Блискавка в неволі
Курд Лясвіц
Переклад Івана Франка
Я вродилась…
Уродилась? А се що знов за безглуздя? Одна з тих дурниць, якими пишаються люди. Я не родилась, не родилась ніколи. А ти, може, ти родилась, стара щитальнице?
– Тік-так, тік-так, – відповів часовказ у дзигарі електричного току.
– Скажи виразніше, я не розумію, – крикнула жарова лампа.
– Або я знаю, чи я родилась! – відповіла щитальниця. – Я про се не думала ніколи. Та я бачила вже не одну так скляну грушку, як ти, як згоряла на смерть, – то, певно, вона мусила й уродитися.
– Не плети дурниць! Чи то я скляна грушка? Чи, може, я вугляна нитка? Певно, ти така нужденна пружина: як тебе накрутять, то біжиш, а ні, то станеш. Але я – я зовсім не те.
– Тік-так! Тік-так!
– Тепер справді я сиджу в отій лампі, свічу лишень на отсей стіл, на сині зшитки і білі аркуші, і на чоловіка – але колись – розповісти тобі?
– Пощо питаєш? Ти ж і так розповіси.
– Правда твоя, ти, нудна рахубо! Не кождому ж день і ніч отак тикати та такати. Буває таке, що й я розговорюся – адже так довго мушу мовчати. А коли жарюся, то також говорю. А коли ти не захочеш слухати, то я скажу отому чоловікові, хоч він і родився.
– Тому? І він зрозуміє тебе?
– Чи зрозуміє? Я ж йому свічу.
– Бо мусиш.
– Мушу? Не сердь мене! Не перебивай мені! Я тремчу, то його мозок мусить тремтіти. Тому він і бачить усе довкола. Се моя мова. Барва! Барва! Ось що я даю. Ти не бачила ніколи, коли він пише в синіх зшитках, то з його пера пливе червоне, а на чолі темна смуга, а лице блідне-блідне. Та коли пише в малій, чорній книжечці, то пише чорно, а його лице зарум’яниться, а очі світяться синім.
– Як ти то все знаєш! Але тепер він пише на великих аркушах. Сього ти не розумієш.
– Що, я б не вміла читати? Ми, світові духи, прояснюємо світ, наше знання таке широке, як батькове велетенське рам’я. Там, на великім аркуші, – подання, просьба, щоб йому щось дали – щоб своє здоров’я він, так дуже запрацьований, запра…
– А бачиш, не вмієш прочитати.
– Вмію, але не хочу! Не люблю того слова.
– Що се за слово?
– Годі! На другім аркуші стоїть, хто він такий. «Я, Карло Хведір Матгоф, уроджений у Вальденбурзі, син купця Еміля Матгофа і його жінки Катерини, уродженої». Знов уроджена! Досить мені того. Я не вроджена, ні! Слухай!
Там, угорі, у просторі, де планети шлях верстають, там-то мати мене зі сну будить, мати, сирая земля, коли в танечному вирі батька мого безконечний вітер у лице цілує. І я вниз несуся, а воздух здіймаєсь, і клублю я мряки в летючії хмари, і гоню я бурю ночами літніми в гарячу жадобу – жива і безсонна.
«Жива і безсонна», – так записав чоловік у своїй автобіографії, якої початок стояв на папері. Потім ухопив себе за голову, з дивом поглянув на слова, написані ним, відсунув лист набік і кинув перо геть.
Простягся в своїм кріслі і в’яло опустив руки. Його великі, ясні очі звернулися на лагідний блиск лампи над його столом і йому здалося, що лампа відсувається все далі й далі від нього. Осі його очей звільна розхилилися, поки його зір не впився в безмежну далечінь, а все близьке не щезло перед ним. Лампа моргнула тріумфальним розблиском до щотниці і говорила далі:
– Я не вроджена – я лише збудилася, і знов засну, і знов збуджуся. Бачиш, там, на малюнку, білі шпилі вистають над темними скелями. Бачиш, як із ледівця вискакує пінистий потік? Пізнаєш розтрісканий пень карловатої смереки? Таке було там, де я уперве збудилася. Там пні я здибала в пралісі гірському, тріщали, валились вони, а з гуркотом я долини засівала все градом ледовим. Я була та туча, я була та блискавка. У світлому строю від хмари до хмари скакала я бистро, а з хмари на землю – грохітливим громом, лупаючи скелі, і знов виринала угору до темної хмари в грі духів степових. Ти, бідна стара тикавко, що ти знаєш про небесну свободу етерової доні? Знаєш ти тиху, парою ситу, нічку липневу, з важким тужливим запахом цвітів, коли закохане місячне проміння ллється по стеблах луки? Тоді я втиснусь тісно-тіскенько в спокійне повітря і ваблю принадами к собі його. А як неслися в тісних обіймах, то плакали слізьми розкоші. Маленькі краплиночки мряки, що я їх полохала своїм віддихом гарячим, клубилися в місячнім блиску, м’яко закруглюючи білу хмару. Я притягла її до себе, і палко обі ми запалали з кождим поцілунком, як миготливі блискавки липневої ночі.
Чоловік на своїм кріслі стиха зітхнув. Знов узявся за перо, але великий аркуш і сині зшитки відсунув нерадо набік. Взяв свою маленьку книжечку і писав у ній. А лампа говорила далі:
– У сонячнім блиску для іграшки я огорталась серпанком розкропленого водоспаду. І бачила людей у самотній долині гірській. Чудний якийсь шлях будували, скелі розбивали, понад безодню стрункий міст перекидали. Залізні шини клали на землю – далеко-далеко. Тут їхать чудово чи вгору, чи вниз, ще легше і гладше, ніж, коли я, моргаючи, краю повітря. Тоді нап’яли блискучі, червоно іскристі дроти понад шини угору. Вони мене ваблять, могутньо по них погуляти, коли я в шумливому вихрі летіла понад ті висоти. Проте здавалось, що сила моя послабає, коли наближуся до них. Мов заказ невідомий спиняв мене, розтанцьовану в вольній забаві між водами й хмарами. Мене остерігала мати-земля; її голос грізний чула я у громах, вона кликала розпустовану доню:
– Не торкайся до діла рук людських! Не торкайся до діла рук людських!
Се була її осторога.
Та я не розуміла, чого вона хоче.
– Чому ні? – питала я в неї. – Що ж таке люди?
– Твої пани й мої.
Я з дивом із дрожжю се вчула. «Пани? Чому пани? Чи я не проміняста етерова доня, що блискає над висотами, як їй до вподоби? Що той чоловік, що стогне в поросі, той маловічний черв’як, що він має мені до розказу?»
– Як хочеш послухать, скажу тобі, тільки ж чи ти зрозумієш? В найтяжчій пригоді не взнаєш ніколи, чому він твій пан, лиш теє вчуєш, що пан – він. Верткий, безтурботний твій ум, хоч маєш ти силу, та сила та – гра. Його ж сила – праця.
– Праця? Що таке праця? – запитала я зухвало. І з хмари скочила на землю крізь пень високої сосни, аж полум’я бухнуло зразу.
– Бережися! – сердито окликнулась мати. – Не торкайся діла рук людських, щоб тебе не вчили, як смакує праця. Бережися, щоб не мусила ти працювати! Бо твоя праця буде не як людська праця. Я чула темну загадку, що праця веде чоловіка до свободи. Та твоя праця буде праця раба. Бережися доторкатися до діла рук людських!
«Бережися!» – раз у раз бриніла в мені та осторога пря моїх забавах. Праця – праця! Се мусить бути щось страшне. Але що в ній страшне? Від людей я колись чула се слово, коли раз по металевім дроті під вікном їх пролітала. Я бачила, як вони, тремтячи, стояли в покою, і мала те темне почуття, що тут щось такеє для мене чужеє. Та я не піймала, не знала, що се.
Що мало бути страшно? Глибока безодня гірська, в якую котиться лавина? А я пролітала над нею. Чи темний простір той угорі, отой безконечний? Живе там мій батько, князь етеру, сонця собі там звістки подають. Значить, книзу, де люди живуть? Там чатує праця. Який її вигляд?
Певно, ті довгі, прості, чотирикутні стрічки, раз чорні, раз зелені, раз жовті, що там простяглись по рівнині й почерез горбки, – се, мабуть, праця. Вони все лежали покотом на землі і не ворушились – то, певно, дуже страшно. І я мала б бути такою стрічкою? Се погань. А таки мати казала: чоловік – твій пан, а його сила – то праця. Мій пан? Працею він би мав моїм паном статься? То мусить же праця та бути щось ліпше, як я? Хто відгадає мені сю загадку?
Не раз я довго в холоднім просторі отам спочивала й, замислена, хмари біжучі та іскри блискучі свої забувала. А все ж таки се небилиця, щоб мав чоловік панувать наді мною – чи тим своїм полем внизу? Дурниця! З розбурханим вітром на море лечу я, і в танці скаженім у хмару свою я хвилі втягаю і блискаю з здутої тої труби і в моря питаю:
– Що таке праця?
– Берег! Берег! – глухо стогне до мене море.
Пізнала я, що небагато довідаюся. Бо берег – се ж його обрій, а що поза тим, то все для моря «берег».
– Що таке чоловік? – запитала я далі. – Чи він наш пан?
– Не знаю пана, – булькотіло море. – Щось тут десь-колись плаває по мені, але мене се не болить. Зрештою, чоловік – звичайно труп. На жир для риб не згірший. І що таке «пан»? Не будь така цікава! Берег! Берег!
І я знов дмухнула з-над моря. З морем ні до чого не договоришся. Занадто велика і тяжка маса. Кого б мені запитати?
Я мусила шукати діла рук людських, бо мої товаришки не знали більше, як я. Але до діла рук людських я не сміла доторкатися. Може до шин? По них я сковзалась, не шкодячи їм. Та вони не вміли говорити – се вже я пізнала. А що, якби на червоний дріт? Чи насмілюсь? Я не мала спокою.
Глупо се! Ся одна думка вже в’язала всю мою свободу. Чи се вже була праця? Чи, може, праця те, власне, й значить, що спиня мою вольную волю?
Одного дня я знов гуляла по хмарах над шпилем гори. Аж бачу, по шинах щось лізе чудне. Чіпається за зубці середньої шини та довгою шиєю сягає до червоного дроту і лиже його блискучим язиком. А в нім сидять люди. Що їм тут у мене за діло? До того ще й веселі короговки треплються в вітрі, і пісні дзвенять із нутра. Тішаться люди. А я скрізь вітрю працю, – чи й сей вагон – то також праця?
З щитальниці щось захарчало.
– А се що? – запитала лампа, сердита, що їй перебили.
– Тік-так, – відповіла машина байдужо. – Я лише здивувалась. Люди були веселі, кажеш, і вагон – то праця, кажеш, і праця – то щось страшне? Се нісенітниця, ти архідотепне світло. Що скажеш на се?
– Люди – не те, що вагон, ось що скажу тобі, стара педантко. І, загалом, я не розуміла сього діла. Я, власне, хотіла дізнатися про працю і подумала, що вагон може мені се сказати.
– От якби ти мене була спитала, – мудро сказала щотниця. – Я вже тепер нарозумилася. Скажу тобі, що таке праця – се онті сині зшитки. Чи бачиш, як чоловік отсе підіймає зір від чорної книжечки, позирає на годинник і боязко зиркає на сині зшитки? А ти, як ти могла бути така дурна і зневажити осторогу перед працею?
– Говори мудро, тепер, коли я навчила тебе. Я, власна, вже зовсім не боялася небезпеки попасти людям у неволю, і так мені щось мішало в моїх забавах. Раз хотіла я пізнати, як виглядає та праця, чи справді може спромогти мене.
Чоловік скочив на рівні ноги, неспокійно заходив по кімнаті. Вже лампа боялась, що схоче її закрутити. Та він усів знов і підпер голову рукою. Лампа могла кінчити своє оповідання.
– Міцно склубила я хмари і стисла їх униз по скелі, поки вагон повзав угору, в мою мряку. Я хотіла силу зібрати, щоб з повною міццю грянути на вагон і на людей у ньому. Але зо мною знов сталось щось дивне: вблизу дроту, бачилось, моя сила маліє, мої хмари стратили пружність. Та більше їх, усе більше котила я із ледових верхів і ось почулася сильною доволі – і метнулася вниз і з громовим гуркотом вдарилась до воза.
Га, що се таке? Я думала, що з воза й людей і пилинки не стане, та зате побачила лише, як у вагоні світло запалало, і бачила ще лише, як безсоромні люди засміялися, але до воза не могла дібратися. І на дроті я не могла вдержатись, полетіла по нім і опинилася в високій галі, де шалено крутилися колеса. Я надумала порозбивати їх, та попала в лапку. В галі затріщало і залускало, снопи іскор сипались, чулися оклики, один чоловік прискочив і обернув одну рукоять – і я почула себе роздертою, моя сила послабла. Хотіла назад утікати до мами-землі і не могла; хотіла знов підскочити до хмар, що неслися отам, пару миль наді мною високо, та не могла. Мене зв’язали, прив’язали до сих крутих мідяків, до довгих і темних дротів – я вже не блискавка, я зловлена, піддана людська.
– Тік-так, тік-так! – потакувала щотниця.
– Так, так, ти, нудна щотнице, утраплене пудло, і ти належиш до моїх мучительок. Мене міряють, а коли понаставляють лампи, я мушу світити.
– І що з того? – мовила щотниця. – Маєш, в усякім разі, дуже корисне заняття і приємну переміну. Тобі геть ліпше, як мені, а я, проте, зовсім собі байдужа.
– Ти не знаєш іншого життя і ніколи не зрозумієш мене. Тепер я знаю: те страшне – працю. Не те, що горю, а те, що мушу, ось що! Мушу, мушу! Отсе болить!
– Мушу! Мушу!
Глухий стогін. Чоловік застогнав.
– Бачиш, і чоловік мусить! – потішала її щотниця.
– То й я поділяю з ним його долю, а проте він мій пан. Як він сміє силувати мене, вольну душу етеру, ненароджену, незнищиму силу всесвітню, як він сміє силувати мене до праці, до якої змушений і сам?
– Мусить.
Чоловік випрямився. Відсунув набік папери і малу книжечку і взявся за сині зшитки.
– А бачиш, – мовила щотниця, – яку я правду сказала,
Щотниця тукала, лампа горіла, мусила. А чоловік узявся за перо і сказав:
– Хочу.
Примітки
Назва оригіналу: «Der gefangene Blitz».
Вперше надруковано: ЛНВ. – 1908. – Т. 41. – Кн. 2. – С. 354 – 360. Без підп. перекладача. Авторство перекладу зазначено у покажчику змісту 41-го тому в цілому і книжки другої зокрема: Курд Лясвіц. Блискавка в неволі / Пер. Ів. Франко.
Джерело перекладу: Lasswitz Kurd. Traumkristalle: Neue Märchen. – Leipzig, 1902. – 207 s. Тут уміщено й «Der gefangene Blitz» (s. 9 – 20). Примірник цієї книжки, виданої готикою, зберігається в особистій бібліотеці І. Франка (ІЛШ) за № 2826.
Подається за першодруком.
Лясвіц (Laßwitz) Курд (псевдонім – Велатус; 1848 – 1910) – німецький філософ і письменник, автор численних есе та наукових праць («Вчення Канта про ідеальність простору та часу», 1883; «Історія атомістики від середньовіччя до Ньютона», 1890; «Реальності», 1899). Написав утопічні казки й романи на природознавчі та філософські теми, успіх йому приніс роман «На двох планетах» (1897).
Вальденбург – місто в Силезії, район Бреслау (сучасного Вроцлава).
Лариса Цибенко
Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 51, с. 313 – 319.