5. Притча про приязнь

Іван Франко

Вмираючи, покликав батько сина,

Що був його єдиная дитина,

І мовив, звівши голову стару:

«Мій синку, швидко я, мабуть, умру.

Дав бог мені прожити много літ.

Добра надбати і пізнати світ.

Добро тобі лишаю. Не марнуй

Його, та й понад міру не цінуй.

Не думай в нім мету життя знайти, –

Се сходи лиш до вищої мети.

Та, крім добра, ти маєш, синку, те,

Що найважніше – серце золоте,

Досить науки і здоровий ум,

І вже пройшов ти молодості шум.

Одного лиш бажаю ще тобі:

Щоб мав ти друга щирого собі».

Син мовив: «Татку, дяка вам і честь!

Та в мене друзів щирих много єсть».

«О синку, много при їді й вині,

Та в горю помогти – напевно, ні!

Я, сімдесят п’ять літ проживши, вспів

Знайти одного лиш – та й то напів».

«Ні, татку, – мовив син, – з моїх друзяк

Піде за мене кождий хоч на гак!»

Всміхнувсь отець. «Щасливий, синку, ти,

Та я би радив пробу навести.

Заріж теля і запакуй у міх,

А ніччю йди з тим до друзяк своїх.

Скажи: «Біда! Я чоловіка вбив!»

Проси, щоб захистив тебе і скрив.

Своїх так перепробуй, а потім

Застукай і в мойого друга дім».

Послухав син. Як смерклося цілком

Пішов, важким нав’ючений мішком.

До друга найлюбішого воріт

Застукав: «Живо, живо отворіть!»

Явився друг. «Се що тебе жене?» –

«Я чоловіка вбив! Сховай мене!»

Та сей, не відчиняючи воріт,

Сказав: «Тікай! Чи ще мене й мій рід

Ти хочеш у тяжку біду вплескать?

Адже ж коли почнуть тебе шукать,

То де ж підуть насамперед? Сюди!

Бо знають, що я друг твій! Геть іди!»

Пішов по інших своїх другах син, –

Не скрив його, не втішив ні один.

А дехто мовив: «Забирайся ти!

Я зараз мушу властям донести.

Адже ж всі знають, як дружили ми, –

Ще скажуть, що до спілки вбили ми».

Отак всю ніч продвигавши свій міх,

До батькового друга він прибіг.

«Рятуйте, дядьку! Я людину вбив

Та вже й у місті шуму наробив!

Ось труп! Там десь погоня вже жене!

Ой пробі, скрийте трупа і мене!»

Старий живенько замки відкрутив

І з міхом парубка в свій двір пустив.

«Ну, ну, ходи, небоже, скрийся тут!

А трупа десь я впру в безпечний кут».

Замкнув ворота, взяв на плечі міх –

Та парубок упав йому до ніг.

«Спасибі, дядьку! Не турбуйтесь, ні!

Ніяке зло не сталося мені».

І він сказав йому батьківську річ

І все, що діялося з ним сю ніч,

І як подвійно тут він скористав:

Фальшивих другів збувсь, а вірного пізнав.

Примітки

Вперше надруковано у кн.: «Мій Ізмарагд», с. 65 – 69. Зберігся автограф без заголовка (ЦНБ АН УРСР, І, № 7444, арк. 12 – 13), що має деякі розходження порівняно з текстом збірки.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 2, с. 213 – 215.