Сухий пень

Іван Франко

Як зап’яла в сухий пень,

То стояла цілий день.

Нар[одна] приказка

Один російський гуморист оповідає про ізвозчика, що, наїхавши на розі вулиці на кам’яну тумбу, перевернув свою тарадайку, а потім, ставши над нею і зорієнтувавшися, де він, плюнув з досади і крикнув: «Тридцать лет, и всё на эфтом самом месте!»

Отсе слово могло би сказати собі російське правительство, якби воно захотіло зорієнтуватися і поглянути на своє становище супроти українського питання. На шляху того питання стоїть сухий пень – указ 1876 р. – не тільки завада в комунікації, але соромна пляма на Росії, на всій історії відносин між двома «русскими» народностями. Сим указом, виданим у передодень «освободительної» війни Росії за слов’ян, російське правительство a priori поклало на всіх своїх нібито народо- і свободолюбних заходах печать фальші, нещирості, фарисейства.

Хто хоче справді давати іншим можність культурного життя, той не буде у себе дома відгороджувати 25 мільйонів людей неперелазним муром від джерела культури, яким є рідна мова. Хто хоче побивати турків чи китайців зверхніх, той повинен поперед усього розігнати «турків внутрішніх». Інакше йому грозить те, до чого звичайно веде суперечність між словами і ділами.

А до чого вона веде – се показав найліпше трагічний кінець Олександра II, якого офіціальна російська історіографія назвала «Освободителем» та якого непідкупна і правосудна історія покладе рядом із Іваном Грізним, що спочатку також був добродієм свойого народу. Хто ще знає, що переважить на вазі історії: чи знесення кріпацтва та реформи, доконані Олександром II, чи ті страшні рани, нечувані спустошення в рядах російської інтелігенції, в найкращому цвіті російських націй, якими зазначали себе остатні десятиліття його панування?

Історія тої новочасної оприччини, зорганізованої під оком сього царя-освободителя ще не написана і не швидко буде написана; але в її страховища ми вже тепер можемо заглядати з жахом, як у Дантове пекло, і можемо зміркувати, що могло вирости в такім пеклі, які моральні типи мусили складатися в таких обставинах і які незатерті патологічні риси мусило на цілих генераціях полишати виростання в тім пеклі і в його атмосфері.

А в числі мучеників, каторжників, кайданників, засуджених без суду, адміністраційним порядком, гонених без цілі, без глузду, ми бачимо цілий один народ, один із найбільших у Слов’янщині, народ, що колись добровільно прилучився до Росії, що своїм приступленням до неї розламав ту китайську стіну, якою вона перед тим була відгороджена від решти світу, втягнув її в концерт європейських держав та в живе супірництво європейської політики, народ, що працею своїх найчільніших синів допоміг дуже багато, найбільше з усіх посторонніх, до її європеїзації, народ, що ніякою спеціальною провиною, ніяким злочином не дав причини до такого тяжкого засуду, який упав на нього в р. 1876.

Минали роки, минали правління. Були коронації, були амністії, вертано з сибірських тундр, увільнювано з казамат різних злочинців, але того без вини і без потреби засудженого – українського слова – не згадав, не помилував ніхто протягом отсе вже близько 30 літ. І добре так сталося, бо ті 30 літ дали доказ, що українське слово не стояло царською ласкою і може стояти, жити й розвиватися наперекір усяким царським указам.

Були «віяння» і течії, ліберальні пориви та соціалістичні агітації серед російської суспільності, але не було й серед неї дружнього, голосного протесту проти сього соромного указу з р. 1876. І добре так, бо українська суспільність мала нагоду переконатися, що справа українського слова, українського розвою чужа для великоруської суспільності; що та суспільність, також засліплена своїм державним становищем, у справах державних думає (з виємком немногих високих умом і серцем одиниць) так само, як її бюрократія, чи, іншими словами, що російська бюрократія – невідродна дочка російської суспільності, і, видержавши остру боротьбу з отсею всесильною бюрократією, українській суспільності прийдеться видержувати хронічну, довгу, але не менше важку боротьбу з російською суспільністю та крок за кроком відвойовувати собі у неї право на самостійний розвій.

Отсе вже третій чи четвертий рік виходить за границею орган російських конституціоналістів «Освобождение», а його редактор д. Струве ані разу не промовив в обороні українського слова, не запротестував проти указу 1876 р. Не будемо класти йому сього за якусь вину, сконстатуємо лише, що його, ані всю ту громаду, що групується довкола «Освобождения», не болить українська справа, не пече злочин, сповнюваний отсе вже 30 літ на українськім слові. Злочин, сповнюваний російським правительством на Чернишевськім, болів і пік нас, як злочин, сповнюваний на кимось із рідних, близьких, дорогих нам усім.

Прийшла й остатня весна – брехлива, фарисейська, оперта на пустім слові і здмухнена одним словом, – і знов не піднявся з-посеред російської суспільності ані один смілий і рішучий голос в обороні українського слова, ані один грімкий протест проти соромного указу. Правда, й самі українці потішали себе тим, що, допомагаючи здобути реформи в ліберальнім дусі, вони тим самим розширять рамки також для розвою української нації. Чи не було й се самоошукою, як була нею для всієї російської суспільності пам’ятна «весна» з кінця 1904 року?

А слова ініціатора тої весни, князя Святополка Мірського, повинні дати українцям ліпшу науку. Не тямлю вже, де й до кого, але в самім розгарі весни він сказав:

«Фінляндцям будуть дані національні концесії; полякам будуть дані національні концесії – се потрібно для заспокоєння окраїн Росії. Українцям нема потреб давати нічого».

Українці, на думку кн. Святополка Мірського, – се une quantite negligeable, вони не роблять Росії ніякого клопоту, на їх заспокоєнні Росії не залежить, вони можуть лишитися ні при чім.

«Тридцать лет, и всё на эфтом самом месте!» Читайте надрукований далі меморіал колишнього київського губернатора князя Дондукова-Корсакова з р. 1879 чи 1880! Читайте в ньому уступи, присвячені критиці указу 1876 р. На що вже камінь і стовп автократизму, а й той заговорив, і то з чисто державного, утилітарного погляду, проти надто варварських консеквенцій указу! Можливо, що його меморіал, призначений для найвищих петербурзьких сфер, і був джерелом тих незначних уступок, які зроблено було українському слову в «додаткових поясненнях» 1880 р.

Та все-таки в основнім погляді на українство, на його національний характер і національні права між зацвяхованим бюрократом 1880 р. і ліберальним міністром 1904 р. не бачимо ніякісінької різниці. «Мнение… составлено раз навсегда бесповоротно», а се «мнение» йде до того, що української мови не слід допускати навіть у сільських школах до ранги викладової мови!

Сьогодні варшавські поляки вже приготовляються до вибору послів на свій національний сейм у Варшаві, укладають лісти професорів для свого національного польського університету в Варшаві, а українці потішають себе тим, що з заведенням ліберального режиму в Росії впадуть окови з українського слова і вільно буде друкувати книжки, брошури та газети українською мовою.

Про дальші права, про сотворения українського шкільництва, про права української мови в судах, урядах і церкві там навіть теоретично нема розмови, немов би се все розумілося implicite в самім знесенні указу 1876 р. Чи не буде се знов одна з тих фатальних ілюзій, якими така багата історія українського оплаканого відродження?

Для всіх тих, хто любить колисатися в колисці ілюзій, хто надіється, що великі національні концесії спадуть нам самі собою в подолок разом із грушками ліберальних реформ, для всіх тих, що не хочуть у масах російської інтелігенції, хорої на шаблоновість та непоправну абстрактність думання, бачити дуже сильних централізаторських замашок, друкуємо згаданий уже меморіал колишнього київського губернатора про стан української справи при кінці 1870-их років, пару літ по виданні указу 1876 р.

Сей меморіал, знайдений між паперами кн. Дондукова-Корсакова, передав нам у дослівній копії д[обродій] О. Бородай, якому за се на сьому місці складаємо сердечну подяку. Хоч і який цікавий його зміст, для нас особливо цікаві його кінцеві слова, гідні справді Щедринового Угрюм-Бурчеєва, що, бачачи ріку, яка пливе туди, де по його плану повинно бути поле, в тупій злості кричить до неї: – Зачем?

Примітки

Вперше надруковано в журн.: ЛНВ. – 1905. – Т. 29. – Кн. 2. – С. 85 – 88, без підп. Авторство вказане в покажчику змісту: «І. Ф. про заборону української мови царським указом 1876 р.». На с. 89 – 97 вміщено «меморіал кн[язя] Дондукова-Корсакова», відповіддю на який, власне, й є стаття I. Франка «Сухий пень».

Подається за першодруком.

Указ 1876 р. – Емський акт російського царя Олександра II про дальше обмеження вживання української мови у пресі та сценічному дійстві.

…«турків внутрішніх». – Йдеться про російський уряд. Цей вислів з доброго почину М. Драгоманова став афоризмом («турки зовнішні і турки внутрішні»).

…прилучився до Росії… – Йдеться про Переяславську раду 1654 р., на якій було проголошено з’єднання України з Московією.

«Освобождение» – газета партії російських конституціоналістів «Союзу визволення» (1903 – 1905).

Струве Петро Бернгардович (1870 – 1944) – російський економіст, філософ, представник «легального марксизму». З 1905 р. – лідер партії кадетів, по революції – емігрант.

Святополк-Мирський (Мірський) Петро Данилович (1857 – 1914) – російський князь, у 1904 – 1905 рр. займав посаду міністра внутрішніх справ Росії.

Читайте надрукований далі меморіал… Дондукова-Корсакова… – Йдеться про меморіал (документ, призначений для вищих урядових сфер) київського генерал-губернатора Олександра Михайловича Дондукова-Корсакова (1820 – 1893), складений 1879 або 1880 р. з приводу становища української мови й культури після царського указу 1876 р. і призначений для інформації царя та вищих сановних осіб.

О. Дондуков-Корсаков наголошував, що цей указ завдає шкоди зовнішній і внутрішній політиці Росії, і пропонував ряд поступок українофільському рухові (зокрема, скасування заборони театральних вистав, друкування книг українською мовою тощо), проте виступав категорично проти викладання українською мовою у початковій і вищій школах, видавання підручників, вживання в адміністративних сферах та судочинстві.

Щедринового Угрюм-Бурчеєва – Угрюм-Бурчеєв – персонаж сатиричного твору М.Є.Салтикова-Щедріна «» (1871), який став символом російської бюрократичної сваволі.

Андрій Франко

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2010 р., т. 54, с. 577 – 581.