Автобіографія [Генріха Гейне]
Генріх Гейне
Переклад Івана Франка
Париж, 11 січня, 1835 р.
Я одержав Ваш лист, який Ви вдостоїли написати мені, і поспішаюся дати Вам відомості, яких Ви просите.
Я родився в р. 1800 [Гейне любив подавати дату свого вродження фальшиво, кладучи її на сам Новий рік р. 1800, і з сього приводу іноді називав себе першим чоловіком XIX віку; направду він родився 13 грудня 1798 р. – [Іван Франко]] у Дюссельдорфі, місті над Рейном, зайнятім від р. 1806 до 1814 французами, так що в моїй молодості я, так сказати, дихав французьким повітрям. Перші науки одержав я в монастирі францискан у Дюссельдорфі. Пізніше перейшов я до гімназії у сьому місті, яка тоді називалася ліцеєм. Я пройшов усі класи, де навчано так званих humaniora і відзначився в найвищому класі, де ректор Шальмаєр учив філософії, проф[есор] Крамер – класичних поетів, проф[есор] Бревер – математики, а панотець Дольнуа – риторики і французької поетики.
Сі люди жиють і досі з виїмком першого, католицького ксьондза, який особливо опікувався мною, здається, задля брата моєї матері, надворного радника Йосифа фон Гельдерна, що був його приятелем з університету, і, думаю, також задля мойого діда, д-ра Готшалька фон Гельдерна, славного лікаря, що врятував його життя.
Мій батько був досить багатим купцем; він уже покійник. Моя мати, з високого роду, жиє ще, усунувшися від високого світу. У мене є сестра, пані Шарлота фон Ембден, і два брати, з яких один, Густав фон Гельдерн (він прийняв прозвище моєї матері), живе як офіцер драгонів у службі австрійського цісаря, а другий, д-р Максиміліан Гейне, служить як лікар при російській армії, з якою він переходив Балкан.
[Гейнева мати умерла 1859 р., три роки по його смерті; його сестра Шарлота жила ще 1889 р. в Гамбурзі; його брат Густав прийняв пізніше назад прізвище Гейне, оснував щоденник «Wiener Fremdenblatt», на якім доробився значного маєтку, і був іменований членом палати панів; третій брат Максиміліан умер у 70-их рр. минулого [19] віку лікарем у Петербурзі. (Увага д-ра Е. Ельстера). – [Іван Франко].].
Мої студії, переривані романічними капризами, пробами ведення власних інтересів, закоханнями і іншими хоробами, тяглися від р. 1819 в Бонні, Геттінгені і Берліні, де я жив у дружніх відносинах з людьми найвизначнішими і найученішими і де зазнав різнорідного лиха, між іншим – зранення шаблею в удо якимось Шіллером із Гданська, якого ім’я я не забуду ніколи, бо се був одинокий чоловік, який зранив мене сим найчутливішим способом [Докладніше про сей маловажний, зрештою, поєдинок з якимось Шаллером, не Шіллером, як каже Гейне, оповідає його перший біограф Штродман у першім томі його біографії, ст. 191. – [Іван Франко].].
В тих названих мною університетах учився я сім літ, і тільки в Геттінгені, до якого я вернув із Берліна, одержав я степень д-ра прав після приватного екзамену і публічної оборони якоїсь ученої тези, в якій славний Гуго, тодішній декан юридичного факультету, не пропустив мені ані одної схоластичної формальності. Хоча сей остатній факт видається досить дрібним, то все-таки прошу Вас зазначити його, бо в одній книжці, яку видано проти мене, хтось допустився твердження, що я тільки купив собі академічний диплом. З усіх брехень, які опубліковано про моє життя, сю одну тільки я бажаю спростувати. Бачите, се моя вчена гордість.
Нехай говорять про мене, що я байстрюк, син ката, розбійник, безбожник, кепський поет, – сміюся з усього того, але се рве моє серце, коли хтось хоче заперечити мені докторський титул. Між нами кажучи, хоч доктор прав, я все-таки з усієї юриспруденції знаю якраз менше, ніж з усіх інших наук.
Від шістнадцятого року життя я почав писати вірші. Мої перші поезії були публіковані в Берліні 1821 р. Два роки пізніше появилися нові поезії з двома трагедіями: одну з них відіграно і висвистано у Брунсвіку, столиці князівства сього імені. В р. 1825 появився перший том моїх «Reisebilder»; три дальші томи були по кількох літах опубліковані накладом Гофмана і Кампе, моїх дотеперішніх видавців.
Протягом років 1826 – 1831 я пробував по черзі в Лінебурзі, в Гамбурзі і в Монахові [Мюнхені], де я а приятелем Ліндвером надавав «Politische Annalen». В тім часі я відбув декілька подорожей у чужі краї. В остатніх дванадцятьох роках я щороку проводжу осінні місяці над берегом моря, звичайно на однім із малих островів Північного моря. Люблю море, як коханку, і оспівав його красу та його капризи. Ті поезії містяться в німецькім виданні моїх «Reisebilder», та з французького видання я виключив їх, так само, як виключив полемічні уступи, що зачіпали родовиту шляхту, тевтономанів і католицьку пропаганду.
Щодо шляхти, то я ще сказав про неї дещо в передмові до «Листів Кальдорфа», написаних не мною самим, як се думає німецька публіка. Щодо тевтономанів чи так званих древніх алеманів, яких патріотизм полягає тільки в сліпій ненависті до Франції, то я переслідував їх завзято у всіх своїх книжках. Ся моя ворожнеча зародилася ще в буршеншафті в якім я також брав уділ. Рівночасно поборював я католицьку пропаганду німецьких єзуїтів, не лише бичуючи клеветників, що перші нападали на мене, але також схиляючися до протестантів.
Ся прихильність, щоправда, іноді заводила мене занадто далеко, бо протестантизм був для мене не тільки ліберальною релігією, але також точкою виходу до німецької революції. Я пристав до лютерського віросповідання не лише актом хрещення, але також ведений бойовничим ентузіазмом, що велів мені брати участь у боротьбах сеї войовничої церкви.
В усякім разі, боронячи суспільних інтересів протестантизму, я ніколи не скривав своїх пантеїстичних симпатій. Се стягло на мене закид атеїзму. Лихо поінформовані мої соотчичі або люди злої волі віддавна розсівали вісті, буцімто я затягнувся в ряди сен-сімонівських козаків; інші посуджували мене за юдаїзм. Жаль мені, що я не все маю можність відплачуватися за такі прислуги. Я не курив ніколи, так само не люблю пива, і аж до мойого побуту у Франції я ніколи не їв квасної капусти.
В літературі я пробував усього: писав поеми ліричні, епічні і драматичні, писав про штуку, про філософію, про теологію, про політику. Боже мені прости! Остатніх дванадцять літ про мене раз у раз пишуть у Німеччині, одні хвалять, другі лають, а все – з пристрастю і безперестанку. Дехто мене любить, дехто бридиться мною, дехто обожає, дехто обкидує болотом. Від мая 1831 р. живу у Франції. Отже, вже майже чотири роки я не чув німецького соловія.
Досить на тім. Мені сумно. Коли попросите ще деяких відомостей, я уділю їх дуже радо. Я завше радніший, коли Ви попросите їх у мене самого. Згадуйте про мене добрим словом, згадуйте добрим словом про Вашого ближнього, як пишеться в Євангелії, і прийміть запевнення поважання і щирої пошани, з якою остаюсь Ваш
Примітки
Джерело перекладу «Автобіографії»: Heinrich Heine’s sämtliche Werke / Hg. von E. Elster. – Leipzig: Bibliographisches Institut, 1887 – 1890. – Bd. 7. – S. 297-300. Г. Гейне написав автобіографію французькою мовою в Парижі 11 січня 1835 р. для французького критика Філарета Шаля. Вміщений у сьомому томі зазначеного німецького видання французький текст автобіографії передруковано з книжки: Etudes sur L’Allemagne an XIXe siecle par M. Philarete Chasles. – Paris, 1861. – P. 273 (і далі). В оригіналі назва відсутня. Німецькомовний заголовок «Lebensabriß» («Життєпис») запропонував видавець проф. Е. Ельстер.
Текст перекладу «Автобіографії» Г. Гейне подається за першодруком: ЛНВ, 1906 р., т. 34, кн. 4, с. 143 – 145.
Гейне (Heine) Генріх (1797 – 1856) – німецький поет, прозаїк пізньоромантичного напряму.
Шаль Філарет (1798 – 1873) – французький історик літератури та есеїст.
…автобіографії, написаної… в лютім 1835 р. і друкованої тоді ж у «Revue de Paris»… – Насправді ж «Автобіографію», згідно з авторським датуванням листа до Ф. Шаля, написано 11 січня 1835 р., опубліковано в «Revue de Paris» у лютому того ж року.
«Revue de Paris» (франц.) – «Паризьке ревю», назва журналу. «Ревю» у XIX ст. у Франції, а згодом і в Німеччині – назва місячних часописів з політики, культури та економіки.
Ельстер Ернест (Ернст) (1860 – 1940) – німецький історик літератури. Редактор першого критичного видання творів Г. Гейне в семи томах (1887 – 1890).
Humaniora (латин. «людське», «шляхетне») – у сполученні Humaniora studia – науки про класичну античність. У ширшому розумінні – гуманітарні науки.
«Wiener Fremdenblatt» (нім.) – «Віденська газета для чужоземців».
…в одній книжці, яку видано проти мене… – Книжка Максима Стефані «Генріх Гейне і погляд на нашу епоху» (1834).
…нові поезії з двома трагедіями… – Дві трагедiї Г. Гейне – «Альмансор» і «Вільям Раткліф» – на сюжети з історії арабської Іспанії та Шотландії обрамлюють ліричну збірку «Трагедії з ліричним інтермеццо», його другу книжку, яка вийшла навесні 1823 р.
«Rеіsеbilder» (нім.) – «Подорожні картини», чотиритомна прозова збірка Г. Гейне, сюжетну канву якої становить подорож по Гарцу (1826 – 1831). У цьому творі склалася своєрідна манера Гейне-прозаїка. Насправді книжка вийшла 1826 р.
«Politische Annalen» (нім.) – «Політичні аннали», назвa журналу.
Тевтомани, алемани – назви угруповань німецьких націоналістів, утворені за зразком назв давньогерманських племен, згадуваних у стародавній історії.
…в передмові до «Листів Кальдорфа»… – Гейне написав передмову до книжки «Кальдорф про дворянство у листах до графа М, фон Мольтке».
Буршеншафти – назва корпорацій німецьких студентів-націоналістів. Уперше виникли 1791 р.
…пристав до лютерського віросповідання… – Г. Гейне має на увазі лютеранство – одну з двох головних, крім кальвінізму, гілок протестантизму, теологічна доктрина якої, створена М. Лютером і Ф. Меланхтоном, спільна для всіх євангелістсько-аугсбурзьких церков.
…буцімто я затягнувся в ряди сен-сімонівських козаків… – Із січня 1832 р. Гейне почав відвідувати у Парижі сен-сімоністські зібрання, завів знайомство з Базаром і Анфантеном, «верховними отцями» сен-сімоністcьких організацій, що їх заснував Клод-Анрі Сен-Сімон (1760 – 1825) – французький філософ, історик, соціальний мислитель, один з головних представників утопічного соціалізму.
Лариса Цибенко
Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 51, с. 252 – 255.