Щастя і нещастя

Переклад Івана Франка

(Жидівська казка)

Одного разу йшло Щастя на прохід і здибало Нещастя. Хотіло Нещастя зблизитися до Щастя, але Щастя махнуло рукою, ніби хотіло сказати: «Мені встидно з тобою в парі йти!» На те Нещастя мовить:

– Не штука тобі! Гордуєш мною, бо маєш гроші. Дай мені грошей, то і я потрафлю робити людей щасливими так, як і ти.

Взяло Щастя дало Нещастю велику скриню грошей: і золотих, і срібних, і дрібних. З тим і розсталися. Щастя пішло собі своєю дорогою, а Нещастя пішло ощасливлювати людей. Від такого ущасливлення заступи нас Господи!

Зайшло Нещастя до одного міста і все міркує, кого би то ощасливити таким великим добром? Звичайно, бідних людей легко найти, бо кождий добре знає, що вони не живуть в самім ринку, а тільки близько лазні. Звичайно також у бідних двері завсігди отворені: крадіжі вони не бояться, бо їх бідацтва ніхто їм не вкраде. Пішло Нещастя, поставило скриню з грішми одному такому бідоласі в хату та й пішло собі.

А тепер почнемо казати про тих людей, що були в тій хаті, де Нещастя поставило скриню.

Серед ночі збудилася дитина і хотіла на сторону. То каже жінка до чоловіка:

– Дувід, встань, іди з дитиною на сторону!

Встав Дувід зі зломаної постелі, взяв дитину і пустився йти, та як не гримнеться в ногу! Бо скриня з грішми стояла насеред хати, а в хаті було темно. Але він був такий заспаний, що на се не зважав і швидко знов заснув. Але по хвилі збудилася друга дитина і почала кричати:

– Потребую на сторону! Дуже мене живіт болить, бо я вчора їв багато огірків.

Звичайно, як на біду йде, то у бідного й дітей багато. То знов жінка будить чоловіка і мовить:

– Дувід, вставай! Дитину живіт болить!

Знов устав чоловік і йде до дитини, і знов гримнувся в ногу, і сам не знає, о що він так ударився. Швидко будить жінку і каже:

– Ханче-лейб, якусь я тут тяжку скриню нащупав серед хати! Може, маєш де свічку і сірничок?

Сеї ночі при шабасі він її кликав:

– Ханче-лейб!

А вона йому відповідає:

– Чи я маю мати свічку і сірник тут, де сплю?

А в хаті було темно і ховзко, як звичайно у бідних. І каже чоловік:

– Ханче-лейб, злізь з постелі і пошукай, може, де є кусник свічки, то засвіти!

Злізла вона з постелі, засвітила і побачила велику скриню, повну золота, срібла і дрібних грошей. Обоє задивувалися і дякували Богу, що їм допоміг. Чоловік каже:

– Ханче-лейб, візьми трохи грошей, застукай де до склепика, купи горілки, свічок, хліба і дещо для дітей!

До сього часу не кликано їх «діти», а тільки, як звичайно у бідних, «бенкарти» (байстрята), а тепер то вже діти!

Метнулась вона, взяла на себе подрану спідницю, радісно застукала до склепу, купила горілки, хліба, а для дітей по обварінкові. Прийшла додому, побудила дітей і ще півсонним дала пити і їсти. Швидко діти прочумалися, бо відколи жили, ще вночі не мали такого обіду; Богу дякували, коли їм давали їсти вдень, а тепер і вночі дають!

Коли попоїли, мовить чоловік до жінки:

– Ханче-лейбен, послухай мене і сховай кілька дукатів під подушку!

А жінка йому на те:

– Пощо ховати? Адже ніхто їх не забере.

З тим і заснули. Та забули, що живуть коло лазні, а в лазні завсігди ночує всяка злодійня. Злодії, бачачи, що там діється в хаті, закралися і взяли скриню з усім добром і навіть позабирали дещо таке, що давніше було в хаті. Встали рано ті бідні люди, бачать – нема скрині, та й почали битися. Каже чоловік до жінки:

– Чи я тобі не казав, сховай хоч пару дукатів під подушку?

А вона мовить:

– А може, се був тільки сон?

А він на те:

– Ой, не сон! Чи не бачиш, що бенкарти ще й досі мають по куснику обварінків у руках?

І почалася у них ще гірша біда, ніж уперед була, бо вперед жили згідно, а тепер усе сварилися.

А тепер вернімо до Щастя і Нещастя! Зійшлись вони обоє, і Щастя знов відвертається від Нещастя, ніби встидається його. А Нещастя мовить:

– Чого ти так мене цураєшся? Ходи, поглянь, як я ощасливило тих бідолахів!

– О, певно, що ощасливило! – каже Щастя. – Є на що дивитися! – І розповіло Нещастю, що сталося з тими людьми, а далі каже: – Ходи зо мною, я тобі покажу, як ощасливлюється людей.

Пішли обоє. Щастя взяло спорий діамант, і пішли до міста. Звичайно по Великодних святах, коли надворі потепліє, виходять бідні діти на двір бавитися, а матері з роботою сидять у дверях. Взяло Щастя кинуло той діамант у пісок, котрим бавилися діти. Одна бідна дитина найшла його і зараз побігла до матері, та й каже:

– Мамо, ади яке я скло найшов блискуче! А мати каже:

– Візьми його і положи на вікні!

А вона не знала, що се дорогий діамант, бо відки мала знати? Весь вік сиділа в маленькім склепику, у батька й матері також того не бачила, то й думала, що се справді скло.

Положила дитина діамант на вікні, та й знов побігла бавитися. Аж от їде великий купець з Липська і якраз ішов коло того вікна, в котрім лежав діамант. Зупинився і думає: «Хто може жити в сій хаті? Може, ювелір? Та вікно якось не подобає на се, а навіть якби жив ювелір, то відки би взявся такий діамант у ювеліра?» Хотів іти далі, але щось, мов ланцюг залізний, держало його коло того діаманта. Далі подумав: «Піду до сеї хати, довідаюсь, відки тут такий дорогий діамант узявся?» Ввійшов до хати – бачить там бідність, темно, ховзко, підлоги нема. Було се якраз в п’ятницю: жидівка стояла при печі і роздувала огонь, була брудна і засмальцьована. Питає її купець, чи хоче продати те, що лежить на вікні? Не хотів їй навіть сказати, що воно таке. Вона каже:

– Розуміється, що хочу продати. Адже для себе ховати не буду.

Питає купець:

– А кілько ж за се хочете?

А вона відповідає:

– А кілько ж пан може дати за се скло?

А сама сміється, бо не знала, яку то мало вартість.

Мовить купець:

– Можу дати 300 г[ульденів].

– О, ні, за 300 г[ульденів] не дам, лучче нехай лежить на вікні замість дзеркала. (Бачите, як щастя починається, то чоловік робиться мудрий і гарно говорить!)

– Ну, так нате вам 600 г[ульденів]! – Не хоче.

– Нате 1000! – Не хоче жидівка, мовить:

– Не можу вам сього продати без чоловіка. Зараз пошлю по нього.

Сів купець, не відступає вже. Швидко дитина побігла по батька і каже:

– Я найшов таке скло, а купець дає за нього багато грошей, а мама без тебе не хоче продати.

Швидко побіг чоловік додому, а жінка мовить до купця:

– Отсе мій чоловік, він з паном зробить інтерес.

Дивиться купець на того продавця діамантів без сорочки, а жінка каже йому:

– Бачиш, чоловіче, за отсе скло дає пан 1000 гульденів.

– Е, ні, – каже він, – за 1000 гульденів радше нехай лежить на вікні замість зеркала.

– Так нате вам 3000! – Той не хоче, а сам відколи жив, то ще не мав у себе разом 3000 центів. Та що, як щастя, то чоловік мудро балакає. І дав йому купець 4000 гульденів. Тепер той жид каже до купця:

– Знаєте, пане, я дуже бідний, а коли сусіди побачать у мене стільки грошей, то подумають, що я когось обікрав. Порадьте мені, що тут робити?

Каже купець:

– Не турбуйтеся, я вже все те до ладу приведу.

Розпитав його, як зоветься, чи має діти, а сей сказав, що має три дочки на відданню і ще кілька дрібних дітей. Поїхав той купець до міста до великого готелю, де багаті купці кватирують. Переночував там, а потім питає господаря того готелю, чи є в тім місті такий і такий чоловік?

Господар не знав, почав питати жінки. Вона каже:

– Знаю такого чоловіка, але він дуже бідний. Чого йому люди не дадуть, того не має.

Купець схопився за голову, та й скрикнув:

– Ґевалт! Він такий бідний! Мій свояк! А є в нього діти?

Господиня мовить:

– Де би бідний дітей не мав! Є три дочки такі, що хоч зараз заміж давати, а ще кілька дрібних.

– Зробіть мені, пані, ласку і покличте сього бідолаху!

Покликали його. Коли купець його побачив, зачав йому докоряти:

– Хіба ти не знаєш, що ти мій свояк? Чому ти не написав до мене, я би тобі допоміг. Ну, та тепер ти не турбуйся, я вже для тебе постараюся.

Казав той купець дати на стіл їсти, вина – з’їли і випили. А коли мав від’їжджати, покликав того бідолаху, пішов з ним до рабина і мовить:

– Рабине, сей чоловік – мій свояк. У нього три дочки: на відданню, то я лишаю для кождої по 1000 г[ульденів], але прошу тільки тоді дати їм ті гроші, як повиходять заміж. А для нього також лишаю 1000 г[ульденів], нехай займається яким ділом, нехай не ходить по жебрах.

З тим купець і поїхав. У місті зробився великий ґвалт, бо кождий, хто мав у своїй рідні багача, зараз докоряв йому: «Бачиш, як свояки рятують бідних свояків! 4000 не пожалував!» А той бідак зайнявся купецтвом і за рік доробився гарного маєтку, дочок повіддавав заміж також за маючих людей, одним словом, стався найзаможнішим чоловіком у тім містечку.

Та вже як кому щастя йде, то йде. По якімось часі знов той великий купець переїжджав через те містечко, де жив той бідний. Ну, де мав замешкати? Розуміється, що у свояка. А за кілька день він умер, не лишив жінки ані дітей, та весь його маєток перейшов на того свояка, і той зробився великим багачем.

Так то, бачите, Нещастя з цілою скринею золота і срібла ще нещасливішими зробило людей, а Щастя одним камінцем привело бідного до такого багатства. Недарма кажуть: «Ліпше щастя, як готові гроші».

До сеї жидівської казки (Ж[итє] і Сл[ово], II, 191 – 194) находимо інтересний білоруський варіант у Афанасьева, Нар[одные] русские сказки, III, 241 – 243. Що казка ся орієнтального походження, про се свідчить не тільки існування жидівського варіанта в Галичині, але також те, що історію, котру можна вважати прототипом обох варіантів, находимо в арабській збірці казок і новел, звісній під назвою «Тисяча ночей і одна» (Tausend und eine Nacht, arabische Erzählungen. Neueste vollständige, correcte und billigste Taschen Ausgabe. Wien, 1894, IV, стор[інки] 200 – 238). Для Афанасьева, звісно, вистарчає виведення Щастя і Нещастя в казці яко живих осіб, щоби признати сю казку основаною на якихсь прастарих мітичних віруваннях (Афанасьeв, ор. cit. IV, 478-488).

Звод бібліографічних вказівок усіх казочних циклів, що відносять до сеї теми, дав Рейнгольд Келер в статті «Vom Glück und Unglück» (Reinhold Köhler, Aufsätze über Märchen und Volkslieder, Berlin, 1894, ст[орінки] 99 – 118). – [Іван Франко].

Примітки

Уперше надруковано в журн.: Житє і слово. – 1894. – Т. 2. – Кн. 5. – С 191 – 194, за підп.: Зі збірки жидівських оповідань, записаних у Львові д[окто]ром Г. Біґеляйзеном, з жарґону переклав Ів. Франко. Згодом до цієї казки І. Франко додав примітку (Житє і слово. – 1895, – Т. 3. – Кн. 2. – С. 221, без підп.). Текст казки та примітка до неї містилися у рубриці «Із уст народу». На авторство І. Франка вказує те, що саме він провадив цю рубрику в журналі «Житє і слово». Крім того, попередню примітку (до казки «Премудрий младенець»), друковану в тому самому числі журналу, підписано Iв. Фр., а наступна примітка (до казки «Чудесна скрипка відкриває братоубійцю») закінчується словами: «[…] пор[івняй] також мої уваги на статтю Бутля: «Ж[итє] і Сл[ово]», IIІ, 153 – 155». І. Франко мав на увазі свою статтю «Дві школи в фольклористиці (По поводу семого тому «Wisły»)» (Житє і слово. – 1895. – Т. 3. – Кн. 1. – С. 149-155).

Бігеляйзен Генрик (1855 – 1934) – польський літературознавець, етнограф та фольклорист єврейського походження. Автор праць «Нові напрями в міфологічних дослідах» (1894), ««Пан Тадеуш» Міцкевича. Художньо-літературна студія» (1885) та ін. Написав спогади про І. Франка.

Афанасьєв Олександр Миколайович (1826 – 1871) – російський фольклорист та літературознавець. Автор-упорядник збірника «Народные русские сказки» (випуски 1 – 8, 1855 – 1863). У 1896 р. I. Франко з цього збірника Афанасьєва переробив чотири казки («Старе добро забувається», «Лисичка і Журавель», «Лисичка і Рак», «Лис і Дрозд»), які згодом увійшли до збірки «Коли ще звірі говорили».

Наталя Тихолоз

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 51, с. 32 – 37.