно вразливий і податний на всякі подуви, він увесь вік був жертвою найрізніших сугестій, скакав із одної суперечності в другу, і все з тим самим запалом, з однаковою щирістю і пристрастю. Одиноким якорем рятунку для такого чоловіка обік основної освіти могла бути гаряча і непохитна любов до рідної мови і до рідного народу. Вона давала б його хиткому човну той доконче потрібний баласт, без якого нема рівного і певного курсу.

Що відірвання від рідного грунту, поперед усього від рідної мови, мало фатальні наслідки на весь психічний устрій і на всю літературну працю Наумовича – на се маємо класичне свідоцтво його самого, його лист, писаний д[ня] 31 марта з львівської тюрми до жінки і відчитаний на розправі.

«Нынѣ пречудный день, – пише Наумович у тім листі, – лишь жій и наслаждайся Божьимъ свѣтомъ, а я тутъ сижу, Господь знаетъ за що, хиба за мой нерозумъ. Збившись долговъ, маючи помочъ отъ Николая (сина, лікаря, що був на службі при залізниці в Росії), лишь Бога хвали и наслаждайся его добромъ. Но якоесь фатумъ женетъ мене въ политику такую безумную, за которую встыдатися мушу самъ передъ собою. Та кобы якъ найскорше скончилося тое испытаніе!

А може, Господь допустилъ его на мене нарочно, щобы тутъ въ вязницѣ особенно роздумати мой нерозумъ и щобы повернути до моего прежняго честного труда, коли то я вѣрно служилъ народу, церкви, державѣ, подносячи добро народа въ чистомъ австрійскомъ патріотизме, безъ всякихъ безумныхъ выходокъ. Тогды мене всѣ любили и почитали, и сами польскіи газеты о мнѣ похвально выражались, та не знаю, якъ я могъ отъ моей розумной дороги отдалитись.

Но теперъ маю истинно часъ въ самотѣ тое все собѣ збридити, и вѣрь менѣ, що, читаючи тутъ книжки, не могу знести ніякихъ политическихъ статей, такъ мене то все мерзить. Моею задачею было просвѣщати народъ наукою, а не мѣшити тамъ ничего изъ политики. Свѣть великій; природа, церковь, господарство – вотъ предметъ чудный, неисчерпаемый. И такъ скоро мене Господь увольнитъ, не умачаю уже николи мого пера ани до политичныхъ, ани до религійныхъ споровъ» [Стенографический отчет из судовой расправы по делу Ольги Грабарь и товарищей. Львов, 1882, стор. 196. – Іван Франко].

Читаючи сей лист, маємо чуття, що Наумович говорить тут зовсім щиро і справді відчуває те, що говорить, хоч, прим[іром], якби його запитати, коли ж то в його діяльності був той блаженний час, коли він працював для просвіти народу без ніякої укритої політичної думки, то він ледве чи міг би на се відповісти ясно, бо ж направду його діяльність, не числячи невинних із просвітного погляду писань перед конституційною ерою, починається піднесенням обрядового питання, що мало далеко більше політичний, ніж чисто церковний підклад.

І вже тоді ми бачимо у нього також язикове роздвоєння, бачимо намагання писати для простого люду чисто народною мовою, але про «вищі» справи і навіть у приватних листах уживати язичія, що мало бути сурогатом і переходом до російської мови, яка робиться його справжньою національною мовою. Коли і серед яких саме впливів довершився той розрив у душі Наумовича – ми наразі не можемо вказати; з матеріалів, які маємо під рукою, видно, що вже в початку 1875 р. сей розрив був доконаний.

«Милостивый Государь, – пише Наумович до одного знайомого д[ня] 14 січня 1875 р. – Послѣ отдачи письма моего на почту я перечиталъ «Слово» и превосходную его статью о нашемъ обществѣ» і т. д.

Так пише інтимно чоловік, який заставляв усіх галичан любуватися народною мовою в своїй «Науці»; значить, уже тоді, пишучи народною мовою для селян, він уважає сю мову чимось менше вартим, не гідним того, щоб сам уживав її в інтимній переписці з приятелями.

І те роздвоєння мститься на нім. Не почуваючи моральної опори в тім, що чоловікові найрідніше, він не знаходить її і в найближчих собі людях. Д[ня] 28 січня 1875 р. він ось що пише до одного знайомого про свого найближчого співробітника при виданнях:

«Съ Б-мъ маю сердечную грызоту. Не жаль бы менѣ было, если бы я подѣлился моимъ доходомъ съ человѣкомъ честнымъ, но стояти подъ курателею такого обманщика, то уже невозможно выдержати. Теперь онъ уже открылся, кто онъ есть. Вся предплата за «Читальню» его, ты, Наумовичъ, лишь пиши, купуй образки, суши собѣ голову, а деньги до Б…!»

А в листі до іншого знайомого з весни того ж року читаємо:

«Милостивый Государь! Вы пишете о Б. менѣ то, что мнѣ хорошо известно. Я играю роль его коровы, которая даеть ему молоко, сыръ и масло, а самая получаетъ такую пашу, якъ ему угодно. И за все то я еще долженъ знати о том, что онъ редакторъ и что онъ можеть укоряти и ругати Наумка въ присутьствіи своихъ хлопцовъ. Но знаете, менѣ съ нимъ ни жити, ни розлучити ся. О томъ много говорити и поговоримъ при способности. Я надѣюся быти въ Львовѣ, если мене не завозвуть телеграфично въ якомъ важномъ дѣлѣ».

Ми не маємо можности провірити, наскільки оправдані були жалі Наумовича на Б., але маємо докази, що він при інших нагодах так само некорисно відзивався про обох адресатів, до яких були писані отсі листи, як також про інших своїх співпартійників і товаришів оружжя.

Одно тільки можемо сказати, що такою бідною сиротою, що дала б визискати себе, Наумович не був ніколи. Треба знати, що в ту саму пору, коли він отак жалувався на визиск з боку Б. при видаванні своєї «Науки» і «Читальні», він брав на ті видання рівночасно аж дві субвенції, а то від австрійського уряду в сумі 2000 гульденів річно і від російської амбасади в Відні, і обі ті субвенції ховав собі до кишені.

Що й понад те за кожний свій письменний твір він умів торгуватися хоч би і з тим самим опльованим Б…, доказує дальший виривок із цитованого вище листа з весни – 1875 р.:

«Я писалъ ему (Б-у) сегодня, чи не схочетъ онъ перепечатати «О четырехъ зѣляхъ Онуфрія Грушкевича». Это повѣсть, понравившаяся всего лучше изъ моихъ писемъ. Народъ настойчиво домагается перепечатаня ея. Я ему писалъ, чтобы онъ купилъ собѣ ее на власность за 300 р., а «Катехизъ пчеловодства» за 50 р. Я любопитенъ, что онъ отвѣтитъ. У меня теперъ большія издержки на дѣтей: сын одинъ въ Вѣнѣ медикъ, стоитъ больше 600 гульд[енів], другій въ Львовѣ 300 гульд[енів], двѣ дочери въ Россіи тоже больше 700 гульд[енів], дома учитель дѣтей 200 гульд[енів], а еще и хозяйство я теперъ взялъ въ свои руки – издержекъ очень много. Я любопитенъ, что онъ отпишеть? Онъ любитъ все взяти дурничкою. «Катехизъ народный» взялъ за 60 гульд[енів], «Заливайка» съ образками всѣми за 80 гульд[енів], а отобралъ певно уже въ шестеро. Я его поставилъ на ноги, а онъ готовъ мене пожертвовати, если бы только у него была потому сила. У того чоловѣка сердца нѣтъ, а народолюбіе только въ грошехъ».

Але коли зважимо, що Наумовичів «Онуфрій Грушкевич» має несповна 5 аркушів друку, то жадана за нього ціна 300 гульд[енів] як на тодішні часи зовсім не була така скромна; а коли згадаємо, що за таке віршоване дрантя, як «Луць Заливайко», Наумович велів заплатити собі 80 гульд[енів], то мусимо сказати, що й у нього була, кажучи московською приказкою, «губа не дура».

Що се внутрішнє язикове роздвоєння у Наумовича сягає геть у 1860-ті роки, на се маємо доказ у його листі до Ом. Партицького, яким він відповів на його запросини писати для збірничка «Зоря», видаваного «Просвітою». Ось що писав він д[ня] 6 липня 1869 р.:

«Всечестнѣйшій Господине! Съ сердечною радостью я получилъ первый плодъ – «Зорю» Вашего товариства «Просвѣты». Єще въ 1850 году, бывши въ Сѣменищи, я пересвѣдченъ былъ, що мы, образующи высшіи верствы нашого народа, а не даючи ніякого корму духовного сельскому народови, будемъ всегда безсильными, и вороги насъ задавлять, якъ то истинно видимъ нынѣ на дѣлѣ.

Народъ нашъ такій темный, що своихъ найбольшихъ друговъ и пророковъ не умѣе познати, и слухае борше вороговъ, якъ своихъ, якъ то побачилисьмо при выборахъ. Єсли бы мы тыхъ 20 лѣтъ свободы были употребили всѣ наши силы на такій популярніи изданія, мы стояли бы нынѣ далеко высше, и чувство народності овладѣло бы уже цѣлымъ народомъ. Для того не могу отказати Вамъ мого соучастья въ такъ великомъ и благородномъ дѣлѣ, и буду Вамъ присылати статіи розличного рода, скоро время изволить. Теперъ же простѣть, що Васъ обременю прошеніемь.

У насъ испытъ въ Понедѣлокъ, а отти маю ѣхати еще на 3 испыты, яко делегатъ деканальный. Посылаю 5 р., за котори будете ласкави прислати 60 ексемплярей «Зори», за 1 р. извольте купити молитвословцевъ, а за 1 р. – образковъ русскихъ. Извинѣтъ смѣлости моей, що Вамъ такій препорученія дѣлаю, но знаючи, що пишу до друга народа и дѣтей нашихъ русскихъ, надѣюся, що не менѣ, но тымже дѣтямъ тую прислугу охотно сдѣлаете. «Зорю» приняла дѣтва съ неимовѣрнымъ одушевланіемъ. Уже нынѣ въ цѣломъ селѣ знаютъ еи цѣле содержаніе. Выдавайте скоро другій выпускъ, до котораго я гдещо пришлю конечно, не смотря на дуже мало остающогося менѣ времени. Прошу приняти выраженіе глубочайшого почтенія. І. Наумовичъ. Стрѣльче 6/7 1869».

Треба зазначити, що власне в ч. 1 «Зорі» Партицький помістив віршик Наумовича «Ворона, сорока и сова», передрукований із «Ластівки», – відси, мабуть, і ті похвали Наумовича для «Зорі», в якій не було, зрештою, нічогісінько такого, чим мусила би одушевлятися сільська дітвора. Що Наумовичева обіцянка писати до «Зорі» також була нещира, видимо з того, що далі він не то що не дає до неї і загалом до видань «Просвіти» ані одного рядка, але починає думати над заснуванням нового, «свого» товариства, щоб зробити конкуренцію «Просвіті».

Та для нас у тім листі далеко важніші ті принагідні вислови, які дають пізнати світогляд Наумовича, його погляд на народ і його потреби. Народ наш темний, до тої міри темний, що при виборах слухає борше ворогів, ніж своїх «найбільших другів і пророків». Кого вважав Наумович у 1869 році тими «другами і пророками», докладно не знаємо, та важні тут його слова, що мета освіти в тім, аби «чувство народності овладело цѣлымъ народомъ», то значить, щоб маси простого народу слухали своїх «другів і пророків» і піддержували їх.

Ті «други і пророки», не даючи простому народові ніякої духової поживи, будуть усе безсильні; значить, їх сила або, як каже Наумович на початку листа, «образованє висших верстов» – отсе головна мета національного розвою. Що в наївності свого сангвінічного темпераменту Наумович у першій лінії себе самого вважав таким другом і пророком галицько-руського народу і одним із перших обов’язків того народу вважав піддержувати його матеріально – на се в його публіцистичній і парламентарній діяльності щокрок знаходимо яркі докази.

Коли йому вигибла його велика пасіка (десь у початку 1870-их років), він порушує сю справу навіть у парламенті як якесь національне руське нещастя. Переносячися з парафії на парафію, він обурюється, що мужики жадають заплати за перевіз його речей, і взагалі на конкретних, близьких собі мужиків, із якими має діло в щоденнім житті, він дивиться зовсім не як на матеріал для своєї просвітньої та педагогічної діяльності, а як на якусь ворожу масу, для якої шкода його праці. Ось його лист до одного знайомого священика, недавно дарований для бібліотеки Наук[ового] тов[ариства] ім. Шевченка, лист справді неоціненний для характеристики того «апостольського» духу, з яким Наумович брався до своєї просвітньої праці. Подаємо його тут у цілості:

«Любезнѣйший друже! На послѣдное Твое письмо поздно тобѣ отписую, бо знаешь, сколько у мене всякого рода занятій. Я послухалъ твоей рады и написалъ прошеніе до Консисторіи, но еще не надалъ на почту, суть бо нѣкоторый мои сусѣды противни тому, щобы Консисторія не хотѣла менѣ гдещо приписовати взглядомъ уніи, Папи и пр., отже, еще здержуюся, не будетъ ли «Наука» и безъ такой помочи существовати; и видится, що будетъ, – есть бо до сихъ поръ уже до 900 предплатителей, и съ каждымъ днемъ надтягають нови, такъ що назвати можна ей состояніемъ блистательнымъ, а надежда на еще лучшее.

Не могу ти подати списа пренумерантовъ зъ Долиньскаго для того, що головный списъ есть въ Коломыи, бо многи прямо тамъ пренумеруютъ, отже, ажъ зъ недѣлѣ буду въ Коломыи и скажу сынови списати. Ты, любезнѣйшій, мечтаешъ о Коломыйщинѣ, не знаючи Коломыйщины! Знаешъ, що если бы моя нужда мене [не] приковала до мого Стрѣльча, если бы я могъ перевезти мою пасѣку где-нибудь, был бы я найщасливѣйшій, як-бымъ могъ еще якіи инніи, не Коломыйскіи стороны побачити. Позволь, щобы я тобѣ описалъ Коломыйщину, до которой я колись воздыхалъ.

Я получилъ приходъ мой 1867 года, а если бы не былъ приходъ, а найгорша капелянія, я был бы доволенъ для того, що съ гр. Потоцкимъ, моимъ прежным коляторомъ, я имѣлъ очень непріятни отношенія, и зъ его добръ я ити был принужденный. Исторія то очень любопытна, и она буде колись описана, а по моей смерті выпечатана, бо лицами дѣйствующими въ ней были: Папа, нунцій, архієпископ Вѣршхлейскій, Митр[ополит] Литвиновичъ, парохь Вирскій, арендарь, повѣтовый урядъ Бобрецкій, Голуховскій, послы соймови польски и пр. пр.

Приѣхавши до Стрѣльча, которого помѣщикъ пок[ойный] Іаноха менѣ дуже спріялъ, попросилъ я парохіянъ, щобы по мои рѣчи выслали фѣры до Коршева, 5 миль, до желѣзницѣ. – Много фѣръ треба? – вопросили мене. – 7 – 8 фѣръ. – Въ нашомъ селѣ нема только фѣръ, коньскихъ, а може бы и стягнулося, – каже войть, – та по колько имъ обѣцяете дати?

Я отрекъ, що было бы зъ ихъ стороны не хорошо, щобы мене не звезли, коли то всюда такій звычай. Люде поглянули по собѣ и поросходили ся. – Таке было первое принятіе! Я спровадилъ мои рѣчи своими фѣрами, и мои парафіяне ажъ зъ Коростна звезли мене сюда. Привезши рѣчи и познавши тутейшихъ людей, якъ звычайно свой свого заразъ наилучше спознае, прійшолъ одинъ изъ нихъ до мене и съ плачемъ повѣдае: «Отче, вертайте назадъ, то не люде тутъ, то звѣрѣ! Шкода вас тутъ».

И знаешъ, истинни слова сказалъ. Я уже 5 лѣтъ тутъ, и до тыхъ звѣрей не могу привыкнути. Ни Бога, ни вѣры, ни чести, ни чувства христьянского, ни человеческого, то совершенно инна раса не тыхъ людей, межи которыми я зродился и взросъ. И яки люде, таки сами и священники. Я тутъ не могу жити, лишь съ такими, що не зъ тыхъ сторонъ, якъ Дебельскій, Полевый, Глиньскій, съ здѣшними не можъ жити, бо то розбойники, опрышки! Мой попередникъ за похороны взялъ 280 морговъ поля, которое нынѣ варто щонайменше 30000 р.

Въ Торовици (sic!) еще лучше дѣеся, в Чернятинѣ такъ само и такъ больше-менше всюда. Народъ здичѣлъ, а збѣднѣлъ до крайности. Ты думаешь, що у насъ богатства, а вотъ въ моемъ приходѣ на 300 нумеровъ нѣтъ одного газду, щоби малъ двѣ парѣ худобы!!

То значить, ни одинъ не мае свого плуга. У насъ который мае пару бычковъ, зовется богачем страшнымъ, а котрий мае всего 2 овечцѣ, то уже также числится до багачёвъ. Церковъ якбысь побачивъ въ Стрѣльчѣ или въ Серафинцяхъ, Ясеновѣ и т. д., ты бы не увѣрилъ, що то церковь.

Черезъ 5 лѣтъ я не малъ ни одной фѣры зъ села до гною, до сноповъ, до дровъ, а роботникъ иде що найгоршій до мене и за больши гроши якъ до двора, такъ, що газдовство у насъ не виплачуеся съ всемъ, хиба такому, кто иде розбоемъ. Бывало я въ давныхъ моихъ приходахъ по обѣдахъ, весѣляхъ съ любезным народомъ забавляюся; тутъ разъ я отважился ити на весѣлье до мельника, не простого мужика, и утѣкъ, бо одинъ замѣрялся бити мене.

Отъ тогды я уже не знаю, що то обѣды въ хатѣ. О піянствѣ, о розбояхъ нашихъ коломыйскихъ не маешъ выображенія, а о лѣнивствѣ тѣмъ меньше, треба бы го выдѣти. Человѣкъ съ якимъ-то лучшимъ поглядомъ на свѣтъ въ Коломыйщинѣ не жіе, лишь мучится. Зъ Коломийщины нѣтъ на Руси ни одного патріота, ни одного ударованого человѣка.

Довольно, если я минувшой осени, змерзивши собѣ тутъ житья до крайности, выслалъ мою жену въ Холмъ, щобы менѣ тамъ мѣстце зробила; но Попель, мой другъ, удостоилъ мене такимъ приходомъ, где кромѣ 300 рублей ничого больше нѣтъ, извиняяся, что нѣтъ мѣста, а мѣсть въ самомъ Холмѣ были нѣсколько! Послѣ сей неудачи я уже принужден здѣсь мучитися, но, кажу тобѣ, велика то мука жити межи такими звѣрями. Видячи, що господарити не возможно, бо роботника нѣтъ, одна пасѣка, вся моя надежда!

Все поле лучше засѣваю бѣлою конюшиною, и пасѣка на велику стопу. Сего року выставляю 450 пней и могу легко дойти до 800 пней. То уже капиталъ, дающій отсотковъ 4 – 5000! А мѣстце у мене цѣлкомъ не соотвѣтное.

Такъ, любезнѣйший, не мечтай о Коломыйщинѣ. Коломыйщина не русска, но жидовска и орменска. Ормени по-звѣрски обходилися съ тымъ народомъ, и он сталъ звѣремъ. Человѣкови съ лучшим чувствомъ тутъ чи возможно жити. Трещаковскій былъ тутъ, но утѣкъ зъ кукурузовъ, а пойшолъ на пѣсочокъ до Рудна, и тамъ жилъ щасливѣйше, бо тамъ совершенно инни люде.

Ты знаешъ, що въ Коссовѣ мужики съ друками стали передъ салею выборчою, грозящи священникамъ смертію, который важил бы ся въ салю поступити? Ты не знаешь, що коломыйскій мужикъ передъ жаднимъ священникомъ шапки не здойме, но съ поруганіемъ поглядає на него, а жида въ руку цѣлуе? У мене цѣлый рокъ никто передъ мною шапки не здоймалъ, ажъ теперъ уже втягнулися. Если бы не така нужда моя, що съ пасѣкою не можна переволѣкатися, я бы тутъ не былъ, бо Митрополить обѣцялъ менѣ парохію, где онъ презентує, но годѣ менѣ рушитися, если не хочу знищити пасѣку съ всемъ.

Так ты встаючи-лягаючи дякуй Богу, щось не въ Коломыйщинѣ! Въ III книжцѣ «Науки» може ти непріятно буде читати о дякахъ; я каюся, щомь то написалъ; но мене до живого то розсердило, що одинъ мой сусѣдъ священникъ между условіями, подъ которыми пріймае дяка, положилъ то, щобы кождой ночи зима и лѣто спалъ въ стайни коло коней.

Издаваемая нами «Читальня» буде занимательна.

Дякую тобѣ за похвалу «Науки», но «Слово» не спріяе менѣ, по якой причинѣ, не знаю.

Много я бы съ Тобою малъ побесѣдовати, но шкода, що до Тебе нѣтъ желѣзницѣ. Еслибысь коли въ маю, или въ первыхъ дняхъ червня былъ въ Станиславовѣ, зателеграфуй менѣ, а я приѣду, но въ первых недѣлях весны нѣтъ, бо буде нападъ въ пасѣцѣ, тогды отдалитися не могу.

Бѣлоуса печатня подносится, уже має нови черенки, и намѣряе куповати Schnellpresse въ Львовѣ стару за 800 р. – Се добрий знакъ.

Мы розвинемъ велику дѣятельность и велику силу, и польска освята пойде въ кутъ, скоро только мой катехизъ народный и историчний розойдеся хоть въ 2000 ексемплярахъ.

Кончу, бо соньце блисло, и мушу до пчелъ йти, щоби ихъ не пустити, бо на студени пропали бы.

Цѣлую Тя и всю твою милую родину якънайсердечнѣйше вразъ съ моею женою. Твой другъ И. Наумовичъ. Стрѣльче 22/3 1872. Не сообщай сего никому о нашихъ священникахъ и пр.»

Із маси невеселих рефлексій, які насуває сей лист, піднесу лиш одну. Отже, восени 1871 р. Наумович думав емігрувати до Холма, вислав туди свою жінку, щоб виєднала йому там місце, та Попель не знайшов для нього іншого місця, як парафію з 300 руб[лів] річного доходу. А 1882 р. в своїй промові під час розправи д[ня] 15 червня він із цілим пафосом покривдженої невинності говорить:

«Moją właśnie bardzo słabą stroną jest, że bardzo mało umie cenić grosz, z wielką szkodą dla mojej rodziny. Gdybym był chciał rubli, mógł bym ich był czerpać pełnemi garściami w samej ojczyźnie rubla. W życiu mojem nieszczęścia prześladowały mię nieustannie; w roku 1861 straciłem przez pożar całe moje mienie, biedowałem ciężko, a były to właśnie czasy, kiedy starano się o duchownych do Chełmu i mnie uśmiechało się bardzo korzystne stanowisko.

Ja nie poszedłem, znosiłem największy niedostatek li tylko dla tego, że postanowiłem sobie służyć mojej ciaśniejszej ojczyźnie, halickiej Rusi, wszystkiemi mojem i siłami. Nadarzyła się i druga sposobność iść w ojczyznę rubla, gdy zaproszono mnie na etnograficzną wystawę do Moskwy; była i trzecia sposobność, lecz nie korzystałem z niej, bo nie mogłem i pomyśleć o tern, by opuścić rodzinną ziemię» (Стеногр[афический] отчет, 388).

[«Моєю, власне, великою вадою є те, що дуже мало вмію цінувати гріш, на великий жаль для моєї сім’ї. Коли б я хотів рублів, то міг би їх черпати повними пригорщами в самій батьківщині рубля. У моєму житті нещастя переслідували мене безупинно; у 1861 році я втратив у пожежі все своє майно, тяжко бідував, а були то якраз часи, коли йшлося про священиків до Холму й мені усміхалося дуже вигідне становище.

Я не пішов, терпів найбільші нестатки тільки тому, що постановив собі служити моїй найближчій батьківщині, Галицькій Русі, всіма моїми силами. Трапилася й друга можливість іти у вітчизну рубля, коли мене запрошували на етнографічну виставку до Москви; була й третя можливість, але я не скористався нею, бо не міг і подумати про те, щоб залишити рідну землю» (польськ.). – Упоряд.]

Ся «trzecia sposobność» – се, очевидно, той сам факт, про який мова в вищенаведенім листі, і ми бачимо, що справа стоїть зовсім не так, як представляє її Наумович у 1882 р. Що й друга нагода зовсім фантастична – се очевидно; коли Наумовича запросили на слов’янський з’їзд до Москви 1866 р., то се ще зовсім не значить, що там зараз мало бути наставлене корито, з якого він міг би черпати рублі повними пригорщами. Не інакше було й з першою нагодою, вербунком до Холма, вже хоч би тому, що тут Наумович був послом і, може, надіявся, за приміром Гр. Шашкевича, зробити з часом і політичну кар’єру, а там, крім парафії, не міг надіятися нічого.

Читаючи нарікання на Коломийщину в листі з 1872 р., подумає всякий певно, що, перенісшися в іншу околицю, на Поділля, Наумович буде задоволений. Еге ж! Восени 1872 він одержав парафію Скалат, відки в 1873 р. був вибраний послом до віденської Ради державної, а вже в 1875 році йому сприкрилося й се нове місце, і в листі до одного львівського знайомого з 14 січня 1875 р. він строїть ось які плани:

«Я пріймаю собѣ приватного сотрудника до Скалата, даю ему 200 з. р. и доходы, а самъ получаю 1000 з. р. за поле и поселяю ся съ женою и дѣтьми въ Коломыи. Яко приходникъ приѣду нѣсколько разъ въ годъ въ Скалатъ, напр. въ время Воскресенья или въ постъ и пр. Конечно изъ Скалата уѣду».

Певна річ, сього плану він не виконав, але само сновання таких планів чи не свідчить про те, що і з тою парафією не в’язали його ніякі сердечніші зв’язки?

В своїй біографії Наумовича сказав д. Мончаловський про нього, певно думаючи сказати йому сим великий комплімент:

«Замѣчательна еще и слѣдующая особенность, рѣдко встрѣчающаяся у образованныхъ людей: Ив. Наумовичъ умѣлъ говорити подвойно, иначе, т[о] е[сть] другими словами и другимъ складомъ для крестьянъ, а снова другими словами и другимъ складомъ для образованныхъ людей» [О. А. Мончаловскій, Жизнь и дѣятельность Ивана Наумовича, Львовъ, 1899, стор. 71. – Іван Франко.].

Тото й єсть, що за словами і складом пішов і зміст, що Наумович вихваляв перед селянами тих, кого перед освіченими товаришами називав розбійниками та п’явками, і дійшов нарешті до повного розбрату між словами і ділами, до того, що він на судовій розправі назвав своєю істерією. Се не була звичайна істерія; Наумович був чоловік сильно збудований і фізично здоровий; його лист, писаний із тюрми до жінки, не виявляє ані сліду патологічного стану. Се був періодичний бунт сумління, реакція здорової натури проти того неприродного психічного роздвоєння, в якім їй доводилося жити. І коли Наумович д[ня] 11 червня 1882 р. на розправі відкликав змістового листа до жінки, то я певний, що в тій його промові тямучий психіатр віднайде більше признаків хоробливості, як у самім листі.

«Ja miewam często takie chwilowe histeryczne napady, znają o tern wszyscy moi znajomi i sąsiedzi. W więzieniu nic to dziwnego, że była taka chwila smutku i żalu za rodziną; tak wspominając o żonie, o dzieciach bez opieki i rady, w chwili boleści serca pisałem, by uspokoić żonę, by nie myślała, że ja jeszcze kiedyś znowu takie nieprzyjemności mógł bym na siebie ściągnąć.

Dziś jednak odwołuję to wszystko zaznaczając że pisałem to w chwili ciężkiego żalu za rodziną pod wpływem histeryi, i oświadczam, że mojem przedsięwzięciem jest, gdy wyjdę z więzienia, używać dalej sił moich służąc narodowi w sposób, jaki uznam za najlepszy, albowiem gdy wyjdę będę zawsze austryackim obywatelem i służyć mi będą wszystkie prawa tegoż obywatelstwa, i kto wie, czy nie będę musiał działać jeszcze i na polu politycznem» (Стен[ографический] отчет, 196).

[«Я маю часто такі короткочасні істеричні приступи, знають про це мої знайомі й сусіди. Нічого дивного, що в ув’язненні була така хвилина смутку й жалю за сім’єю; так, згадуючи дружину, дітей без опіки й ради, в хвилину серцевого болю я писав, заспокоюючи дружину, аби не думала, щоб я ще коли-небудь знову такі неприємності міг на себе накликати.

Сьогодні, однак, відмовляюся від того, зазначаючи, що писав це в хвилину тяжкого жалю за сім’єю під впливом істерії і засвідчую, що моїм наміром є, коли вийду з ув’язнення, докладати всіх моїх зусиль, служачи народові тим способом, який визнаю найкращим, бо коли вийду, буду завжди австрійським громадянином і в пригоді мені стануть усі права того громадянства, і хто знає, чи не змушений буду діяти ще й на політичному полі» (польськ.). – Упоряд.]

Се не було остатнє відкликання в житті Наумовича. Вийшовши з тюрми, він поперед усього відкликав свої голосні заяви про свою вірність унії – і прийняв православіє. Потім відкликав своє австрійське горожанство і перенісся до Росії. А побачивши там, що його мрії про російський рай полягали на ілюзіях, відкликав усе своє життя – і зажив отруту.

Примітки

Вперше надруковано в журн.: ЛНВ. – 1905. – Т. 30. – Кн. 6. – С. 231 – 244, за підп.: Ів. Франко.

Подається за першодруком.

Лебединцев Феофан Гаврилович (1828 – 1888) – український історик і громадсько-культурний діяч, педагог. У 1882 – 1887 рр. редагував журнал «Киевская старина». Автор досліджень з історії церкви, братств в Україні, багатьох етнографічних статей.

…моя стаття… – Йдеться про статтю І. Франка «Щирість тону і щирість переконань» (ЛНВ. – 1905. – Т. 30. – Кн. 5. – С. 101 – 112).

…я в своїм конспекті історії української літератури – в енциклопедичному словнику, що видавався в Петербурзі у 1890 – 1907 рр. видавничою фірмою «Брокгауз – Єфрон» (вийшло 86 томів), І. Франко опублікував нарис «Южнорусская литература» (Энциклопедический словарь Ф. Л. Брокгауза и И. Л. Ефрона. – СПб., 1904. – ‘Г. 41. – С. 300 – 325)

Наумович Іван Григорович (1826 – 1891) – український письменник, журналіст, громадський діяч. Видавець і редактор газети «Наука» (1871 – 1876). Один з провідних діячів галицького москвофільства, відзначався неприхованими процарськими поглядами. 1882 р. притягався до судової відповідальності за антиавстрійську діяльність на користь Росії, був засуджений на вісім місяців тюрми, що зробило його ім’я досить відомим. 1884 р. подорожував по Росії (про що й згадує І. Франко), а 1886 р. назавжди покинув Галичину і переселився до Києва.

Святитський – псевдонім Іларіона Семеновича Свєнціцького (1876 – 1956), українського вченого-славіста, палеографа, етнографа, редактора, публіциста, книгознавця, педагога, дійсного члена НТШ (з 1911 р.), громадського і культурного діяча.

«Живая мысль» – літературно-політичний місячник москвофільського спрямування, що виходив у Львові у 1902 – 1905 рр. Видавець – І. С. Святицький (Святитскій), цими псевдонімами підписував журнал до друку І. С. Свєнціцький. Видання призначалося для студентства та молоді, яка навчалася в ліцеях та гімназіях. На молодіжну аудиторію був розрахований додаток до журналу, що виходив під назвою «Свѣль мысли», де друкувалися матеріали дидактичного та патріотично-виховного змісту. У розділі бібліографії надруковано інформацію про статті І. Франка з питань москвофільства (1905. – №25). Журнал видавало молодше покоління москвофілів – «прогресисти». Вийшло в світ 25 випусків.

Мончаловський Осип (Йосип) Андрійович (1858 – 1906) – видавець літературного москвофільського журналу «Русская беседа», що виходив у Львові протягом 1887 – 1898 рр. Виступав проти авторів Франкового журналу «Житє і слово».

…та його болюча внутрішня трагедія, якої відкриття завдячуємо пані Єфименковій. – Йдеться про Єфименко Олександру Яківну (1848 – 1918), історика й етнографа. Мається на увазі її стаття: Ефименко А. Национальная двойственность в творчестве Гоголя // Вестник Европы. – 1902. – Кн. 7. – С. 230 – 243.

…судовой расправы по делу Ольги Грабарь и товарищей. – I. Франко має на увазі судовий процес 1882 р. над москвофілами А. Добрянським, його дочкою Ольгою Грабар та іншими, звинуваченими у державній зраді. Суд присяжних виправдав А. Добрянського, О. Грабар.

«Наука» – ілюстрованим популярний місячник для селян москвофільського спрямування. Заснований 1871 р. І. Наумовичем, виходив у Коломиї (1871 – 1876), а згодом за редакцією О. Щербаня у Львові (до 1886 р.), Відні (1886 – 1901), Чернівцях (з 1902 р.).

«Ластівка» – ілюстрований журнал для дітей і молоді, що виходив у Львові у 1869 – 1881 рр. щотижня як додаток до газети «Учитель», з 1875 р. як самостійне видання – двічі на тиждень. Редактор-видавець – М. Клемертович.

Трещаківський Лев (1810 – 1874) – український громадський діяч у Галичині, публіцист народовського спрямування, греко-католицький священик, член Головної руської ради, ініціатор заснування Народного дому у Львові, член Галицько-руської матиці, посол до сейму у 1861 – 1866 рр.

Андрій Франко

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2010 р., т. 54, с. 600 – 615.