11. Притча про піст
Іван Франко
Раз цар один на ловах заблудився
Посеред гір і не було нікого
При нім, щоб з ним хоч словом обмінився.
І зголоднів. А мав з собою много
Їди, та страва в рот йому не йшла,
Бо він обідать звик серед шумного
Кружка жінок і слуг. Та ось з села
Далекого пастух іде до стада,
І стежка повз царя його вела.
І цар зрадів. «А ось мені розрада!»
І крикнув пастуху: «Здоров був, брате!
Будь тут мені як вся дворян громада!
Ходи, сідай зо мною враз снідати,
Бо не привик я їсти сам один». –
«Здоров був, царю! – став пастух казати. –
Не може твій покірний селянин
Снідать з тобою. Се йому не слід». –
«Не може? – скрикнув цар. – З яких причин?
«Бо запросив мене на свій обід
Ще старший цар від тебе, цар безодні,
Цар неба і землі, цар на весь світ.
Я, царю любий, піст держу сьогодні». –
«Га, добре діло! – мовив цар. – Та знай:
Я цар, оба ми втомлені, голодні…
Для мене, братику, свій піст зламай!
Снідай зо мною, завтра пость всю днину!» –
«Я радо, царю, се зроблю, лиш дай
Мені поруку певну, незрушиму,
Що доживу до завтрашнього дня,
І проживу всю днину ту, і встигну
Сповнити те, що богу винен я».
Зворушили царя слова ті пастухові.
Він мовив: «Справді, не мені рівня
Той цар, і з ним я не стою у змові,
Тобі поруки я не можу дать!
Іди й йому ти вірно встійся в слові!»
Пастух пішов, а цар сів сам снідать.
Примітки
Вперше надруковано у кн.: «Мій Ізмарагд», с. 80 – 82. Зберігся автограф без заголовка (ЦНБ АН УРСР, І, № 7444, арк. 11), що є варіантом притчі:
Раз цар один на ловах заблудився
Посеред гір, і не було нікого
При нім, окрім хлопчини-руженосця.
І зголоднів той цар і сів обідать,
Та щось не йшла йому до рота страва,
Бо він привик обідати не сам,
А серед шуму, гамору дворян.
Промовив цар до хлопця-руженосця:
«Піди, поклич мені кого знайдеш,
Щоби зо мною сів обід обідать».
Побіг хлопчина, пастуха веде,
Що стадо пас у близькій полонині.
«Здоров був, брате, – цар йому сказав, –
Ходи сідай обідати зо мною,
Бо не привик я їсти сам один».
«Здоров був, царю, – відповів пастух, –
З тобою я обідати не можу,
Бо запросив мене на свій обід
Ще старший цар від тебе». – «Що за цар?» –
Здивований спитав його володар.
«Сам бог, – пастух спокійно відповів, –
Я піст держу сьогодні, царю мій». –
«Га, добре діло, – мовить цар, – та нині
Для мене се зроби, зламай свій піст.
Обідай враз зо мною, а свій піст
Відпостиш завтра». – «Я готов, мій царю,
Зробити се лиш при одній умові:
Поруку вірну дай мені, що я
Діжду до завтра, та побачу ще
Те завтра й буду міг сповнити
Те, що своєму богу обіцяв!»
І вдарили царя по серцю ті
Слова, і пастуху він поклонився,
І мовив: «Правду мовиш, сину мій,
Не годен я тобі поруки дати.
Іди сповняй свій заповіт, як знаєш».
Пастух пішов, а цар нагодував
Хлопчину-руженосця та, не ївши
Нічого сам, подався в город свій.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 2, с. 221 – 222, 489 – 490.